Розділ 215 — Невдача й успіх

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Ну що ж, почнімо.

План гарячих джерел для снігового краю… ні, великий крок до відродження Каленеону.

Про всяк випадок я обійшов гарячі джерела Лорела й дізнався про особливості місць, де вони можуть бити з-під землі.

Якщо знайти в Каленеоні схожі місця й викопати там яму, гаряче джерело має з'явитися.

До того ж мені допомагає несподіваний гість, тож успіх — лише питання часу.

— Фу-ха-ха-ха, таки холодно! Аж тіло напружується, правда, Вако?

Він сміється, тож я навіть не розумію, наскільки йому насправді холодно.

Особливий гість номер один — нептун пан Сер Вейл — залишався бадьорим навіть посеред хуртовини.

Схоже, він бував у північних морях, тому такий холод мав бути для нього дрібницею.

Принаймні я так думав, але…

— Неможливо. Такий холод — це просто неможливо. Я вже не можу рухатися, нічого не відчуваю. Я вмираю-ю-ю…

На відміну від майже голого пана Сера Вейла, одна дівчина, закутана в безліч шарів одягу, сиділа й шалено тремтіла.

А вона ж нібито жила значно північніше від цих місць.

— Леві, ти перебільшуєш. Ви ж узимку живете в морі, тож холод на суші не мав би бути для вас такою великою проблемою, хіба ні? — запитав я.

Якби звичайна людина стрибнула взимку в море, її тіло не витримало б.

Тому мені здавалося дивним, що їй так холодно на суші, хоча вона живе в такому місці.

— Вако, перепрошую, що втручаюся, але тут справді дуже холодно. До того ж вітер надзвичайно сильний. Гадаю, для більшості морських рас це було б тяжким випробуванням, — пояснив Сер Вейл.

Пан Сер Вейл заступився за Леві.

Невже це правда?

Я знову подивився на Леві, і вона, ніби повністю заперечуючи мої слова, енергійно закивала.

Га?

— От як? Я думав, що морська раса, яка живе на півночі, має добре переносити холод. До того ж, коли я сказав, що тут водяться доволі сильні мамоно, саме ти, Леві, заявила, що хочеш піти з нами, — нагадав я.

Коли зайшла мова про гарячі джерела, я спочатку вирушив оглянути їх у Лорелі, а потім повернувся до Асори й випадково зустрів нептунів та інших представників морських рас, які завітали до міста. Так розмова й перейшла до гарячих джерел.

Тоді пан Сер Вейл розповів, що існують місця, де температура води підвищується через виверження підводних вулканів та інші явища, тож вони вирішили супроводити мене до Каленеону.

Він сказав, що серед нептунів є ті, хто «купається» в нагрітій воді.

Купатися, вже перебуваючи у воді… я не дуже розумію це відчуття.

Схоже, схиблена на боях скілла Леві зацікавилася мамоно, що живуть у краях із хуртовинами, тому й пішла з нами. Та Леві, яка перед виходом з Асори була найенергійнішою, тепер виявилася найслабшою. Причина — холод.

— Це неможливо-о-о. Битися в такому місці — самогубство. Я хочу назад. Вако, я серйозно хочу додому-у-у, — простогнала Леві.

Вона вже зовсім здалася.

Я повернув закутану в ковдру й тремтячу Леві до Асори.

Хм, я виявив несподівану слабкість.

— Якби мені бракувало ще трохи підготовки, я міг би опинитися в такому самому стані. У битві на півночі це могло б стати смертельним. Я здобув цінний досвід, — мовив Сер Вейл.

Схоже, пан Сер Вейл повертатися не збирався.

Навпаки, він виглядав цілком нормально.

— Тоді рушаймо, — сказав я.

Я оголосив про відновлення пошуків гарячого джерела.

Та пан Сер Вейл подивився на мене й захоплено кивнув.

— Ем… щось не так? — запитав я.

