Розділ 217 — Таємна зустріч віч-на-віч

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Під зоряним небом, де особливо яскраво сяяли місяць і зорі, ми із Зефом зустрілися наодинці.

Саме Зеф запропонував поговорити віч-на-віч.

Зважаючи на те, про що я хотів його запитати, проблем у цьому не було, тож я погодився.

— Скільки років минуло відтоді, як я востаннє залишався наодинці з чужинцем… ні, скільки десятиліть? Наче повернувся до себе з далекого минулого. І ностальгічно, і водночас свіжо. Дивне відчуття, — мовив Зеф.

— Я не мав нічого проти того, щоб приїхати до столиці.

— Перепрошую. Коли ми запрошуємо когось до себе, доводиться враховувати безліч обставин. Пане Райдо, ви для нас важливий гість і благодійник. Не зустрітися з вами ми просто не могли. Навіть те, що мені вдалося так швидко звільнити час для особистої зустрічі, було межею наших можливостей, — відповів Зеф.

Зеф усміхався своєю звичною, непроникною усмішкою.

Та атмосфера довкола нього трохи відрізнялася від тієї, що була під час нашої минулої зустрічі у справах раси демонів.

Можливо, тому, що ми перебували просто неба.

— Отже, ви хотіли про щось мене запитати, так? Що саме вас цікавить? Таємна зброя раси демонів? Чи, можливо, час нашого наступного вторгнення? Ви прибули з такою метою? — запитав Зеф.

— Мене подібне не цікавить. Будь ласка, не глузуйте з мене.

Серйозно.

Хіба існує людина, яка стала б особисто питати Володаря демонів про таке?

Відпускати такі жарти з настільки очевидним виразом обличчя… Ох, який же клопіткий співрозмовник.

— Ха-ха-ха! Не цікавить, кажете? Але ж, отримавши бодай трохи інформації, купець міг би вигідно нею торгувати. Якщо вона пролунає з вуст пана Райдо, чимало людей у неї повірить. Не всі ж г'юмани дурні, — сказав Зеф.

— Годі вже. Я не збираюся братися за таку складну справу, як торгівля інформацією.

— То ви не клюнули. Шкода. Я вже збирався змішати правду з брехнею й заплутати їх.

Зеф засміявся: «Хе-хе-хе».

Будь ласка, не використовуйте мене, щоб торгувати своїми отруєними яблуками…

— Якби я так учинив, то остаточно став би ворогом г'юманів. Я не на боці г'юманів, але й не на боці раси демонів. Те саме стосується Торгової компанії «Кудзуноха».

— Я знаю. Просто хотів перевірити, чи не поступитеся ви нам хоч трохи. Пробачте. До речі, пане Райдо, як там Сарі? — запитав Зеф.

— Фух… Сарі? Ну, схоже, вона вже трохи звикла.

— О, ви вже настільки близькі, що називаєте її без пошанних звертань. Я радий… Уже зробили це?

— Що саме «зробив»?

— Хм, вона вже вагітна?

— Пф-ф! — я ледь не вдавився.

— Що сталося?

— Що ви таке кажете?! Ви ж батько Сарі!

— Так. А пан Райдо — господар Сарі. На мою думку, це цілком природне запитання.

На обличчі Зефа було відверто написано: «Чого ти так заметушився?»

Чому, щойно мова заходить про рабів, стільки людей одразу думають саме про це?

Раби ж можуть просто працювати.

— Вона не вагітна. Для цього немає жодної причини.

— Не думав, що вона з тих дівчат, які відмовлятимуться лише тому, що це їхній перший раз.

— Про всяк випадок уточню: я її не домагався.

— Що? Пане Райдо, ви молодий чоловік. Стримування статевого потягу ні до чого доброго не приведе.

— Це вже точно не ваша справа.

Чому Володар демонів узагалі має про таке турбуватися?

До того ж він радить мені торкнутися власної доньки.

Який же клопіткий король.

— А я потай сподівався вже до літа побачити онука. Виходить, я все собі вигадав?

— Саме так.

Зеф мав справді розчарований вигляд.

Якщо це була гра, то його сумне зітхання заслуговувало найвищої оцінки.

— У будь-якому разі із Сарі все добре.

— Зрозуміло. Тоді…

— Я до неї навіть пальцем не торкався й не цілував!

— Ні, я лише хотів запитати, у якій справі ви прийшли сьогодні. І все ж, якщо вона сама наполягатиме, подаруйте їй бодай поцілунок.

