Розділ 206 — Мимолітний спокій

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Ніколи б не подумала, що пан Райдо прибув з іншого світу. Герой — це ще зрозуміло, але я й уявити не могла, що сюди можуть викликати торговця, — сказала Джошуа.

Розмова з принцом Джошуа.

У кімнаті не було жодного іншого шляхтича, тож ми залишилися вдвох.

Коли мені дозволили ввійти, переді мною постала принц Джошуа в простій сукні.

Закінчивши згадувати Ротцґард, принц Джошуа раптом заговорила про це.

— ?!

— Я почула це від Хібікі. Ви походите з того самого світу, що й вона, і до того ж були знайомі. Звісно, про це знаємо лише я та Його Величність. Ми не розповідали навіть родині Хоупрейз, яка була з нами в Ротцґарді, — пояснила Джошуа.

Отже, це від старшої Хібікі.

Тоді не дивно, що Джошуа знає.

Але якщо Хібікі розповіла навіть таке, між нею та королівською родиною Лімії справді є міцна довіра.

Через те, що шляхтичі часто вирушають на передову, а їхня влада тут дуже сильна, я дещо підозрював, та, схоже, то були лише мої домисли.

Це саме той випадок, коли краще, щоб тривога виявилася марною, тож я зітхнув із полегшенням.

— Он як, від старшої. Так, ми зі старшою справді з одного світу. Я не знаю, як це нормально пояснити, тому майже нікому не розповідав про цю частину свого минулого, — відповів я.

— Це зрозуміло. В особливих випадках, як із Хібікі та особою з Імперії, їхнє походження засвідчила наша Богиня, але пан Райдо з'явився несподівано. Коли Хібікі розповіла мені про вас, я здивувалася й водночас відчула повагу до людини, яка навіть після такого стала торговцем, — мовила Джошуа.

— Ви мене переоцінюєте, — заперечив я.

Просто моє нещастя обернулося удачею.

Правду кажучи, я сам досяг не так уже й багато.

З того, скільки подробиць про мене переказала старша, я зрозумів, що принц Джошуа знає небагато.

Якщо я докладно поговорю з Хібікі, доведеться пояснити, що першопричиною нашого потрапляння сюди були я та родина Місумі.

Ні старша, ні Томокі спочатку взагалі не мали причин бути пов'язаними з цим світом.

І все ж через мене Богиня силоміць обрала їх.

Навіть якщо це сталося внаслідок відбору, вони обоє — справжні жертви.

Рішення покинути власний світ узагалі не можна ухвалити за короткий час.

Я зробив це через власні обставини, але навіть тепер шкодую.

Тому неможливо сказати напевно, чи відповіли б вони так само, якби могли обирати зараз.

Я розумію, що колись маю як слід вибачитися перед старшою та Томокі, але як почати таку розмову? Я й далі лише сушу над цим голову.

А після історії з Томое говорити про це з Томокі стало ще складніше.

Старшій сказати було б трохи легше, але… ех…

Я знаю, що через усе це буде непросто, та, якщо можливо, не хочу ставати їхнім ворогом.

До того ж про це просив мене Цукуйомі, хай і ненав'язливо.

Як же це дратує.

— Водночас ця історія допомогла мені зрозуміти вашу силу. Коли Хібікі прийшла в цей світ, вона вже могла битися з командиром лицарського ордену. Вона казала, що навчалася в школі Накацухара й опанувала чимало різних дисциплін; її знання та мудрість справді вражають. Тож немає нічого дивного в тому, що ви, навчаючись у тому самому закладі, після прибуття в цей світ започаткували власну справу, — сказала Джошуа.

Здається, вона страшенно помиляється.

Так починає здаватися, ніби старша школа — якесь неймовірне місце.

До того ж брати старшу за мірило було б дуже незручно.

Я на рік молодший за неї, і якби мене запитали, чи можу я стати таким, як вона, я мусив би відповісти, що ні.

Навіть якби я старався все життя, навряд чи зміг би.

Та й узагалі, відкривати власну справу для старшокласника — це нібито щось звичайне? Хто ж така ця старша?

