Розділ 22 — Я не хочу такої глобальної мови

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Хоч як не крути, а роль у тебе — продажний урядовець.

Я тяжко зітхнув, дивлячись на знічену Томое та людину в чорному, що так і не прийшла до тями.

Міо пішла «прибрати» двох, яких Томое встигла прикінчити.

Схрестивши руки, я дивлюся на Томое згори вниз. Поруч, на ослінчику, сидить ще одна людина.

Це дівчина, яку я підібрав під час прогулянки з Міо.

Одразу скажу: я не приводив із собою повію, гаразд?

Я й так, у певному сенсі, постійно в жіночій компанії.

Як би це сказати… ми наче потрапили просто в сюжет історичної драми.

Цій дівчині, напевно, дісталася роль «селянки в біді».

Ми сказали їй: «Розкажи, що в тебе сталося», і привели аж до нашого заїзду, але…

У кімнаті нас зустріла Томое, яка сяяла від самовдоволення.

— Я ж не вирізала всіх до одного, Вако!

Саме так вона й сказала.

Звісно ж, селянка перелякалася.

Я завів її в кімнату й як міг заспокоїв.

А тоді докладно розпитав Томое, що сталося.

Виходить, із шести людей вона дала втекти трьом.

Ну, це ще терпимо.

Я перепитав: «Тобто трьох ти схопила?» Але…

— Я вбила двох. А одного спіймала — он він!

Так незворушно вона мені й відповіла.

Я ж казав Томое: «Будь ласка, без різанини. Якщо хтось намагатиметься втекти — хапай живцем».

Я саме це й сказав!

А Томое на це: «Ну, розумієте, чому так важливо не вбивати всіх — цього я до кінця так і не збагнула!»

Вона ще белькотіла, що перший загинув випадково, а з другим усе вийшло не так, як вона гадала. Але ж це ні в які ворота не лізе!

Мовляв, чи то вона змахнула мечем, чи то від її копняка він злетів у повітря й більше не підвівся — мабуть, помер на місці від удару чи щось таке.

На кшталт: «Я цілилась у зброю, а вийшло, що розрізала все тіло».

І нехай вона майже не перебільшує, але хіхікати, розповідаючи таке, — це вже занадто!

Що ж це за кривава різанина?!

Я спитав Міо, чи не допоможе тут її голод… тобто чи зможе вона прибрати сліди. Вона відповіла, що зможе.

Тож я одразу відправив її на місце злочину.

Далі, перш ніж пояснити ситуацію селянці, яка напружено вдивлялася в Томое, я перетягнув непритомного полоненого до ліжка.

Полонений був худорлявий. Я вже зовсім не розумію тутешніх стандартів статури, тому якби хтось назвав його м'язистим, мені лишалося б тільки здійняти руки й здатися.

— Гей, Томое, ти що, викрала жінку? — спитав я.

— Фу-ку-ку!

Що? Чого ти смієшся, Томое?

— Я так і думала, що ви це скажете, Вако!

Та що ти взагалі хочеш цим сказати?!

— А далі ви скажете ось що: «Томое, ти ж спра-авжній продажний урядовець!»

Чого вона так гордо це заявляє? Хоча… так, саме це мені й хотілося сказати. Спеціально вибрати жінку — так і вчинив би продажний урядовець.

— Це чоловік! — відповіла Томое.

Вона вимовила це з таким виглядом, ніби за її спиною аж зблиснуло: «Дзень!»

…

Ні.

Навіть.

Якщо так.

То що з того?!

Та й узагалі — перш ніж забирати зброю, ти мала бодай обшук зробити, правда?

Хоча… вона так впевнено каже «чоловік», що, мабуть, щось таки перевіряла.

— Ха-а… Гаразд, це мене не так уже й хвилює. Але в нього ж немає зброї, правда? Ти зробила обшук?

Навіть якщо я кажу «ліжко», ми ж не накрили його ковдрою — все тіло видно…

Це справді чоловік?

Чомусь виглядає… жіночніше. Особливо талія.

Е-е… Гей-гей.

