Розділ 212 — Сонливість переможця

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Розумію… Макото відкинув усю серйозність моїх почуттів, за якими стоять довірені мені життя мільйонів. Після побаченого він здався мені набагато страшнішим за ту Богиню.

Після того як Макото пішов із коридору, Хібікі залишилася сама.

З її вуст зірвався сповнений самоіронії шепіт.

— Я справді з тих, хто спотикається саме у вирішальну мить.

Бій з Іо.

Згадавши, як вона запрошувала Міо й Лайма, Хібікі криво всміхнулася.

Її дратувало відчуття, ніби все важливе вислизає з рук.

Вітер проходив між пальцями її розкритої долоні.

Здавалося, це відчуття було дуже схожим.

Її самоіронічні роздуми тривали.

— Якщо ми програємо расі демонів — це кінець; якщо програємо у війні з Томокі — теж кінець; а якщо Макото зірветься з ланцюга — і тоді все скінчиться. Неймовірна ситуація. Хоча в останньому випадку є крихітна надія. Світ без Богині… З огляду на нинішній стан, він майже напевно перетвориться на добу воєн із безліччю дрібних держав, тож відчай нікуди не зникне.

У свідомості Хібікі виникла картина катастрофи й одразу розчинилася.

Перемогти расу демонів, стримати Імперію, а крім того — приборкати Макото чимось, окрім сили.

Лише виконавши все це, Хібікі нарешті могла б почати втілювати власну мету.

Як вона й сказала, ситуація була неймовірною — практично нездійсненною.

І все ж Хібікі не могла відступити.

— Попри все, я мушу старатися до самого кінця. Повіривши в мене, загинуло багато людей. Заради своєї мети я сама вбила багатьох. Були й такі, як Навал, що пожертвували собою. Я не можу здатися. Мушу боротися.

Пробудившись після перенесення між світами, вона здобула здатність перетворювати уявлення інших людей на силу.

Саме тому вона відчувала незліченні ниткоподібні почуття, покладені на неї.

Довірені їй життя й життя, які вона відібрала, — пам'ятаючи про них, Хібікі продовжувала битися.

Вона вважала своїм обов'язком докладати всіх сил до останньої миті життя.

Саме тому не могла просто відкинути їх.

Навіть якщо супротивник володів силою, здатною без зусиль розрубати всі ці почуття.

— Справді… бути героїнею — напрочуд вдячна роль.

Для Хібікі Богиня була тією, хто надав їй це середовище.

Тому Хібікі відчувала до неї певну вдячність.

Але не більше.

Її ставлення до Богині нагадувало ставлення до людини, яка першою її помітила.

На жаль, як керівницю її було важко поважати, та й проблем у неї вистачало.

Проте, якщо оцінювати чисельно, вона приносила користь, тож від неї не можна було відмовитися — залишалося лише змиритися.

Приблизно так.

Додумавшись до цього, Хібікі зітхнула.

— Ех… Якби можна було змінити релігію, яку я уособлюю, то, мабуть, було б простіше поставити на місце Богині Макото. Навіть якщо його шануватимуть як Бога, під прикриттям поклоніння можна приховати багато чого. Але, хай які безглузді речі він казав, сильну реакцію в нього викликали лише Богиня і… його дискримінація г'юманів. У нього немає мети. Цей хлопець навіть не хоче заснувати державу. От якби в нього було хоча б щось подібне…

Хібікі розуміла: тоді можливостей для майбутнього стало б набагато більше.

Якби Макото став королем або оголосив про заснування держави, ані г'юмани, ані демони не змогли б це проігнорувати.

Це стало б настільки великою проблемою, що задля її вирішення їм довелося б навіть призупинити сповнену ненависті війну.

Кожен, хто бачив його силу, зрозумів би це.

Адже раптово виникла б держава, яка перевершувала б військовою міццю всі нинішні країни.

Принаймні доки Макото та його найближчі соратники живі, без участі цієї держави ніхто не зміг би розпочати повномасштабну війну — так вважала Хібікі.