— Ох, та годі вже.

Чомусь у другій половині цієї фрази його обличчя стало ще серйознішим.

— Ви спеціально домовилися про зустріч із Володарем демонів, тож частина мене навіть нетерпляче чекає, яку розмову ви задумали.

— Тоді… я хотів запитати про дві речі. Перша стосується Каленеону, а друга, як би це сказати… нехай буде пов'язана з расою демонів.

— Схоже, краще почати з Каленеону.

— Зараз там триває розбудова міста.

— Угу.

— Але мешканці не звикли до місцевого клімату, тож справи просуваються не так, як ми очікували. Тому я прийшов розпитати демона, який вижив у лютому холоді, про управління такими землями, їхній розвиток і утримання.

— Розумію. Але Каленеон… Якщо пам'ять не зраджує, там лише наполовину суворі холод і сніг. Не думаю, що наш досвід стане вам добрим прикладом.

— Та навіть на крижаних полях раса демонів змогла збудувати таке велике місто. Невже у вас немає корисних знань? Мені досить бодай чогось. Чи можете підказати рішення?

— Фу-фу-фу. Пане Райдо, навіть якщо ми розповімо сам метод і наслідки його застосування, це ще не означає, що ви зможете повноцінно ним скористатися. Не знаючи його витоків, ви лише зайдете в глухий кут.

— Розумію…

Я хотів хоч щось зробити до приходу сильних хуртовин, тож поки що мене влаштувала б навіть порада, яку неможливо одразу втілити.

— Наскільки я знаю, Каленеон лежить у регіоні, яким і ми майже не вміємо керувати. Якби умови були суворішими, ми накрили б поселення куполоподібним бар'єром і жили б переважно з полювання. Але, як я вже сказав, там усе наполовину. Різниця між літом і зимою настільки велика, що жити там для нас навіть складніше.

Це правда: у тій частині Каленеону, де стоїть місто, до літа сніг повністю зникає.

Умови й справді наполовину суворі, але якщо там є земля, придатна для землеробства, я все одно бачу сенс у її заселенні расою демонів.

Якби йшлося про Лімію, то придатних земель вистачало б. Навіщо вони навмисно живуть у суворому краї?

До того ж…

— У Каленеоні стояли фортеця раси демонів і військо. Отже, ви мали знати, як вони там жили?

— Якщо йдеться лише про збирання й полювання — так. Якщо вам потрібні ці відомості, я їх передам. Але ви, мабуть, і самі помітили: крім фортеці, у Каленеоні не було справжніх міст. Та й звичайних мешканців було вкрай мало.

— Так. Я чув, що там були здебільшого ті, хто пов'язаний з військом. Міст не було, а доглядали здебільшого лише головний шлях.

— Саме так. Я вважав, що фортеця Каленеону колись знадобиться як проміжний пункт, тому залишив там гарнізон. Але найближчим часом засновувати поселення ми не збиралися. Фортецю використовували здебільшого як точку телепортації для переміщення вантажів і військ. Шкода, що тепер нею не скористаєшся.

Ух.

Захопив її саме я, тож права скаржитися не мав.

Здається, цього разу Зеф загнав мене в кут.

…Як він і сказав, єдиним місцем у Каленеоні, схожим на придатне для міста, була фортеця.

Там лишилися руїни кількох сіл і міст, але всі вони належали г'юманам. Їх зруйнували настільки ґрунтовно, що використовувати залишки було неможливо.

А через особливості клімату Асори ми перетворюємо руїни фортеці на столицю Каленеону, тому зараз перебудовуємо її на місто.

Схоже, раса демонів не сприймала Каленеон як повноцінну країну саме з тієї причини, яку назвав Зеф.

— Розумію. Отже, ці землі не мали достатньої цінності, щоб заради них будувати купольний бар'єр.

Я бачив такі споруди в містах раси демонів. Вони споживали величезну кількість магічної сили.

Будувати подібне й у Каленеоні було б нереалістично.

Якщо я не знайду більш завершеного способу захистити мешканців міста, усе це не матиме сенсу.

— На жаль, саме так. Через розташування й клімат ми не вбачали сенсу знову битися за Каленеон. Сніг — страшенно клопітка річ. Якщо його не прибирати, він засипає дороги й руйнує будинки. Але якщо просто розтопити його теплом, вода замерзне й стане новою перешкодою. Щоб витрачатися на такий догляд, потрібні переваги, які переважать усі недоліки.