— Старша Хібікі була особливою та зразковою навіть серед людей нашого світу. Я значно їй поступаюся. Щодо торгівлі, скласти іспит Гільдії — це одне, але на практиці моя недосвідченість постійно мені заважає, і багато що йде не так. Тому в мене немає тих здібностей, які ви мені приписуєте, принце Джошуа, — пояснив я.

— Хібікі дуже високо вас оцінює. Вона навіть сказала, що надійнішого союзника годі й шукати, і це здивувало Його Величність. Я чула, що до іспиту Гільдії купців треба довго готуватися. А ви назвали його «лише одним етапом». Отже, навіть якщо сам пан Райдо цього не помічає, ви теж надзвичайна людина, — відповіла Джошуа.

…Гадаю, коли Хібікі це сказала, вона дивилася на Міо та Берена.

Не думаю, що вона зрозуміла, ким ми були тоді в Лімії, та й не знає, що саме я знищив фіолетову хмару, тож не уявляю, чому вона оцінює мене так високо.

Навіть старша не має достатньо підстав для такої оцінки.

Я добре розумію, що мені неймовірно пощастило з талановитими людьми довкола.

— Ахаха, коли ви так кажете, мені навіть лячно. До речі, якщо вже говоримо про несподіванки, мене здивував ваш одяг, принце Джошуа. Отже, у приміщенні ви все-таки вдягаєтеся звичайно, — сказав я.

— Ні, зазвичай навіть у приміщенні я так не вдягаюся. Уже давно не дозволяла собі відпочити від чоловічого вбрання, — відповіла Джошуа.

— А, ось як, — відгукнувся я.

— Зараз про безпеку цієї кімнати подбали з усіх боків, тож можна не боятися, що хтось підгляне. А ще важливо, що моїм гостем є саме ви, — пояснила Джошуа.

— Тому що я вже знаю обставини? — уточнив я.

— Так. Якби чоловічий одяг був лише моїм захопленням, усе було б простіше, але… — Джошуа замовкла.

— Я так і думав, що це не так, — відповів я.

— Я перевдягаюся не тому, що мені це подобається. Для мене це лише засіб. Якщо буде потрібно, я не вагатимуся, але без необхідності воліла б цього не робити, — сказала Джошуа.

— Засіб… Звучить складно, — пробурмотів я.

Та я не хотів пхати носа в цю справу, тому обмежився нечіткою відповіддю.

Чи є чоловіче вбрання її захопленням, чи засобом — мене це не надто цікавить.

Якщо це лише накличе зайві проблеми, краще змінити тему.

Щоправда, я намагався уникнути розмови про Японію, а зрештою перевів її на не менш незручну тему. Я явно не все продумав.

Треба бути обережнішим… бодай трохи.

— У такому вбранні я почуваюся природніше. Тому певною мірою я скористалася вами, щоб дозволити собі вдягнутися так. Прошу пробачити, — сказала Джошуа.

— Та нічого. Якщо йдеться лише про це, можете користуватися мною скільки завгодно. Е-е… звичний, відважний принц Джошуа дуже привабливий, але й ви, розслаблена, теж прекрасні, — сказав я.

Я вирішив зробити комплімент.

У Лімії часто виникають ситуації, коли без компліментів не обійтися, тож мене навчили кількох фраз, які варто запам'ятати, і тепер я спробував одну з них.

Під час розмови зі шляхтичами мене засипали запитаннями, тому нагод скористатися ними майже не було.

Принц Джошуа в жіночому образі навряд чи здійме через це галас, тож вона здавалася ідеальною людиною для тренування.

— Такі компліменти кажіть на прийомах або шляхтичам, які вихваляються своїми дружинами. Спершу вам слід навчитися вимовляти їх природніше. Е-е… коротше кажучи, це нікуди не годилося, — оцінила Джошуа.

Вона навіть сказала «е-е».

Погана справа.

— Вибачте. Я просто зовсім не звик говорити такі речі. Ви моя знайома, тому я вирішив потренуватися, — зізнався я.

— …Я все ще принц цієї країни, знаєте? — нагадала Джошуа.

На кілька секунд запала тиша, а на обличчі принца Джошуа з'явився складний вираз.

— Ви зараз у такому вигляді, тому я подумав, що хоча б на мить можна не зважати на становище, — пояснив я.