— Він не хоче ставати ані королем, ані Богом. Через це його нездатність сприймати владу проявляється несвідомо, і він вважає Богиню рівним супротивником. Я справді його не розумію…

Ноги Хібікі підкосилися.

Вона сіла просто на холодну підлогу коридору.

— Ноги не тримають… але це й не дивно, правда? Якби я помилилася, зараз могла б уже лежати тут холодним трупом. Виходить, страх терпів не лише мій дух, а й тіло.

Абсолютна сила.

Саме цим тепер був для Хібікі Місумі Макото.

Коли напруження ослабло, її тіло нагадало їй про це.

Те, про що вона хотіла запитати, її запрошення і протистояння, якого вона боялася.

До щойно завершеної розмови Хібікі підійшла з відчуттям, ніби ступає тонкою кригою.

(Він уже не в тому вимірі, де його можна оцінювати людськими мірками. Землетрус, цунамі, виверження, торнадо… він ближчий до таких явищ. Боротися з ним нереалістично, але… доки це істота, що діє з власної волі, я не можу її ігнорувати. Справді, він став справжнім чудовиськом.)

І тоді Хібікі дещо усвідомила.

У ній самій почали непокоїти дві речі.

Першу вона певною мірою вже передбачала.

Адже йшлося про її власні почуття.

(Тоді чому я йому не підкоряюся? Лише військовою силою він перевершує цілу державу — чудовисько в людській шкірі. Що б не робила Лімія, вона навряд чи зможе його перемогти. Тож іншого виходу, крім як здобути його прихильність, начебто немає, і все ж…)

Вогнів на землях довкола замку було мало, і, спостерігаючи, як вони рідшають, Хібікі занурилася в мовчання.

(…Розумію. Це ненависть. Я не можу пробачити расі демонів. Вони спалили багато сіл, убили багатьох г'юманів і мою товаришку… Навал також. Можливо, причина саме в цьому.)

Хібікі кілька разів кивнула.

Поглянути в обличчя власним почуттям і взяти їх під контроль.

Це важливо, але дуже складно.

Коли почуття стають настільки природними, що просочуються в саму глибину душі, зробити це ще важче.

А подолати смерть товариша — зовсім інша річ.

Хібікі нарешті зрозуміла, чому не обрала шлях повного запобігання перед Макото.

(Звісно, я теж убила багатьох із них. Серед них напевно були ті, хто мав товаришів, родину й коханих. І все ж я ненавиджу расу демонів. Отже… ось що відчуває безпосередній учасник. Невже породжена війною ненависть настільки обтяжлива?)

Хібікі вразило, скільки ненависті до раси демонів накопичилося в глибині її душі.

Так, раса демонів була ворогом, безперечно ненависним ворогом, але вона не знала, що ця ненависть настільки її зв'язує.

Хібікі гадала, що більш-менш тримає її під контролем, тому відкриття стало потрясінням.

(Щоб здобути прихильність Макото, мені довелося б хоча б зовні погодитися з його ідеалами. Інакше кажучи, продовжувати війну стало б складно. Ось чому я…)

Інакше кажучи, вона хотіла продовження війни.

Прикривши рот рукою, Хібікі широко розплющила очі.

(Ось чому не можу. Я хочу здолати ворога. Саме так. Доки не вб'ю Іо, я…)

Розмірковуючи, чому вона прагнула продовження війни, Хібікі дійшла відповіді.

Зрештою причина була до неймовірного особистою, і Хібікі сама собі дивувалася.

Хоча нічого смішного не було, з горла вирвався сміх.

Через деякий час він стих, але Хібікі так і не підвелася й продовжувала сидіти.

Вона думала про другу річ, що її непокоїла.

