Розділ 207 — Довгий-довгий день у Лімії (верхня частина)

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Озеро Мейріс і прилеглі до нього землі — особлива територія, якою керує Королівство Лімія.

Офіційно це пояснюють по-різному, але насправді все майже так само, як в імперії Ґрітонія: королівська родина уклала договір із драконом і охороняє це місце.

На відміну від Імперії, цей договір було укладено дуже давно, тож він уже почав стиратися з пам'яті більшості мешканців Лімії. Тепер подробиці знають лише королівська родина та впливові шляхтичі.

Нині загальновідомо не те, що озеро Мейріс є володінням Вищого Дракона, а те, що це найнебезпечніше тренувальне місце Лімії.

Місумі Макото й Отонаші Хібікі верхи в'їхали через найближчу східну браму та рушили стежкою, витоптаною ногами попередніх відвідувачів.

До речі, вартових східної брами лише раптово повідомили, що сюди прибуде героїня, тому вони нервували до краю. Ледве зібравшись, вони відчайдушно пояснили правила озера Мейріс, якось завершили представлення й опустилися навколішки.

— У Японії верхова їзда вважається окремою навичкою, а тут її просто опановуєш природним чином, — сказала Хібікі.

— Так, зі мною було так само, — відповів Макото.

— Скільки разів тобі доводилося пускати коня галопом на повній швидкості? — запитала Хібікі.

— Гм, на коротких відстанях — десь тричі. А ви, старша, схоже, дуже добре тримаєтеся в сідлі. Часто їздите верхи? Чи мали досвід ще в Японії? — поцікавився Макото.

— Так, у Японії я трохи займалася верховою їздою. Та через те, що знала лише основи, спочатку було навіть важче: довелося звикати до іншого відчуття коня й нового кута огляду. Хоча рухи здавалися тими самими, потрібні були інші прийоми, — пояснила Хібікі.

Біля озера Мейріс були ліс, луки й кілька пагорбів — усе разом скидалося на величезний національний парк.

Переможеш мамоно чи сам станеш їхньою поживою — за це відповідаєш лише ти.

Вони перебували в густому лісі неподалік столиці, який цілком можна було назвати морем дерев, і дорогою вели розмову, що зовсім не пасувала цьому місцю.

Кілька разів їм траплялися мамоно, але Хібікі розправлялася з ними вістрям меча.

Макото лише йшов слідом.

— До речі, Макото, я вперше чую, що в цьому місці хтось живе. Що саме ти доставляєш? — запитала Хібікі.

— Вибачте, це має залишатися таємницею, тому відповісти не можу. Якщо одержувач не заперечуватиме, покажу вам уже на місці, — сказав Макото.

— Шкода. Мене цікавить це лише з простої цікавості, але тоді спробую запитати в самого одержувача, — легко погодилася Хібікі.

Хібікі справді дуже цікавив предмет, який ніс Макото, однак вона без опору відступила.

Якби вона почала наполегливо вимагати показати його чи розкрити подробиці, атмосфера неминуче стала б напруженою, а користі з цього не було б жодної.

— І все ж… ви, старша, дуже посилилися. Схоже, мені взагалі не доведеться нічого робити. Якщо не помиляюся, ще в Японії ви були мечницею національного рівня, — сказав Макото.

Макото згадав, що Хібікі була взірцевою практиканткою кендо, й кивнув сам собі.

Одного разу він бачив її поєдинок: змагання клубу стрільби з лука тоді вже закінчилися, а майданчик кендо був поруч.

У той день Макото помітив у мечі Хібікі не лише кендо, а й домішку старовинного стилю володіння мечем. Утім, згадувати про це не став.

— Моя роль — захищати тебе. Якби я не могла впоратися сама, покликала б товаришів. Але тут мене цілком достатньо, тому ми й прийшли лише вдвох. Хоча я не певна, чи тобі взагалі потрібна охорона, якщо ти здатен підкорити собі таких, як пані Томое й пані Міо, — мовила Хібікі.

Насправді Хібікі зовсім не виконувала роль охоронниці.

Її метою було налагодити зв'язок із Макото й водночас стримувати його.

— Ні, те, що ви опинилися в Лімії, дуже допомогло. Якби зі мною були тільки Міо й Лайм, люди цієї країни навряд чи довірилися б нам. Навіть якщо ми маємо силу… це ще не означає, що нам повірять, — чесно відповів Макото.

Макото говорив щиро.

Якби для довіри була потрібна лише сила, до нього ставилися б значно прихильніше.

Насправді ж Макото — Райдо з Торгової компанії «Кудзуноха» — переважно здавався людям підозрілою особою саме через власну поведінку. У певному сенсі він уже відчув «межу однієї лише сили».

Щоб дійти такого висновку, треба бути справді особливим випадком, та навіть якщо він це відчував, здобувати потрібний досвід — зовсім інша справа.

Принаймні нинішній Макото все ще не усвідомлював справжньої цінності своєї сили.

— …Сила — основа всього. Коли її достатньо, довіра в тій чи іншій формі виникає й тягнеться за нею, — сказала Хібікі.

— Невже це так працює? — здивувався Макото.

Хібікі компенсувала слабкість у дальньому бою магією та мистецтвом меча.

Вогняний спис, який вона випустила, пробив звіра, що кинувся на них, і той миттю обвуглився.

Першою ознакою нападу було лише тремтіння гілок у момент стрибка.

Короткої арії вистачило, щоб створити доволі потужну магію. Саме в цьому я відчув силу героїні.

Якби люди в Академії Ротцґарда могли робити так само, вони здобували б величезну перевагу.

У цьому не було нічого унікального, але її основи ретельно відшліфували талант і наполеглива праця.

Вона знищувала ворогів, не залишаючи їм жодної нагоди відповісти, і будь-хто збоку одразу розумів, наскільки це вражає.

Хібікі трохи зачекала, висловила свою думку щодо слів Макото й крадькома поглянула на нього.

Вогняний спис, випущений просто перед його очима, і майстерність її меча — на все це Макото реагував не здивуванням, а щирим захопленням, і спокійно йшов за нею.

— Чи то окрема людина, чи організація, чи навіть ціле суспільство — зрештою всі ніби змагаються, хто здобуде більше цієї «сили». Наче вважають її основою всього, — пояснила Хібікі.

(Отже, моя сила вкладається в межі його очікувань. Я показала Лаймові, на що справді здатна, тож, мабуть, нічого не вдієш.) — подумала Хібікі.

— Ви маєте на увазі навіть фізичну й бойову силу? У цьому світі сила однієї людини справді може перевершити ціле військо, — зауважив Макото.

Його погляд ніби казав: «Але це стосується лише цього паралельного світу. У Японії ж усе не так, правда?»

Цей погляд змусив кілька припущень Хібікі щодо Макото розсипатися, а інші, навпаки, зміцнив.

Не виказавши цього на обличчі, вона продовжила.

— Тут усе так само, як у Японії. Коли я кажу «сила», то маю на увазі і фізичні можливості, і мудрість. Сукупність того, що ти здобув сам, і того, що зібрав довкола себе, визначає величину твого впливу в суспільстві, — сказала Хібікі.

— …

— Люди — істоти, які найкраще проявляють себе в гурті. Друзі, товариші, командири — що більше таких людей поряд, то більше їхньої сили можна додати до власної. Одна людина чи група — в обох випадках це сила, — продовжила Хібікі.

— …Мені здається, ми говоримо зовсім про різне, — зізнався Макото.

— Ні, про те саме. Просто наші точки відліку різняться. Я вважаю, що будь-яку силу можна перетворити на числове значення. Ти так не думаєш. Ось і вся різниця, — відповіла Хібікі.

— Числове значення… Я й справді майже ніколи так не дивився. Та й узагалі, мені здається безглуздим переводити фізичну силу чи мудрість у цифри, — сказав Макото.

Макото висловив досить категоричну думку.

Однак ворожості в його обличчі не було; радше в голові виникла ціла купа запитань. Хібікі це помітила й кивнула.

Хібікі навмисно викладала Макото свою глибшу думку.

Вона зачепилася за його слова «навіть сила не дає довіри» й почала цю суперечку.

Сам Макото, схоже, майже не помічав її наміру, але Хібікі це не зупиняло.

Вона продовжувала заради того, що хотіла зробити з Макото, поки вони лишалися наодинці.

