Розділ 224 — Небезпечний звичай

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Чай.

— Дякую, — відповів я.

— Дякую, що подолали такий довгий шлях сюди. Я… вже дуже давно чекала на цей день.

Нас запросили всередину святилища, провели до кімнати, схожої на гостьову, і міко з білою шкірою налила нам чаю.

Якщо подумати, нагод увійти до синтоїстського святилища трапляється не так уже й багато.

До того ж ми опинилися не там, де моляться, а в житловому приміщенні міко.

У сучасності люди цієї професії зазвичай жили в іншому місці й здебільшого щодня добиралися з дому до святилища та назад.

Я здобув досвід, якого зовсім не сподівався отримати.

— Спершу хочу дещо уточнити. Хтось наказав вам служити мені? — запитав я.

— Шива — пан Дайкокутен. Це синтоїстське святилище, буддійський храм на його території та ще один храм — спільні дари пана Дайкокутена, пана Сусаноо й пані Афіни відповідно.

Міко назвала ті самі імена богів із мого колишнього світу.

Про мою зустріч із цими божественними особами знало лише вузьке коло.

Отже, ймовірність пастки була невисокою.

…Не знаю, як це краще сказати, але Томое, Міо та Шікі так пильно стежили за міко, що навіть я мимоволі почав нервувати й насторожуватися.

Богиня ще жодного разу не зв'язувалася з Асорою, а останнім часом поводилася напрочуд тихо.

Хоча це могло бути тим самим «затишшям перед бурею», тож розслаблятися не варто. Та намагатися заманити мене в пастку, прикриваючись іменами богів, через яких вона й притихла, було б для неї надто ризиковано.

Ця потвора не була настільки видатною богинею, щоб непомітно для нас втрутитися в Асору.

Я обмінявся поглядами з Томое та рештою й очима попросив їх трохи вгамувати ледь помітну ворожість.

Хоча Томое водночас явно цікавилася міко й хотіла багато про що її розпитати, але все одно не приховувала неприязні.

Наразі ця дівчина не здавалася мені настільки небезпечною.

Безперечно, стоячи перед нею, я щось відчував, але й сам не розумів, що саме.

У глибині серця залишався крихітний, майже невловимий неспокій.

Принаймні мені так здавалося.

Я не відчував від неї небезпеки й не вважав її загрозою, тому впиратися лише через туманне інстинктивне відчуття було б неправильно.

— Пані Афіна, отже. Тому тут є ще й білий храм, схожий на Парфенон, — сказав я.

На обличчі міко на мить промайнув легкий смуток.

— Господарю, прошу, не говоріть зі мною так офіційно. Я ваша служниця. Будь ласка, поводьтеся зі мною… так само, як із цими трьома шановними особами.

— Ем… — невпевнено протягнув я.

Навіть якщо вона так просить… поводитися з нею так само, як із Томое та іншими, з якими я вже доволі довго жив пліч-о-пліч, було для мене надзвичайно складно.

Тому моя відповідь вийшла розпливчастою.

Я досі не звик до настільки раптових стосунків господаря та служниці.

Із Сарі я пережив щось подібне, але, мабуть, за все життя так і не зможу ставитися до неї так само, як до Томое та решти.

Якби я час від часу купував рабів і звик до поводження з ними, усе було б інакше?

…Та це зовсім не в моєму характері.

— Доволі нахабне прохання для тієї, хто щойно з'явилася нізвідки, — мовила Міо.

— Саме так. До того ж просити ставитися до тебе так само, як до нас, навіть не представившись, — це вже відверта невихованість, — підтримала її Томое.

…

Трохи згодом після моєї непевної відповіді Томое й Міо висловили міко свої претензії.

Шікі нічого не сказав.

Але й доброзичливим не виглядав.

Це було не виснаження — від нього йшла небезпечна атмосфера.

— Рівного ставлення? Я б не насмілилася просити про таке. Пані Томое, я лише хочу посісти найнижче місце у вашій групі. Щодо мого імені… я саме збиралася про це розповісти. Є певні обставини.

Томое?