(Я… у чому саме відчула невідповідність? Коли подумала про Макото як про чудовисько, це відчуття точно з'явилося… Так, «сховатися»! Він сказав, що коли світ впаде в хаос і настане епоха «кінця століття», вони просто перечекають десь у безпеці. Але навіщо їм ховатися? Якщо Богиню переможуть, світ безперечно порине у великий хаос. Та це не ситуація, в якій сильна людина чи організація мусила б тікати. Торгова компанія «Кудзуноха» цілком реально могла б навіть стати найвпливовішою у світі. Однак він сказав, що вони сховаються.)

Почуте від настільки сильної людини слово викликало в Хібікі відчуття невідповідності.

(І все ж із вуст Макото воно не звучить дивно. Сховище. Безпечне місце. Інакше кажучи, у нього є місце, де можна гарантувати безпеку, навіть якщо весь світ порине в хаос. Це не його крамниця. Під час нападу Варіантів у Ротцґарді крамницю Торгової компанії «Кудзуноха» знищили. Та й Ротцґард із Ціґе хаосу не уникнуть.)

Хібікі почала перебирати місця, з якими Макото був пов'язаний.

Вона хотіла здобути хоча б трохи більше відомостей про нього та його схильності.

(Є! Місце, куди він потрапив, прибувши в цей світ. Край світу. Якщо його база розташована в найглибшій частині Пустища, це справді безпечне місце. Вони могли б відгородитися від решти світу й роками жити спокійно. Для людини, яка сама не збирається приборкувати хаос, це цілком можливо.)

Вона витягла з пам'яті спогади про Ціґе, де певний час тренувалася.

Намагалася пригадати якомога більше розповідей про бази на Пустищі.

І зрештою дійшла однієї відповіді.

Від самого початку подібних історій було мало, тож методом виключення цілком можна було дійти саме до «того» місця.

— …Міражне місто. Не хочу вірити, що це можливо, але невже воно і є базою Макото — базою Торгової компанії «Кудзуноха»?

Міражне місто, про яке чули лише деякі мешканці Ціґе.

Зрештою Хібікі повернулася в Лімію, так і не потрапивши туди.

Але що більше вона думала, то тіснішим здавався зв'язок між Торговою компанією «Кудзуноха» й Міражним містом.

— Міражне місто, розташоване десь на Пустищі. Якщо це його база, перша крамниця в Ціґе починає виглядати чудовою приманкою. Його база — на Пустищі, а в Ціґе він лише відкрив крамницю. Саме так: якщо база вже існувала, коли він залишив Пустище й увійшов до Ціґе…

Хібікі усвідомила ще одну страшну річ.

Її слова мимоволі урвалися.

(Для бази Пустище надто далеко. НАБАГАТО надто далеко! База мусить бути там, куди можна швидко повернутися. Його Величність і принц Джошуа після повернення з Ротцґарда казали, що зруйнували далеку телепортацію, на яку покладалася Торгова компанія «Кудзуноха»… Це брехня. Її не зруйнували. Щоб «повертатися», вони не користуються купецькими засобами перевезення — у них є стабільна далека телепортація. Адже вони можуть сховатися.)

Хібікі не знала про Асору.

Вона лише знала, що десь на безмежному краю світу існує Міражне місто.

Передбачити паралельний простір вона не могла, тож, хоча відповідь була не зовсім правильною, припущення виявилося близьким до справжньої природи бази Макото.

(Якщо він може торгувати в цьому світі, повністю ігноруючи відстань, стає зрозуміло, як він утримує крамницю й дозволяє собі мандрівну торгівлю по всьому світу. Так. Якщо вважати Торгову компанію «Кудзуноха», подібно до Богині, істотою, що живе на зовсім іншому рівні… Вони заявили, що війна їх не цікавить, тож способів поводитися з ними існує чимало.)

Хібікі обдумувала, як надалі взаємодіяти з Торговою компанією «Кудзуноха».

Водночас вона прораховувала подальший перебіг війни з расою демонів.