Якщо вона зустрічається зі мною не як принц, то ця розмова, мабуть, не стосується державних справ.

— Здатність будувати плани у вас певною мірою є, хоч її й недостатньо. Вам лише бракує уваги до почуттів співрозмовника, — сказала Джошуа.

— Ух, сувора оцінка, — скривився я.

Сказано було м'яко, але мені здалося, що вона фактично назвала мене безнадійним.

— До того ж пан Райдо, схоже, не до кінця розуміє, чому я вдягнулася саме так. Хібікі добре вловлює подібні речі, тому я несвідомо чекала цього й від вас, — продовжила Джошуа.

Чому вона вдягнулася так?

Я думав, що ця кімната добре захищена, я вже знаю її обставини, а вона просто хотіла трохи розслабитися.

Та й сама принц Джошуа сказала щось подібне.

Джошуа трохи почекала моєї відповіді, потім коротко й стурбовано зітхнула та подивилася мені просто в очі.

— Пане Райдо, ви дізналися мою таємницю, — сказала Джошуа.

— Т-так, — відповів я.

— Після цього я попросила вас зберігати її й повернулася до своєї країни, — продовжила вона.

— Так, — кивнув я.

— …

— …

Що відбувається?

Ми підтвердили очевидне й знову занурилися в мовчанку.

Я справді дізнався, що принц Джошуа — жінка, вона попросила мене нікому не говорити, а тепер ми знову зустрілися в Лімії, але…

І що з того?

— Хібікі сказала, що пан Райдо не з тих, хто плете змови. Тепер зрозуміло, що вона мала на увазі саме це. Я також нарешті збагнула, чому, говорячи про Торгову компанію «Кудзуноха», вона виправилася й почала говорити саме про пана Райдо, — мовила Джошуа.

— Е-е… — розгубився я.

— Тоді я не могла дати вам жодної чіткої гарантії чи навіть застави. Я лише сказала кілька туманних слів. Як, на вашу думку, після цього я сприймала пана Райдо? — запитала Джошуа.

— Можливо, ви хотіли якнайшвидше надати якусь гарантію й закінчити цю справу? — припустив я.

— Ні, — заперечила Джошуа.

— Або столиця була зруйнована й вам просто було не до цього? — запропонував я.

— Ні. Це вже відхиляється від початкового запитання: «Що я думала про пана Райдо?» — нагадала Джошуа.

Справді.

Отже, йдеться про те, що принц Джошуа думала саме про мене.

Не про гарантію.

Та останнім часом вона майже не зв'язувалася зі мною думковим зв'язком.

Я вважав, що через відбудову вона просто надто зайнята.

Коли я раніше зустрічався зі старшою Хібікі, та теж нічого про це не сказала.

Гм… тоді що б вона могла думати?

Якби якась далека людина дізналася про мою небезпечну таємницю, а я лише попросив її мовчати…

…Я безперечно тривожився б.

Залежно від обставин, можливо, навіть захотів би якнайшвидше позбутися цієї людини.

Але Лімія не прислала жодного вбивці.

Тоді спостереження?

Щоб дізнатися, чи не розповів я комусь іншому.

Та про це мої люди також нічого не повідомляли.

Якщо й це не відповідь, інших ідей у мене немає.

— Отже, ви хвилювалися й хотіли простежити за моїми діями? — запитав я.

— Саме так. Наскільки я змогла встановити, ви не розкрили моєї таємниці. Не користувалися нею навіть у натяках чи алегоріях, — підтвердила Джошуа.

Отже, за нами справді стежили.

Яким способом?

Від своїх я нічого про це не чув.

— Так. Насправді я нікому не розповів, — сказав я.

Вона попросила мене мовчати, а таємниця другого принца Лімії мені все одно ні до чого.

— Тому відтепер я довірятиму вам. Саме на знак цієї довіри я постала перед вами в такому вигляді, — пояснила Джошуа.

— Виходить, ви дуже сильно мене підозрювали? — запитав я.

Це трохи… приголомшує.

Королівська родина, яка навіть серед г'юманів живе в найбільш захищеному середовищі, і таке…

Хоча у випадку цієї людини я міг це уявити, та все одно.