— Зрозуміло.

— Тож я вирішив залишити там кілька об'єктів і не розвивати землю далі.

— Тоді чи можу я принаймні отримати відомості про збирання й полювання?

— Гаразд. Нам вони вже не потрібні. А натомість я був би радий, якби ви трохи прискорили початок мандрівної торгівлі в наших містах.

— Я це владнаю.

Не думаю, що прискорення стане проблемою.

Ми й так уже квапилися з підготовкою, тож мені навіть не доведеться нічого особливо змінювати.

Ні, не так.

Усі вже працюють поспіхом, тому я просто не маю зайвий раз про це турбуватися.

— Тепер послухаємо про другу справу. Схоже, саме вона і є вашою справжньою метою.

— …

— Час на роздуми у вас був. Ви вже впорядкували все, що хотіли сказати, чи не так?

— …Дозвольте запитати, Ваша Величносте. Якщо причина війни раси демонів проти г'юманів зникне, чи припинять демони воювати?

— …

— Чи можу я почути відповідь?

— …Звісно, ми припинимо. Але, пане Райдо, це запитання цілковито безглузде.

Зеф порушив мовчанку низьким, важким голосом.

Він ствердно відповів на моє запитання, але водночас назвав його безглуздим.

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо причина війни раси демонів проти г'юманів справді зникне, війна припиниться. Але зникнення цієї причини означатиме, що протистояння г'юманів і демонів уже якимось чином завершилося. Саме тому я й сказав, що запитання безглузде.

Зникнення причини… дорівнює завершенню протистояння?

Богиня пригнічувала расу демонів, г'юмани теж її утискали, і врешті демонів загнали на бідні північні землі.

Повстання мало початися тому, що раса демонів хотіла перевернути становище, у яке її загнала Богиня.

Отже, якщо демони отримають багаті землі, причина війни зникне.

Хіба ні?

Наприклад, їм можна було б запропонувати поліпшені землі Каленеону, територію раси демонів, де тривають внутрішні реформи, або навіть… Асору.

Я не хотів робити цього заради Богині, але якщо такі заходи здатні зупинити війну, то міг би допомогти.

Чесно кажучи, нинішня Хібікі небезпечно ризикує.

Якщо війна триватиме, старша рано чи пізно може загинути.

Тому я подумав, що можна було б віддати расі демонів частину Асори.

До того ж, щойно демони опинилися б в Асорі, їм довелося б прийняти наші правила й так чи інакше зв'язати себе з нами.

Якщо говорити грубо, ми могли б їх ізолювати.

— Я чув, що раса демонів почала війну в пошуках багатих земель. Це було повстання через становище, в якому вони опинилися. Але хіба тепер демони не здобули достатньо родючих територій? Гадаю, зараз ви могли б укласти перемир'я з г'юманами. У війні раса демонів все ще має перевагу.

За потреби я міг би допомогти переконати іншу сторону.

Домовлятися з героями Лімії та Ґрітонії, які б'ються на передовій, було б складно. Але з безпорадним Айоном, де самі шпигуни, або з дивакуватим Союзом Лорел, який приймає Мудреців, переговори здавалися можливими.

Якби бодай одна держава погодилася, з'явилися б способи зрушити справу з місця.

— Щодо земель ви маєте рацію, пане Райдо. Ми здобули багаті території. Але… Богиня та г'юмани досі зберігають силу. Якщо ми зараз почнемо переговори, то лише дамо їм час зібратися й перейти в контрнаступ.

— Та раса демонів все одно має достатньо сили, чи не так?

— Якщо ви судите лише з нинішнього перебігу війни, то дуже помиляєтеся. Пане Райдо, слухайте уважно. Навіть якщо на початку одна сторона має перевагу в тактиці й технологіях, у міру війни частина цих знань неминуче переходить до супротивника. Тепер, коли г'юмани знову отримують належний божественний захист Богині, їхня чисельна перевага поглине наші здобутки. Тоді становище сторін перевернеться.

— Не може бути.

— Сила божества й приголомшлива різниця в чисельності — зовсім не такі незначні чинники, як вам здається. Нинішнє становище — вершина наших можливостей. Ми обмежили вплив Богині, до певної межі розгадали дії г'юманів і ведемо проти них війну. Продовжувати в тому самому дусі…

Останні слова він немов вичавлював із себе. В очах Зефа світилася печаль.