— Ні, я просто вражений. Я й подумав: як і годиться нашому володареві. Навіть у такому холоді ви рухаєтеся як завжди, — відповів Сер Вейл.

— Але й пан Сер Вейл зовсім не схожий на Леві, — зауважив я.

— Я? Від природи ми, мешканці моря, вміємо регулювати температуру тіла. Але Вака — інша річ. Хоча ви не повинні бути здатні жити під водою, там ви рухаєтеся цілком вільно, а на суші йдете вперед, не зважаючи ні на спеку, ні на холод. Ба більше, якщо ворог у небі, ви можете дістати й туди. Ви вже неперевершені й здатні діяти на будь-якій місцевості, — пояснив Сер Вейл.

Суша, море й повітря — у всьому цьому моя придатність уже класу S.

Ні, стривайте, справа не в цьому.

Коли він заговорив про пристосованість до місцевості, я відчув себе г'юманоподібною зброєю.

— Я просто змушую себе рухатися за допомогою магії, — відповів я.

— Гадаю, Вака зміг би вільно рухатися навіть у зоряному морі. Серед нептунів існує легенда: якщо невпинно тренуватися, станеш героєм, здатним пристосуватися навіть до зоряного моря.

Пан Сер Вейл відповів із домішкою жарту.

Пан Сер Вейл — страшна людина.

— Ахаха, та я теж здивувався. Не думав, що морська раса може бути слабкою до холоду, — зізнався я.

Ми вели невимушену розмову, піднімаючись на гору Каленеону, де я вже бував кілька разів.

Вона не була особливо високою, але це був вулкан.

Розташування магми й водяних жил нагадувало підземний простір, який я бачив біля гарячих джерел Лорела, тож сподівання були чималі.

— Хм-м… Річ не лише в холоді. Водні раси загалом погано переносять зміни температури, — пояснив Сер Вейл.

— Невже? — перепитав я.

— Навіть коли говорять про зимове море, температура води зазвичай вища за температуру повітря. А влітку люди люблять купатися в морі та річках саме тому, що вода холодніша за повітря. Температура води змінюється повільніше, а різниця між її максимумом і мінімумом не така велика, — розповів Сер Вейл.

— …Справді, — погодився я.

Навівши приклад, пан Сер Вейл зробив пояснення зрозумілішим.

Здавалося, замість детального розбору він зібрав усе докупи так, щоб легко було осягнути загальний принцип.

— Те саме із замерзлою річкою, яку ви щойно бачили. Під кригою продовжує текти вода. Поверхня торкнулася повітря й замерзла, але внизу риби та інші живі істоти й далі ведуть звичне життя. І, звісно, там тепліше, ніж у місці, яким ми зараз ідемо, — продовжив Сер Вейл.

— Тобто життя в північних морях не означає пристосованості до холоду північної суші. У воді температура комфортніша для життя? — уточнив я.

— Саме так. Річки вкриті товстою кригою, гори забарвлені в чисто-біле, а хуртовина не вщухає. Для тих, хто живе під водою, це нестерпне середовище. Насправді морські раси, які беруть участь у Рейтингу Асори, дуже страждають від магії вогню й льоду, — пояснив Сер Вейл.

Отже, річ саме у воді.

Я дізнався щось нове.

— Дякую за пояснення. Я надто легковажно думав, що вам усе байдуже, бо ви живете у воді. А, здається, це десь тут. Пане Сере Вейле, що скажете? — запитав я.

— Іти без жодних вагань за такої видимості… як і очікувалося від Ваки. Будь ласка, зачекайте трохи. Хм, справді, з-під землі відчувається слабка присутність купальні, — відповів Сер Вейл.

Мене трохи засмучувало, що для нептунів гаряче джерело дорівнює купальні, але водночас тішило, що є раса, яка взагалі знає про їхнє існування.

Схоже, інші морські раси вважали наближення до таких місць небезпечним, тому багато хто не знав ані про підводні вулкани, ані про гарячі джерела.

