Розділ 222 — Святилище богів

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Я дещо перестарався, але не шкодую.

Цю фразу часто можна побачити в газетах і щотижневих журналах.

Та я й подумати не міг, що колись скажу її саме в іншому світі.

Тепер, озираючись на день, коли ми викликали Самала, я розумію: існували й інші, корисніші способи владнати ситуацію.

Якщо зважувати вигоди й втрати, я обрав невигідний варіант.

Самал повернувся до своєї первісної форми інструмента й тепер перебуває в лабораторії Шікі.

Щоб навчитися використовувати силу цього інструмента, доведеться провести чимало досліджень, а це потребуватиме часу й людей.

Фактично я власноруч відкинув можливість швидко повернутися до Японії.

— Але все ж… — пробурмотів я.

Дивлячись із робочого кабінету у вікно, я мимоволі заговорив сам до себе.

І все-таки я не шкодую.

Я справді хочу повернутися до Японії, якщо це можливо.

Але якщо заради цього доведеться покинути Асору й усіх інших, моя відповідь — ні. До того ж я ще не владнав справи з Богинею.

А терпіти образи на адресу батьків лише заради повернення? Також ні.

Я хочу додому, але, схоже, не настільки поспішаю.

— До того ж я вже потроху вивчаю звичаї та правила поведінки цього світу. І все одно це довбаний світ… — зітхнув я.

Та навіть тут є затишні місця, наприклад Асора й Ціґе.

Колись ця кімната була зовсім порожньою, а тепер її прикрашає безліч речей, подарованих мешканцями Асори. Я також отримав книжки, які мені порадили пан Рембрандт, представник Зара та колеги-викладачі. Тепер тут навіть трохи затісно.

Те, що цим світом керує Богиня, ще не означає, що я маю ненавидіти абсолютно все.

Загалом… мені подобається приблизно п'ять відсотків.

Не п'ятдесят, а п'ять, тож моя думка не змінюється: я ненавиджу майже все.

— Фух… До речі, у Японії вже майже сезон цвітіння слив. А потім настане пора сакури. Гадаю, милування сакурою дуже сподобалося б Томое, — сказав я.

Спершу цвіте рапум, потім слива, а далі — сакура.

У Японії я щороку в березні ходив милуватися цвітом.

Гадаю, милування сакурою — головна весняна подія.

Щоправда, у відомих місцях милування сакурою зазвичай вишиковуються ятки з їжею, тож усе більше нагадує фестиваль.

Тому, хоч очі й пам'ятають сакуру в повному цвіті, нюх пам'ятає не її аромат, а запахи борошняних страв, шашличків та алкоголю.

Особливо у святкові дні й вечорами.

Милування сакурою, еге ж…

Сакури є й в Асорі.

Коли я оглядав околиці, то бачив багато гірських сакур, сакур Кавадзу та ранкових сакур.

Найзвичнішими для мене були плакучі сакури й сакури Йошіно.

В Асорі природно ростуть фрукти й овочі, які явно не належать до диких видів, але серед сакур я ще не бачив садових сортів.

Імовірність не нульова. Найкраще для милування підходить сакура Йошіно, тож пошукати її було б непогано.

Особисто я хотів би побачити гірські та плакучі сакури, але для першого свята милування краще знайти дерева, що рясно вкриваються рожевим цвітом.

Однак ми не вирощуємо сакури спеціально для споглядання.

Місце, де можна було б милуватися ними й де вони росли б цілими гаями…

Цікаво, чи є таке?

Якщо шукати в горах, можна розпитати місцевих тварин.

Гаразд.

Що швидше, то краще. Пошукаю просто зараз.

— Було б добре знайти гарне місце в горах… Га? — здивувався я.

Асора… розширилася.

Я нічого для цього не робив.

Вона вже не раз розросталася, реагуючи на мою магічну силу.

Найчастіше це відбувалося, поки я спав.

Тоді цього разу причиною стало те, що я переміг Самала?

Я справді витратив багато магічної сили й викликав срібні руки.

Та й трохи розлютився… Тож із погляду магічної сили можливих причин вистачає.

