Розділ 221 — Дрібниці не мають значення

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Брама відчинилася.

Перед очима постали дивний простір і строкатий мармуровий візерунок, від якого різало очі.

Ну й що з того?

Не звертаючи на це уваги, я підняв ліву руку.

Я створив із магічної сили стріли так, щоб вони оточили браму, і випустив їх.

Ціль велика, тож навіть прицілюватися не треба.

Звісно, стріли влучили і в дивний простір, і в саму браму.

— Ти не лише величезний, а ще й рухатися не можеш? Для того, хто так зверхньо розмовляв, ти… Оп, — кинув я.

Мої стріли повернулися назад.

Ті, що влучили в мармуровий візерунок.

Гм-м… Отже, він має таку здатність.

Кілька стріл, що влучили в дивний простір, змінили траєкторію.

Це брама, тож вона й справді має особливості, яких я очікував.

Схоже, сам по собі він не надто придатний до бою.

Відбиваючи стріли, що відхилилися в мій бік, я уважно оглянув його форму.

За Томое й Шікі можна не хвилюватися.

Із самозахистом у них проблем не буде.

Та зараз навіть такі речі не мали жодного значення.

— А ти доволі міцний, як для брами, — зауважив я.

— Це змушує мене сумніватися у твоєму здоровому глузді, Місумі Макото. Ти справді маєш намір битися зі мною? — спитав Самал.

На брамі не лишилося жодної подряпини.

— Битися? Та ні.

— Тоді що то був за випереджальний удар?

— А, я мав на увазі не це. Гадаю, те, що станеться, навіть боєм не назвеш.

Було приємно відчувати, як думки дедалі глибше занурюються в холод.

Розгубленість, яку я відчував у минулому бою з Іо, цього разу зникала без сліду.

Побачити ворога, зробити наступний крок, а потім перемогти його.

— Зухвалість і пиха — ти саме їхнє втілення. Який же ти дурень, — мовив Самал.

Гм?

Із Самала щось вийшло.

Мамоно?

— Ти навіть сам битися не здатен? То хто тут дурень? — спитав я.

Із брами один за одним почали виходити дивні створіння.

Але… кожне з них було слабким.

Десь на рівні найслабших із верхівки Пустища.

Якби їх було лише кілька, загін Тоа впорався б без жодних проблем.

Утім, із брами вже вийшли десятки, тож звичайне місто вони б знищили.

Але це Асора, і тут були не авантюристи, а ми.

Ми перебували зовсім не в звичайному місті, тож це припущення не мало жодного сенсу.

Я просто перестріляю їх усіх.

З якоїсь дивної причини я знав, куди саме треба влучити, щоб убити кожного.

Щойно я подумав, що все буде легко…

— …Шікі, так?

— Гадаю, я втрутився без потреби, — відповів Шікі.

— …Ні.

Я збирався влучити кожному просто в голову, але ті раптом почали падати самі.

Причину я зрозумів одразу.

Перстень Шікі.

Активація «Нівльгейму», здатного охопити велику площу.

Якщо стримувати силу, закляття лише послаблює, але без стримування воно здатне висушити саме життя.

Між окремими істотами були відмінності, та мамоно, що намагалися напасти на нас, гинули всі без винятку.

— Отже, сили, щоб викликати мене, у вас принаймні вистачило, — мовив Самал.

У його голосі й далі звучала впевненість.

Створіння виходили без упину, тож, мабуть, він збирався задавити нас кількістю.

Серед них траплялися гуманоїди, істоти, схожі на ельфів і гномів, а також озброєні людиноподібні створіння.

Люди самі по собі доволі рідкісна раса, тож, гадаю, це були лише схожі на них істоти. Та зрештою це неважливо.

Якщо вони йдуть на нас, нехай помирають у тумані Шікі — у «Нівльгеймі».

А якщо хтось перетне його межу, я просто застрелю його.

Справді простий спосіб, який не вимагав ні про що турбуватися.

Добре.

Тоді цього разу прицілюся як слід.

— Лук? Із безлічі можливих видів зброї ти обрав найневідповідніший, — зневажливо кинув Самал.

— …Ти майстерно мене дратуєш. Майже як Богиня.

Я став у стійку з Азусою й почув слова Самала.

Серйозно, це скидалося на репетицію перед майбутнім боєм із Богинею.