Звідки ця міко знає її ім'я?

Гаразд, моє ім'я вона могла знати, але хіба я взагалі розповідав богам про Томое?

— …Неприємне відчуття. Не пригадую, щоб називала тобі своє ім'я, — промовила Томое.

— Мені заздалегідь повідомили мінімально необхідні відомості. І прошу пробачити мою нечемність. Перепрошую.

— Хмпф.

— Тоді чи не могли б ви пояснити обставини, пов'язані з вашим ім'ям? — втрутився я.

Було б кепсько, якби розмова стала ще напруженішою.

Я якось уклинився між ними й попросив міко пояснити ситуацію.

Невже Томое розсердилася лише через те, що міко не представилася?

— Здається, господар дещо знає про синтоїстські святилища, тож, мабуть, ви вже розумієте: у міко є кілька різних сторін.

Вона кинула на мене багатозначний погляд.

Ну, певні знання я мав.

— Сучасні міко беруть участь у синтоїстських обрядах і допомагають жерцям, але якщо зазирнути трохи далі в минуле, багато хто з них займався ворожінням, молитвами та викликанням духів, — пояснив я.

— У моєму випадку я є істотою вищого порядку, ніж останні, однак нині виконую й обов'язки перших.

— Тобто щось на кшталт ітако та міко адзуса , яких тепер значно менше, ніж колись? — уточнив я.

Примітка перекладача: ітако — традиційні японські жінки-медіуми; міко адзуса — міко, пов'язані з ритуальним викликанням духів, історично з використанням музичного лука адзуса.

— Саме так. Схоже, господар не потребує таких послуг, тому додаткові пояснення я залишу на потім і перейду до головного. У минулому в мене було кілька імен. Проте кожне з них давала мені істота, з якою я тоді була пов'язана.

…

Вона хоче сказати, що від самого початку була медіумом?

Тобто її спеціалізація — спілкування з духами?

— Я міко, яка служить богам, і водночас одна з них. Тому всі ті імена я відкинула, а після здобуття нового господаря мені більше нічим представитися. Для прикладу, це схоже на зв'язок між сонцем і місяцем: я — лялька бога, якому служу.

— …Я не надто добре це розумію, — чесно визнав я.

Таке було моє щире враження.

Схоже, вона намагалася пояснити, що постійно змінює імена, а її існування щоразу ніби починається заново, але…

Хіба це можна назвати життям?

— Господар, який живе життям смертного, не зможе одразу цього зрозуміти. Прошу, сприймайте мене як живий інструмент.

Міко з усмішкою назвала себе інструментом.

Цим вона трохи нагадала мені Сарі… хоча ні.

Сарі зробила свій вибір із власної волі.

А від цієї міко складалося враження, ніби вона перебуває тут лише тому, що їй наказали.

— Отже, ви буквально подарунок, — сказав я.

Вони подарували мені людину.

Як і слід було чекати від богів, вражали вони в найрізноманітніших сенсах.

Хоча, якщо сприймати її як доглядачку цих споруд, це, мабуть, природніше, ніж дарувати море.

Адже навіть найвидатніша людина не здатна створити море.

— Так. Саме тому пан Макото, який відтепер стане моїм господарем, а також послідовники, що вже служать господареві: пані Томое, пані Міо та…

Погляд міко перемістився до Шікі.

Наче підлаштувавшись під рух її очей, Шікі, який сидів трохи позаду мене, завалився набік.

На мить я подумав, що міко щось із ним зробила, але, побачивши позу Шікі, одразу зрозумів причину.

Він упав набік, так і залишившись у сейдза.

Не треба було силувати себе й сидіти в сейдза.

Томое й Міо теж сиділи так само.

Коли ми зайшли до кімнати, я природно опустився в сейдза, а вони, мабуть, просто повторили за мною.

Кинувши короткий погляд, я побачив, що дві інші поки трималися.

— П-перепрошую, — пробурмотів Шікі.

— Не смій показувати слабкість, — сказала Міо.

«Лясь!»

Із цими словами Міо витягла з-за пазухи складане віяло й ударила Шікі по задній частині ніг.