— Тоді дозвольте й мені запитати: чому я мала вам довіряти? Ви торговець, якого я випадково зустріла в Ротцґарді й про минуле якого не знала нічого, — відповіла Джошуа.

— …

Справді підозріло.

Навіть якщо я не мав лихих намірів, із її погляду така реакція цілком природна.

— Тоді я навіть припускала, що наближається моя загибель. Я розмірковувала, як позбутися власного тіла, щоб не завдати проблем Його Величності. Але ви, схоже, нікому не розповіли й не зробили жодного кроку, використовуючи отримані знання, — сказала Джошуа.

Позбутися тіла… вона має на увазі самогубство?

Моторошно.

— Як я вже казав, я нікому не розповів, — повторив я.

Цього разу моя відповідь прозвучала трохи твердіше.

Я не говорив навіть мешканцям Асори. Точніше, узагалі про це забув.

— Це таємниця другого принца. Залежно від способу використання, вона могла б підняти становище торговця на один або два щаблі. Для торговця цілком природно й логічно спробувати якось нею скористатися, — пояснила Джошуа.

— …

А, ось чому.

До подорожі сюди мене не раз питали: «Чи не плануєте ви вести справи в Лімії?» або «Чи немає у вас побажань як компенсації за попередні події?»

Я згадав ті сеанси думкового зв'язку.

Щоразу я відповідав: «Наразі ми не плануємо відкривати крамницю в Лімії, тому не зважайте на нас і зосередьтеся на відбудові».

— Ви не лише не скористалися таємницею, а й не зверталися до шляхтичів і не плануєте відкривати крамницю в Лімії. Це я вже перевірила. Відверто кажучи, у таку відповідь важко повірити, — сказала Джошуа.

— Нам бракує людей, та й у Торговій компанії «Кудзуноха» є чимало особливих обставин, тому ми не можемо бездумно збільшувати кількість крамниць, — пояснив я.

Правду кажучи, кілька моїх людей уже торгують уроздріб у Лімії, але до повноцінної крамниці це далеко.

Я збирався розповісти про це під час перебування в Лімії, але щодо самої крамниці… А, точно.

Можна відкрити це принцу Джошуа й попросити її заспокоїти шляхтичів, щоб вони не здіймали галасу.

— Я навіть почала думати, що ви насправді не торговець, а, наприклад, військовий або людина, пов'язана зі шляхтою. Через це моя настороженість лише зростала. Але після розповіді Хібікі та сьогоднішньої розмови з вами я бачу, що просто дала волю уяві, — сказала Джошуа.

— До речі, є одна річ, про яку я все одно збирався розповісти, тож хотів би спершу сказати вам, принце Джошуа, — мовив я.

— …Здається, ви щойно про неї згадали, але гаразд, кажіть, — відповіла Джошуа.

Я справді розмірковував, кому саме розповісти це під час перебування в Лімії.

Просто не думав, що говоритиму про це принцу Джошуа саме зараз.

Саму тему я не вигадав щойно.

— У Торговій компанії «Кудзуноха» є щось на кшталт виїзної торгівлі, точніше — підрозділ мандрівних торговців. У невеликій кількості поселень Лімії вони вже ведуть дрібну торгівлю, — пояснив я.

— Гм… Мені про це не доповідали, але зрозуміло, — сказала Джошуа.

— Ці місця, мабуть, не перебувають під прямим управлінням королівської родини. За звітами, ми здійснили кілька угод переважно поблизу кордонів, на землях шляхтичів, — продовжив я.

— І? — запитала Джошуа.

— Я хотів отримати згоду королівської родини та місцевих шляхтичів, — відповів я.

— Ви просите мене допомогти їх переконати? — уточнила Джошуа.

— За потреби я надам звіти про продажі й сплачу належні податки. Прошу вашої допомоги, — сказав я.

В угодах не йдеться про великі суми, тому навіть податки не повинні бути значними. Напевно.

Якщо знадобиться, треба буде дослідити податкову систему Лімії.

На обличчі принца Джошуа на деякий час з'явився задумливий вираз.

Цього разу вона думала значно менше, ніж тоді, коли дивилася на мене зі складним виразом, і незабаром знову зустрілася зі мною поглядом.