— Залежно від обставин значення може подвоїтися чи зменшитися вдвічі, та сенсу в підрахунку все одно достатньо. Наприклад, нас із Томокі постійно порівнюють, але навіть між двома героями вже є різниця. Сильні й слабкі сторони неминучі. Тому важливо не лише збирати людей із великою сумарною силою, а й об'єднувати тих, хто має різні здібності, — пояснила Хібікі.

— Ви й Томокі, отже, — задумався Макото.

— Саме так. А як ти це оцінюєш, Макото? Гм… що ти про нас думаєш? — запитала Хібікі.

Посеред фрази вона відбила щось схоже на дротик, миттєво скоротила відстань і розрубала кількох мамоно.

Повернувшись, вона продовжила запитання.

Було очевидно, що навіть після входу через східну браму, де рівень небезпеки був найвищим, Хібікі не відчувала жодного тиску.

— Томокі належить до наступального типу. Спорядження підсилює його, а потужні вибухові здібності дають змогу знищувати ворогів, перш ніж вони щось зроблять. Це, мабуть, його головна спеціалізація. У нього ще є сила зачарування, але проти тих, на кого вона не діє, користі від неї небагато, — оцінив Макото.

— Та в певному сенсі саме зачарування — його найсильніша зброя. Завдяки йому він майже безперешкодно діє в Імперії. Його стратегія проста: розчавити супротивника величезною вогневою потужністю, а зачаруванням легко перетворити незгодних на прихильників. Із цими двома силами він, імовірно, здатен на дуже багато, — відповіла Хібікі.

— А, тобто це теж треба додавати до сили Томокі? Зручна здібність: придушує опір ще до того, як він виникне, — зрозумів Макото.

— Так. Про нього я ще хочу розпитати, але зараз мене більше цікавить, якою ти бачиш мене. Розкажеш? — попросила Хібікі.

— Старша… А, зрозуміло. Ось чому я так думав. Як і очікувалося, це справді вражає… — пробурмотів Макото.

— Макото? — покликала Хібікі.

Хібікі чекала оцінки себе, та, побачивши, як Макото раптом сам до чогось додумався, спантеличено глянула на нього.

— А, вибачте. Старша Хібікі без проблем б'ється і фізично, і магією. Навіть якщо магія для вас трохи слабша сторона, ви універсального типу. Якщо у строю виникне прогалина, можете закрити нестачу дальніх атак або вогневої сили, а з такою швидкістю реакції майже жодних проблем не буде, — сказав Макото.

— …

— Порівняно з Томокі у вас менша вогнева потужність, але в усьому іншому, гадаю, ви його перевершуєте. І ще мені здається, що справжня спеціалізація старшої — не бій, — додав Макото.

— Хе-е, — протягнула Хібікі.

— Я думав про це ще в Японії. Старша сама шукає зв'язків із людьми, які вміють те, чого не вміє вона. Це неймовірно. Навіть коли між сторонами є спротив і безліч причин, через які їм важко порозумітися, ви все одно знаходите спільну мову. Ви проводили переговори так, що я не міг повірити, ніби ми майже одного віку, і здавалося, що ви давно звикли виступати перед людьми, — пояснив Макото.

— Я ж не здатна зробити все сама. Хіба не природно просити інших допомогти там, де мені чогось бракує? — відповіла Хібікі.

— Ви й самі вмієте дуже багато, але все одно мислите саме так. Це зовсім не природно. Послухавши вас зараз, я зрозумів: можливо, це й є ваша найбільша сила, — сказав Макото.

— Наче й хвалиш мене, але водночас наче й ні. Дуже вже розпливчасто, — зауважила Хібікі.

— Я справді хвалю. У якій би галузі людина не була сильною, старша дивиться на неї неупереджено й бачить її здібності. Особливо ви розумієте, що навіть звичайні люди без великого таланту чи сили можуть зробити щось значне, якщо об'єднаються й допомагатимуть одне одному. Оцей погляд — чи, точніше, спосіб мислення — я й вважаю вашою найбільшою силою, — пояснив Макото.

Кожна людина мала власні наміри.

І все ж люди збиралися довкола Хібікі, співпрацювали з нею та водночас продовжували жити заради власних цілей.

Саме так Макото, спостерігаючи здалеку, бачив Хібікі та її оточення.

Вона могла досягти майже всього й водночас залишалася доброю до людей.

Саме тому Макото вважав Хібікі довершеною надлюдиною — справжньою геніальною особистістю.

Почувши її спосіб мислення, він трохи змінив свою думку, але загальне враження про Хібікі не погіршилося.

Якби Макото перебував поруч із нею довше, то, мабуть, побачив би й непривабливі, егоїстичні сторони її характеру. Однак вони спілкувалися надто мало, щоб дійти до цього.

Розкривати найкраще в людях.

Саме це, на думку Макото, і було справжнім талантом Хібікі, яким він щиро захоплювався.

— Дякую. Мені дуже приємно, — відповіла Хібікі.

(…Як я й думала, він не дурень. Хоч і в обмежених межах, але вміє оцінювати людей, а частину думок, імовірно, тримає при собі. Я чула про кілька його невдалих вчинків, але… може, він просто ще не навчився поводитися відповідно до становища, якого досяг? Торгова компанія «Кудзуноха» раптово привернула увагу й швидко зростає, тож це цілком можливо. Стрімке посилення впливу свідчить, що й сам він має великий потенціал, але якщо його особисті здібності не відповідають можливостям компанії… У Японії, наскільки пам'ятаю, він спеціалізувався лише в одному. Оцінки й фізичні дані були середніми, а видатні результати він показував тільки у своєму клубі. Принаймні так мені підказує уривчастий спогад, який я ледве відновила.) — подумала Хібікі.

— А-ха-ха. Лайм розповідав, що в Лорелі вам довелося трохи важче, але, мабуть, лише тому, що поруч не було потрібних людей. Ви вже напевно продумали, як виправити цю слабкість, — сказав Макото.

Почувши щиру подяку, Макото зніяковів.

У Японії така ситуація ніколи б не сталася.

— Повноцінна далекобійна вогнева сила… На жаль, цю проблему ми ще не розв'язали. Відбудова столиці зараз невідкладна. Ми з товаришами вже випробовуємо кілька способів, але до прийнятного рівня ще далеко, — відповіла Хібікі.

(Але очевидно, що після прибуття в цей світ він торкнувся безлічі галузей. Його компанія за форматом — крамниця, де продається майже все. Ліки, з якими ніхто не зрівняється за дієвістю й ціною. Попри складність перевезення через Пустище, вони підтримують стабільне постачання сировини й товарів. Швидкість обігу така ненормальна, що, здається, перевершує навіть сучасну Японію. Вони стабільно торгують спорядженням гномів, яке г'юманам майже неможливо дістати. Пані Томое, пані Міо й Лайм — працівники з такою приголомшливою силою, що найманці тікають від них. Нічого з цього не здобудеш, просто спеціалізуючись на стрільбі з лука. Та й усі його дії досі були діями купця, що стрімко піднімається, тому повірити в це ще важче… Тоді…) — подумала Хібікі.

— Якщо говорити про дальні атаки, у цьому світі найкраще проявляє себе магія. Для одного надпотужного удару найкраща ритуальна магія, але підготовка до неї клопітна, та й протидію створити легко, — сказав Макото.

— Потрібна ще й певна гнучкість. Вогнева сила ритуальної магії була б достатньою, але пристосовуваність слабка. Ефективність, дальність, точність… Відбудова столиці змушує мене гірко відчувати і власну неспроможність. Ротцґард зруйнували одночасно з нами, але там відбудова просунулася набагато далі. Я перебуваю тут і не можу позбутися думки, що могла зробити більше, — зізналася Хібікі.

(А найдужче мене непокоїть те, наскільки від нього досі віє Японією. Від нашого прибуття минуло вже два роки. Навіть Томокі, який зібрав гарем, дуже змінився порівняно з японськими часами, а я сама згадую минуле й намагаюся повернути колишню себе. Та Макото, принаймні зовні, природно лишається наскрізь японцем. Що відбувається? Він надто глибоко втягнутий у цей світ, щоб просто тікати від реальності. Яким життям він жив, щоб залишитися таким?) — подумала Хібікі.

— У Торговій компанії «Кудзуноха» є кілька фахівців із дальніх атак, але я не можу постійно позичати вам цінних працівників. Вибачте, — сказав Макото.

— …Той, хто випустив у Лорелі ту неймовірну атаку… теж один із них? Удар прилетів із божевільної відстані й мав руйнівну силу майже як бомба. А точність була наче в найсучаснішої зброї, — запитала Хібікі.