(Це трохи відрізняється від прохання «Водоспаду», але якщо я доб'юся від Макото обіцянки не знищувати світ, ситуацію ще можна врятувати. Якщо нам удасться схилити користь Торгової компанії «Кудзуноха» та його самого на бік г'юманів… далі, якщо раса демонів здійснить великий крок, поки Богиня ще при силі, у нас з'явиться шанс повернути все собі на користь. Хоча раса демонів теж ворогує з Богинею, тож тут мені майже нема про що хвилюватися.)

Хібікі підвелася.

Вона пішла коридором у протилежний від Макото бік.

Навіть певною мірою усвідомивши силу Торгової компанії «Кудзуноха», Хібікі не виглядала так, ніби здалася: в її очах відбивалася твердість.

Розмова Макото й Хібікі та монолог Хібікі. Ця дія завершилася.

На одному з віддалених замкових шпилів сиділа чиясь тінь.

На даху шпиля, де взагалі не мало бути людей.

Дівчина, яка підслухала всю розмову Макото й Хібікі, спочатку всміхнулася лише губами, а потім усмішка поширилася й на очі.

— Уфу-фу-фу, повний провал. Звісно. Погляди Ваки й Хібікі на нинішній стан лише випадково збігалися. Усе пройшло чудово.

Послідовниця Макото — Міо.

Саме Міо створила й підштовхнула перебіг подій, який привів до розмови Макото й Хібікі.

Однак результатом вона не керувала й у саму розмову не втручалася.

Міо приблизно передбачала, що станеться, коли їхні погляди зіткнуться.

— Коли я почула оцінку Хібікі від Томое, мені все стало зрозуміло. Усе буде добре: Вака й вона несумісні. Хібікі не знає, що таке бути внизу, а Вака, в певному сенсі, дивиться лише знизу. Результат був очевидним.

Оцінка, яку Міо почула від Томое.

Йшлося про підсвідому рису, якої сама Хібікі досі не усвідомлювала.

За словами Томое, Хібікі не знала становища слабких.

Томое сказала про Хібікі так: «Вона не розуміє становища абсолютно слабких. Бо вірить: якщо докласти всіх сил, результат неодмінно з'явиться. Вона не знає, що існують люди, приречені залишатися слабкими, скільки б не боролися. Хоча сама вона досягає всього, за що береться, тож, зважаючи на її молодість, таке мислення не дивне».

І Хібікі справді думала саме так.

Якщо старатися до самої смерті, людина зможе досягти хоч якогось результату.

Звісно, в реальності чимало людей справді досягають «певного» результату, але в суспільстві є й ті, хто нічого не може змінити, хай як старається.

Причиною можуть бути не лише середовище чи талант, а й зовнішній тиск, якому неможливо протистояти.

Та Хібікі ніколи особисто не опинялася в такому становищі: навіть на Землі вона народилася в заможній японській родині й мала видатні здібності. Тож, як і сказала Томое, хоч би скільки Хібікі розповідала про розуміння реального становища, її погляди певною мірою були неминучими.

Макото ж, навпаки, не мав погляду сильної людини.

Навіть щодо становища й відповідальності він не розумів, на якій сцені мав би стояти.

Без жартів і перебільшень, відповідальність, що відповідала силі Макото, вимагала діяти, думаючи про весь світ.

— Що більше вона про нього дізнається, то менше розуміє. Тому Хібікі остерігається Ваки. А оскільки перетягнути його на свій бік не виходить, вони намагаються якомога далі відсторонити Ваку від війни. Але Вака з цим не погодиться.

Міо сміялася з непідробною радістю.

У постаті Міо, яка безтурботно сміялася під місячним сяйвом, відчувалося щось божевільне й небезпечно прекрасне.

— Бо Ваці байдуже, г'юман перед ним чи напівлюдина. Він допоможе напівлюдям, які потрапили в біду, але й годі. Найважливіше для нього — власне коло. А серед бачених мною г'юманів було забагато дурнів, тому він почав більше прихилятися до напівлюдей, от і все. Це так просто, і все ж… ніхто не може зрозуміти. Дивина.

Так Міо бачила справжню природу Макото.