Томое, будь уважнішою.

У поясному чохлі я бачу щось схоже на клинок.

— Отже, ти його таки не обшукала. Ех… Якщо залишаєш полоненого в кімнаті, спершу забери все небезпечне. Яка необачність! — дорікнув я.

Я витягнув ніж із поясного чохла й забрав його. Метальний? Для звичайних ударів він, здається, не призначений. І навряд чи це та зброя, яку тримають, щоб раптом скористатися неуважністю супротивника.

— Я-я ж не думала, що ви приведете сюди сторонню людину, от і вирішила: якщо тут будемо лише ми з Вакою, то вийде цікаво, і… ну…

Томое криво всміхається: «А-ха-ха». Атракціон жахів собі задумала, чи що?

— Н… ех…

Ой. Перевертається уві сні, га. Міцно спить.

«Трісь!»

— Га?

Пролунав звук тканини, що рветься.

Груди полоненого почали розпиратись.

Тиша.

Надмірна тиша.

Слів не було.

Томое приголомшено переводила погляд із полоненого на мене, а тоді поволі зіщулилася й сіла в сейдза.

Існують люди, які туго обмотують груди бинтами, щоб приховати їх. Саме так і вчинила ця особа. Гладенько не вийшло.

Схоже, стягнула дуже туго, щоб нічого не виділялося.

Інакше не було б отого «трісь».

— Ц-це, мабуть, якась змова! Так і є, не буває на світі таких хитромудрих підступів! — вигукнула Томое.

Її впертість виглядала жалюгідно.

— Ти б хоч трохи більше дбала про свого господаря. Ти ж розумієш, кого простіше допитувати, правда? Правда? — обурився я.

— Ні, я ж кажу, на груди не зважайте. Цього разу це точно мав бути чоловік…

«Не зважати на груди»? Це ще що таке? Не розумію, що ти хочеш сказати.

— Коротше: якщо приводиш полоненого сюди — роздягай. Знімеш одяг — заодно забереш зброю та інструменти.

— Ну, розумієте, якщо я її роздягну, ви ж матимете мене за збоченку? От я й хвилювалася…

— Спершу розстав пріоритети! Це тобі не історична драма, тож етику — під три чорти! Як на мене, збоченку ще легше перевиховати, ніж дурепу! — відрізав я.

Це, щоправда, суто моя думка.

— Так.

Не погоджуйся!

— Томое, я взагалі-то…

— У-ум…

Га?

Що це за тихий голос, ніби зараз зникне? Це точно не Міо і не Томое. У кімнаті ще хтось є?

А, точно!

Селянка А! Красуня А.

Придивившись, я й справді помітив дівчину, яка сиділа з тривожним виразом обличчя.

Слова, яких вона не мала б розуміти, і незнайомці, яких майже не знає.

Хм, тут і справді є від чого стривожитися. Тим паче, я ж уже пояснив їй, що нібито не можу говорити. Не дивно, що я здаюся їй підозрілим.

— Гаразд, пробачаю. Але наступного разу будь уважнішою, — сказав я.

— О-о, дякую тобі, невідома дівчино!

Взагалі-то в цей момент ти мала б спершу подякувати мені! А ти одразу дякуєш іншій стороні?!

І ще й, як годиться, сказала це спільною мовою.

Звідки в тебе стільки впевненості?

От би ти так само миттєво міркувала й заради мене! Аж плакати хочеться!

— Пане, я ж чула, що ви не можете говорити…

— Можу говорити, — сказав я.

Я спробував привітно сказати це спільною мовою. Думав, а раптом вийде.

«??»

Дівчина схилила голову набік — і я відразу зрозумів відповідь. Я глянув на Томое. Вона кивнула й звернулася до дівчини. Ну яка ж ти уважна.

— Щойно Вака сказав: «Я можу говорити спільною мовою». Ти ж не зрозуміла, так? — пояснила Томое.

— Га?! А я почула щось на кшталт «Ет іс му ні-му ні~»?! — здивувалася дівчина.

Н-ні, тільки не це… це надто сильний удар.