(Я подумала про це, коли впорядкувала відомості про себе й Томокі та перевірила спільні риси героїв. Чи не стосується частина з них і Макото? Зовнішність, мабуть, не є умовою прикликання. Найімовірніше, потрібні талант вище середнього й якась особлива риса. Тоді цей хлопець має кілька спільних рис зі мною? Ні. Треба шукати спільне між Макото, Томокі та мною. Можливо, варто перевірити незвичайні риси серед того, що є спільним у нас із Томокі. Насамперед — прив'язаність до рідного світу, але… в цьому він, здається, відрізняється від нас.) — подумала Хібікі.

— А, ви про той постріл? Він справді був настільки дивним? — запитав Макото.

— Не дивним. Неймовірним. Якби хтось посварився з Торговою компанією «Кудзуноха», один такий удар, можливо, й не знищив би столицю, але стер би з лиця землі більшість звичайних міст. Від самої думки мороз іде шкірою, — відповіла Хібікі.

(Богиня сказала, що ми більше не зможемо повернутися. Ми з Томокі прийняли це й самі побажали сюди прийти, тому наша прив’язаність до Японії не така сильна. Звісно, інколи я сумую за японською їжею та мирним життям із зовсім іншими цінностями. Але й тільки. Цей світ дав мені більше. Для Томокі, мабуть, так само. Він узагалі створив гарем, де може робити що завгодно. Якщо навіть після цього він скаже, що хоче повернутися до Японії, я, як жінка, відчула б, що повинна знищити його ще раніше за Володаря демонів. Є й непідтверджені чутки, що одна імперська шляхтянка вже народила від Томокі дитину. А кілька дівчат справді вагітні.) (Хібікі)

— А-ха-ха-ха… — ніяково засміявся Макото.

— Той, хто зробив цей постріл, знайомий мені? Пані Томое чи, можливо, пані Міо? — уточнила Хібікі.

(Гаразд, відкладемо це. Наступне питання: якщо це природна властивість героя, я можу зрозуміти, але чи ці двоє теж «такі самі»?) — подумала Хібікі.

— Насправді елдви виготовили неймовірну зброю, і саме з неї я… е-е… зробив той постріл. Я не став би без причини руйнувати місто, тож сподіваюся, ви розумієте: Торгова компанія «Кудзуноха» не використовуватиме це як засіб тиску на переговорах, — зізнався Макото.

Макото особливо наголосив, що це була зброя елдвів.

— ?!!

(Стривайте, ЩО ВІН ЩОЙНО СКАЗАВ?!) — подумала Хібікі.

— Я й сам не чекав, що вона виявиться настільки потужною, а-ха-ха, — додав Макото.

Сам Макото не вважав атаку такого рівня чимось особливо дивним, а слова Хібікі сприйняв лише як реакцію звичайних людей.

— Макото… це ти випустив удар такої сили?! — перепитала Хібікі.

— Ну… так, — відповів Макото.

— …Самостійно, правда? — уточнила Хібікі.

— …Так, — кивнув Макото.

Хібікі хотіла переконатися, а Макото підтвердив.

— …

— Старша? — покликав Макото.

— Розумію. Отже, Макото — фахівець із дальніх атак. Ти мене здивував, — сказала Хібікі.

(Понад половину моїх планів щодо поводження з ним можна викинути. Це погано. Тим більше я повинна запитати про те, поки ситуація не стала цілковито непередбачуваною.) — подумала Хібікі.

— Узагалі-то моя спеціалізація — лук. І в цьому світі я продовжую на нього покладатися, — пояснив Макото.

— До речі, Макото, не думаю, що силу такого рівня можна здобути звичайними способами. Можна дещо запитати? — сказала Хібікі.

Не те щоб після прибуття в цей світ Макото зазнавав особливих труднощів у тренуваннях.

Насправді найважче йому було в дитинстві, коли тіло ще не мало навіть звичайної фізичної сили. Але це сталося ще в Японії.

— Якщо це те, на що я можу відповісти, — обережно сказав Макото.

Відколи він став торговцем, ця зручна фраза перетворилася на його звичну відповідь.

— Макото, ти вбивав г'юманів, напівлюдей або демонів? — прямо запитала Хібікі.

— Не знаю, чому ви назвали демонів окремо від напівлюдей, але так. Я навіть трохи побував на полі бою, — легко відповів Макото.

Макото підтвердив це без вагань.

— Отже, для тебе демони теж належать до напівлюдей. Зрозуміло. Ти вже вбивав, — задумливо мовила Хібікі.

— Коли з тобою жахливо поводяться, спрямовують на тебе вбивчий намір і нападають, життя в цьому світі справді постійно перебуває під загрозою, — сказав Макото.

(Демони й напівлюди для нього — одна раса. Серед г'юманських сил таке майже не почуєш. Навіть я донедавна несвідомо вважала демонів і напівлюдей різними расами. Тоді, можливо, нинішню війну з демонами він бачить як повстання пригнобленого стану. Це клопітно. До того ж він легко визнав убивство. Якщо він засвоїв мораль у Японії — ні, будь-хто, хто виховувався в розвиненій країні, має сильно опиратися тому, щоб забирати чужі життя. Такого не роблять абияк. Багато солдатів обирали віддати власне життя, бо не могли вбити інших на полі бою, — колись я читала про це в документах. Здатність убивати — у певному сенсі здатність переступити цю межу — сама може вважатися особливою рисою. Коли я це досліджувала, то дізналася, що колись армії проводили тренування, щоб притупити цю відразу. І все ж я, Томокі й він — усі троє змогли це подолати й дожили до сьогодні. Збіг?) — подумала Хібікі.

— Це правда. На полі бою я вбила багато демонів, напівлюдей, які спрямували на мене зброю, і… кількох г'юманів також, — сказала Хібікі.

— У моєму випадку г'юмани вбили моїх знайомих. Це й стало поштовхом, — відповів Макото.

(Після втрати Навал я якийсь час справді була на межі. Навіть якщо перед тобою ворог, забрати життя — величезний стрес. Особливо коли власна душа ослаблена. Тепер я вже звикла, але що відчуває Макото? За словами Томокі було помітно, що він лише хоробриться. У такому стані він, мабуть, знову збився зі шляху. Схоже, свою силу він отримав у тому дивному просторі раніше за мене.) — подумала Хібікі.

— …Ні, спочатку я справді думав, що став убивцею, і це мене мучило. Після того я також забрав багато життів, але це відбувалося там, де супротивник був готовий до такого наслідку. А решта — у місцях на кшталт Пустища, де панує виживання найсильнішого, — пояснив Макото.

Згадавши Пустище, схоже на савану, Макото гірко всміхнувся.

Та через попередні слова Хібікі широко розплющила очі.

— Що означає «був готовий»? — запитала вона.

Її обличчя вже повернулося до спокою, однак голос трохи тремтів.

(Що це…? Чому спиною біжить такий сильний холод?) — подумала Хібікі.

— Якщо людина озброєна й воює на полі бою, це означає, що вона готова забирати життя й готова втратити власне, правда? До того ж навіть поза полем бою, якщо хтось уже вбивав, він не має права скаржитися, коли вб'ють його. Це стосується і мене, і вас. Неможливо знати, звідки виникне ненависть. Я все одно не здатен прорахувати її своїм розумом, тому просто перестав намагатися, — спокійно відповів Макото.

— Т-тобто людина, яка вирішила битися й урешті когось убила… ти кажеш, що без вагань уб'єш її у відповідь? — запитала Хібікі.

— Лише якщо це буде потрібно. Люди ж не вбивають просто тому, що їм захотілося, — відповів Макото.

— …Бо тоді це був би звичайний убивця, який раз по раз убиває заради задоволення, — сказала Хібікі.

(Макото… він справді відповідає байдуже, наче йдеться про щось буденне. Такий спокій неможливо зіграти. Це погано… погано, погано, погано! Він не просто належить до небезпечних людей — він ще небезпечніший за них. Не знаю чому, але підсвідомо він усе ще зберігає японську подобу, тож, можливо, вплинути на нього ще можна. Але наскільки ж легко цей хлопець оцінює людське життя?) — подумала Хібікі.

— Серійний убивця? Ні, дякую, — скривився Макото.

— Життя важливе, правда? Воно дається лише раз, тому є незамінним і безцінним, — наголосила Хібікі.