Вирішивши трохи змусити його замовкнути, я прицілився в частину з маскою й зосередився.

А тоді вистрілив.

— !!

Моя стріла, швидкість якої відтоді, як я потрапив у цей світ, невпинно зростала, влучила в маску й пробила її наскрізь.

Сила не обов'язково зростає пропорційно швидкості, але в тому, що стріла стала швидшою, проблеми не було.

Навпаки, це лише на краще.

Просто посередині маски утворилася велика діра, і вона розкололася.

— Я ж сказав: будь трохи тихішим.

Я звернувся до маски, яка з шаленою швидкістю відновлювалася, ніби намагаючись приховати пошкодження.

Заодно я випустив ще кілька стріл у раму.

Кожна з них виривала шматок Самала, та всі рани одразу загоювалися.

Невже нездатність рухатися компенсується підвищеними показниками в інших властивостях?

Тоді треба знайти життєво важливі точки.

Я поки опустив Азусу, активував «Сакай» і, зосередившись, почав спостерігати за Самалом.

— …О. А в тебе є одна цікава прихована карта.

— Згинь, — наказав Самал.

Саме тоді з розчиненої брами з'явилося щось, що щиро мене здивувало.

Це було… цікаво.

— Ну, ти мандруєш між світами, тож не дивно, що назбирав усілякого з різних місць. Схоже, саме на цьому ти й спеціалізуєшся.

Мамоно та інші випадкові речі, що виходили з брами, зовсім не мали спільної системи.

І все ж страху я чомусь не відчував.

Бо розумів: для мене це не загроза.

Гадаю, то була ракета.

Яка саме в неї боєголовка, не знаю.

Та з якоїсь причини був упевнений: цим мене не вбити.

Одночасно зі словами Самала на відстані кількох десятків метрів з'явилося величезне синє щось, що інакше як зброєю не назвеш, і спрямувалося просто на мене.

Звісно, у мене вже було кілька способів його зупинити.

— …Цього разу Томое, так?

— Можливо, це й не варте уваги, але я не могла просто стояти й дивитися. Пробачте за втручання, — сказала Томое.

— Нічого.

Я помітив її прийом і перевірив його, а Томое відразу чесно визнала, що втрутилася.

Кілька ракет, що летіли прямо на нас, пройшли крізь наші тіла, пролетіли ще трохи й розчинилися, мов туман.

А я вже збирався зупинити їх рукою магічного обладунку.

— Ви, покидьки… Невже ви божественні істоти? — приголомшено спитав Самал.

Самал безперервно випльовував мамоно, але лише тепер помітив безглуздо величезну гору трупів.

Коли вони намагалися видертися на неї, то вмирали, а навіть ті, кому вдавалося перебратися, одразу падали мертвими.

Тепер це вже справді нагадувало штучну гору.

— Божественні істоти? Не знаю, про що ти.

«Нівльгейм» Шікі та «Чиста Ілюзорна Реальність» Томое.

Ха-а…

І цього достатньо?

Не знаю, про яку божественність він говорить, але, якщо чесно, мене не цікавило нічого, крім бажання його розтрощити.

— Фух… Не може бути. Усі ці техніки цікаві, але якщо йдеться лише про один талант, то чимало істот здобули мистецтво, що сягнуло рівня божественності, — сказав Самал.

— …Вако, навколишній простір зазнає втручання, — попередила Томое.

Я помітив це ще до її слів.

Схоже, він здатен приховувати пастки не лише у брамі, а й у своїх викликах.

Отже, в нього все-таки є основний спосіб атаки.

Щоправда, користі від нього небагато, якщо супротивник помічає все ще до активації.

— Добре, що ви помітили. Зазвичай її важко навіть побачити — сумнозвісний шалений танок зброї. Та тепер уже запізно, — проголосив Самал.

— Зрозуміло. Ракети були значно кращими. А тепер ти просто наслідуєш Софію?

Щойно одна зброя з'явилася в мене за спиною, довкола почали одна за одною виникати західні й східні зразки зброї всіх часів.

Видовище дуже нагадувало те, що колись показала мені «Вбивця Драконів» Софія, яка уклала контракт із драконом-клинком Лансером.

Можливо, сила тут була іншою.

А може, це взагалі було зовсім інше закляття.