Схожа ситуація була й у рас, що жили біля узбережжя.

Елдви, можливо, й знали про них, але, схоже, не думали купатися в такій воді.

У будь-якому разі я отримав підтвердження від пана Сера Вейла.

Залишалося тільки копати.

— Ну що ж, спробуймо копати. О, у нас гості, — сказав я.

— Ох уже ця Леві. Якби вона витримала ще трохи… ні, судячи з її стану, вона однаково не змогла б рухатися.

Пан Сер Вейл гірко всміхнувся.

Потім повільно став у бойову стійку.

Він виставив уперед тризубець, довший за його зріст.

Їх було троє.

На мене чекало випробування гарячого джерела, тому я не заперечував би розібратися з ними сам.

Та це були не ті вороги, заради яких треба діставати Азусу.

Схоже, звичайні мамоно, що живуть на цій горі.

Мало б вистачити «Бріду».

— Вако, будь ласка, залиште їх мені, — попросив Сер Вейл.

Мабуть, пан Сер Вейл помітив мій рух і попросив не втручатися.

Ну, ця людина явно не збиралася програвати, тож я не бачив причин заперечувати.

Коли я скасував «Брід», він подякував.

Нічого не вдієш. Підготуюся до копання.

Усього лише дістану інструменти елдвів.

— Якщо вже маскуєшся, роби це так, щоб тебе було важче помітити! — гримнув Сер Вейл.

Білого звіра, який вистромив голову зі снігу й зливався з ним, розірвало на шматки.

Це навіть не нагадувало звичайне маскування — здавалося, його тіло буквально злилося зі снігом. Утім, для пана Сера Вейла це була дрібниця.

Навколо розлетілися синя кров і шматки м'яса.

Удар головою, га?

Хоча рогів на голові в нього не було, удар виявився неймовірно потужним.

Від початкового вигляду мамоно не залишилося нічого.

Наступної миті пан Сер Вейл штрикнув списом праворуч.

Він говорив, що видимість погана, але безпомилково визначив місце, де був ворог.

Спис пана Сера Вейла рушив так, ніби його притягнуло до птахоподібного мамоно, яке пікірувало з неба.

Тризубець прошив його від голови до тулуба, і великий птах вибухнув зсередини, також утративши первісну форму.

Просто й потужно.

Одне чудовисько проігнорувало його й кинулося на мене.

Швидке.

Так рухається… змія?

— Яка зухвалість! — вигукнув Сер Вейл.

Та рух змії зупинився.

А, спис прошив місце, схоже на її хвіст.

А потім я почув щось на кшталт поштовху землі, і…

Біля змії вже стояв кит.

— Ха-а!!

Його кулак розтрощив голову змії, яка звивалася.

Пане Сере Вейле, ви б упоралися навіть без списа.

— Чудова робота, — похвалив я.

— Ні, на суші, та ще й у холоді, мої рухи й чуття все-таки притуплюються. Треба тренуватися ще завзятіше, — відповів Сер Вейл.

Це він називає притупленими рухами?

Він же просто знищив їх без жодного шансу.

Мамоно в цій місцевості нібито доволі сильні, але проти нептуна вони виявилися безпорадними.

— Зрозуміло. Тоді я починаю копати, а ви стежте за о-о-о-о?! — вигукнув я.

Спіральний спис.

Щоправда, свердлом була лише його загострена частина.

Я взяв виданий мені спис, поставив його вістрям донизу й, щойно влив магічну силу… він раптом почав обертатися!

Я розумів, що він має крутитися — це було видно з форми, — але думав, що обертатиметься лише свердло!

Та закрутилася навіть рукоять, причому з такою швидкістю, що разом із нею обертався і я!!

— Вако?! — скрикнув Сер Вейл.

— Зі мно-о-ою все гара-а-азд… мабуть! — відповів я.