— Так, у кожного воно тільки одне. Але якщо воно одне, то чому люди відбирають його або використовують чужі життя, щоб наживатися? Ті, хто стає солдатами, напевно, роблять це заради захисту важливого для них, але навіть вони проживають кожну мить свого єдиного життя на повну, — відповів Макото.

Крізь проміжки між деревами дедалі виразніше проступало спокійне прекрасне озеро — краєвид, який без перебільшення можна було назвати мальовничим.

Та в голові Хібікі не лишилося місця, щоб насолоджуватися ним.

Вона думала лише про те, що робити з Макото й чи варто взагалі порушувати тему, яку запланувала.

Ці думки шалено кружляли в її голові.

Макото помітив, що озеро вже видно, і вказав на нього Хібікі, але її відповідь була набагато млявішою, ніж раніше.

(Те, що природно має кожен, він пропонує використовувати для наживи? Наче каже: «У тебе воно лише одне, тому бережи», але важить життя не більше за фішку в казино. Як легко. Він надто легко ставиться до життів. Навіть якби Макото забрав тисячі чи мільйони, на полі бою він вважав би, що супротивники погодилися на власну смерть. Ні, не тільки це. Якщо найгірше моє припущення правильне, хлопець, який зараз говорить зі мною, уже вчинив масове вбивство. І, можливо, висловлюється так саме через цей спосіб мислення.

Я не знаю, чому між нашою бойовою силою така прірва, але зараз важливіше встановити для нього хоч якесь гальмо, інакше це буде надто небезпечно. Що робити… Що мені робити? Як я й думала, ми вирушили сюди надто рано. Якби я почула, що побачила в ньому Чія, то могла б підготувати докладніший план протидії. Але тоді пані Міо й Лайм діяли б у тіні, а він міг би прийти сюди сам. Велика ймовірність, що нагода залишитися з ним наодинці зникла б назавжди.

!!

Точно. Пані Міо так дивно легко погодилася тому, що… хотіла, аби я сама усвідомила силу Макото й те, наскільки він небезпечний. А ще — зрозуміла, що станеться, якщо ми станемо на шляху Макото й Торгової компанії «Кудзуноха», навіть будучи великою державою.

Вони можуть один за одним нищити міста тією далекобійною атакою, а завдяки власним постачальним лініям розчавити військо чудовиськами, кожне з яких варте тисячі воїнів. Навіть із тих сил, про які я знаю, вони, мабуть, здатні знищити Лімію. Отже, ось у яку засідку мене заманили…) — подумала Хібікі.

— Звідси озеро Мейріс видається справді багатообіцяльним. Коли виконаємо доручення, можна буде хоча б трохи тут затриматися? Хочу спокійно все оглянути, — попросив Макото.

— …Так, — коротко відповіла Хібікі.

— До речі, та жриця з Лорела… пані Чія, так? З нею все гаразд? Я чув, що вона знепритомніла від потрясіння, і досі непокоюся, — сказав Макото.

— …Це… через те, що вона поглянула на тебе й знепритомніла? — запитала Хібікі.

— Е-е… Отже, це справді сталося через мене? Чому? Я, чесно кажучи, зовсім не зрозумів причини, — відповів Макото.

— Це… моя провина. Хіба Лайм не доповів тобі про здібність жриці? Про фіолетову хмару ти, схоже, знав, — сказала Хібікі.

— Здібність жриці? — перепитав Макото.

Макото спантеличено нахилив голову.

Про очі жриці Лайм доповів Томое, а Томое разом із Шікі та Міо обміркувала кілька способів протидії.

Однак нічого конкретного з цього не вийшло, і зрештою Міо взагалі не застосувала захисту, коли постала перед жрицею.

Макото про це нічого не знав.

Макото справді наказав послідовникам доповідати лише про необхідне, але вони не розповідали йому абсолютно всього.

Навіть якби розповіли, він однаково не зміг би все опрацювати.

Лише слухання та читання звітів уже забирали цілий день.

Про очі жриці вони збиралися повідомити перед поїздкою до Лімії, однак зрештою це вилетіло з голови.

Вони вирішили покластися на протидію надзвичайно впевненої Міо.

— Чія здатна бачити сутність людини або, точніше, її справжню природу. Інакше кажучи, вона здобула демонічне око, яке прозирає навіть ту частину особистості, якої сама людина не усвідомлює, — пояснила Хібікі.

— Щось на кшталт ока серця? — запитав Макото.

— Мабуть. Насправді користуватися ним може лише вона, і тільки нещодавно навчилася робити це за власним бажанням. Саме тому ми повернулися до Лімії. Коли ви приїхали, я попросила її подивитися цим оком на Міо й тебе, — зізналася Хібікі.

— …Отже, вона побачила щось у Міо, була приголомшена, а коли поглянула на мене — знепритомніла? — перепитав Макото.

— Схоже на те. Я досі не знаю, що саме вона побачила. Я вчинила з Чією погано, — сказала Хібікі.

(Навіть мене пробирає сильний холод і недобре передчуття, тож побачене Чією могло бути справді жахливим. Коли вона дивилася на мене, то, здається, бачила мою сутність сяючою. А як у її очах відбилася ця зловісність, яку я відчуваю від Макото? Чія вже накопичила чималий досвід і не знепритомніла б від чогось звичайного.) — подумала Хібікі.

— Від такої інформації я почуваюся досить пригнічено, — пробурмотів Макото.

(Око серця… Не можна сказати, що воно здатне завдати мені справжньої шкоди, тому Томое та інші й не повідомили? Насправді ж знепритомніла протилежна сторона.) — подумав Макото.

Макото без особливого хвилювання прийняв те, що йому не розповіли про очі жриці.

Найбільше він думав: «Хіба перевірка справжньої природи й сутності — не те, за що варто бути вдячним?»

— Коли вона прокинеться, я запитаю, який образ побачила в тобі. Якщо захочеш знати, розповім. Можливо, дізнаєшся про себе щось, чого сам не усвідомлював, — запропонувала Хібікі.

— Мені справді можна це почути? Я зацікавився, — відповів Макото.

— Чи дозволить Чія бути присутнім під час розмови — вирішуватиме вона. Буде клопітно, якщо знову знепритомніє, — зауважила Хібікі.

(Приховувати чи обманювати було б поганим ходом. Це не цілком неможливо, але він не той, кого можна перетворити на ворога. Та водночас нинішнього Макото страшно мати навіть союзником. Найкращим рішенням була б ізоляція — створити середовище, де ніхто не зможе ним скористатися…) — подумала Хібікі.

— …Вона ж закричала «кья-а-а», — згадав Макото.

— У моїх очах ти виглядаєш звичайним юнаком. Хоча співчуваю: така зовнішність, напевно, завдає тобі чимало труднощів у цьому світі, — сказала Хібікі.

(Насамперед треба тримати його на відстані витягнутої руки, постійно в полі зору. Потім з'ясувати, чим він дорожить і що хоче захистити, зрозуміти його схильності. Війна з демонами ще триває, а навіть після її завершення легко передбачити, що імперський Томокі зірветься з ланцюга. Зараз ми й так по вуха у відбудові столиці Лімії та очищенні накопиченого гною, а переді мною з'явилося ще й щось неймовірне. Він практично бомба, здатна знищити світ, як у дешевому науково-фантастичному фільмі. Щоб подолати все це, я повинна діяти вже зараз. Справді, цей світ вартий того, щоб у ньому жити. Невже Богиня насправді є богинею випробувань?) — подумала Хібікі.

— Труднощів… їх і справді було чимало, — зітхнув Макото.

— Після завершення твого доручення я хотіла б знайти час і послухати про це, — сказала Хібікі.

Лісова стіна раптом розступилася, і перед ними постало велике озеро, в якому відбивалося сонячне світло. Воно було просто прекрасним.

Позаду, на шляху, яким пройшли Хібікі й Макото, залишилося безліч трупів, але краєвид перед ними ніби змивав цю жорстоку реальність.

Упродовж розмови з Макото враження Хібікі про нього та її оцінка різко змінилися.

Коли вони дісталися озера, її думки вже твердо повернулися до реальності: тепер вона гадала лише про те, коли прокинеться жриця Чія.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Тим часом жриця вже прокинулася.

Вона так і лежала, лише розплющивши очі, й не вимовляла ані слова.

Її дихання було тихим.