Але дізнатися подробиці я все одно не міг.

— Навіть якщо ви, покидьки, здатні стерти ракети, із цими мечами, що несуть у собі майстерність знавців, ви не впораєтеся… Що?! — вигукнув Самал.

— Зброя без власника не має сенсу, хоч би скільки її було. Не знаю, що ти називаєш «майстерністю», але справжній майстер значно страшніший за це. Якими б видатними не були властивості цих шедеврів і з яких би легенд вони не походили… їхня справжня цінність розкривається лише разом із тими, хто ними володіє.

А якщо це ще й повтор уже баченого, то й поготів.

Сто вісім… ні, сто дванадцять.

Отже, їхня кількість не дорівнює числу земних пристрастей.

Майже вгадав.

Їх небагато. Я зафіксував кожну ціль у своєму образі снайперського пострілу.

Я підняв Азусу й став у стійку.

Рій зброї, що рушив одночасно…

— Зникніть.

— …

Я відчув, як Томое й Шікі затамували подих. Це сталося вже після того, як сотня з лишком видів зброї була знищена.

Я вистрілив лише один раз.

Світлові смуги, що розгалузилися від моєї руки відповідно до вибраних цілей, пробили їх усі.

Кінець.

— …Я, між іншим, бог, — промовив Самал.

— Це блеф, так? Я знаю кількох істот, які не є богами, але значно сильніші за тебе.

— Я не кажу брехні.

— Отже, бувають і слабкі боги.

Я знайшов кілька можливих життєво важливих точок.

Для початку прострелив одну з них у нижній частині.

— ?!!

Ха-ха, відновлення явно сповільнилося.

Отже, це справді одна з них.

Тоді наступна.

— Я прожив надзвичайно довго, здобув власну волю й отримав статус бога. Ще трохи — і я зміг би піднятися ще вище… — прохрипів Самал.

Зовнішня рама, з мого боку — ліве плече, сім сантиметрів і два міліметри вглиб.

— Яка прикрість.

Я відчув біль Самала.

Пошкодження точно було.

Відновлення тут ішло значно повільніше, ніж в усіх інших місцях.

Поява мамоно та інших речей теж сповільнилася.

Ми все одно перехоплювали їх «Нівльгеймом» Шікі та моєю стрільбою, тож навіть без цього проблем не виникло б.

Через уламки й трупи я вже не бачив Самала повністю, але це нічого не змінювало.

Достатньо знати, що він там.

— …Щось не так… Що?! — урвався Самал.

Виступ у правій верхній частині маски.

Тут також.

Може, всі знайдені мною точки правильні?

Отже, це не точки миттєвої смерті. Прикро, що він досі тримається.

Я вистрілив посеред його фрази, тому слова обірвалися.

«Щось не так»?

Усе так.

Про що він узагалі говорить?

— Ні, нічого дивного. Ти просто жалюгідний. Я гадав, що ти робитимеш, будучи таким величезним, а ти лише вивергаєш усілякий мотлох, як і личить брамі. До того ж усе це слабке.

Ліва стулка, верхнє металеве кріплення ручки.

Права стулка, дві точки на рамі.

Я й далі пробивав їх одну за одною.

— ?!!!! Тоді чому?! Чому ти ледь усміхаєшся?! Посеред бою?! — закричав Самал.

— Ти досі неправильно розумієш ситуацію? Я ж сказав на початку. Це не бій. Це просто побиття.

Отже, я усміхався.

Хоча нічого веселого не було.

— …Томое, Шікі. Я усміхався?

— Так. Але таким я бачу вас уперше, — відповіла Томое.

— Я також… уперше бачу, щоб Вака ледь усміхався, готуючи лук, — додав Шікі.

— Зрозуміло. Мені було не весело, а люто. Надалі стежитиму за цим.

Я свідомо розслабив рот і погляд, намагаючись не показувати жодних емоцій.

Якщо це відбувалося несвідомо, значить, у мене така звичка. Дивна звичка.

Треба бути обережнішим.

Можливо, саме вона й змусила Томое та Шікі відсахнутися.

— Ти називаєш мене жалюгідним і слабким?! Я був створений як видатний магічний інструмент! Через кілька сотень років здобув волю! Як істота, що поєднує світи, збирав душі! І нарешті отримав статус бога! А ти смієш називати мене жалюгідним і слабким?! — заревів Самал.