— Але цього разу щось не так. Масштаб здається надто великим, — пробурмотів я.

Розширення було значно більшим, ніж раніше.

Земля, яку ми використовували в Асорі, за площею приблизно дорівнює території однієї бази на Пустищі.

Інакше кажучи, більшість тутешніх земель узагалі не використовується.

Навіть якщо загальна кількість мешканців уже перевищила кілька тисяч, частина рас живе в морі.

За дуже приблизною оцінкою, нинішня Асора може бути такою ж великою, як уся відома частина світу Богині.

Але ми навіть не маємо держави. Лише два міста та кілька сіл.

Територій у нас просто надмірно багато.

Спочатку здавалося, ніби ми будуємо містечко в мініатюрному саду, але непомітно цей сад перетворився на савану. Приблизно так я це відчував.

Та нинішнє розширення чомусь здавалося іншим.

Я застосував «Сакай» і почав досліджувати нові землі.

Вони, звісно, з'явилися на краях Асори, тому я охопив поглядом увесь простір.

Коли «Сакай» розгорнутий надто широко, роздивитися подробиці неможливо.

Наразі достатньо визначити, де гори, долини, рівнини, озера чи море.

Судячи з попереднього досвіду, Асора, мабуть, розширилася приблизно на сто кілометрів у кожному напрямку.

Якщо так, то масштаб справді величезний.

— …Та ви жартуєте, — пробурмотів я.

Щойно я почав огляд, то натрапив на щось неймовірне.

Я відчув, як моє обличчя напружилося.

Асора й сама по собі безглуздо дивовижна, але навіть тут у побачене було важко одразу повірити.

У певному сенсі це нагадувало мить, коли я дізнався про море. А може, цього разу я здивувався ще сильніше.

А, як тоді з морем…

Отже…

Мені спала на думку одна можливість.

— Вако!!!

Саме тієї миті Томое без стуку влетіла до мого кабінету.

…Через вікно.

Ну, через вікно й не постукаєш.

У будь-якому разі вона була страшенно схвильована.

— Томое, будь ласка, заходь через двері. Так і до серцевого нападу недалеко, — сказав я.

— Бігти коридорами — марна трата часу! Зараз Асора… Вона зараз…!! — вигукнула Томое.

— Заспокойся. Я вже зрозумів… мабуть.

— В-Вако, чому ви такий спокійний?! Це ж надзвичайна подія!

— Як сказати… Я теж здивувався, але потім у кімнату з гуркотом увірвалася людина, схвильована ще більше за мене. Коли з'явилося море, я теж був вражений.

До того ж я приблизно здогадувався, що сталося.

Томое нервувала настільки, що це вже навіть здавалося кумедним.

Мабуть, тому що вона найкраще знає Асору й сама добре розуміється на просторовій магії.

— Коли з'явилося море, я ще якось могла це зрозуміти! Але цього разу — неможливо! Якщо Асора формується завдяки Ваці й мені, такого не могло статися!! — наполягала Томое.

— Тут ти маєш рацію. Але, Томое, незалежно від того, чи можемо ми пояснити це явище, ти ж розумієш, що Асора іноді цілковито змінюється без нашої участі? Як тоді з морем.

— Якщо йдеться про диво того бога з іншого світу… тоді так.

— То хіба цього разу не те саме? Він же казав, що подарунки ще будуть.

— Вако… Але…

— Ходімо негайно все оглянемо. Не варто доводити себе до паніки, перебираючи можливі причини. Краще просто прийняти те, що вже сталося. Останнім часом я відчуваю, що в суспільстві є речі, над якими безглуздо ламати голову.

Власне, жити, постійно рахуючи ймовірності та шукаючи раціональне пояснення, мабуть, виснажливо.

Імовірність того, що мене перенесе до іншого світу, мала б містити безліч нулів після коми, але я все одно тут.

— …Це якесь просвітлення? — спитала Томое.

Вона серйозно дивилася на мене зі складним виразом, у якому захоплення змішувалося із занепокоєнням.

Та нічого подібного.