Ой-йой.

Жорстоко.

— У-у-у-у…

Не спромігшись вимовити нічого зрозумілого, Шікі відреагував так, ніби ось-ось знепритомніє від болю.

Його руки безпорадно звивалися.

Я чудово розумів це відчуття.

Але «не показуй слабкість», серйозно?

Ми ж не на ворожій території.

— Фу-фу, можете сісти зручніше, я не заперечую.

— Перепрошую й дякую, — сказав я.

Я перепросив і подякував замість Шікі, який усе ще корчився від болю.

— Не варто. Схоже, наша розмова затягнулася, тож це я маю просити вибачення. Просто врахуйте, що мені заздалегідь розповіли про всіх вас доволі багато.

Закінчивши, вона відпила чаю.

Лагідна усмішка міко не змінилася.

У ній не було жодної неприродності — вона вміла бездоганно її носити.

…

А, ось у чому річ.

Вона нагадувала таких людей, як пан Рембрандт, пані Сайріцу й Зеф.

Людей, чиї справжні почуття важко прочитати.

Пан Рембрандт ставав надзвичайно відкритим, коли йшлося про його родину, тому не повністю належав до цієї категорії.

Але загалом це був тип людей, поруч із якими навіть під час усмішки не відчуваєш спокою, а коли вони гніваються — не розумієш, чи серйозно.

Таких людей довкола мене останнім часом побільшало, але це зовсім не означало, що я навчився з ними поводитися.

Відверто кажучи, підтримувати дистанційні стосунки ще можна, але безпосереднє спілкування швидко мене виснажувало.

…Боги люблять усілякі випробування. Невже ця трійця помітила мою слабкість і навмисно підібрала саме таку людину?

Я вже починав сприймати це як витончене знущання.

Судячи з такого складу характеру, вона, мабуть, була надзвичайно здібною.

— Я зрозумів, що ви багато про нас знаєте. Але проблема з відсутністю імені нікуди не зникла, — сказав я.

— Я чула, що господар дає імена тим, із ким укладає панівний договір. Для мене було б благословенням отримати від вас ім'я після договору. Якщо інших міко тут немає, можете поки називати мене просто міко.

І справді, інших міко в Асорі не було.

Та залишати її зовсім без імені було б жорстоко.

Знову доведеться вигадувати ім'я.

Утім, її рекомендували самі боги, тож я не заперечував проти укладення з нею договору.

До того ж для мене панівний договір не мав жодних недоліків.

Звісно, якщо його взагалі можна було укласти.

Мене непокоїло лише те, що вона здавалася надто потайною, але після договору це навряд чи стало б серйозною проблемою.

…Напевно.

— Ви можете укласти зі мною договір уже зараз? — запитав я.

— Гадаю, проблем не буде. Якщо господар трохи стримає свою силу й укладе зі мною договір, я, мабуть, якось витримаю.

Як тоді із Шікі.

Після того Шікі отримав доволі особливу здібність, яку назвав «Тринадцятьма щаблями».

Це, мабуть… не було недоліком.

— Тоді мені треба повернутися додому й підготуватися. Чи договір обов'язково укладати саме тут? У вас є якісь особливі обставини? — запитав я.

Наразі надто велика частина роботи лежала на Шікі.

Вона напевно справлялася б зі справами принаймні краще за мене, тому ще одна послідовниця не завадила б.

Можна погоджу—

— Зачекайте, — урвала Томое.

— …Томое? Що сталося? — спитав я.

— Навіть якщо ця жінка є подарунком богів з іншого світу, приймати її так швидко — погана ідея, — твердо сказала Томое.

Це був дар від богів зі сторони Цукуйомі, тож проблем виникнути не мало.

Інша річ, якби її надіслали г'юмани чи Богиня, але ж вона прийшла від тих богів.

Не думаю, що Томое варто було аж так напружуватися.

— Але, Томое, хіба все не гаразд? Схоже, вона не проникла сюди ззовні, і ми вже знаємо, що вона раптово з'явилася в Асорі. Це точно не пастка г'юманів чи Богині, — заперечив я.