Статус бога.

Божественність.

Ха-а…

Отже, ось що він мав на увазі, називаючи нас божественними істотами.

Не знаю, чим це відрізняється від справжнього бога, але гаразд.

Тоді, якщо коротко, цей тип…

— …Хех. Ти називаєш себе богом, але насправді лише предмет, що здобув волю?

— До чого був цей сміх? Ти сам — звичайний смертний, покидьку.

— І зараз програєш цьому смертному. Пробач, але для мене ти не бог, а радше йокай . Якби довелося класифікувати, я б зарахував тебе до мамоно.

Примітка перекладача: йокай — загальна назва надприродних істот і явищ у японському фольклорі; тут Макото навмисно протиставляє це поняття Самаловій заяві про божественність.

— Яка зухвалість.

Бо якщо річ здобуває волю, хіба це не йокай?

У моїх очах у ньому майже не було нічого божественного.

Щоправда, сама ідея, що інструмент після довгих років дбайливого або грубого використання здобуває волю, мені подобалася.

Саме тому я бережно ставлюся до своїх речей.

Можливо, Самал і народився внаслідок чогось подібного.

Та берегти його мені зовсім не хотілося.

Навпаки, хотілося зламати.

— Ти вимагаєш тисячу життів, тож назвати тебе монстром цілком доречно. Знаєш, коли тебе багато разів називають монстром, із часом звикаєш. Це не так задушливо, як коли тебе кличуть богом, та й тобі це личить значно більше.

— Непрощенно. Я ніколи тебе не прощу.

— Ха-ха-ха, який збіг. Я відчуваю те саме.

Три міліметри нижче маски, на контурі підборіддя.

— …Дурень, — прохрипів Самал.

Його вже прострелили так, що він ледве міг говорити, але сил на зухвалі слова все ще вистачало.

Він був розбитий у багатьох місцях, а все одно не замовкав.

— …Невже… Не може бути, — раптом промовила Томое.

— Що таке, Томое?

Здивовані слова пролунали з несподіваного боку.

— Це простір Ваки й мій. Хоча жоден із нас не давав дозволу… він ніяк не мав би змоги відступити. Невже це особлива властивість цієї істоти?

— Отже, ти збираєшся тікати. Виходить, то були не зухвалі слова, а слова перед відступом.

Щоб утримати його тут, ми з Томое заборонили будь-чому входити й виходити.

Та, судячи з її слів, він усе одно мав намір утекти.

— Я не дозволю такому покидьку перемогти мене. Коли здобуду становище, гідне мене, то відсвяткую це, винищивши весь цей світ разом із вами! — проголосив Самал.

— Вако, він утече! Я не можу зупинити його втручання в простір! — вигукнула Томое.

Може, тому, що він богоподібна істота, яка спеціалізується на маніпуляціях простором?

Невже існує становище вище за бога?

Самал вважав саме його по-справжньому гідним себе, тож, мабуть, таке й справді існувало.

Тоді, можливо, між отриманням місця серед богів і справжнім перетворенням на бога є якась різниця?

Як він сам сказав, існують істоти, які лише одним талантом сягають божественного рівня. Тож немає нічого дивного, якщо Самал здатен на подібні звершення в міжсвітовому переміщенні.

Силоміць утримати його в Асорі або не дати йому ввійти було б важко.

Та схвильований і напружений голос Томое чувся надзвичайно рідко.

Він трохи мене охолодив.

У думки домішався зайвий шум.

Емоції лише заважали моїй меті — розтрощити Самала.

Ха-а…

— Я запам'ятав це місце. Тебе, твоїх рабів, твій світ і твою родину, що живе у Світі Витоку. Одного дня я неодмінно…

— Я точно не дам тобі втекти. Я так вирішив.

— ?!

Червоне пальто справді було надзвичайно швидким і зручним.

Я перелетів через гору трупів і опинився так близько до Самала, що міг торкнутися його.

Ховатися не було сенсу, тому я зробив магічний обладунок видимим і привітав Самала ударом кулака.

Відгук був цілком звичайним.

Це була не життєво важлива точка, тому відновлення відбувалося швидко, але пошкодження все одно було.

— Така сила… Ти називаєш мене монстром, але монстр тут саме ти, — прохрипів Самал.