— …Якщо йдеться лише про це, проблем не буде. Усе залежить від сум, але питання податків я владнаю. Обіцяю, — сказала Джошуа.

— Це дуже допоможе, — відповів я.

— На прийомі… ні, під час нещодавніх розмов багато хто просив Торгову компанію «Кудзуноха» відкрити тут крамницю, правда? Дехто мовчав, але відвертих противників було небагато, — нагадала Джошуа.

— А, якщо подумати, то так, — погодився я.

— Навіть якщо хтось захоче, щоб ви розширили діяльність, навряд чи знайдеться той, хто активно виганятиме вас. Про всяк випадок назвіть поселення, де, наскільки вам відомо, ваші люди вже торгували, — попросила Джошуа.

Сказавши це, принц Джошуа підвелася й дістала з полиці мапу Королівства Лімія.

Щоправда, мапа була дуже приблизною.

Межі володінь на ній розрізнялися, але всередині майже нічого не було. Вона скидалася на чистий аркуш.

Позначено лише кілька основних місць, а доріг було зовсім мало.

Звичайні мапи тут саме такі?

Вона сильно відрізнялася від тих, якими ми зазвичай користуємося.

Я просто погодився й почав показувати розташування поселень, про які отримував звіти.

Їх було близько двадцяти.

Якщо врахувати села, куди наші люди заходили лише раз або які просто бачили здалеку, кількість значно зросла б. Тому я назвав лише ті місця, де вони справді торгували й де вже знали назву Торгової компанії «Кудзуноха».

Через продаж ліків Торгової компанії «Кудзуноха», тобто мандрівну торгівлю, дехто почав називати лісових оні сумним прізвиськом «пан Кудзу».

Примітка перекладача: японське «кудзу» також означає «сміття» або «нікчема».

Їх, мабуть, так називали невинні діти та старенькі, які спокійно доживали віку. Відверто кажучи, це була потужна психологічна атака.

Коли лісові оні довідалися про значення прізвиська, вони справді дуже занепали духом.

Я кілька разів чув, що сільські старости хочуть зі мною зустрітися, але не бажав, щоб мене називали босом пана Кудзу чи представником «Кудзу», тому досі не відвідав жодного з тих сіл.

— Місць досить багато. Але, схоже, найбільше їх на заході, — зауважила Джошуа.

Принц Джошуа записувала назви місць, на які я вказував.

У результаті позначки розсипалися від західної частини державного кордону Лімії аж до південної.

— На заході, здається, багато бідних сіл, тому наші люди часто возять туди товари, — пояснив я.

— …Чому? У бідних селах вам не зможуть заплатити, правда? — здивувалася Джошуа.

Принц Джошуа схилила голову набік.

Я сказав щось дивне?

Ми ж не торгуємо предметами розкоші.

— Але бідним селам теж потрібні товари, хіба ні? — відповів я.

Ми лише продаємо повсякденні речі та звичайні ліки в місцях, де їх справді потребують.

Не бачу тут нічого дивного.

— Е-е… — розгубилася Джошуа.

— Що таке? — запитав я.

Принц Джошуа часто робить такий вираз і завмирає в мовчанні.

Ніби зустріла загадкову істоту й не знає, як реагувати, або просто чимось приголомшена.

Я не рідкісна тварина, тому мені трохи сумно від такого ставлення.

— …Ні. Якщо ви зосередилися саме на таких селах, зрозуміло, чому звіти місцевих володарів запізнюються. Поки нічого не підтверджено, але я подумаю, як дозволити Торговій компанії «Кудзуноха» вільніше пересуватися територією Лімії. Оскільки йдеться лише про мандрівну торгівлю, це можна владнати, — сказала Джошуа.

— Вільніше пересуватися… Наприклад, видати нам перепустку? — припустив я.

Таку, як на території раси демонів.

— Перепустку… Можливо, дозвіл користуватися головними дорогами або право на мандрівну торгівлю в країні. Я ще не знаю, якої форми це набуде. Але на знак подяки за збереження моєї таємниці я допоможу вам, — пообіцяла Джошуа.

— Дякую, — відповів я.

— До речі, які ще плани у вас є тут, пане Райдо? — запитала Джошуа.