— Ні, це радше «мені вже байдуже». Я зрозумів, що в житті може статися будь-що. Тому вирішив здатися й приймати все нерозумне та нелогічне. У позитивному сенсі.

— Здатися… Позитивно змиритися — це гідний спосіб мислення. Хм-м.

— Не питатиму, що саме ти там збагнула. Але ти ж ідеш на розвідку зі мною, Томое?

— Звісно, я вас супроводжуватиму. Адже в тому місці є…

— Ага…

— Рукотворна споруда.

— Рукотворна споруда.

Ми з Томое сказали це водночас.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Урешті до розвідки приєдналися не лише ми з Томое, а й Міо та Шікі.

Усі мої послідовники.

Я збирався шукати сакури, але замість цього ми вирушили в довгу подорож і близько тридцяти хвилин раз по раз телепортувалися.

Місце лежало в новому, ще не дослідженому напрямку. Ми рухалися в темпі Шікі, який найгірше володів телепортацією, тому дорога й зайняла пів години.

Для решти з нас це більше скидалося на прогулянку, але Шікі явно було непереливки.

Ми вже підійшли досить близько, рукотворну споруду було видно, тож заради його відновлення далі рушили пішки.

— Як завжди, ти геть не вмієш телепортуватися, — зітхнула Томое.

Вона приголомшено дивилася на мертвотно-блідого Шікі, який важко дихав на ходу.

— Ми ж рухалися так повільно, а ти все одно довів себе до такого стану, — додала Міо.

Вона не лише не полегшила йому життя, а ще й добила наступною реплікою.

Дихання обох залишалося рівним, і жодна не виглядала втомленою.

Я теж почувався нормально. Лише Шікі був виснажений до краю.

Навіть коли я передавав йому магічну силу й прискорював відновлення, він усе одно виглядав так, ніби йому боляче.

— Перепрошую. Я давно не здійснював багато дальніх телепортацій поспіль, і брак тренування дався взнаки, — відповів Шікі.

Відтоді як Шікі навчився переходити між Асорою та зовнішнім світом, він майже не користувався далекою телепортацією.

Він використовував Асору як проміжну точку й звідти перестрибував до потрібного телепортаційного вузла.

Я, по суті, робив те саме.

Бо так набагато простіше.

До того ж Шікі від початку не надто добре давався цей вид магії. Щойно він досяг рівня, на якому незручності зникли, то майже перестав тренувати далекі переміщення.

Я питав, чи може він надати персням подібну здатність, але виявилося, що сили перснів не створені ним, а вже існували в них. Порожніх перснів немає, і перснів із силою телепортації також.

Отже, здатність Шікі використовувати безліч різних ефектів мала несподіваний недолік.

— Якщо тобі важко йти, можемо трохи відпочити, — запропонував я.

— Ні, я… в порядку. Я отримую вашу магічну силу, тому… скоро… відновлюся… — уривчасто відповів Шікі.

— Зрозуміло. Просто для довідки: наскільки ти зараз виснажений?

Виглядав він болісно, але йшов упевнено, тож я запитав із цікавості.

До того ж очі Шікі палали цікавістю до нашої мети, тому він, мабуть, пробачить таке запитання.

Цікавість — велика сила.

Хоч ми й попереджали, що шлях далекий, Шікі вперто хотів іти.

— Наприклад… наче я… тридцять хвилин… біг щодуху… — відповів він.

— А, зрозуміло.

Від такого можна померти.

Я навіть не уявляю, як можна пів години бігти на повній швидкості.

Та й узагалі, хіба просторова телепортація спричиняє фізичне виснаження?

Я жодного разу не збивав дихання під час телепортації.

— Чого ти хизуєшся перед Вакою своїм виснаженням? Дурень? — дорікнула Міо.

— Ні, Міо. Це я його запитав.

— Ні, Вако. Ми підлаштувалися під Шікі й рухалися повільно, а він тепер важко дихає й ще вихваляється? Оце і є справжній дурень.

Шікі взагалі нічим не вихвалявся.

Просто дихання збилося, а обличчя зблідло.