(Пані Міо — павук. Чорний Павук Лиха. Я не можу повірити, але це правда. Вона виглядала як той самий величезний чорний павук із минулого. Ні, не зовсім той самий. Дві речі відрізнялися. По-перше, очі: раніше в них палав лише лютий інстинкт, а тепер вони були неймовірно спокійними й тихими. А по-друге… нашийник.) — подумала Чія.

Чія міркувала.

Вона згадувала те, що побачила, коли представники Торгової компанії «Кудзуноха» прибули до Лімії.

Лайм, який вийшов першим, виглядав так само, як раніше.

У краєвиді, схожому на діораму, височіло велике дерево.

Погляд на нього заспокоював. Серед усіх образів, які бачила Чія, цей і досі був одним із найкращих.

Наступною з'явилася чорноволоса жінка Міо. Щойно Чія її побачила, мало не закричала мимоволі.

З карети виходив величезний чорний павук.

Він не шаленів і не нападав, а просто всміхався Чії, яка на нього дивилася.

Чія прикрила рот рукою й якось стримала голос, щосили намагаючись зберегти спокій.

А потім помітила.

Очі, зовсім не такі, як раніше, — очі, в яких відчувався розум, — і нашийник.

До нашийника був приєднаний ланцюг.

Час від часу павук із любов'ю торкався нашийника й ланцюга.

Здавалося, вони йому зовсім не неприємні.

Ланцюг тягнувся всередину карети.

Представник Торгової компанії «Кудзуноха», Райдо.

Нарешті з карети вийшла людина, яка цікавила її найбільше.

Спочатку Чія дивилася на Райдо звичайними очима, не використовуючи око серця.

Для г'юмана він мав надзвичайно потворну зовнішність, яку майже не зустрінеш, але й тільки.

Його магічної сили вона не відчувала, тому порівняно з Лаймом і Міо він на перший погляд здавався слабшим.

Їй казали, що він торговець, і Чія вирішила, що нічого особливо дивного в ньому немає.

Тоді вона подивилася на Райдо оком серця.

(У руці він тримав ланцюг. Той самий, що тягнувся від павука.) — подумала Чія.

Він мав цілковито гладку білу г'юманоподібну форму, схожу на яйце.

Постать була невисокою й нагадувала силует самого Райдо.

Чія вже бачила кількох людей із подібними образами.

Дехто здавався виліпленим із глини, а дехто мав металевий відтінок.

Це траплялося нечасто, тому Чія припустила, що такий образ може бути спільним для людей, скутих чимось.

Єдине, що їх об'єднувало, — г'юманоподібна форма без будь-яких рис.

У деяких були довгі кінцівки, але це залежало від людини, і сама Чія досі не розуміла значення таких відмінностей.

Це було наслідком браку досвіду, тож нічого не вдієш.

В образі Райдо в лівій руці був великий, неймовірно прекрасний лук.

А в правій — три ланцюги.

Один тягнувся до павука, а два інші зникали вдалині.

(Ці ланцюги, мабуть, означають контроль або підлеглість. Лук — зброя, якою він користується. Але він був такий прекрасний, а Райдо тримав його так дбайливо, що це, напевно, не єдине його значення.) — подумала Чія.

Спершу Чія могла спокійно спостерігати за образом Райдо.

Вона розмірковувала про значення ланцюгів, лука та білої оболонки.

Аж доки не помітила дещо.

Здається, воно було біля шиї.

Від самої спроби відновити цей спогад усе тіло Чії почало тремтіти.

Та вона заплющила очі, а потім знову розплющила їх, ніби набравшись рішучості. Тремтіння припинилося, й вона повернулася до спогаду.

Вона не хотіла повторювати свою невдачу.

(Так, якщо не помиляюся, це було на шиї. Лише там гладка поверхня тріснула, а в самому центрі виднілася темрява. Спершу я подумала, що це маленька пляма, але ні. Там була порожнина.) — подумала Чія.

Тоді Чія напружила зір і спробувала зазирнути в ту темряву.

І побачила це.

(Там щось було. Було? Є? Я не знаю. Але ті очі лише дивилися на мене, а моя свідомість водночас захлинулася безліччю образів смерті. Наче мене вбивали знову й знову. Це лише передчуття, але, думаю, воно не живе. Це щось, що взагалі не повинно мати очей. І це щось визирає назовні зсередини нього. З величезною цікавістю воно невпинно роздивляється довкола.) — подумала Чія.

Коли Чія зіткнулася з очима, що визирали з тріщини в образі, страх намертво схопив її тіло, і вона закричала, підкорившись почуттям.

Крик не змусив би його зникнути й нічого не розв'язував.

Чія це розуміла, але все одно не могла зробити нічого іншого.

Озираючись на свою ганебну поведінку, вона подумала, що саме так людина й чинить, коли розум переповнюють страх і сум'яття.

За все життя Чія ще не переживала нічого подібного.

Вона не була впевнена, що зможе зберегти спокій, якщо знову зустріне Райдо й Міо.

(Людина, яка тримає всередині щось таке, здатна керувати тим чорним павуком. Сайріцу казала, що він такий самий Мудрець, як сестричка, тому хотіла запросити його до Лорела, але так не можна. Ця людина — ні. І я не знаю, до кого ведуть два інші ланцюги.) — подумала Чія.

Раса демонів і Володар демонів були ворогами, яких Чія ще могла зрозуміти.

Так само й боротьба проти напівлюдей та мамоно, що виступали проти г'юманів.

Та тепер уперше в житті Чія не могла збагнути самої основи чогось і опинилася в полоні величезної тривоги, з якою не знала що робити.

Причиною, без сумніву, був Райдо.

(Що таке Торгова компанія «Кудзуноха»? Це точно не проста крамниця…) — подумала Чія.

Хоча Чія розуміла, що неодмінно мусить доповісти про побачене, вона досі не могла підвестися з ліжка.

А її враження про Райдо, з яким вона ще не обмінялася жодним словом, уже стало найгіршим із можливих.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Гм… старша, сюди, — сказав Макото.

— Макото, ти ж уперше тут, правда? — запитала Хібікі.

— Так, — підтвердив Макото.

— Тоді звідки знаєш, що треба йти саме туди? Мапи в тебе немає, — зауважила Хібікі.

— Мені сказали, де чекатиме провідник по озеру, — відповів Макото.

— Гм-м, зрозуміло, — протягнула Хібікі.

Макото й Хібікі йшли берегом озера.

Макото рухався без найменшого вагання, тому Хібікі й запитала про причину.

Половина його відповіді була брехнею.

Йому справді сказали, що провідник чекатиме десь біля озера, але точне місце Макото визначав за допомогою «Сакаю».

Зараз він не використовував магічного обладунку й лише досліджував околиці «Сакаєм».

(Зважаючи на місце, куди ми прямуємо, Матерію Пріму краще не використовувати. Але якщо скоротити Materia Prima, виходить MP — буквально магічні очки. А якщо переставити літери, буде PM. Може, Рут справді не має хисту до назв. Хоча мені самому краще мовчати.) — подумав Макото.

Макото повністю перейшов у режим туриста.

Хібікі, навпаки, була доволі напружена.

Вона думала про протидію Макото, але сама ця проблема ще лишалася в межах того, з чим вона могла впоратися.

Звичний запас спокою зникав через інше: Хібікі остерігалася зустрічі Макото з певною істотою, що мешкала в озері Мейріс.

Їй повідомили, що це місце є володінням Вищого Дракона на прізвисько «Водоспад».

Після попередньої зустрічі з Лансером Хібікі знала про Вищих Драконів більше за пересічних людей.

Особисто з Водоспадом вона ще не зустрічалася, однак навколо цього дракона навіть виникла місцева релігія.

Вона розуміла, що до такої істоти не можна ставитися легковажно.

(Я ніколи не бачила дракона «Водоспад», але немає сумніву, що саме він підтримує порядок в озері Мейріс і навколишніх землях. Йому поклоняються не так через силу, як із вдячності за даровані благословення. Мамоно не виходять із лісу навколо озера й не намагаються розширювати територію. Ця неприродна ситуація точно пов'язана з драконом. Вода озера сприяє поширенню зелені. Мисливці ходять по зовнішньому краю лісу, а вздовж кількох річок, що витікають з озера, процвітають міста. Інакше кажучи, Водоспад здатен співіснувати з г'юманами. Тому зайвого конфлікту треба уникнути. Я не можу дозволити, щоб Макото його вбив.) — подумала Хібікі.

Для Хібікі Макото вже став істотою, здатною перемогти Вищого Дракона.

