Розділ 223 — Синтоїстське святилище…

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Як я й думав, тут, схоже, лише одна людина, — сказав я.

— Якщо навіть Вака так відчуває, помилки бути не може. Важко повірити, що на таких величезних землях перебуває лише одна людина… — замислено мовила Томое.

Схоже, Томое щось обмірковувала.

Відколи ми увійшли на територію синтоїстського святилища, нічого дивного поки не сталося.

Лише з'ясувалося, що на цій надмірно просторій території є всього одна людина.

І вона, схоже, не рухається.

Напевно, чекає на нас.

— Для території синтоїстського святилища тут якось дивно, — зауважила Міо.

Міо йшла слідом за нами й із цікавістю роззиралася навколо.

Шікі робив майже те саме.

— Це зовсім не схоже на храм Богині. Якщо це територія святилища, то хто ж тут божество? — запитав Шікі.

Схоже, він загруз у питанні, на яке сам відповісти не міг, тож, можливо, займався все ж трохи іншим, ніж Міо.

Та я також, як і вона, роззирався довкола.

Рядами стояли високі дерева.

Кожне було таким високим, що доводилося задирати голову.

Створена ними атмосфера була спокійною й величною, але водночас затишною.

Можливо, тому, що це місце створив справжній бог.

Його цілком можна було назвати легендарним або прадавнім лісом.

— Воно справді гідне синтоїстського святилища. За таких розмірів його вже можна назвати Великим святилищем, — сказав я.

— Настільки? Тоді від самого святилища можна чекати чогось неймовірного, — пожвавилася Томое.

Її очі сяяли.

Можливо, сама того не помічаючи, вона навіть почала важче дихати.

Найбільше мене цікавило, «як давно» тут перебуває ця людина.

З огляду на місце, це міг бути синтоїстський жрець.

Та цей комплекс нібито був подарунком пана Дайкокутена.

У такому разі логічніше було б побачити японський буддійський храм.

Ми одну за одною підіймалися сходинками, на яких не лежало жодного опалого листка.

Схоже, тут ретельно прибирали.

Якби одній людині доводилося самотужки чистити настільки величезне місце, це більше нагадувало б покарання, але, напевно, тут використовували магію.

— Я думала, цей ліс буде значно неприємнішим і повним пасток, — сказала Міо.

Міо, це не підземелля.

У синтоїстському святилищі не можна влаштовувати нічого подібного… мабуть.

Хоча, правду кажучи, атмосфера без жодної краплі ворожості трохи розчаровувала навіть мене.

Якщо пригадати, коли мені подарували море, там також не було жодних особливих випробувань.

Напевно, разом зі святилищем мені подарували когось, хто мав за ним доглядати.

Адже в Асорі досі не було ні синтоїстських святилищ, ні буддійських храмів.

— О, уже видно. Це і є синтоїстське святилище, яке можна побачити у світі Ваки? — спитав Шікі.

Як і сказав Шікі, перед нами з'явилася знайома мені будівля синтоїстського святилища.

Зблизька вона виявилася досить великою.

Навіть несподівано великою.

— О-о-о-о!! — вигукнула Томое.

Вона аж тремтіла.

Її переповнювало захоплення.

На моєму обличчі з'явилася крива усмішка.

Та майже відразу вона застигла.

Бо я раптом помітив інші будівлі по обидва боки.

Що… це таке?

— Ем, Вако? На мій погляд, споруди попереду й праворуч не дуже схожі між собою. Хоча деякі спільні риси є. Але та, що ліворуч… хіба її атмосфера не зовсім відрізняється від решти? — запитала Міо.

— Т-так, — погодився я.

Я лише й зміг, що кивнути у відповідь на її запитання.

Усе було саме так, як сказала Міо.

— Навпаки, лише в споруді ліворуч я відчуваю щось від храмів Богині. Точніше, вона найбільше нагадує храми, які я звик бачити. А споруди попереду й праворуч для мене зовсім незнайомі, — пояснив Шікі.

— …Так, — знову погодився я.

Я кивнув і на слова Шікі.

Будівля ліворуч справді більше нагадувала храм Богині.

Вона зовсім не пасувала до цього місця.

Я знав, що на території синтоїстських святилищ іноді стоять окремі храми.

Навіть у моєму наборі загальних знань щось таке було.

Їх називають джінґуджі.