— Один мій знайомий попросив виконати доручення, тому я хотів би приблизно на пів дня виїхати зі столиці, — пояснив я.

Завтра й післязавтра в розкладі було багато вільного часу.

Якби я переніс завтрашні справи на післязавтра, то отримав би цілий вільний день.

— Куди саме? — уточнила Джошуа.

— До озера, — відповів я.

— А, до Зоряного озера? Туди часто їздять помилуватися краєвидами, та й від столиці недалеко, — сказала Джошуа.

Так, я чув про нього.

Велике озеро поблизу столиці Лімії, яке створив «Диявол» — тобто я.

Тепер воно приваблює чимало мандрівників, а ще з нього, здається, видобувають різні ресурси.

Та якби мене запитали, чи хочу я туди поїхати, я без вагань похитав би головою.

Ні за що не хочу там бувати.

— Ні, до озера Мейріс. Я чув, що це відоме місце в Королівстві Лімія, — уточнив я.

Саме про нього розповів мені Рут.

Добре, що воно не надто далеко.

До того ж його, схоже, контролюють не так суворо, як пустелю в Ґрітонії.

— Мейріс… Воно справді відоме, але ваш знайомий часом не переплутав назву? — запитала Джошуа.

— Ні, він точно сказав «Мейріс». І запевнив, що вхід туди не заборонений. Хіба це не так? — уточнив я.

— Це правда. Озеро відоме, і якщо підтвердити причину візиту, входити туди не заборонено, — відповіла Джошуа.

— Чудово, — зрадів я.

Десь усередині я нервував, побоюючись, що Рут знову намагається втягнути мене в халепу.

Я згадав його обличчя, коли він передавав яйце й казав: «У мене досі болять суглоби».

На губах у нього була звична відсторонена усмішка, за якою неможливо зрозуміти, про що він думає.

— Але там небезпечно. Біля цього озера Вищий Дракон уклав угоду з королівством. Якби туди йшли випробувати силу чи пройти випробування, це одна справа. Та пан Райдо — гість, якого запросила наша країна, тому ми воліли б, щоб ви не відвідували настільки небезпечне місце, — сказала Джошуа.

— …Розумію, — відповів я.

Якщо подумати, пустеля Ґрітонії теж вважалася небезпечним місцем.

Вона була красивою, а я пройшов її без особливих труднощів, тому встиг про це забути.

Невже й це місце вважається досить небезпечним?

Рут же казав: «Озеро відкрите для відвідувачів, а берег там чудовий. Дорогою назад обов'язково прогуляйся довкола».

У такому разі знову доведеться вигадувати, як потай вислизнути зі столиці.

— Я поговорю з Його Величністю, але не надто сподівайтеся. Якщо вам не дозволять, я все одно маю кілька місць, які хотіла б показати, — сказала Джошуа.

— Розраховую на вас, — відповів я.

Звучить так, ніби дозволу я не отримаю.

Може, якщо скажу, що зі мною буде Міо, вони погодяться?

Або можна взяти Лайма.

Старша знає, на що він здатен, тож, можливо, підтвердить, що це безпечно.

Після цього ми трохи поговорили про різні дрібниці й стан справ компанії, а тоді зустріч завершилася без жодних особливих подій.

Я зміг розповісти про продаж ліків лісовими оні й почув позитивну відповідь.

Для мене ця зустріч була корисною.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Джошуа вважала Райдо проблемною людиною.

Це була її цілком відверта оцінка.

Вони вперше поговорили майже по-справжньому, але він виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла.

(Хоч це була лише усна обіцянка, він поводився так, ніби уклав офіційний договір. Для мене це добре, але з іншого боку, виходить, для нього усне слово має таку саму силу, як письмовий контракт.) — подумала Джошуа.

Оманлива обіцянка могла б несподівано обернутися путами.

У перемовинах із Райдо потрібні зовсім інші мірки. Подумавши про це, Джошуа несвідомо зітхнула.

(І ще його спосіб мислення в торгівлі. Навіть порівняно з Хібікі він надто незрозумілий. Його слова, тон і вираз обличчя створювали враження, ніби він займається благодійністю. Можливо, проблема в мені, раз я так думаю, але це збиває з пантелику.) — розмірковувала Джошуа.