— І тому ви не припините війну?

— Ми хотіли вбити ненависного брата, поки батька не було вдома. Та не встигли, й батько повернувся.

— …

— Тепер нам лишається лише обережно стежити за батьком і стримано битися з братом. Отже, пане Райдо, як нам усе-таки вбити цього брата?

— Ем… А хіба брати взагалі мають убивати одне одного? Я не можу цього уявити.

— Саме так. Це братня сварка, у якій брати ненавидять одне одного настільки, що прагнуть убити. До речі, батько стоїть на боці іншого брата.

— Вибачте, усе одно не можу собі цього уявити.

— Розумію. Навіть якщо ми хитрістю вб'ємо супротивника, це буде смерть, якої батько не бажав. А якщо обидві сторони потиснуть руки з фальшивими усмішками, ненависть між братами не зникне. Зрештою, скільки б причин війни ми не називали, головна причина, на мою думку, саме така. Насправді це одна з найвагоміших причин, через які раса демонів продовжує воювати. Суворе середовище стало лише останнім поштовхом, а почуття в глибині наших сердець, мабуть, від самого початку не змінилися.

Богиня — батько, а г'юмани й демони — брати.

— Ненависть… Отже, корінь усього зла все-таки Богиня.

— Це правда. Але тепер, що б Богиня не зробила, прірва між г'юманами й демонами не зникне. Так думають і демони, і г'юмани. І, звісно, я, який щойно пояснив вам недоліки перемир'я, теж. Бо вважаю, що цю прірву можна заповнити лише кров'ю ворогів.

— …Ви хочете сказати, що вбили ще недостатньо?

— Саме так. Звісно, є й описані мною зміни у становищі сторін, але, якщо говорити крайнощами, усе це лише зовнішнє виправдання. Ми вже відкинули стримування нашого батька-Богині й замахнулися кулаками. Тому, доки не виплеснемо всю ненависть і не заллємо землю кров'ю г'юманів, раса демонів не зупиниться.

…

— З погляду правителя, задум пана Райдо можна вважати одним із можливих рішень. Деякі правителі обрали б його. Добрий правитель майже напевно. Але є й ті, хто не обере… хто не може обрати цей шлях. Як-от я. У нинішньому стані… якщо більшість мого народу бажатиме війни, я її не зупиню.

— …Що, на вашу думку… я задумав?

Хоча Зеф говорив спокійно, світло в його очах здавалося таким, ніби він бачив мене наскрізь.

Він не міг знати.

Адже про існування Асори не знає ніхто.

— Пане Райдо, ви можете підготувати для демонів нові землі, правда? Можливо, на краю Пустища. Або десь за північним чи західним морем, у невідомому нам краї. Я не знаю подробиць, але ви збиралися переселити расу демонів з цього континенту й запитати, чи можна так завершити війну. Хіба не це ви думали?

— …

Ви жартуєте, правда?

Він навіть здогадався про підготовку нових земель. Як?

Я гадав, що він передбачить мою пропозицію допомогти з перемир'ям, але…

— Влучив у ціль? Страшно. Пан Райдо, який казав, що не цікавиться війною, раптом детально з'ясував її причини, тож я лише вирішив вас трохи випробувати. От же ж, у Сарі справді гостре око. Самодостатня компанія… Розумію. Якщо лише так, її ще не назвеш державою, але це вже організація, що переступила межі звичайної компанії.

Самодостатня компанія?

Ні, зараз важливіше інше: чому він не погодиться на переселення?

— …Чому ви не оберете цей шлях?

— Як ви й сказали: ненависть. Навіть якщо ми отримаємо таку пропозицію, погодяться лише одиниці. Ах, серед них неодмінно опиняться й ті, хто був причетний до того інциденту. Якщо пан Райдо все одно захоче висунути цю пропозицію, я можу сповістити народ. Втрата частини населення стане значним недоліком у війні, але, якщо порівняти це з перетворенням Торгової компанії «Кудзуноха» на нашого ворога, такий вибір буде найкращим.

Той інцидент… безлад, який влаштував Рут?

Тоді він, мабуть, говорить про тих, хто навіть у таких умовах і після всього пережитого щиро вірить у Богиню.

Це вже справді тяжкий випадок.

Відверто кажучи, мені здавалося, що сам спосіб їхнього мислення докорінно відрізняється.