Треба лише відпустити.

Головою я це чудово розумів, але через відцентрову силу здавалося, ніби мене тягне назовні, й тіло рефлекторно ще сильніше стиснуло рукоять.

Я не можу пояснити, чому спрацював саме такий рефлекс.

Чомусь я й далі не відпускав її.

До того ж, зрозумівши, що крутиться не лише свердло, я на мить подумав: якщо зупиняти його грубою силою, спис може зламатися.

— У-ува-а-а!

Свердло, що встромилося в землю, розкидало навколо ґрунт, дедалі пришвидшувалося й заглиблювалося під землю.

Голос пана Сера Вейла вже лунав десь далеко, і я не міг його розібрати.

Я захистився магічним обладунком від землі й каміння, що виривалися назовні, поки обертання прискорювалося, а свердло блискавично заглиблювалося.

Окрім того, що перед очима все крутилося, жодної справжньої проблеми не було. Та все ж я не міг спускатися під землю до безкінечності.

Я зібрався з духом і відпустив рукоять.

Спис ще деякий час обертався, але до того моменту, коли я відновив рівновагу, вже зупинився й спокійно стирчав із землі.

Оце був неймовірний атракціон.

Для початку я подивився вгору.

— Я доволі глибоко прокопався. Якщо й після цього нічого не знайдемо, значить, місце невдале, — пробурмотів я.

Глибина значно перевищила заплановану.

Проте, коли я перевірив усе за допомогою «Сакаю», виходило, що до цієї глибини я вже мав пробити гаряче джерело.

— Може, я промахнувся? Цілком можливо. Я не розумів, що відбувалося під час спуску, тож траєкторія могла десь відхилитися, — припустив я.

У сирому й вологому повітрі я перебрав безліч можливих причин.

І, звісно, твердо вирішив попросити переробити спис так, щоб оберталося лише вістря.

— Поки що виберімося звідси. Якщо зробити кілька опор, я зможу вистрибнути… Стривайте, вологе повітря? Сирість? — завмер я.

А.

Дивлячись угору, я раптом усе зрозумів.

Місце було правильним, але моє перебування тут — дуже погана ідея.

Ніби підтверджуючи це, ліворуч угорі земляна стіна неприродно здулася.

За мить вона обвалилася.

На мене хлинула величезна маса води… ні, окропу.

— Небезпечно було. Температура, схоже, дуже висока. У таку воду зараз не залізеш. Серйозно, добре, що в мене є магічний обладунок, — видихнув я.

Бурхливий окріп почав заповнювати яму.

Я дозволив потокові підхопити тіло й поплив разом із ним.

Якби окріп торкнувся голої шкіри, я дістав би опіки, та й узагалі це могло б загрожувати життю. Відчуваючи вдячність до власної сили, я з полегшенням усвідомив, що перший етап завершився успішно.

Я вистрибнув назовні на крок раніше, ніж вода досягла поверхні, й безпечно приземлився.

— Подумати тільки… ви викопали його з першої спроби… Я вражений. Отже, навіть у таких місцях можуть з'являтися купальні. З поверненням, Вако, — привітав Сер Вейл.

— Це не купальня, а гаряче джерело. Схоже, гарячої води там більше, ніж я очікував. Прокласти шлях до неї буде непросто, — відповів я.

— Якщо ви не поспішаєте, можна поки дозволити їй накопичуватися там. Струмок далеко від міста, тож залишити все як є не завадить. Ця вода не зливається з навколишніми річками, — запропонував Сер Вейл.

— Зрозуміло. Ви підготували місце, де вона збиратиметься. Дякую, — відповів я.

Коли я перевірив, унизу справді виявилася чашоподібна заглибина.

У неї вже почала стікати гаряча вода.

— Вака копав, тому я подумав, що варто про всяк випадок підготуватися. На щастя, порода була м'якою, тож вистачило кількох ударів, — пояснив Сер Вейл.