Райдо не використав її таємницю для шантажу.

Не просив жодних переваг для своєї справи.

Єдине, чого він захотів, — дозволу на дрібну мандрівну торгівлю, якою вже займалися його люди.

Навіть тут Джошуа сумнівалася, що він заздалегідь планував про це попросити.

(…Нічого не вийде. Інформації надто мало, краще поки залишити все як є. Він походить із того самого світу, що й Хібікі, і навчався з нею в одному закладі. Не думаю, що він звичайна людина. Незрозуміло й те, чому він хоче їхати до Мейріса, а не до Зоряного озера. Якби можна було послати з ним когось із моїх підлеглих і поспостерігати…) — вирішила Джошуа.

Його не можна залишати без нагляду.

У цьому Хібікі, король Лімії та принц Джошуа були одностайні.

Після особистої розмови вона відчула розгубленість, але її головна думка не змінилася.

Надзвичайно здібні підлеглі Райдо та рідкісні можливості його компанії.

А також сила студентів, яких він навчав, здатна перевернути звичні уявлення.

Усе це Лімія не хотіла «віддавати іншим країнам».

Особливо Ґрітонії: якщо Райдо перейде на її бік, рівновага між державами похитнеться.

Тому, з якого боку Джошуа не дивилася, Райдо залишався…

— Яка ж проблемна людина цей пан Райдо, — пробурмотіла Джошуа.

Те, що Лімія поквапилася запросити його навіть посеред відбудови, означало: у королівства були власні приховані наміри.

З боку королівської родини — Джошуа та король.

Героїня Хібікі.

Кілька проникливих шляхтичів.

Поки що всі вони поводилися сумирно, але Джошуа очікувала, що незабаром заворушаться й торговці.

Завтра їй доведеться мати справу з цими людьми, а ще вона планувала показати Райдо теперішню столицю.

Увесь його вільний час заповнили справами, які мали певну мету.

Та якщо Райдо висуне інше прохання, навіть за низької ймовірності його доведеться розглянути.

І це прохання вже завдало Джошуа клопоту, змушуючи її ледь не стогнати.

◇◆◇◆◇◆◇◆

На вітальному бенкеті мене змусили випити чимало, але прокинувся я напрочуд бадьорим.

Я трохи поговорив зі старшою та її загоном, а шляхтичі просили хоча б у невеликому масштабі розпочати торгівлю на їхніх землях.

Його Величність розповів, що хвилюється через відбудову столиці.

Коли допоміжний загін, який вирушив до Ротцґарда, повернеться, роботи повинні пришвидшитися, та й матеріалів вистачає. Але через зиму можуть виникнути нові збитки, і це дуже гнітило Його Величність.

Тут не Асора, де завтра раптом настане літо.

У цьому сенсі раса демонів справді завдала їм влучного удару.

І справді, варто лише зійти з головної вулиці, як перед очима постають руїни, а за відбудованою зовнішньою стіною досі стоїть безліч таборів.

На мій погляд, відбудова столиці лише починалася.

Та я не настільки нечутливий, щоб сказати це людям, які радіють уже досягнутому поступу, тому промовчав.

— Тоді я супроводжуватиму пана Райдо. Навіть ціною власного життя гарантую йому безпечну подорож. Не хвилюйтеся, — заявила Хібікі.

Поїздку до Мейріса, про яку я вчора просив принца Джошуа, дозволили в досить дивній формі.

Я взяв лише найнеобхідніше й ніс сумку з драконячим яйцем, а переді мною стояла повністю озброєна старша.

Щойно сказані слова вона адресувала людям Лімії, Міо та Лайму.

Схоже, мені дозволили вирушити до озера Мейріс за умови, що мене супроводжуватиме героїня Хібікі.

Рішення ухвалили потай у вузькому колі, тому дехто здивовано дивився, як ми вдвох збираємося до озера.

Та що там — я й сам був розгублений.

Навіть у Японії мені не випадало залишатися зі старшою наодинці, а тепер це вже вдруге, якщо рахувати розмову в кімнаті компанії.

Найбільше мене непокоїла Міо, але вона напрочуд легко погодилася й відступила.

Вона точно щось задумала.

Навіть засміялася, як Рут.