— Віряни Богині, так? Навіть не знаю, як сказати… Вони надто завзято виступають за мир. Із тих, хто думає: якщо здійняти руки й здатися, супротивник не нападе. Дивно й те, як старанно вони намагалися виставити расу демонів, до якої самі належать, лиходіями.

— Якби г'юмани були такими, перемогти їх було б простіше. Навіть я не розумію, що в них у головах. Невже вони не уявляють, що станеться, якщо ми оголосимо себе рабами г'юманів, які тисячоліттями вважали напівлюдей нижчою верствою й сприймали це за здоровий глузд?

У цьому я з ним повністю погоджувався.

— Саме так. Щодо земель — там не лише переваги. Якщо переселення послабить расу демонів, забудьте про мої слова. Я не мав такого наміру.

— Ха-ха-ха, слова про те, що до групи неодмінно домішаються ті віряни, були лише жартом. Звісно, серед раси демонів є ті, хто щиро виступає проти війни. Їх мало, але десятиліття воєнної атмосфери виснажили їх. Є ті, хто втомився битися, хто не хоче більше нікого втрачати, хто стомився відбирати життя… Причини різні.

— Розумію.

Звісно, такі мали бути.

У суспільстві, де більшість підтримує війну, їм напевно було задушливо.

— Не віряни Богині, а просто ті, хто втомився від війни й прагне миру. Я не хочу просто їх позбутися. Якщо вони не стануть джерелом розбрату в устрої раси демонів, я не заперечуватиму, щоб їх урятували за моїм особистим рішенням. Нині серед них є близько десяти осіб із певним впливом. Що скажете?

— Навіть не знаю, що відповісти… Що означає «із певним впливом»?

— Ви пропонуєте надати расі демонів землю. Інакше кажучи, Сарі виявилася корисною, тож тепер пан Райдо хоче безпосередньо прийняти до компанії ще кількох демонів. Хіба не це ваша справжня мета? Навіть я можу про таке здогадатися. Не треба приховувати. Мені щиро приємно, що ви оцінили здібності моєї раси. А «вплив» означає, що найближчим часом мені доведеться з ними розібратися. Простіше кажучи, якщо ви хочете їх урятувати, краще поквапитися.

…

Ще мить тому він здавався неймовірно проникливим, а тепер раптом кинув м'яч кудись далеко вбік.

Я зовсім не полював на технології та знання раси демонів.

Зате сенс слів про вплив я зрозумів.

«Вони говорять надто голосно й привертають увагу, тому з ними доведеться розібратися» — ось що він, напевно, мав на увазі. Ті, хто зовні кориться, але всередині не погоджується. Якби вони не мали змоги протистояти способам Володаря демонів, квапитися з ними не було б потреби.

— Ні. Додаткові робочі руки мені б не завадили, але… я просто подумав: якщо цього вистачить, щоб завершити війну, то чому б ні.

— …І половина цього була лише приводом, так?

— Ем, ні. Це й було моїм справжнім наміром.

— …

— Ваша Величносте?

Зеф замовк.

— …Ви мене переграли. Схоже, пан Райдо мислить так, що я не можу цього збагнути. Мені соромно. Можливо, звичка оцінювати все лише через вигоду, втрати й розрахунки — наслідок нашої епохи.

Він ніби говорив сам до себе. Голос був слабким і хрипким.

— А-ха-ха-ха, мені часто кажуть, що я дію всупереч здоровому глузду. Особливо останнім часом.

— Не треба соромитися браку здорового глузду. Ми, по суті, саме через це й воюємо з г'юманами. Але тепер я вас зрозумів. Тоді… чи не приймете ви їх?

— Тих приблизно десятьох демонів?

Якщо їх лише стільки, я не мав нічого проти. До того ж, якщо вони не віряни Богині, а просто втомилися від війни, це здавалося цілком прийнятним.

— Авжеж. З мого погляду, я просто перекладаю на вас власний клопіт, тому мені трохи незручно просити. Якби не приклад пана Райдо й Сарі, такого варіанта взагалі не існувало б. Якщо у вас є робота, можете зробити їх колегами Сарі. А за бажання — тримати під домашнім арештом або замкнути. Я не заперечуватиму. Якщо хочете, можу відібрати лише жінок.

— Будь ласка, перестаньте зводити кожну тему до цього.

— Отже, стать неважлива, якщо вони здатні працювати. Тоді я просто обмовився.