— Д-До речі, Міо, просторова телепортація справді викликає фізичну втому? Я вперше про таке чую.

Змінивши тему, я відвів розмову від Шікі.

— Ем… Я особливо нічого такого не відчувала. Якщо правильно користуватися, то все гаразд… здається? — відповіла Міо.

Здається?

Міо користується магією інстинктивно, тому як приклад вона не надто корисна.

Принаймні великого виснаження вона, схоже, не відчувала.

До того ж витривалість Міо просто неймовірна, тож оцінити ще складніше.

— …Не вчи Ваку такими непевними поясненнями. Вако, просторова телепортація зазвичай витрачає чимало витривалості й магічної сили залежно від відстані. Переміщення між Асорою та зовнішнім світом — окремий випадок, — пояснила Томое.

— Зрозуміло. Я ніколи цього особливо не відчував.

— Е… Е-Е-Е?! — протягнув Шікі.

Він дивився на мене з повним відчаєм.

Надто довге «е».

Здається, тепер він відсахнувся вже від мене.

— Ви, Вако, й без того надзвичайно витривалий, а ще постійно підтримуєте те ненормальне посилення тіла. Порівнювати з вами інших безглуздо, — сказала Томое.

— Ненормальне, кажеш… — пробурмотів я.

— На жаль, це правда. Не думаю, що вам, Вако, колись доведеться навчати когось просторової телепортації, але якщо таке трапиться, раджу спершу прочитати кілька книжок і засвоїти загальноприйняті основи, — пояснила Томое.

— …Добре. Дякую, — відповів я.

Чому так вийшло?

Я лише хотів підтримати Шікі й змінити тему, а врешті засмутився сам.

— Телепортаційні формації зменшують витрати витривалості й магічної сили до практичного рівня. Пояснення Міо «користуйся правильно — і все буде добре» нікуди не годиться, але посилення тіла справді може знизити фізичне навантаження, — продовжила Томое.

— То Шікі може просто зробити це, — сказав я.

— Вако, Шікі використав чотири персні й усе одно опинився в такому стані. Той самий Шікі, — зауважила Томое.

— …

Шікі ніяк не відреагував і продовжив похмуро йти, опустивши голову.

Тепер, придивившись, я помітив на ньому персні посилення, якими він користувався в бою.

Коли він устиг їх надягти?..

Він пройшов через усе це й однаково почувався так, ніби пів години біг щодуху.

— Гаразд, нехай це стане уроком. Не знаю, чому телепортація дається тобі так погано, але варто потренуватися. Яка користь від послідовника, якщо він лише завдає клопоту своєму господареві? — повчально сказала Томое.

…

Ні, Томое, повтори ці слова самій собі хоча б кілька разів.

Лише кілька днів тому ти запитувала: «Де розташовувалася столиця Асука?» — а потім засипала мене питаннями з історії та археології, які не мали жодного стосунку до самураїв і давно перевищували знання звичайного старшокласника.

Звідки мені знати?

Хотілося відповісти: «Десь у Нарі, хіба ні?»

Здається, у давній Нарі точилося багато війн, тож у ті воєнні часи цілком могло існувати кілька столиць Асука.

Наскільки далеко в історію Японії ти взагалі збираєшся зануритися?

Яка ж страхітлива любов до Едо.

Навіть я не заходив так далеко й знаю про це небагато.

Про події до періоду Едо я, мабуть, знаю трохи більше за пересічну людину.

Але Томое, як на зло, зацікавилася саме клопітними епохами дрібних міжусобиць.

Тоді часто все спалювали, а історичні документи зникали у величезній кількості. Мабуть, навіть для японців це значною мірою оповита пітьмою епоха.

Моїх знань настільки мало, що можна лише сміятися.

— Вако? — покликала Томое.

— Га? Вибач, замислився.

— А, перепрошую, що перервала. Ви думали про ту споруду попереду?

Попри все це, Томое була в чудовому настрої.

Особливо відтоді, як в Асорі раптово з'явилася ця рукотворна споруда.

Точніше, там було кілька будівель.

Я вже побачив їх на власні очі.

І також устиг розібратися в подробицях за допомогою «Сакаю».