Єдиними, хто зміг потрапити в Асору без нашого з Томое дозволу, були ця міко та боги, які подарували нам величне синтоїстське святилище й решту споруд.

— Судячи з почутого, ця міко досі служила богам. Це правда? — запитала Томое.

— Так. До сучасної епохи я служила панові Цукуйомі й виконувала повсякденні обов'язки.

Томое розпитувала міко, а та відповідала з незмінною усмішкою.

Вона анітрохи не хвилювалася.

— І як ти це доведеш? — продовжила Томое.

— На жаль, доказів на підтвердження цих слів у мене немає.

— Тоді ми не можемо відкинути можливість, що тебе підіслав хтось із прихованим задумом, — підсумувала Томое.

— Так. Але я готова зробити все, що в моїх силах, аби заслужити вашу довіру.

— Тоді дозволь мені прочитати твої спогади. Ти ж хочеш стати однією з нас. Не заперечуватимеш, правда? Звісно, я збережу твої таємниці й нікому їх не розповім, — запропонувала Томое.

— А, справді, пані Томое вміє читати спогади. Але чи здатні ви прочитати пам'ять такого предмета, як я?

Знову «предмет».

Чому це почало трохи мене дратувати?

Відчуття було схожим на те, що я переживав із Сарі.

— Мені теж не подобається думка, що нова послідовниця Ваки називає себе предметом, — сказала Міо.

Міо також виступила проти того, щоб міко стала моєю послідовницею.

Якщо її інстинкти підказували, що це небезпечно, існувала доволі висока ймовірність, що вона мала рацію.

Ні-ні.

Не могли ті боги надіслати щось небезпечне.

— Я лише прошу спершу довести, що в тебе немає лихих намірів і ти не становиш загрози. Покажи всі спогади, які там приховуєш, — наполягла Томое.

— Це складно. Насамперед я нічого не приховую. Перепрошую за зухвалість, але, можливо, сила пані Томое просто не діє на предмети?

— Хо-о… Ти стверджуєш, що нічого не приховуєш? Саме це хочеш сказати? — голос Томое похолоднішав.

— Насправді мені нема чого приховувати від старшої товаришки й від шановної особи, якій я служитиму, ризикуючи життям. Пані Міо, я якомога швидше виправлю свою поведінку, служачи господареві, тому прошу дати мені трохи часу.

…

…

Здавалося, між ними летіли невидимі іскри.

Ні, вони точно там були.

Якщо Томое й Міо проти, можна просто дозволити їй доглядати за синтоїстським святилищем без жодного договору.

Вона ж не наполягала, що панівний договір обов'язковий.

— …Я чула, що одного дня господар збирається схрестити зброю з богинею. Наразі це не має значення, та залежно від рівня суперниці, перед істотою божественного виміру з моєю теперішньою силою я стану лише тягарем. Панівний договір принесе мені користь і, як на мене, має велике значення. Господарю, прошу вас.

Точно.

Не те щоб я забув, але якщо колись справді збираюся битися з Богинею, додаткова сила не завадить.

Жоден мешканець Асори не міг безпосередньо взяти участь у битві з Богинею.

Хіба що Томое, Міо та Шікі.

Якби до них приєднався ще хтось, навантаження на Томое й решту точно зменшилося б.

Який же я дурень.

У нас ще є час. Отже, міко встигне налагодити стосунки з усіма.

Якщо це підвищить безпеку кожного, моє дивне занепокоєння не просто марне — воно навіть заважає.

Усе було саме так, як сказала міко.

— Справді, додаткова бойова сила не завадить. За можливості я хочу змусити ту Богиню — того Бага — здатися, не втративши нікого, — промовив я.

Я вголос підтвердив власне бажання.

— Ох, яка незламна рішучість. Битися з богинею, не вбити, а примусити її скоритися, та ще й без жодної жертви. Сказати таке, маючи тіло смертного… недарма боги зацікавилися вами.

Почувши свій задум у чужому переказі, я почав розуміти, наскільки божевільно він звучить.