— Ти назвав себе богом. Тож не тікай від простого смертного.

— Не говори більше з таким огидним виразом обличчя, монстре.

— Я знову усміхаюся? Схоже, це справді звичка. Пробач. Гм?

Відчуття, що я тримаю Самала, стрімко слабшало.

Отже, він справді збирався втекти.

Я гадав, що він утече крізь той дивний простір, але якщо подумати, це було б нелогічно.

Він — брама, що відкривається в інші місця, а входити Самалові у власні двері суперечило б самій його функції.

Адже Самал і був цією брамою.

Уся конструкція повільно ставала прозорою.

Водночас присутність Самала слабшала.

— Ти збираєшся зачепити не лише мене, а й мою родину та товаришів. Невже думаєш, що я дозволю такому, як ти, втекти?

Якщо так, то він неймовірний дурень.

Я вже відібрав багато життів.

Я готовий до відплати, яку це може накликати на мене й моє оточення.

Але я точно не збираюся заплющувати очі й чекати, поки вона прийде.

І цей випадок, звісно, теж належав до таких.

— Навіть якщо ти не дозволяєш мені піти, нічого зробити не зможеш. Гадаєш, упіймаєш мене у просторі, де я живу і де не існує ані відстані, ані часу? Для цього тобі потрібні принаймні глибокі знання маніпуляцій простором. У тебе навіть не було того, що потрібно для мого виклику. Прощавай, — сказав Самал.

Майже повністю прозорий Самал виголосив прощальні слова.

Магічний обладунок більше не міг утримувати його тіло.

Тоді використаю «Сакай».

Самал уже не атакуватиме.

Точніше, він майже повністю зник.

Я почав шукати сліди його існування… і знайшов.

— Я ж сказав… Не дам тобі втекти.

На місці Самала я виявив розрив у просторі.

Він незграбно стягувався, наче зашита рана.

Простір повертався до початкового стану й уже зрощувався.

Я покликав руки, які збирався використати для перенесення магми.

Як і уявляв, по обидва боки від мене з'явилися дві руки.

Я нікого не просив їх обслуговувати, але вони сяяли без жодної плями чи подряпини.

— Вако, він уже… — почала Томое.

— Не думаю, що запізно. Тож просто стій і дивися.

Томое хотіла сказати, що Самал уже покинув Асору.

Але я так не вважав.

«Ще не пізно», — думали і я, і моя сила.

Я встромив срібні руки в рану простору.

Вони занурилися в розрив, почали боротися з простором, який намагався відновитися, і затремтіли, силоміць роздираючи його.

— Невже ви знайшли слід, яким він утік… — прошепотіла Томое.

— І збираєтеся переслідувати його? — додав Шікі.

Спостерігаючи за цим, Томое й Шікі спробували передбачити мій наступний крок.

Ні.

Я не збирався переслідувати його, куди б він не втік.

Я просто витягну його назад сюди — в Асору.

Розрив у просторі повільно розширювався.

— …Ну ж бо, ви можете, правда? Коли я створював вас, то уявляв силу, здатну розтрощити будь-яку атаку. Якщо ви справді моє Творіння, то повинні розірвати й цей замкнений простір.

Ніби відгукнувшись на мою волю, руки стали набагато сильнішими, а простір неприродно затріщав.

Сила срібних рук, що роздирали рану, перевершила здатність простору до відновлення.

— Відкрилося.

Шікі приголомшено промовив уголос те, що бачив.

Срібні руки безперервно нарощували силу й подолали опір іншого простору.

За розірваною тканиною постав мармуровий простір, схожий на той, що був усередині брами Самала.

Так виглядає простір між світами?

Якщо Самал казав правду, людина, що впаде сюди, перенесеться в якийсь світ або просто загине.

Я не бачив нічого подібного навіть тоді, коли переміщався між Асорою та світом Богині через туман.

— …Вако, ви збираєтеся переслідувати його і… повернутися на батьківщину? Якщо змусите його підкоритися, це стане можливим, — спитала Томое.

— …Змусити Самала підкоритися? Нізащо. Я навіть одним повітрям із ним дихати не хочу. До того ж, щоб підкорити його, довелося б укласти пакт, як із вами, так? Навіть якщо ставлення було б зовсім іншим… Я на таке не погоджуся.