Ні, вона вже вважала його істотою, що перевершує Водоспад.

Це було лише одне з багатьох припущень, які Хібікі створила, намагаючись зрозуміти минуле Макото.

Тепер вона бачила в ньому небезпечну істоту, обвішану табличками «Не торкатися — смертельно небезпечно» з черепами.

— А, ось він, — сказав Макото.

— Що? — озвалася Хібікі.

Почувши це, вона поглянула туди, куди вказував Макото.

Далеко біля самої води й справді щось виднілося.

— Це провідник. Про всяк випадок запитаю, чи можна вам іти далі зі мною, — пояснив Макото.

— Слухай, Макото. Вибач, якщо кажу очевидне, але в цьому озері є щось на кшталт володаря… майже водяного божества, — обережно сказала Хібікі.

— Водяне божество? Гарний вислів. Для драконів східного типу справді пасує, — відповів Макото.

— …Ти ж знаєш, що в озері Мейріс щось мешкає, правда? — перепитала Хібікі.

— Щось мешкає… Ну, так. Я знаю основні відомості про місце, куди йду. Це територія Вищого Дракона «Водоспад», правда? — сказав Макото.

— …Це не оприлюднюють. Історія збереглася лише як легенда в навколишніх селах і містах уздовж річок, — відповіла Хібікі.

Сама Хібікі почула правду безпосередньо від королівської родини, а вже потім дізналася, що серед населення це передають як легенду.

Її непокоїло, наскільки впевнено Макото говорив про Вищого Дракона «Водоспад» в озері Мейріс.

— Про це мені розповів замовник доставки, — пояснив Макото.

— До речі, можеш назвати замовника? Я японка й героїня, але водночас пов'язана з Королівством Лімія. Не можу дозволити, щоб ти створив проблеми з Вищим Драконом, — сказала Хібікі.

— …Щодо замовника дозвольте мені якось окремо запитати в нього дозволу. Це робота, тож краще не розповідати того, про що я не знаю, чи можна говорити. Але ця справа точно не спричинить конфлікту з Водоспадом, тому можете не хвилюватися, — відповів Макото.

— Гаразд. Я довірюся тобі, — сказала Хібікі.

(Принаймні він відповідально ставиться до прийнятої роботи. Але… те, на що Макото вказав і назвав «провідником», хіба не мамоно? Тоді замовлення, імовірно, не походить від Гільдії авантюристів. Що й кому він узагалі доставляє?) — подумала Хібікі.

Як Хібікі й припустила, на місці на них чекав не г'юман, а мамоно.

Вона відчула, що мамоно належить до сильних видів, однак воно підійшло до них без жодної ворожості й установило контакт.

Для героїні, яка досі лише воювала з мамоно, така поведінка була вкрай незвичною.

— Вітаю. Вас повідомили про мене, правда? Я прибув із доставкою. Мене звати Райдо, — представився Макото.

Мамоно кивнув.

(Воно розуміє слова? Це здібність Макото?) — подумала Хібікі.

Для Хібікі слова Макото звучали японською.

Але японська не була мовою, яку розуміли мамоно.

І все ж мамоно, схоже, чудово його розумів, тому Хібікі припустила, що Макото застосовує якусь здібність.

— Так, усе правильно. Предмет у мене. А ще, якщо ви не заперечуєте, героїня Королівства Лімія, пані Хібікі, хотіла б пройти разом зі мною. Це дозволено? — запитав Макото.

— …

(Вони ж розмовляють, правда? На мій погляд, це лише г'юманорозмірна грудка гелю, яка тремтить. Думковий зв'язок? Але Макото говорить уголос.) — подумала Хібікі.

— Дуже дякую. Що? Прямо тут і зараз? Зрозумів, — відповів Макото.

Поки Хібікі обдумувала безліч речей, розмова, схоже, завершилася. Макото подякував, а потім, отримавши якесь прохання, зняв із плеча торбу й відкрив її.

Усередині було велике яйце.

Хібікі вважала предмет просто кулястим, але побачене перевершило її очікування.

— …Макото, що це? Я й сама бачу, що яйце, але питаю, що саме за яйце, — сказала Хібікі.

Вона відразу врахувала, що на просте запитання Макото може відповісти лише «це яйце», тому попросила глибшого пояснення.

Яйце було справді великим.

Принаймні Хібікі ніколи не бачила нічого подібного.

— Таке нечасто побачиш, правда? Це драконяче яйце, — відповів Макото.

— ДРАКОНЯЧЕ?! — вигукнула Хібікі.

Голос мимоволі став дуже гучним.

Озеро Мейріс було територією Вищого Дракона.

І саме тут вони раптом заговорили про драконяче яйце.

Якщо поводитися необережно, ситуація миттю могла перетворитися на надзвичайно делікатну. Хібікі стривожилася.

— Так, це яйце дракона «Водоспад». Я, можна сказати, допомагаю йому повернутися додому, — пояснив Макото.

— Водо… спаду?! — видихнула Хібікі.

— Старша? Вас усе-таки це здивувало? — весело запитав Макото.

Не зважаючи на чужі погляди, Хібікі вимовляла щось нерозбірливе — для неї це було незвично.

Макото заговорив веселим тоном, наче почув жарт.

Але Хібікі було зовсім не до звичайного здивування.

Якби вона справді розслабилася чи жартувала заради розваги, то демонструвала б набагато більше самовладання.

— Чому в тебе є така річ, якщо ти мав перебувати в Ротцґарді? — запитала Хібікі.

Ледь вирівнявши дихання, яке вже збивалося, вона якось продовжила.

— Е-е… там багато чого сталося, — ухильно відповів Макото.

— …Ти сказав, що це яйце Водоспада. Тоді з нього народиться дитина Водоспада, правда? Невже якийсь ідіот викрав яйце Вищого Дракона?! — вигукнула Хібікі.

— Е? А, ні. Коли я сказав «яйце Водоспада», то мав на увазі не це. Усередині сама Водоспад. Колись давно сталося багато всього, — пояснив Макото.

— Сама Водоспад?! Макото, це не та справа, яку можна закрити словами «сталося багато всього»! Водоспад — дракон, що мешкає на території Лімії. Я не можу сказати, що це мене зовсім не стосується, — наполягала Хібікі.

— Ну, це… Без дозволу місцевих я й сам не можу багато пояснювати. Га? Зачекайте, — раптом сказав Макото.

Хібікі вимагала пояснення.

Макото думав, як усе розповісти, й поглянув на гелеподібного мамоно.

А гель тим часом перетворив частину свого тіла на молот.

Схоже, він попередив Макото перед дією, але сам Макото однаково не розумів, що той збирався робити.

Тоді гель опустив молот.

Його молотоподібна рука без вагань ударила по яйцю.

На шкаралупі, звісно, з'явилася велика тріщина.

Насправді дивуватися варто було тому, що яйце не розлетілося вщент.

— Ціле. Чи, точніше, воно несподівано міцне.

— Зачекай…

Макото й Хібікі ошелешено дивилися на яйце.

Гель більше нічого не робив і просто стояв перед ним.

Запанувала тиша, і в ній раптом пролунав звук ударів.

Хібікі зрозуміла, що він долинає зсередини яйця.

— Це жарт, правда? Воно що, вилупиться прямо тут і зараз? — запитала Хібікі.

— А, отже, той удар допоміг розпочати вилуплення, — зрозумів Макото.

Через несподіваний поворот спокій Макото й Хібікі цілковито помінявся місцями.

Вони мовчки й уважно спостерігали.

Нарешті товста шкаралупа почала підійматися навколо тріщини.

З-під неї, наче пташеня, визирнула голова.

Із яйця показалася голова дракона.

(Що взагалі мало статися, щоб Вищий Дракон раптом вилуплювався з яйця? Макото навіть не дуже схвильований. Невже така безпрецедентна подія для нього — звичайна частина повсякденного життя?) — подумала Хібікі.

(…Західний тип. Дракон узяв собі озеро за територію й спеціалізується на стихії води, яка найкраще підходить для зцілення, тому я чекав змієподібної форми. Невже серед них лише Томое була схожа на змію? Ого, він щойно вилупився, але навіть шкаралупу ламає зовсім не мило.) — подумав Макото.

Макото очікував змієподібного дракона, але, побачивши голову й кігті, зрозумів, що силует нагадує західні зображення драконів, і відреагував без особливого захоплення.