Коли я намагався відчути те місце магічним сприйняттям, здавалося, ніби там узагалі нічого немає.

Але неозброєним оком і через «Сакай» споруди були цілком реальними.

Можливо, їх приховував особливий бар'єр.

Для такого місця це не було б дивним.

— Так, про неї також.

— Вако, можна запитати? Мене це вже давно непокоїть: що то таке? — спитала Міо.

Вона прямо вказала вперед.

Не на будівлі, розташовані за кілька кілометрів.

А на знайому мені «браму».

Не думаю, що вона якось пов'язана із Самалом.

Вона нагадувала величезну арку синтоїстського святилища.

Я нізащо не сплутав би цю форму. Це безперечно були торії.

За ними починалася стежка крізь ліс.

— Це торії — брама синтоїстського святилища, Міо, — пояснив я.

— Торії?

— Я так і думала! Це справжні торії, Вако?! О-о-о, я вперше бачу їх на власні очі! Слухай уважно, Міо: це брама до оселі бога. Не можна проходити посередині, зрозуміла? А ще… — захоплено заговорила Томое.

Вона почала пояснювати Міо всілякі правила поведінки.

На обличчі Міо з'явився вираз: «Даремно я спитала», але було вже запізно.

Томое надійно впіймала її у свої тенета.

Вона розповіла, як проходити крізь торії, як очищати руки та як молитися.

Чомусь Томое навіть узялася пояснювати незвичайні способи, наприклад обряд Великого святилища Ідзумо.

Зазвичай достатньо двох поклонів, двох плесків і одного поклону. Від такої кількості відомостей Міо лише заплутається.

Якщо вже заглиблюватися настільки, то замість чотирьох плесків краще було б навчити її обряду з вісьмома плесками, який використовують на великих святах.

Більшість японців про це знає, але Міо, яка живе в іншому світі, знати цього ніяк не може, а навіть якщо й дізнається, навряд чи зрозуміє, що за цим стоїть певний зміст.

Коли дійдемо до торії, я навчу Міо та Шікі найпростішого способу молитви.

— Отже, це справді те, про що сказав Вака? — перепитав Шікі, який нарешті відновився.

Я кивнув.

— Схоже на те. Вони ще далеко, але якщо тут стоять торії, за ними має бути дорога до святилища.

— Дорога до святилища?

— А, вибач. Якщо пояснити простіше…

Схоже, перед брамою не доведеться довго чекати, тож можна коротко пояснити їм основи дорогою.

А якщо захочуть дізнатися більше, то стануть жертвами Томое… тобто її учнями.

— Це означає, що ми входимо до оселі когось впливового в синтоїзмі. Вважай це дорогою до храму, куди приходять молитися.

— Храм… Отже, синтоїстське святилище справді має таке призначення. Хоча образ богів в Асорі не надто добрий… — замислився Шікі.

— Є винятки, але уявляй їх як надзвичайно стародавні храми. Побачимо, що чекає всередині. Не думаю, що варто аж так напружуватися.

— «Стародавній храм»… Ці слова самі собі суперечать. Незрозуміле визначення, майже як спроба описати Ваку, — сказав Шікі.

Схоже, моє пояснення лише ще більше його заплутало.

Невже воно справді було настільки незрозумілим?

Мені здавалося, що я пояснив добре.

Гаразд, залишмо Шікі в спокої.

Так. Рукотворна споруда, що з'явилася в Асорі, була… синтоїстським святилищем.

Це лише припущення, але я майже не сумнівався, що це ще один дар богів.

Синтоїстське святилище як подарунок від бога… Навіть звучить сюрреалістично.

До того ж на цій величезній ділянці з'явилося кілька будівель, тож подарунок виявився справді масштабним.

Ліс закривав повний краєвид, тому всього одразу побачити не можна було.

Чесно кажучи, хоч я й оглянув усе через «Сакай», зрозуміти, що саме тут з'явилося, можна було, лише обійшовши все особисто.

Ми рушили до велетенських торії без кіноварного покриття, які, здавалося, були витесані з каменю.