Такі споруди ще вважали охоронцями святилища або храмами-покровителями й називали втіленням синто-буддійського синкретизму.

Здається, це буддійські храми, що захищають синтоїстське святилище.

Принаймні мої аматорські знання сягали лише цього.

Якщо не брати сучасність, між буддійськими храмами й синтоїстськими святилищами, безумовно, траплялися конфлікти, тому, мабуть, джінґуджі відрізнялися залежно від того, при якому саме комплексі їх споруджували.

— Вако, я неймовірно зворушена, але споруда ліворуч ніби виливає на моє захоплення відро холодної води. Це теж синтоїстське святилище? — спитала Томое.

— Ні. Точніше, попереду справді синтоїстське святилище, праворуч — буддійський храм, а ліворуч — храм чужої країни, — відповів я.

— Я так і думала, праворуч буддійський храм! Тоді це той самий джінґуджі, так?! На кшталт храму при святилищі Тошьоґу. Зрозуміло, зрозуміло, ось воно що! — захоплено заторохтіла Томое.

Отже, вона навіть знала місце, де такі споруди є.

Як і слід було чекати від Томое.

Адже ґонґенами називали тимчасові прояви будд у подобі місцевих камі.

І все ж…

— Ця споруда… надто вже недоречна. Навіть якщо синтоїстські святилища мають глибоку історію, тут, здається, її аж забагато… — пробурмотів я.

— Храм чужої країни… До речі, у світі Ваки справді існувало багато різних релігій, — пригадав Шікі.

— Так. Якщо виходити з цього, тут представлені три релігії, — відповів я.

— Три? Яка плутанина, — сказав Шікі.

І він був цілком правий.

— Отже, споруда попереду — синтоїстське святилище, тобто синтоїзм, — почав пояснювати я.

Я вказав Шікі на будівлю попереду.

— Храм праворуч — буддизм.

— Хм-м, хм-м, — уважно слухав Шікі.

— А ліворуч, здається, Парфенон. Якщо вже намагатися віднести його до якоїсь релігії… то до християнства? — невпевнено додав я.

— Чому це прозвучало як запитання? — здивувався Шікі.

— Сам вигляд споруди зберігся, але її не раз захоплювали, перебудовували й переосмислювали протягом історії. Зрештою вона побувала святинею кількох різних релігій, — пояснив я.

— Тобто первісне вчення не збереглося?

— Напевно, так. Принаймні наскільки мені відомо.

Грецька міфологія не збереглася до сучасності як окрема релігія з усталеною назвою.

Грецію підкорив Рим, олімпійські боги отримали нові імена, а згодом, під впливом ізраїльської релігії, об'єкт поклоніння Римської імперії знову змінився.

Християнство, яке народилося з тієї ізраїльської традиції, зрештою отримало офіційне визнання Римської імперії й витіснило інші релігії… здається, було якось так.

До Риму також потрапляли міфи інших народів, і, наскільки я пам'ятав, раннє християнство частково змішувалося з цими міфами.

Наприклад, існували теорії, що Різдво походить від давнього римського свята на честь богів.

Хм… Якщо не помиляюся, там був Сатурн…

Відчуваю, що щось плутаю.

Та я точно пам'ятаю, як сміявся з того, що стару ігрову консоль назвали так само, отже, ім'я Сатурна тут точно було.

Можливо, то було якесь свято зимового сонцестояння?

Я лише трохи глибше за шкільний курс цікавився цією темою, тож моїх знань точно не вистачало, щоб когось навчати. Але я все одно старався.

Іноді ж хочеться трохи похизуватися.

— Християнство належить до світових релігій, так? Якщо не помиляюся, буддизм також, — сказав Шікі.

— Так. До речі, християнство — монотеїстична релігія, але в міфах з'являється чимало богів. Тож краще силоміць не відносити Парфенон до жодної з цих релігій. Вибач, що заплутав, — відповів я.

— Не переймайтеся.

— Його можна було б назвати храмом грецької міфології або елліністичної релігії. Просто сама релігія до сучасності не дожила, хоча міфи відомі в усьому світі, — продовжив я.

— У світі Ваки існували якісь дуже дивні вчення, — задумливо сказав Шікі.

— А-ха-ха… — ніяково засміявся я.

— Але спочатку богів було багато, а тепер залишився лише один. Вони що, влаштували королівську битву? — запитав Шікі.

К-королівську битву.

У певному сенсі це могло бути правдою.