Він скористався кулаками чи, може, головою?

З його слів зовсім не здавалося, що він застосовував спис, але перепитувати було страшнувато.

Як я й думав, пану Серу Вейлу спис узагалі не потрібен.

До міста було далеченько, але гаряче джерело ми отримали.

Будівельними роботами можна зайнятися пізніше, тож у майбутньому його назвуть гарячим джерелом номер один у Каленеоні.

А тепер — щодо міста…

Поки хуртовина не вщухала, я викликав Туманну Браму, щоб перенестися до міста, і розмірковував, як використати теплу воду для танення снігу.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Околиці Каленеону.

На сніговому полі, де на перший погляд нічого не було, стояли пан Сер Вейл, кілька елдвів, Ева та я.

Рурія застудилася.

Останнім часом мені постійно не щастило з часом, і ми майже не бачилися.

Хоча Шікі й Міо доволі часто про неї говорили.

Цього разу не було потреби силоміць тягнути її сюди, тому я просто передав ліки через пані Еву.

— Ем… що ви щойно сказали? — перепитала Ева.

— Я ж кажу: ми знайшли перспективне гаряче джерело. Будівельні роботи не можна почати відразу, але я вже пробурив отвір, і тепер із гори б'є окріп, — пояснив я.

— Ем… ви піднялися на гору, де безперервно лютує хуртовина, і викопали там яму?

— Саме так. Ево, ти ж сама сказала, що там поки ніхто не живе, місце далеко від міста, тому я можу робити все, що захочу, хіба ні? — нагадав я.

— Це правда, але піти копати в місці, де з мамоно ще взагалі не розібралися, і завершити все того самого дня… це вже… — розгубилася Ева.

— Мамоно не дурні, пані Ево. Більшість тамтешніх істот зрозуміла різницю в силі й підібгала хвости. Дехто все ж напав — мабуть, через голод або дурість, — але жодних проблем не виникло.

Пан Сер Вейл відповів Еві.

Вони вже встигли представитися одне одному.

Пані Ева вже звикла до будь-яких дивних створінь, що з'являлися з Торгової компанії «Кудзуноха», тому просто прийняла пана Сера Вейла із запалими очима.

Усе-таки, коли чуєш про кита, уявляєш когось значно більшого, правда?

— Це… пан Сер Вейл зробив? — запитала Ева.

— Там не було нічого, із чим я не зміг би впоратися сам, — відповів Сер Вейл.

Пан Сер Вейл кивнув, підтверджуючи сказане.

Елдви поруч теж дивилися на нього із захопленням.

— Вражає. Під час хуртовини видимість погана, тому мамоно мають перевагу. Я чув, що на цих горах водяться Снігові Леви, які зливаються зі снігом і зводять нанівець фізичні атаки; Крижані Флами, здатні бити з винятковою точністю; а ще Циклопічні Змії, що беззвучно плавають у снігу. Це небезпечні мамоно, що живуть у тутешніх горах. Схоже, ви їх не зустріли, але пройти вулканом, сповненим таких небезпек, однаково неабияке досягнення, — мовив елдва.

— Якщо вперше зіткнутися з такими істотами, усе може відразу закінчитися поразкою. Та ви справді гідні стояти поруч із Вакою, — додав інший елдва.

— Дякую. Мабуть, це завдяки спису, який я отримав від ваших товаришів. Нам пощастило не зустріти таких жахливих ворогів, — відповів Сер Вейл.

…Мені здається, ми зустріли саме цих трьох.

Це лише припущення, але, мабуть, вони давно не бачили гідних суперників, вважали себе володарями тутешніх земель і напали на нас, коли ми зайшли на їхню територію.

Я бачив їх за допомогою «Сакаю», і описи повністю збігалися.

А, то першим на шматки перетворили того самого лева, який колись напав на нас на території раси демонів?

Тоді його тіло справді здавалося зробленим зі снігу, а зброя ніби не завдавала йому шкоди.