— Ну, бачиш, це частина прокляття. Вака від самого початку володіє різними мовами й з нами спілкується однією з них.

— Е-е? Це не хвороба?

— Атож, не хвороба. Насправді це прокляття. Він нікого не заразить, але ж однаково знайдуться ті, хто його цуратиметься. А дискримінації нам не хочеться.

Ого, як спритно вона жартома змішала докупи і хворобу, і прокляття.

Дівчина теж легко повірила. Ага-ага, і надалі пускай свій дар красномовства в хід мені на користь.

— Те, що він знає багато мов, а спільна мова запечатана… це точно робота раси демонів! Як жорстоко! — вигукнула дівчина.

Стривай, чому саме демони?

Прокляття — монополія демонів? Якщо так, доведеться міняти легенду.

Не годиться, щоб через просту відмовку люди зненавиділи цілу расу.

— Еге ж, ото клопітна раса. Ну а тепер, дівчино, чому ти прийшла сюди з Вакою?

[Гей, зачекай!]

Цього разу я спочатку написав слова, а вже потім торкнув Томое за плече.

Чому-у ти так спокійно сприйняла цю розмову? Є щось, чого ти мені не сказала, так?!

— О-о, Вако, що таке? — відгукнулася Томое.

От тепер усе зрозуміло. Вона точно щось від мене приховує.

[Чому ти так упевнена, що моє прокляття — від демонів?]

Я звернувся до дівчини. Добре, що вона вміє читати.

Хоча я розумію: це просто пощастило. Бо рівень грамотності в цьому світі явно невисокий.

— Бо спільна мова — це благословення богині, яке дають незадовго до народження, і нею може говорити кожен у світі! — відповіла дівчина.

«…»

— Але демони й напівлюди — ні. Богиня їх не приймає, тож їм доводиться вчитися, щоб нею говорити.

«…»

— Щоправда, є такі, кого називають «приборкувачами». Вони можуть говорити з монстрами, які не знають спільної мови, і навіть поневолювати їх, — додала дівчина.

Про «приборкувачів» вона говорила так, ніби саме слово їй неприємне.

Коли дівчина каже «кожен», я розумію: вона має на увазі лише г'юманів — і мені від цього трохи сумно. Але ще більше — інше.

Класифікація: «монстри», так? Виходить, я — теж «монстр».

І ще — «благословення». Я чув: якщо щороку ходити до святині богині, то поступово почнеш розуміти слова, а потім і говорити.

Є індивідуальні відмінності, але зазвичай у три роки діти вже починають розуміти. Дівчина каже, що в неї вийшло в чотири.

Виходить, я так і не зможу заговорити спільною мовою. А демонів і напівлюдей, які вивчили її з нуля, я, чесно кажучи, поважаю.

Бо вони ж змогли, правда? Повторювали «а, у, е» — і це стало словами.

Ось вона, мова, якою користуються всі, — спільна мова! Тобто: «А тепер усі, хто не г'юман, розшифровуйте це бурмотіння й беріться до науки!» — ось що ти мені кажеш?

Хм… Хмпф…

Розумію. Ось як це працює.

…

Оце!!!

Кля-а-атий Ба-а-аг!!!

То тобі, виходить, потрібна війна до останнього!

Мене влаштовує. Якщо так, то давай на повну!

Хоча пошук слідів моїх батьків — на першому місці. Але!

Потім я точно бодай раз вліплю тій богині по пиці! Навіть якщо вона жінка — стримуватися не буду! Це! Вперше в житті! Я присягаюся підняти руку на жінку!

Чекай нашої зустрічі, богине, шмат… (решту занадто важко слухати і надто довго, тож ми це вирізали. Просимо вибачити — Цукуйомі)

[Розумію. Можливо, це справді прокляття демонів. Дякую, що турбуєшся. Продовжуй, будь ласка.]

А потім.

Дівчина почала пояснювати Томое, що сталося.

У будь-якому разі, оте «благословення».

Я щиро сумніваюся, що богиня сама роздає ці благословення. Чи не доручила вона всю роботу німфам?