І це було правильно.

Саме тому Макото досі взаємодіяв із г'юманами й водночас ніяк не міг набути ширшого погляду, скільки б часу не минало.

— Не втручатися у війну неможливо. Якщо через неї з'являться люди в біді, Вака діятиме. Він нізащо не замислюватиметься, що станеться потім і які неприємності це спричинить. Немає потреби підлаштовуватися під Хібікі, яка думає лише про великі речі — майбутнє й цілий світ. Насамперед усе це порожні мрії. Гадаю, після цієї розмови Вака це зрозумів. Майбутнє мають обмірковувати люди майбутнього. Що б не зробив Вака, який живе сьогодні, і що б через це не сталося зі світом, для тих, хто народиться пізніше, це буде лише неминучою долею.

Вона знову озвучила безглузду логіку.

Та Міо від самого початку не переймалася ніким, окрім Макото.

Тому правильним для неї було все, що робило Макото щасливим.

Якщо гамір ставав нестерпним і турбував її господаря, вона хотіла усунути джерело цього клопоту.

Саме такою була причина нинішніх дій Міо.

Проте Макото надмірно зважав на оточення, аж до самовиснаження.

Тому Міо діяла трохи непрямо.

— Г'юмани, демони й та, що сидить нагорі, страшенно дратують. Вака каже, що йому це нецікаво, тож просто вбивайте одне одного скільки завгодно там, куди не сягають його очі. Справді.

Міо зникла зі шпиля майже одночасно з останніми словами.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Га? Це ж пані жриця… ой, тобто шановна пані жриця?

— …

Не дійшовши до своєї кімнати, я зустрів несподівану людину.

Одну з учасниць загону старшої — жрицю з Лорела. Якщо правильно пам'ятаю… її звали Чія.

На вигляд вона була приблизно одного віку з Рінон, тож їй, мабуть, дванадцять-тринадцять.

Хоча ніч уже була пізня, вона стояла там, ніби чекала саме на мене.

Її одяг також навряд чи був нічним.

— Ем… у вас до мене якась справа?

Вона й далі мовчала, але я звернувся до дівчини, яка весь цей час не зводила з мене очей.

— Я жриця Лорела, мене звати Чія. Передусім хочу перепросити за свою нечемність. Мені дуже шкода.

Вона глибоко вклонилася.

Справжній дев'яностоградусний уклін, коли тулуб згинається майже навпіл.

— Ви раптово знепритомніли, тож не переймайтеся. Я вже трохи чув про обставини. Ем, однак буду вдячний, якщо розповісте все, що можете, про побачене.

— Я перепрошую не лише за те, що знепритомніла. Під час вашого перебування я жодного разу не змогла бути присутньою на вечері.

— Ви погано почувалися, тож це мене зовсім не образило. Нічого не вдієш.

Справді, на вечерях я часто сидів зі старшою та принцом Джошуа, але жриці там жодного разу не було.

Одного разу для неї точно підготували місце й навіть подали страви, але вона так і не прийшла.

Тоді це, мабуть, був варіант «якщо зможе», та коли людина погано почувається, її не можна винуватити за пропущену вечерю. Хоча дівчина така юна, вона напрочуд розсудлива.

— Дуже дякую. Мою нечемність можуть сприйняти як нечемність Лорела, тому я рада це чути.

Але яка ж вона скута.

Зовсім не схожа на дитину свого віку.

За це взагалі не потрібно перепрошувати, але мені й справді було цікаво, що вона побачила.

Що могло змусити таку дівчину втратити самовладання й знепритомніти?

— …

Тому я мовчки чекав на продовження.

— Я без дозволу спробувала зазирнути у справжню природу вас і ваших супутників із Торгової компанії «Кудзуноха». Навіть якщо це сила жриці, ви мали б повне право зневажати мене за такий вчинок. Якщо побажаєте, можливо, моїм обов'язком буде розповісти, що саме я побачила.