Хоча він не просто звучав божевільно — таким і був.

Якщо подумати, світ, до якого мене закинули, від самого початку був дивним, тому й власні думки я не вважав ненормальними.

— Пані міко, якщо я скажу, що збираюся битися з Богинею, ви, звісно, підете з нами? — запитав я.

— Звісно. Насамперед, доки я зв'язана панівним договором, виступити проти господаря неможливо. Обіцяю, що такого не станеться, але навіть якщо ви колись не зможете мені повірити й не дозволите приєднатися до битви, сам договір гарантуватиме, що я не зраджу.

Правду кажучи, я досі трохи не розумів, як із нею поводитися.

Та панівний договір усуне небезпеку удару в спину. До того ж без нього ця особа могла вільно пересуватися Асорою й ненароком спричинити проблеми.

Усе-таки договір був найкращим рішенням.

Гаразд, я вирішив!

— Добре, я укладу договір із мі— — почав я.

— Вако, дозвольте й мені дещо сказати, — урвав мене Шікі.

Знову?

Тепер Шікі?

Що робити? Я вже заявив, що вирішив, але якщо навіть він заперечуватиме, моя впевненість похитнеться.

— Що таке, Шікі? — запитав я.

— Від самого початку розмови в цій кімнаті мені здається, що пані міко чомусь постійно поглядає на мене, — сказав Шікі.

— …Га?

У мене мимоволі вирвався приголомшений звук.

— Ми, звісно, не знайомі. Пані міко, чи можу я дізнатися причину? — продовжив Шікі.

— Шікі, мабуть, низка телепортацій тяжко тобі далася. Пробач, це наша провина, — несподівано співчутливо сказала Томое.

— …Ох…

Томое й Міо дивилися на Шікі дивними очима.

Саме тоді Томое раптом промовила рідкісні для неї слова турботи, а Міо зітхнула, затуливши чоло рукою.

Я теж хотів дещо сказати, знаєте?

Але Шікі був доволі популярним і в Асорі, і в Академії, і в селах.

Тож не можна було сказати, що він просто надто високої про себе думки.

Я нічого не помітив, але, можливо, міко й справді постійно на нього поглядала.

— Я намагалася не робити цього помітно. Не очікувала, що ви все ж помітите. Я показала себе з ганебного боку.

Що?!

— Ну й поганий же в тебе смак. Не думала, що тобі подобаються такі, — сказала Томое.

— Томое, смаки в усіх різні. Очевидно, знайдуться жінки, яким сподобається навіть такий жалюгідний чоловік, як Шікі, — зауважила Міо.

— Мене приваблюють інтелектуали. До того ж у нього є милі риси — наприклад, ноги затікають у сейдза. Він справді симпатичний. А, звісно, господар здається мені не менш милим.

— …Хмпф.

— Забираю свої слова назад. Це вже не можна просто списати на поганий смак, — похмуро сказала Міо.

Що тут узагалі відбувається?

Я хотів нагадати Міо, що саме їй найменше пасує таке говорити.

До того ж спочатку її слова нібито мали підтримати міко.

Я пригадував, як в Академії чимало людей плутали ім'я Шікі з моїм.

І справді дуже багато.

— …Після такого я не можу далі допитуватися. Мені невідомі ваші вподобання щодо чоловіків. Але… я не бажаю близьких стосунків із такою жінкою, як ви, — твердо сказав Шікі.

Шікі без вагань її відкинув.

Вражає.

Я б не зміг за такий короткий час визначити, чи хочу триматися від жінки подалі.

— Дуже шкода. Тоді принаймні сподіваюся, що ми зможемо добре ладнати як колеги та друзі.

Вона теж вражала.

Обоє усміхалися.

Придивившись, я помітив, що Томое й Міо також холодно всміхалися.

На обличчі міко сяяла лагідна усмішка, а Шікі відповідав викличною.

Я ж усміхався криво.

Доклав усіх зусиль і якось спромігся на вимучену посмішку.