Хоча насправді билися люди, тож радше це була війна представників.

— Шікі, якщо вже порівнювати, то радше з кодоку. Найсильніший бог пожер решту, а його ім'я залишилося нащадкам, — заявила Томое.

Примітка перекладача: Кодоку — ритуал, під час якого кількох отруйних істот замикають в одній посудині, доки не виживе лише одна.

Томое, називати це кодоку — вже занадто…

Хоча й королівська битва, і кодоку врешті зводяться до боротьби на смерть.

Історія релігій справді залита кров'ю, тож, можливо, зі мною щось не так, але думка, що вижив найсильніший, не здавалася зовсім хибною.

— Г-гаразд, облишмо це. Буддійський храм не такий дивний, бо, як сказала Томое, існують джінґуджі. Але храм ліворуч я ніколи раніше не бачив. Якщо це Парфенон, може, назвати його «джінґу-Парфеноном»? — запропонував я.

Зрештою, він був повністю білим і збудованим із каменю.

Від нього явно віяло зовсім іншою атмосферою.

Навіть дерева навколо були незнайомого мені виду.

— Звучить погано. Чому така споруда взагалі тут з'явилася? — спитав Шікі.

— Я приблизно здогадуюся. Пам'ятаєш богів, які приходили сюди раніше? — відповів я.

— Так, ту трійцю.

— Напевно, ці храми належать саме їм. Святилище попереду пов'язане з паном Сусаноо або паном Цукуйомі, буддійський храм праворуч — із паном Дайкокутеном, а лівий, найімовірніше, з пані Афіною, — пояснив я.

— Хо-хо. Виходить, боги з різних систем особисто навідалися до Асори? Цікаво, — пожвавішав Шікі.

А.

Точно.

Якщо йдеться про пані Афіну, то дерева біля її храму могли бути оливами.

Якщо я правильно пам'ятав, оливкове дерево було тісно пов'язане з Афіною.

Якби це була римська пані Мінерва, дерево, можливо, було б іншим.

Та я не вмів відрізняти грецькі храми від римських. І сама богиня назвалася Афіною, тож, мабуть, я не помилився.

Зрештою, живих оливкових дерев я ніколи не бачив.

Хіба що їхні стиглі плоди, які ставали зовсім чорними.

— Присутність відчувається у святилищі попереду. Схоже, той, хто там перебуває, сам виходити не збирається. Раз уже ми прийшли, варто помолитися. Гадаю, коли приходиш у такі місця, так велить етикет, — сказав я.

— Який тут правильний обряд, Вако? — відразу спитала Томое.

— Виконаємо звичайні два поклони, два плески й один поклон. Якщо це неправильно, той, хто всередині, напевно, нас виправить. Бачите он ту чашу для очищення? Томое, навчи Міо та Шікі нею користуватися, — попросив я.

— Зрозуміла! Міо, Шікі, за мною! — радісно наказала Томое.

Там стояла велика й гарно оздоблена чаша для ритуального очищення.

Наче тільки й чекаючи моєї пропозиції, Томое повела туди Міо та Шікі й, сама виконуючи обряд, показала їм, як користуватися водою.

Перед нами простягався широкий майданчик, устелений гравієм.

Праворуч стояв буддійський храм, ліворуч — Парфенон.

Ця картина була дивовижно знайомою.

Настільки, що на мить я мимоволі забув, що перебуваю в Асорі.

Вона справді викликала ностальгію.

Як правильно називати це місце: чьодзуя чи темідзуя?

Обидві назви вважалися правильними, тому вибрати одну було складно.

Я зазвичай казав «чьодзуя», але різні люди називали її по-різному.

Наскільки мені відомо, найчастіше вживали слово «темідзуя».

Примітка перекладача: чьодзуя і темідзуя — два прочитання однієї японської назви павільйону з водою, де перед молитвою обмивають руки й рот.

Гаразд, в Асорі називатимемо її чьодзуя — чашею для очищення.

Інакше доведеться ще пояснювати всім різні варіанти назви.

Хе-хе-хе.

Поки я про це думав, троє вже завершили очищення.

Я також швидко обмив руки й прополоскав рот.

Тут не було змії чи дракона, з пащі якого лилася вода. Натомість стояла кам'яна чаша у формі квітки, у яку вода надходила сама собою.

Мабуть, вона підіймалася з дна, бо поверхнею розходилися кола.

Ну що ж, час молитися.