Навіть коли він здавався переможеним, невдовзі знову підводився й атакував.

А перед паном Сером Вейлом він загинув миттєво.

Я подумки помолився за трьох королів цієї гори… мабуть, королів.

Елдви й пан Сер Вейл захоплено заговорили про зброю та битви.

— Отже, до цієї зими я спробую провести гарячу воду до міста. А поки що… — почав я.

— Так?

— Це водоймище замерзло й зараз ним неможливо користуватися, правильно? — запитав я.

Я вказав на снігове поле перед собою.

Ева кивнула.

— Воно розташоване трохи осторонь міста, тому його обслуговування теж відклали. Зараз водоймище недоступне, — пояснила Ева.

— Тоді чудово. Для початку я його розтоплю, — сказав я.

Я створив кілька вогняних куль і кинув їх уперед.

Звісно, сніг та крига розтанули, і снігове поле знову стало ставком.

Хм-м, отже, розмір приблизно такий.

Для експерименту підходить.

— Якби Вака приходив сюди щодня, проблему зі снігом було б вирішено. П'ять-шість разів на день розтоплювати сніг навколо — і все було б ідеально, — зауважив один з елдвів.

Це було б надто виснажливо.

Хіба не довелося б щоразу витрачати приблизно по тридцять хвилин?

— Якби не викладач Райдо, нам знадобилися б кілька магів і авантюристів та майже пів дня. А ви впоралися за лічені секунди… Фух… — зітхнула Ева.

Останнє зітхання було таким болісним, що аж серце стислося, Ево.

Ну що ж, спробуймо другий етап.

Гаряче джерело вдалося відкрити, тож сподіваюся, і це спрацює.

Я дістав із кишені багряний перстень.

Списаний Драупнір, який зберігали елдви.

Останнім часом він дедалі частіше повністю червонів лише за день, тому таких перснів накопичилося чимало.

Схоже, Ема придумала неймовірний спосіб їх утилізації, але якщо мій задум спрацює, я планував використати й цей метод.

— Це… Драупнір, — пробурмотів елдва.

Він насуплено дивився на перстень.

Якби той був білим — інша річ, але червоний Драупнір не носять із собою без причини.

Пані Ева спостерігала за всім зі змішаними почуттями, а пан Сер Вейл — із цікавістю.

Я змусив Драупнір трохи зависнути над долонею, а потім додав власну магічну силу до вже накопиченої всередині й налаштував його.

Я зробив так, щоб перстень постійно підтримував просте закляття.

Перстень, схожий на шматок металу з плавильної печі, огорнуло яскраве червоне сяйво.

Так, так.

Тепер його, мабуть, можна використовувати як нагрівальний пристрій.

— Ну що ж, про всяк випадок підготуйте захист. Думаю, усе буде гаразд. Я прикрию Еву, пане Сере Вейле, а ви подбайте про елдвів, — сказав я.

— …Зрозумів, — відповів Сер Вейл.

Чомусь пан Сер Вейл став надзвичайно серйозним, відвів елдвів назад і зайняв позицію перед ними.

Я захистив пані Еву, огорнувши її рукою магічного обладунку.

Ну що ж…

— Почина-а-а-аю, — протягнув я.

— ?!!!

Пан Сер Вейл миттєво напружився.

Чому?

Дивуючись цьому, я відпустив розпечений, мов магма, перстень у ставок, гадаючи, що за такого постійного холоду потрібна саме така температура.

?!

Щойно перстень покинув мою руку, його потужність чомусь різко зросла, і він спалахнув!

У мить дотику до поверхні води пролунав неймовірний гуркіт.

Я не розумів, що відбувається, але звук був просто приголомшливий.

Усе перед очима стало суцільно білим, і я перестав розрізняти напрямки.

Дивно.

Я розраховував, що вода закипить.

Навіть припускав, що вона може розлетітися бризками.