— Я повернуся й обговорю це питання. Але… навіть якщо прийму всіх, вони мають укласти такий самий договір, як Сарі.

Я, звісно, не думав, що їм можна довіряти лише тому, що вони демони.

— Формально їх буде вигнано, тож я не заперечую. Якщо вони залишаться серед раси демонів, їхнє майбутнє буде значно гіршим. Але для укладання того договору потрібна частина тіла пана Райдо. Ви погодитеся допомогти?

— …Їхнім господарем буду не я. Якщо це демони, нехай за ними наглядає Сарі, тому саме вона стане господинею. Звісно, остаточного рішення ще немає.

— …Пане Райдо, ви й справді людина, глибини якої я не можу осягнути.

— Ви надто багато вчитуєтеся в мої слова, намагаєтеся читати думки й принагідно хочете використати Торгову компанію «Кудзуноха», щоб позбутися клопітких підданих. Гадаю, саме вашу глибину важко осягнути, Ваша Величносте. Серйозно.

— …Нас із паном Райдо від самого початку не можна порівнювати. Моя глибина все-таки має дно.

— Га?

— Ні, нічого. Я чекатиму на добру відповідь. Та виконувати роль Володаря перед тим, хто незрівнянно вищий і ще й примхливий… нервів не вистачає, серйозно.

— Ваша Величносте?

Я почув лише «ні, нічого», але Зеф, схоже, знайшов у чомусь кумедне й засміявся.

— Тоді, пане Райдо, чекатиму вашого повідомлення найближчим часом. Можете звертатися, коли вам буде зручно.

— А, так. Дякую, що завдали собі клопоту й прийшли сюди.

— Передайте Сарі мої вітання.

Зеф огорнув себе створеною магією сферою, піднявся в повітря й полетів геть.

Оглянувши околиці, я помітив неподалік велике мамоно, яке чекало на нього. Мабуть, він долетить до нього.

Потім Зеф сяде на мамоно, дістанеться місця з телепортаційною формацією і вже звідти повернеться додому.

І все ж Асору він не викрив, але здогадався про пропозицію земель.

Невже всі правителі вміють помічати подібне?

У Лімії я такого не відчував, тож, мабуть, це стосується не всіх.

Не знаю чому, але Зеф здається мені особливим.

— Війна, в якій усі вбивають і гинуть, не закінчиться так легко. Старша казала те саме, і Зеф думає так само. Якби одна сторона витримала або забула образи, не вбиваючи, ланцюг ненависті обірвався б. Мабуть, частина мене хотіла, щоб переселення саме так завершило війну. Та варто вимовити це вголос, і задум звучить зовсім нереалістично. Добре, що я не сказав такого Зефу. Я б лише приголомшив його.

Коли я слухав історію нептунів, то й сам думав: якщо знищити всіх нептунів, що стояли на боці брата, ненависть не залишиться, а пану Серу Вейлу не доведеться через неї турбуватися в Асорі. Саме так я тоді подумав.

А тепер стороння людина мала б заявити, що існує інший спосіб заспокоїти ненависть, окрім убивства, та ще й просити їхнього Володаря переконати весь народ. Це було б безглуздо.

«Ось вам нові землі, а тепер припинимо війну» — звісно, все не може бути настільки просто.

Схоже, не варто намагатися зупинити війну, керуючись такими легковажними думками.

Поки що я просто продовжуватиму діяльність Торгової компанії «Кудзуноха», а коли настане слушний час — скину Богиню. Наразі досить думати лише про це.

Навіть у своєму купецькому житті я вже навчився безпечно брати участь у зборах гільдій Ціґе й Ротцґарда.

Я почав розуміти важливість зв'язків не тільки з покупцями, а й між самими купцями. Не відштовхувати людину, коли вона пропонує гроші, і не приймати дари так, щоб ненароком дати мовчазну обіцянку.

Останнім часом, відвідуючи інші держави, я ще й учуся мати справу зі шляхтою.

До справжньої компетентності мені далеко, але якщо стабільно працювати, досвід накопичується в будь-якій справі.

Основи в мене слабкі, а що ширше я розводжу руки, то більше рішень доводиться ухвалювати. Через це я не можу рухатися вперед так, як хочу.

Тому нічого не вдієш — доведеться просуватися повільно.

Я просто йтиму вперед у власному темпі.

Можливо, усвідомлювати це вже запізно, але саме такого висновку я дійшов.