— Та ні, я вас зовсім не зневажаю…

Передусім це старша попросила її так учинити.

До того ж якби дівчина її віку здобула силу бачити внутрішню сутність інших, бажання випробувати її не здавалося б дивним.

Хоча пані жриця не надто схожа на звичайних дітей свого віку.

— У Лаймі я побачила лагідне велике дерево. Його пишне листя, мокре від дощу, виблискувало, а ще… можливо, воно влаштувало там оселю? Було видно молодого дракона. Не знаю, чи це щось означає, але Лайм видався мені приємною людиною. Саме так я його сприйняла.

Лагідне велике дерево.

І молодий дракон.

Зрозуміло.

Отже, вона справді бачить те, чого не бачить ніхто інший.

Але в її образах приховано чимало істини. Цілком можливо, що вони й справді торкаються самої сутності.

— Пані Міо… була величезним чорним павуком. Чорним Павуком Лиха. На його шиї був великий нашийник, і здавалося, що павук із любов'ю піклується про нього та прикріплений до нього ланцюг.

Отже, вона повністю побачила справжню сутність Міо.

Але нашийник…

Він, мабуть, символізує пакт.

Тоді… ця дівчина побачила, що ланцюг тягнеться до мене?

— Так. Із Міо багато всього пов'язано. Як бачите, вона вже не несамовите чудовисько, позбавлене розуму. У більшості випадків тепер вона безпечніша, ніж раніше, тож…

— …Я вже дійшла висновку, що, хоч би скільки галасувала, ситуація від цього не покращиться. Будь ласка, не переймайтеся.

— Розумію… це добре.

— А ви були… чисто-білою г'юманоподібною постаттю без жодних рис.

Наче біла лялька?

Ні, не думаю, що все настільки просто.

Від одного цього вона б не знепритомніла.

— Біла постать у формі г'юмана без обличчя… Знову ж таки не розумію, що це означає.

— Перепрошую. Ця сила пробудилася в мені зовсім недавно, тому я ще не можу точно розуміти значення побачених образів.

— Ні, я вас не звинувачую.

— Проте на тій білій постаті була тріщина. Маленька тріщина.

— Тріщина?

— У тому місці… Перепрошую. У тому місці, як мені здалося… оселилося щось неймовірно огидне.

«Огидне» — це вже доволі жорстко.

Якщо не зважати на мою зовнішність, невже тепер мені ще й скажуть, що моя справжня сутність потворна?

Від такого справді можна впасти в депресію.

— Воно було настільки огидним, що ви знепритомніли?

— Не знаю. Я не дивилася на нього прямо достатньо довго.

— Розумію…

— …

— …

— Будь ласка! Я, мабуть, нічого не можу зробити, але…! Будь ласка… не випускайте це «щось» назовні! Якщо ви називаєте себе купцем, прошу вас!!

— Ого, ем, будь ласка, трохи заспокойтеся.

Після короткого мовчання пані жриця раптом наблизилася, ніби втратила самовладання.

Ба більше, вона просила мене про те, з чим я взагалі нічого не міг зробити.

Передусім що таке це «щось»?

Як я можу контролювати, вийде воно назовні чи ні, якщо навіть не знаю, що це таке?

Намагаючись хоч якось заспокоїти пані жрицю, я не знав, як відповісти на прохання, з яким не міг погодитися.

Опанувавши себе, пані жриця важко дихала, її плечі здіймалися й опускалися, а обличчя залишалося напруженим. Усе тіло досі було скуте.

— М-мені дуже шкода.

— Ем, я не зовсім розумію, про що йдеться, але постараюся, тож вам краще не думати про це надто багато. Можливо, ви побачили щось небезпечне, але ж це, схоже, не видіння майбутнього.

— Сестрич… тобто пані Хібікі казала, що ви не сповідуєте віру в Богиню. Ой, я вас не засуджую. Але задля майбутнього чи можу запитати, на що ви покладаєтеся: на шановних духів, на науку, на певне вчення або світогляд?