Я став перед скринькою для пожертв, яка, напевно, була порожньою.

Оскільки це святилище в Асорі, я вирішив використати створену Томое місцеву валюту.

По одному рьо з кожного — разом чотири рьо.

Потім я взявся за товстий шнур, з'єднаний із дзвоном угорі, й гучно задзвонив.

— Повторюйте за мною. Це й так очевидно, але не проявляйте ворожості, — попередив я.

Усі троє кивнули.

Спершу вони злегка вклонилися.

Потім двічі глибоко вклонилися, двічі плеснули в долоні й зробили ще один поклон.

На завершення знову легко вклонилися.

Перший і останній поклони, напевно, були своєрідним привітанням.

Яка ж ностальгія.

Пане Цукуйомі, я досі якось живий.

Однією з моїх цілей лишається повернення до Японії, хоча ви й казали, що це неможливо. Та зараз у мене залишилося багато інших справ, тож спершу я займуся ними.

Ким би я не став у майбутньому, ваші слова «живи вільно й роби те, що вважаєш за потрібне» й досі підтримують мене.

Будь ласка, бережіть себе й спокійно відновлюйте сили.

Мій останній поклон затягнувся трохи довше.

Я підняв голову й глибоко вдихнув.

— Гаразд, закінчили. Молодці, — сказав я.

Я повернувся до трьох супутників.

Присутність зрушила з місця.

Ліворуч від нас, усередині головної будівлі святилища.

Як і раніше, ворожості не відчувалося.

Контакту ще не було, але та істота підійшла вже досить близько.

От халепа. Я ніколи не заходив у внутрішні приміщення святилища.

Можливо, в дитинстві брав участь у молитві всередині, але нічого не пам'ятав.

Я поглянув у бік присутності.

Хм?

Це прилавок, де видають омаморі?

На ньому ж лежали обереги.

…Га?

— Схоже, нам пропонують підійти туди, — сказала Томое.

— Мені не подобається, що ця особа поводиться так, ніби дивиться на Ваку згори вниз, — холодно промовила Міо.

— Пані Томое щойно казала, що дзвін — це привітання божеству. Напевно, ця особа зрушила після нашого привітання, — припустив Шікі.

— Гаразд, підійдемо й подивимося. Принаймні добре, що нас спочатку не відправили до буддійського храму чи Парфенона, — сказав я.

Я й гадки не мав, як правильно молитися в Парфеноні.

———

Коли ми підійшли до прилавка омаморі, там лежало безліч оберегів, дощечок ема й церемоніальних стріл.

Відмінність від мого колишнього світу була очевидною: усі ці речі виразно містили магічну силу.

Зазвичай обереги нагадували амулети з постійним пасивним ефектом.

Але місцеві більше скидалися на талісмани й, здавалося, могли активно проявляти силу.

Напевно, їхня дія була доволі потужною.

———

Внутрішню частину головної будівлі відділяли розсувні двері.

Та ця особа безсумнівно перебувала там.

— Може, вже зустрінемося віч-на-віч? — покликав я.

Я зібрався з духом і звернувся до неї.

Наче відповідаючи на мої слова, завіси тихо розсунулися, а за ними відчинилися двері.

…

Усередині сиділа одна міко, торкаючись підлоги трьома пальцями.

Отже, двері вона відчинила не руками, а закляттям.

Сама ж дівчина глибоко схилила голову.

Не знаю чому, але, хоч я не відчував ні страху, ні надзвичайної сили, дихати раптом стало важко.

Можливо, це був якийсь духовний тиск — від дівчини точно йшло щось незвичайне.

Я мимоволі ковтнув.

Тоді вона повільно підняла голову.

Біла. Її шкіра була настільки білою, що в це важко було повірити.

Чорне волосся, світло-карі очі та вбрання міко на мить змусили мене подумати, що вона японка.

Та сама її шкіра ніби заперечувала, що переді мною людина.

Не думаю, що то був макіяж. Білизна радше нагадувала фарбу.

І все ж вона була не чисто білою — у ній проступав слабкий блакитний відтінок.

На мій погляд, цей колір не міг бути природним.

— Рада знайомству, господарю. Раніше я служила міко пана Цукуйомі, але тепер отримала наказ служити панові Макото. Прошу дозволити мені бути поруч із вами довгі роки.

З лагідною й прекрасною усмішкою вона звернулася до мене «господарю».