Але результат виявився зовсім не таким, як я уявляв.

— Що це було… — пробурмотів я.

За деякий час навколо знову запанувала тиша.

Переконавшись, що пані Ева, елдви й пан Сер Вейл цілі, я повільно подивився на ставок.

Гаряча пара промчала околицями, мов пекучий шквал, повністю розтопивши сніг і оголивши світло-коричневу землю.

Щодо самого водоймища… його краї грубо зрізало вибухом, а вода всередині повністю зникла.

Земля на дні стала темно-червоною.

Наче лава.

Ого?

Невже я надто сильно підсилив перстень?

Якщо без жартів, я перестарався, хоча хотів лише використати його взимку?

Я не знав причини вибуху, але вся вода розлетілася, а перстень упав на дно.

Схоже, навіть вибух не розірвав його на частини.

Отже, виділене ним тепло розплавило землю.

Я бачив, як перстень плаває на поверхні лави, але…

Зважаючи на різкість зміни стану, усе здавалося нестабільним.

— …

Я занепокоївся за Еву, адже серед нас вона мала найменшу бойову силу, й знову подивився на неї.

Як і личить людині, що керує країною, вона трималася стійко.

Губи стиснуті в пряму лінію, на обличчі — жодного подиву.

— Експеримент взагалі-то не мав вибухнути… Ахаха, — ніяково засміявся я.

— …

Я спробував розрядити складну атмосферу сміхом, але відповіді не було.

Погано. Вона розсердилася?

— У будь-якому разі, що це щойно було? — запитав я.

— …Цілком природне явище, коли розпечену металеву масу кидають на поверхню води, Вако, — пояснив Сер Вейл.

Мене знову атакував здоровий глузд.

А ще ж був той овоч, що виділяв тепло. Це просто нечесно.

Пан Сер Вейл відповів на запитання, яке я не адресував нікому конкретно, зі злегка напруженим виразом.

…Отже, він передбачав такий результат, тому й нервував.

— Н-невже? Тобто ви знали, що так станеться? — перепитав я.

— Поки перстень був у ваших руках, процес здавався певною мірою контрольованим, тому я подумав, що все може обійтися. Та добре, що я морально підготувався, — відповів Сер Вейл.

Отже, поки він був у моїх руках, задум іще міг спрацювати?

За планом перстень мав помірно виділяти тепло, доки не вичерпається магічна сила, і перетворювати воду, що надходить у ставок, на гарячу.

Потім наявні канали мали подавати теплу воду взимку, але… експеримент завершився гучним провалом.

Я навіть завдав серйозної шкоди, зруйнувавши одне водоймище.

Відновимо його разом із роботами над гарячим джерелом.

— Ево, вибач. Як бачиш, експеримент провалився. Я знайду спосіб усе полагодити й ще розпитаю про способи боротьби з холодом та снігом, тому… — почав я.

— …

— …Ево? — покликав я.

З нею було щось не так.

Точніше, її очі вже деякий час зовсім не рухалися.

— Перепрошую.

Один елдва підійшов до Еви й безцеремонно торкнувся її обличчя кінчиком молота.

Низький зріст — не виправдання так поводитися з жінкою.

Ева мала б розсердитися.

Але вона не лише не розсердилася — узагалі ніяк не відреагувала.

Га?

— Схоже, вона знепритомніла від того вибуху. Навіть ми були приголомшені, тож це й не дивно, — сказав елдва.

Треба щось зробити з Каленеоном.

Привести її сюди, змусити знепритомніти від вибуху й лише погіршити ситуацію — від цього мені було надто соромно.

Коли зустрінуся із Зефом, варто розпитати, як керувати північними землями.

Схоже, раса демонів не розвивала Каленеон належним чином, але принаймні підтримувала його як фортецю.

Дивлячись на непритомну Еву, яка й далі стояла з поглядом, спрямованим прямо перед собою, я серйозно замислився над цим.