Він чекав, що малюк труситиме головою й тілом, скидаючи шкаралупу, та Водоспад, хоч була завбільшки лише з руку, надзвичайно спокійно розламала оболонку кігтями й вибралася назовні.

У її очах не було ані дитячої невинності, ані чистоти — вони радше скидалися на очі дорослого.

Спокійно вийшовши зі шкаралупи, Водоспад почала маленькими лапами креслити щось у повітрі. Не минуло й кількох хвилин після вилуплення, а вона вже застосувала магію.

Шматки шкаралупи миттєво замерзли, перетворилися на пил і зникли.

(Навіть прибирає за собою.) — подумав Макото.

Макото подумав, що цей дракончик справді анітрохи не милий.

Водоспад кілька разів повернула голову в різні боки, ніби перевіряючи стан тіла, а потім насамперед подивилася на мамоно.

— Ви добре захищали це місце за моєї відсутності. Схоже, надалі доведеться збільшити вашу кількість, — сказала Водоспад.

Із пащі дракона пролунала вільна загальна мова.

(Він навіть говорить одразу після народження. Хіба не міг тоді сам повернутися сюди? Я не чув, що вони стають такими в мить вилуплення. Клятий Рут… Хоча пан Гель тут щасливий, тож гаразд.) — подумав Макото.

Незважаючи на невдоволення Макото, гель затремтів сильніше, ніж будь-коли, а всередині його прозорого й не надто теплого тіла з'явилося безліч бульбашок.

Потім Водоспад повернулася до Макото й Хібікі.

Макото, який уже мав чимало знайомих Вищих Драконів на кшталт Рута й Томое, лишався таким самим, як завжди. Натомість тіло Хібікі заціпеніло.

Для неї це була перша справжня зустріч із Вищим Драконом.

Під час зустрічі з Лансером відбулася битва, і більшу частину бою насправді провів Шікі.

Тож можна було сказати, що Хібікі вперше отримала змогу спокійно поговорити з Вищим Драконом.

— …Райдо, мене вражає, що ти прийняв прохання тієї волелюбної й клопітної особи. Дякую, що повернув мене до озера Мейріс, — сказала Водоспад.

— Нема за що, — відповів Макото.

— Згодом я хотіла б добре з тобою поговорити. Чи можеш побути зі мною ще трохи? — запитала Водоспад.

— Якщо сьогодні встигну повернутися, проблем немає. Правда, старша? — озвався Макото.

— А, так. Я не заперечую, пані… Водоспаде, — затнулася Хібікі.

— Фу-фу-фу, можна без «пані». Героїне Лімії Хібікі, незалежно від того, чи справді це було потрібно, дякую, що супроводила Райдо сюди. Я також вдячна королівській родині Лімії, яка досі дотримувалася договору. На знак подяки запрошую тебе разом із Райдо до своєї оселі. Давненько я не приймала людей, — сказала Водоспад.

— Щиро дякую, — відповіла Хібікі.

(Який мудрий дракон. Обставини, схоже, складні, але можливість хоча б трохи послухати їхню розмову нічим мені не зашкодить. А ще… здається, Водоспад теж щось думає про Макото. Хоч я й затнулася.) — подумала Хібікі.

— Тоді покладаюся на тебе. Райдо, Хібікі, просто зберігайте спокій, — мовила Водоспад.

Вона перевела погляд на гель.

Наче відповідаючи на цей погляд, гель сильно роздувся й розширив тіло.

Його оболонка розкрилася, немов паща, огорнула Водоспад, Макото й Хібікі, а потім разом із ними пірнула в озеро.

— Між озером і землею є простір, де я мешкаю. Ми прибудемо зовсім скоро, а поки насолоджуйтеся підводним краєвидом, — сказала Водоспад.

Каламутне тіло гелю стало прозорим, дозволивши дивитися назовні.

Навколо них відкрився круговий краєвид на триста шістдесят градусів, наче в одному з тих океанаріумів.

(Не простір між землею й морем, а між землею й озером. А-а, добре, що я вимкнув магічний обладунок. Інакше створив би панові Гелю проблеми, коли він нас огортав.) — подумав Макото.

(Спокійно. Постійно зберігати холодний розум і стежити за ситуацією. Якою б суворою вона не була, без такого запасу свідомості неможливо досягти найкращого результату. Цей запас — не зайва свобода, а страхувальна межа. Не поспішай. Навіть якщо це вплине на нинішню війну й те, що буде після неї. Навіть якщо не вдасться здобути найкращий результат, я не відмовлюся від кращого. Це мій теперішній обов'язок.) — подумала Хібікі.

День біля озера Мейріс тривав.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Столиця Асута.

Її відбудова просувалася погано.

Багатства королівської родини, статки шляхти, наполеглива праця лицарів і мешканців.

Навіть коли всі вкладення використовували належним чином, сезон заважав роботам, і все йшло не так, як планувалося.

Якби столицю зруйнували до порожнього майданчика, відбудова, мабуть, рухалася б швидше.

Але всюди лежала величезна кількість уламків, дороги були розбиті, і перш ніж починати справжнє будівництво, треба було розчистити все це.

До того ж у цьому світі існували мамоно, а країна перебувала у стані війни, тому насамперед довелося відновлювати зовнішні мури.

Порівняно зі звичайними містами роботи йшли доволі швидко, але в той самий час інше місто демонструвало майже дивовижне відродження.

Академмістечко Ротцґард.

За масштабом Академія Ротцґарда й столиця були приблизно однаковими.

Обидва міста також мали навколо себе поселення-супутники.

Однак швидкість відбудови Ротцґарда після руйнування була абсурдною.

Хоча катастрофи сталися одночасно, відомості про Ротцґард уже дійшли до Асути. Через неймовірний темп його відновлення мешканці та шляхтичі столиці почали підозрювати, що проблема криється саме в їхній відбудові.

Зрештою королівська родина Лімії звернулася до Ротцґарда по допомогу.

Усі знали, що у відбудові Ротцґарда бере участь багато студентів і магів. Хібікі вирішила застосувати такий самий підхід, стала посланницею й попросила про підтримку.

Менше ніж за кілька місяців плани, мабуть, зміняться, але чимало студентів і магів усе ж приєднаються до відбудови столиці.

Сам факт, що Ротцґард погодився допомогти, доводив: місту вже не потрібна така кількість магів і воно повертається до колишнього вигляду.

Лише за кілька місяців велике місто піднялося після катастрофи й відроджувалося.

Без сумніву, про відновлення Ротцґарда говоритимуть ще дуже довго.

— Тут вони працюють аж надто неквапливо, — сказала Міо.

— Просто Ротцґард відбудовується ненормально швидко. Наша компанія теж допомагає, а ще там справжня скарбниця магів. Думаю, диво стало можливим завдяки вдалому поєднанню тих, хто керував, і тих, хто виконував роботу, — пояснив Лайм.

— До того ж, раз уже випала нагода перебудовувати місто, треба було перенести зовнішні мури далі й збільшити площу всередині. Тут немає людей, здатних користуватися головою? — запитала Міо.

— …Сестрице, зовнішні мури — життєва лінія міста. Навіть просто відбудувати їх — завдання найвищої важливості. Цього разу фундамент, на щастя, вцілів, тому вирішили, що достатньо відновити все як було, — відповів Лайм.

— …А, ось чому їх не пересунули навіть на крок. Хоча мали б розуміти, що це місце постійно зазнаватиме втручання демонів, — сказала Міо.

— Схоже, Хібікі й кілька шляхтичів розглядали перенесення, але за нинішніх умов це неможливо. Якби вони наполягли, до завершення нової столиці невідомо, скільки мешканців узагалі лишилося б, — пояснив Лайм.

Оглядаючи повільну відбудову Асути під час екскурсії, Міо висловила відверту думку.

Лайм додав, що з реалістичного погляду Асута працює доволі добре, але на обличчі Міо не з'явилося й крихти згоди.

Він також уважно стежив за другим принцом, що мовчки вела їх до наступного місця.

Адже Джошуа безперечно чула слова Міо.

Навіть якщо їм сказали не турбуватися про формальності, Лайм не належав до людей, які сприймають такі слова буквально.

Від думки, що Міо, можливо, намагається спровокувати сварку з Джошуа, його морозило, і він розгублено метався між ними.