— Га? Вчення чи світогляд?

— Так. Вчення Богині, вчення чотирьох стихійних духів, народжених від неї, істини, до яких у своїх дослідженнях дійшли різні вчені. Щось подібне.

— …Нічого такого в мене немає. Релігією я майже не цікавлюся, але й не думаю, що наука — це все. На що я покладаюся… Гм…

— …

Пані жриця здивовано дивилася на мене.

Можливо, вона очікувала, що я одразу викладу якийсь світогляд.

Та це вже забагато.

— Що ж, я давно займаюся мистецтвом стрільби з лука, і воно сформувало в мені певні правила. Підійде?

— Будь ласка, розкажіть.

— Нічого складного. Вирішене слід виконувати власними силами. Якщо сам вирішив щось зробити, не покладайся на інших і дотримуйся свого рішення завдяки власній дисципліні. У цьому багато розмитих моментів, але загалом приблизно так. Хоча, правду кажучи, сам для себе я вирішив робити лише одну річ.

— Яке саме?

Мабуть, вона звикла вислуховувати людей, бо з пані жрицею було напрочуд легко говорити.

…Хоча одна з причин, напевно, полягала в тому, що вона ще дитина.

— Не покидати лук. У майбутньому, хоч який шлях оберу, хоч яку роботу матиму й де б не жив, я вирішив усе життя продовжувати стріляти з лука. Ось і все.

— …Розумію. Щоб продовжувати щось, хай що саме, потрібна сильна воля. Це може бути складно, але я вважаю таке рішення прекрасним.

— Дякую. Хоча мені здається, ніби ви мене втішаєте.

— Якщо ви вирішили щось зробити, то неодмінно доведете це до кінця…

— Пані жрице? До речі, як ви почуваєтеся? Якщо вам досі недобре, про всяк випадок можу дати ліки.

— Що? А… н-ні, усе гаразд.

— Розумію. Тоді вже пізно, може, вам час повернутися до своєї кімнати? За потреби я можу провести вас частину шляху.

— Я повернуся сама. Дякую за турботу. Перепрошую, що потурбувала вас так пізно. Добраніч.

— Добраніч.

Скільки років було дівчині, з якою я щойно розмовляв?

Саме таке враження залишилося в мене навіть тепер.

— А, босе. З поверненням. Нещодавно сюди приходила жриця. Ви не зустріли її дорогою?

— Так, зустрів. Отже, вона прийшла до цієї кімнати сама.

— Ага. Сказала, що хоче перепросити перед босом. Я пояснив, що ви не з тих, хто через таке сердиться, і запропонував передати все, коли повернетеся, а їй краще піти спати. Але вона не послухала.

— Розумію. Що ж, розмова справді була приблизно про це, пане «Лагідне Велике Дерево».

— Га?

— А «Біла Безлика Постать» тепер іде спати. Добраніч.

— Гаразд… Добраніч, босе.

День від'їзду з Лімії наближається.

Королівство Лімія — дім старшої Хібікі.

Спершу мені здавалося, що тут доволі затишно, але… поїздка виявилася набагато виснажливішою, ніж я очікував.

Я не здатен думати про майбутнє цілої країни й усього світу, як старша.

Я навіть окремих людей погано розумію, тож як можу збагнути сотні різних прагнень і державу, яка є ніби кристалізацією волі цілого народу?

Володар демонів, старша й королі різних держав, мабуть, це розуміють.

Але для мене, людини, яка не здатна належно зрозуміти навіть обставини й схильності працівників власної компанії, такі розмови надто важкі.

Я не можу цього зробити, але принаймні маю постаратися.

Слід шукати те, що мені під силу.

Повернувшись до Асори, поговорю про це з Томое й Шікі. А ще після повернення треба показатися в Каленеоні.

…Потім трохи поговорити із Зефом…

Я замислився, та й загалом сьогодні сталося забагато, а година вже була пізня, тому мої думки урвалися посередині.

Сонливість — найкраща.