— Але… ви ж сумуєте за батьківщиною?

— Що з тобою, Томое? Так, я хочу повернутися до Японії. Але… тепер зі мною ви. Навіть якщо я зможу повернутися до Японії, вибір не має сенсу, якщо не зможу приходити сюди. До того ж дратувало б, якби втрутився Баг, а я маю сказати йому ще цілу гору речей.

— Вако…

— Після того як завершу всі справи з Богинею й виконаю всі потрібні умови, я повернуся до Японії. Але з вами буду завжди. Принаймні доки ви самі хочете моєї компанії, я залишатимуся поруч. Тому навіть якщо це можливо зараз, я все одно не повернуся.

— …

Мені здавалося, що я сказав щось доволі круте, але обоє мовчали, і від цього стало трохи ніяково.

Ця Томое знову вилила холодну воду на мій адреналін — зробила це раніше й повторила тепер.

Хоч Самал і розлютив мене, повернутися до того приємного відчуття вже не виходило.

Тепер я просто злився.

Яка марна втрата.

Розтрощити, зламати, вбити Самала.

Завдяки цим чітким цілям я відкинув усе зайве з голови. Але тепер той простий і приємний стан кудись зник.

П'янке піднесення в тілі, яке дозволяло рухатися тільки заради цих цілей, теж чомусь минуло.

Як це сказати… Я став ближчим до свого звичайного стану.

…Га?

До речі, чому я взагалі хотів розтрощити Самала?

Гм… точно.

Він образив маму й тата.

Тому я й розлютився.

Не можу повірити, що забув причину. Що зі мною?

— …І що ви тепер робитимете? — запитав Шікі.

Шікі.

Він першим оговтався від застиглої атмосфери.

— Усе просто. Витягну Самала сюди.

Мої подальші дії майже не відрізнялися від початкового задуму.

— Я-як?! — вигукнув Шікі.

Я встромив руку в широко розірваний мармуровий простір.

— В-Вако! Що ви робите?! — скрикнула Томое.

— Ви засунули руку в просторовий розрив?! — не повірив Шікі.

Невже це настільки дивно?

Щойно я багато разів у нього стріляв, тож вирішив, що тепер треба діяти саме так.

Бачите?

— Ось він. Як і думав, це справді можливо.

— «Ось»? — перепитав Шікі.

— Вако, простір, у який ви встромили руку… цілковито належить супротивнику. До того ж це невідомий простір, — наголосила Томое.

— Коли він сказав, що не дозволить Самалові втекти, то мав на увазі… — пробурмотів Шікі.

Є відгук.

Щілина.

Спочатку я встромив лише праву руку, але потім додав ліву й обома вхопився за ручку брами.

А тоді, раз уже збирався витягнути його сюди, потягнув щосили.

— Я ж тобі казав!!!

З мармурового простору почала вилазити пошарпана брама, а коли я відпустив руки, вона через докладену силу злетіла в небо.

— Га?! Раптом рука… Що відбувається?! Ти… Місумі Макото!! — заволав Самал.

— Із поверненням, Самале.

Непотрібний більше просторовий розрив миттєво закрився.

Отже, срібні руки знову були вільні.

Руки, якими я міг керувати за власною волею.

Самал літав у небі, тож ані я, ані магічний обладунок не могли дотягнутися так високо.

Але ці руки… могли.

— Ти, покидьку!!! — заревів Самал.

Його брама розчахнулася повністю.

Зсередини вирвалося кілька товстих променів, що нагадали мені полум'я Рута.

Навіть у такому жалюгідному стані він знову вдався до наслідування, та ще й наприкінці видав чергову слабшу копію.

Я прийняв усі промені магічним обладунком.

Мало того що не отримав жодної рани — навіть перебудовувати обладунок не довелося.

— Сила була повною, а арія майже не знадобилася! Кожна з цих атак мала бути для тебе новою! Це техніки й закляття зі світу, якого більше не існує! — кричав Самал.

— До безарійних заклять я вже звик, та й майже все це вже переживав. Ти не лише йокай, а ще й наслідувач.

— Витягнути назад того, хто вже перемістився у власний простір… Це неможливо! Неможливо!!

— Ну що ж, просто бити тебе кулаками було б надто жалюгідно, тож… Штурмова атака срібними руками… Ні, назву її «Срібний Шквал».