Сміх Рута.

Насправді заперечував один із членів загону героїні.

Схоже, воїн.

Якщо пам'ять не зраджує, це принц.

Якщо він усе одно сердитиметься на мене — хоча дорогою я міг би просто відокремитися, — то я не заперечував би проти його участі. Та зрештою після окрику Його Величності він відступив.

Але жриці тут немає.

Вона досі не розплющила очей?

Чи їй настільки зле, що вона не змогла прийти?

Мене це хвилює, особливо тому, що Міо залишиться в столиці.

Повернувшись, я ще раз запитаю про її стан.

Міо наполегливо стверджує, що нічого не робила, і не схоже, щоб вона брехала.

Але якщо Міо справді нічого не зробила, не думаю, що жриця впала б у такий стан, лише побачивши нас двох.

Так, за мірками цього світу я потворний, але навіть перший селянин, якого я зустрів на Пустищі, лише закричав і помчав геть, наче ракета.

…«Лише», еге ж.

Ні, краще про це не думати.

Тому навіть якщо приховування «Сакаю» не спрацювало й вона побачила магічний обладунок, навряд чи жриця з досвідченого загону героїні знепритомніла б лише через це.

Сам спогад завдає болю.

Спершу пані жриця дивилася на мене приголомшено, але її вираз відрізнявся від усіх реакцій, які я бачив раніше.

Я обернувся до неї, подумавши, що це доволі незвичайна реакція. За мить вона ніби щось усвідомила, широко розплющила очі, затремтіла всім тілом, скрикнула «Кя-а-а!» й упала.

Ох, це справді мене налякало.

Навіть якщо Міо має рацію й пані жриця справді сама щось зробила, я хочу знати, що саме сталося.

— Щасливої дороги, Вако. Якщо з вами пані героїня, мені немає про що хвилюватися, — сказала Міо.

— Будьте обережні. Е-е… справи тут залиште нам, — додав Лайм.

Схоже, Лайм хотів сказати щось іще.

Він просить залишити все їм, але я добре знаю, як важко йому буде стримувати Міо.

Утім, принц Джошуа та кілька слуг проведуть їх місцями поблизу замку.

Якщо вони будуть обережні бодай у цьому, усе, мабуть, мине добре.

— Я вирушаю. Не створюйте проблем принцу Джошуа та людям Лімії, гаразд? Якщо щось станеться, рішення залишаю вам двом, але постарайтеся не заважати відбудові, — наказав я.

— Зрозуміла, — відповіла Міо.

— Навіть ціною власного життя, — урочисто додав Лайм.

Ха-ха-ха.

Лайм наслідує старшу Хібікі. Але зараз це зовсім не смішно.

І вираз у нього чомусь надто серйозний.

Коли я завершу сьогоднішню доставку, у Лімії не залишиться справ, які могли б створити проблеми, навіть якщо решту часу мене водитимуть туди-сюди за чужими планами.

Сьогодні мені несподівано вдалося поговорити зі старшою, тож, як би це сказати, у Лімії все складається добре.

Здається, ця подорож буде приємнішою за попередні візити до чужих держав.

Від самого виїзду й аж до прибуття сюди не сталося ще жодної безглуздої події.

Ґрітонія теж велика держава, а через упередження, ніби шляхтичі завжди поводяться владно й жорстоко, я, мабуть, неправильно уявляв Лімію.

— Тоді вирушаймо, пане Райдо, — сказала Хібікі.

— Сьогодні покладаюся на вас, пані Хібікі, — відповів я.

Я вирішив, що називати її «старшою» тут буде недоречно, тому перейшов на шанобливе звертання.

Старша не надала значення зміні, лише легенько кивнула, першою сіла на коня й рушила в бік озера Мейріс.

Я востаннє озирнувся на Міо, яка махала мені рукою, а потім швидко наздогнав старшу.

Якщо я поясню їй обставини, старша, мабуть, дозволить мені далі піти самому.

Пригадую, у Ґрітонії мені довелося слухати «Віддай мені цю людину» й «Покажи свою силу». Тепер я знову зрозумів, наскільки проблемною була та країна.

Це одне з небагатьох доручень, які я маю виконати в Лімії, тож краще швидко доставити яйце.