— Пані Міо й пан Лайм бачили дивовижне місто Ротцґард, тому ваша думка цілком зрозуміла. Нинішній стан столиці справді завдає нам головного болю, і ми поспішаємо, бо хочемо завершити все якнайшвидше. Пропозиція Хібікі перенести столицю заслуговувала розгляду, але зараз важливіше відновити функції столиці й навколишніх міст, а також забезпечити людям нормальне життя. Тому цього разу ми не змогли цього зробити, — пояснила Джошуа.

— Яка неквапливість. Цікаво, чи завершите ви хоча б до кінця зими, — холодно сказала Міо.

Звичайне місто не могло відновитися так швидко.

Таку справу довелося б планувати щонайменше на кілька років.

— Та хоч би як було, нам потрібно принаймні привести місто до пристойного вигляду. А, ось ми й прийшли. Звідси можна піднятися на зовнішні мури. Думаю, столиця звідси виглядатиме інакше, ніж із замку, — сказала Джошуа.

Як і пояснила Джошуа, до частини зовнішнього муру прилягала споруда, схожа на сторожову будку, а від неї вгору тягнулися довгі сходи.

Утрьох вони піднялися на вершину муру, звідки без перешкод було видно і внутрішню частину столиці, і землі за нею.

— Це… Кажуть, із Ротцґарда прибудуть люди, але навіть так, якщо судити з цього краєвиду, до більш-менш нормального стану місто повернеться приблизно за пів року, — оцінив Лайм.

— Як і очікувалося від пана Лайма, чудовий висновок. Після обговорення допомоги Ротцґарда ми отримали приблизно такий самий термін. Хібікі, щоправда, вважає, що його ще можна скоротити, — відповіла Джошуа.

— До того часу раса демонів уже нападе. Сподіватися, що ворог не атакуватиме лише тому, що ви відбудовуєтеся, неможливо, — сказала Міо.

(Сестрице Міо, нам уже варто припинити цю тему. Це проблема Лімії, а допомога з Ротцґарда все одно прибуде. Навіть якщо ми встромимо сюди голову, навряд чи з цього вийде щось добре. Бос теж нічого нам не наказував…) — передав Лайм.

(…Лайме, ти теж хочеш, щоб із тебе здерли шкіру?) — відповіла Міо.

(Здерли шкіру?!)

(Насамперед, як багато, на твою думку, Вака зробив для відбудови Ротцґарда? Насправді найважливіше — змусити їх зрозуміти саме це. Мовчи.)

(Та ні, е-е…)

(Мовчи, гаразд? Потім я як слід поговорю з Вакою. Просто підтакуй мені.)

(…Зрозумів.)

Не витримавши мовчання, Лайм надіслав Міо думковий зв'язок.

Але зрештою саме його примусили замовкнути й підібгати хвоста.

Положення та сила Лайма й Міо відрізнялися надто сильно.

Подорожувати разом із Міо було для Лайма непосильним завданням.

Найбільше, на що він був здатен, — трохи змінювати напрям її руху.

— Тоді чи має Торгова компанія «Кудзуноха» якусь добру пропозицію? — запитала Джошуа.

Вона звернулася до Міо по пораду.

Це запитання було цілком природним.

— Звісно. Якщо бажаєте, я можу просто зараз дещо показати, — відповіла Міо.

Вона всміхнулася принцу Джошуа так, наче нічого особливого не відбувалося.

Побачивши це, Лайм зовні зберіг звичайний вираз, але всередині корчився від страждання.

(Уа-а-а! Знову! Та сама усмішка! Босе, будь ласка, повертайтеся швидше! Це неможливо. Сам я точно з цим не впораюся!!) — подумав Лайм.

Лайм не знав, що вона збирається зробити.

Але був упевнений: вона точно щось утне.

Йому було боляче.

У Лайма розболівся шлунок.

— Прошу, покажіть, — коротко сказала Джошуа.

Її очі трохи звузилися.

— Добре. До речі, принце Джошуа, у тій ділянці багато уламків, правда? Схоже, там ви ще не працювали, — сказала Міо.

— Так, до цієї ділянки ми ще не дісталися. Так само не розчищено місце за нею й сектор ліворуч. Там досі лежать уламки, — відповіла Джошуа.

— Там є люди? — запитала Міо.

— Вхід туди зараз заборонений, — сказала Джошуа.

— Тоді можна використати магію? — уточнила Міо.

— …Можна, — погодилася Джошуа.

— Фу-фу-фу, — тихо засміялася Міо.

Більше вона нічого не сказала.

Міо витягла з-за пазухи складане віяло й указала ним на ділянку, досі завалену уламками.

Принц Джошуа по черзі уважно дивилася то на Міо, то на руїни.

Лайм уже відвернувся кудись удалину й сухо засміявся.

— Починаю, — сказала Міо.

— ?!!

Пролунали лише ці короткі слова.

Там, куди вказувало віяло, на землі миттєво виник темний вир — і все зникло.

Вир поглинув землю, пісок і уламки, не лишивши нічого.

Принц Джошуа прикрила рот правою рукою.

Її здивування було очевидним.

(Вона зробила це. Сестриця Міо все-таки зробила, Босе… Тепер вони, напевно, зрозуміли, що швидкість відбудови Ротцґарда теж пов'язана з нами. Звісно, там живе Бос, і ми особливо не приховували допомоги, але… мені здавалося, краще не показувати цього так відверто. Сестриця Міо збирається зруйнувати дуже багато речей.) — подумав Лайм.

Лайм відчув, що разом із довгим зітханням із нього виходить щось іще, а жалюгідні крики душі продовжували лунати всередині.

— Ви казали, що така сама ситуація ще там і ліворуч, правда? Тоді… — промовила Міо.

Вона послідовно спрямувала магію на дві інші ділянки й стерла уламки.

Жахливий краєвид, який через інші пріоритети залишався незмінним кілька місяців, зник за одну мить.

— Яка магія здатна на таке? У стихії темряви існує подібне закляття? І куди потрапляє все, що поглинає цей вир? — пробурмотіла Джошуа.

Вона дивилася на повністю порожні майданчики й говорила ні до кого конкретно.

— Потім я все поверну назовні. Можна вивантажити будь-де за зовнішніми мурами, правда? — відповіла Міо.

Міо відповіла на бурмотіння Джошуа, хоча те не було звернене безпосередньо до неї.

— А, так… Тільки не там, де стоять табори, — сказала Джошуа.

Вона вже втратила ввічливий тон, яким зверталася до Торгової компанії «Кудзуноха», і тепер говорила з Міо, наче з керівницею будівельних робіт.

Утім, з огляду на стосунки Джошуа й Міо, такий тон був цілком прийнятним.

Насправді можна було сказати, що досі Джошуа поводилася аж надто церемонно.

— Отже, не заперечуєте. Тоді вивантажу ось там, — сказала Міо.

Зміна тону принца її майже не зацікавила, і вона продовжила справу.

Та й загалом під час роботи Міо не переймалася ставленням Джошуа.

Вона спрямувала віяло за межі столиці, і там з'явився темний вир.

Удалині з нього один за одним посипалися уламки, земля й пісок. Падаючи, вони змушували землю тремтіти й породжували глухий гуркіт, який долинув навіть до трійці на зовнішньому мурі.

— Яка могутня магія, — прошепотіла Джошуа.

— Могутня? Щось такого рівня я можу повторити сотні разів. Якби захотіла, за один день викинула б назовні всі уламки й дерев'яні рештки в столиці. Лайме, наскільки це скоротило час відбудови? — запитала Міо.

— …Гм, десь на два місяці, — оцінив Лайм.

— Ой-ой, як просто, — всміхнулася Міо.

— Пані Міо, тоді чи не могли б ви позичити нам свою силу? Ви хочете сказати, що допоможете з відбудовою столиці? — запитала Джошуа.

— Коли Вака повернеться, я підтверджу це з ним. Але якщо йдеться лише про один день, проблем не буде. Ваки зараз немає, а мені все одно нічим зайнятися, — відповіла Міо.

— «Лише один день» — які чудові слова! Звісно, ми виплатимо належну винагороду. Я негайно приведу відповідального за роботи, тому прошу, позичте нам свою силу! — вигукнула Джошуа.

— Мені байдуже до відповідального, але є одна умова, принце. Ви також будете присутні й власними очима побачите, що здатна зробити Міо з Торгової компанії «Кудзуноха», — сказала Міо.

— Якщо достатньо моєї присутності, я закарбую все у своїй пам'яті, — відповіла Джошуа.

Сонце все ще стояло високо.

Схоже, день Міо й Лайма, які раптово приєдналися до відбудови, також ще довго не завершиться.