— У Ваки почуття назв просто… — почала Томое.

— Вако, гадаю, звичайні удари були б менш жалюгідними, — додав Шікі.

— Тоді «Срібний Шквал» — найкращий варіант. Уперед! Бийте його! І заодно виривайте шматки!

Хоч я й намагався підбадьоритися, повернутися до приємного стану, який мав до того, як Томое мене охолодила, не вдавалося.

Руки злетіли в небо й погналися за Самалом.

Щойно наздогнали ціль, одразу почали бити.

Я особливо не цілився в життєво важливі точки — просто безупинно молотив його.

З його швидкістю відновлення це мало тривати дуже довго.

Що ж, трохи пришвидшу процес.

— А заодно… ось.

— …Що цього разу? — спитав Шікі, який чомусь помітно відступив.

Томое з напруженим виразом дивилася в небо.

— Ну, просто забити його до смерті було б надто м'яко, тож я подумав ще й розстріляти його.

— …У вас у руці Драупнір, так? Той списаний перстень, який передали Ема й старійшина елдвів.

— Так. Знаєш, я ще жодного разу на власні очі не бачив сили «Бріду» з умішаним у нього перснем. Хіба це не чудова нагода?

— Це правда. Схоже, супротивник достатньо міцний.

— Отож. Шікі, піди до Еми й принеси ще списаних перснів.

— Т-так.

Для початку я поклав на долоню десять перснів, які мав із собою.

Довкола розгорнув таку саму кількість «Брідів», удосконалених із найвищим пріоритетом сили й точності.

Усі казали, що це жалюгідне закляття вже не можна називати «Брідом», але мені воно подобалося.

Спочатку вони виникли у формі куль, а потім, ніби хтось витягував їх назад, повільно перетворилися на стріли.

Коли «Бріди» достатньо загострилися, вони набули спіральної форми.

Так.

Переконавшись, що вони перейшли в режим очікування, я скоригував приціл на Самала й помістив у кожен по одному персню.

— Спершу випробуємо варіант з одним перснем. Приготувалися… Вогонь! — жартома вигукнув я.

Усі «Бріди» вилетіли.

Вони влучили в Самала, якого руки досі безперервно били, й вибухнули.

Ого.

Сила зросла дуже відчутно.

До речі, навіть під час вибухів руки не припиняли бити його ані на мить.

Він досі зберігав форму, тож міцність і відновлення в нього справді були вражаючими.

— Вако, я приніс їх, — повернувся Шікі.

Він тримав у руках велику стильну скриньку для коштовностей.

Вона була вщерть наповнена яскраво-червоними перснями.

— Снаряди прибули.

Не даючи Самалові й миті перепочинку, я поливав його безперервною чергою «Брідів», наче з ґатлінґа.

— А тепер спробуємо змішати по два.

Я навмисно уникав життєво важливих точок, змушуючи його відновлення працювати на межі… й продовжував це одностороннє побиття.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Я від щирого серця починаю думати, що знущатися з Ваки треба поміркованіше. Якщо чесно, те, що щойно сталося, геть охолодило мій запал, — зітхнула Томое.

— Вражає вже те, що ви й досі плануєте помірковано його дражнити, пані Томое, — відповів Шікі.

— Безперервно бити згори й безперервно розстрілювати знизу… Щоправда, Вака сказав, що не хоче бруднити Азусу, тому більше лук не використовував.

— Зрештою Самалові навіть упасти не дозволили.

— Кілька разів він намагався щось викликати. Не знаю, чи вдалося, але ситуації це анітрохи не змінило. Щодо висоти — він не лише не падав, а, здається, навпаки, підіймався дедалі вище.

— Відкинувши ці дрібниці, я точно відчув, що Самал володів величезною силою, яка перевершувала вищих духів і пана Рута. Невже я помилився?

— Я відчула те саме. Якби з ним билися лише ми з тобою, перемогти точно не змогли б.

— Якщо він здатен повернутися у свій простір навіть в Асорі й у вашій присутності, наздогнати його неможливо. Утім, якби все зводилося лише до того, що він викликав, мені здавалося, що ми б не програли.

Шікі подумки повернувся до бою Макото… ні, до його одностороннього побиття.

У способі атаки Самала через виклик, на погляд Шікі, було безліч способів протидії.

Шікі вже почав опановувати тринадцятий щабель, тому вважав, що можливостей перемогти цілком достатньо.

— Ракети мене налякали. Якби я не стерла їх і ми прийняли удар прямо… Вака вирішив, що витримає, але нам із тобою було б непереливки.

— Ракети? Ті, які ви перетворили на ілюзії? Я помітив, що Вака трохи зрадів, коли їх побачив.

— Вони нагадували зброю зі світу Ваки. Мабуть, форма здалася йому знайомою.

— Вони були настільки сильними, що навіть ви насторожилися?

— Там була небезпечна боєголовка. Самалові не було потреби стримуватися проти нас, тож це природно.

Томое поглянула на землю неподалік.

Там лежали звичайні двері від будинку.

Те, чим колись був Самал.

— Від колишнього вигляду нічого не лишилося, — мовив Шікі.

— Предмет, що здобув волю… Інструмент, яким довго користувалися, набув свідомості й змінився. Я знала про таке лише з легенд світу Ваки. Яка загадкова істота. Раніше й гадки не мала, що таке буває.

— Найімовірніше, у цьому світі подібного не існує. Я також ніколи про таке не чув.

Після завершення побиття срібні руки повернули Самала на землю.

Його супроводили потужним ударом об ґрунт, і на той момент Самал уже втратив навіть форму брами.

Томое й Шікі гадали, що Макото просто знищить його, тому здивувалися, коли він припинив атаки й підійшов ближче.

Тоді вони побачили бік Макото, якого раніше не знали.

Макото сказав Самалові: «Якщо я вб'ю тебе, усе закінчиться, а смерть лише подарує тобі спокій».

Саме тому він зупинився.

— «Ти так довго старався й дістався так далеко. Мабуть, уже досить», — так він сказав, правда? — перепитав Шікі.

— Так. Самал укладав контракти, забирав душі й посилював себе. А Вака з дивовижною майстерністю вирвав цю силу разом із корінням.

— Зрештою він повернувся до стану магічного інструмента… Ні, оскільки воля в нього вже є, свідомість, мабуть, відновиться швидше.

— Може так, а може й ні. У будь-якому разі він жалюгідний. Мати волю й не мати змоги її проявити — майже справжні тортури. Співчуваю.

Томое повернулася до дверей і склала долоні в молитві.

Мабуть, вирішила висловити співчуття. Шікі наслідував її.

На луки ненадовго опустилася тиша.

— Завтра віднесу його до дослідницької кімнати. Треба ще прибрати трупи.

Магічний інструмент Самал усе ще міг мислити, але не здатен був озвучити жодної думки. До того ж вирішили, що ніч він проведе просто тут.

А вже від завтра для нього почнуться будні піддослідного зразка.

Мабуть, саме це й називають видовищем, на яке боляче дивитися.

— Можливо, серед усього цього знайдеться щось корисне. В Асорі живе безліч рас, тож покличмо їх на допомогу.

— Добре.

Довкола лежали тіла людей, мамоно та різноманітна зброя.

У нічній темряві погляди Томое й Шікі, спрямовані на ці останки, були холодними.

— Гаразд, нам теж час повертатися. Чяванмуші Міо охолоне.

— Так… пані Томое.

За кілька митей Шікі покликав її зі спини.

— Що таке?

— Це ж добре, правда? Вака хоче залишатися в Асорі разом із нами до самого кінця.

— …Угу.

— Чесно кажучи, залежно від дій Самала я боявся, що Вака вирішить повернутися у свій світ і…

— «Ніколи не повернутися»?

— …Так.

— Дурень.

— Пробачте.

Шікі трохи схилив голову.

— Ех, справжній дурень. Повертаймося.

Томое відкрила Туманну Браму.

— Але я теж така… — тихо додала вона.

Її ледь чутний голос долинув до Шікі.

Коли він підвів голову, старшої послідовниці вже не було.

Шікі не став перепитувати, чи правильно почув.

Він лише м'яко усміхнувся й рушив слідом.

Томое й Шікі з полегшенням повернулися до свого помешкання.

Зараз Макото не планує повертатися до Японії.

Його усмішка в гніві небезпечна.

Двоє зрозуміли дещо важливіше за формацію ритуалу повернення й відчули, що цей день мав надзвичайну цінність.