— …Ем, ну… особисто я хочу збільшити нашу бойову силу. Поки ми не знаємо, наскільки сильна супротивниця, я прагну підготувати все можливе для зустрічі з нею. Тому вважаю, що маю укласти договір із цією міко. Я думаю також про безпеку Асори, — пояснив я.

…

Якимось дивом мені вдалося промовити це в такій атмосфері.

Троє послідовників і міко мовчали.

— …То що скажете? — невпевнено запитав я.

Ніхто не висловив ні схвалення, ні заперечення, тому я трохи занепокоївся й попросив хоч якоїсь реакції.

— Навіщо питати нас? Якщо Вака вирішив, ми просто підкоримося, — відповіла Томое.

— Так, я виконаю ваше рішення, — погодилася Міо.

— Я також не заперечую, якщо це рішення Ваки, — додав Шікі.

О, чудово.

— Проте… — продовжила Томое.

Ой, Томое.

Вона хоче поставити якусь умову?

— Що? — запитав я.

— За можливості я хочу, щоб Вака поставив їй кілька запитань про свій світ… саме про сучасність. Я зовсім не можу прочитати спогади цієї жінки. Можливо, через власну силу я розучилася легко довіряти тим, чиєї пам'яті не бачу. Можете сміятися з боягузливої послідовниці, але прошу, — сказала Томое.

Вона дивилася на мене з напруженим обличчям.

Якщо це заспокоїть трьох, я не заперечував.

Якщо дівчина знала сучасну Японію, довіряти їй стало б легше.

Так.

Що ж запитати?

— Ви ж знаєте сучасну Японію, правда? — уточнив я.

Про всяк випадок я вирішив спершу це підтвердити.

— Так. Я рідко залишала своє місце, але дещо знаю.

Її вираз обличчя справді неможливо було прочитати.

Якщо сприймати його просто як усмішку, вона здавалася доброзичливою.

Це звучить банально, але коли красуня настільки природно усміхається, ефект дуже сильний.

У Японії я точно розслабився б і легковажно повірив їй без жодних сумнівів.

— Тоді можна розпитати вас просто зараз? — запитав я.

— Якщо це зменшить ваші сумніви щодо мене, я лише рада. Прошу, запитуйте.

— Гаразд, — відповів я.

— Раз уже випала нагода, гадаю, я зможу відповісти на більшість запитань, пов'язаних із господарем. Така істота, як я, не здатна зберігати всі знання цілого світу, але Японію, а особливо відомості про господаря, я вивчила.

Вона навмисно спрямовує мої запитання?

Але… якщо вона знала моє минуле та оточення, підозр справді стало б значно менше.

Не думаю, що Богиня знала б такі подробиці.

Натомість Цукуйомі здавався саме тим, хто міг зібрати подібні відомості.

Тоді спершу…

— Якого числа виходить щомісячний журнал «Сутінки», який я купую? — запитав я.

Питання було тісно пов'язане з моїм повсякденним життям.

Навіть Томое та інші, напевно, цього не знали.

У «Сутінках» зібралися майстри історичних драм і нові таланти. Мабуть, це одне з найтовстіших і найважчих щомісячних видань Японії.

Іноді до нього додавали креслення діорам і замків, через що журнал ставав іще масивнішим.

Попри це, коштував він дешево й пропонував настільки неймовірний сервіс, що закриття видання будь-якої миті нікого не здивувало б.

Вони займалися цим безумством ще до мого народження, а їхній стан майже не змінювався. Інша назва журналу — «Безсмертне видання».

І все ж із якоїсь причини широкої популярності воно не мало.

— Журнал «Сутінки»? Двадцять другого числа.

М-миттєва відповідь.

— …Правильно, — підтвердив я.

— Як і слід очікувати від величезної компанії, що видає цей журнал як хобі. Його стабільність справді надзвичайна.

Вона навіть знала те, чого не знав я.

Його видавала якась велетенська компанія?

Що це за чудова компанія?

— Томое, думаю, з нею все гаразд, — сказав я.

— Вако, прошу, не шкіріться після одного-єдиного запитання. Поставте ще кілька випадкових, — відповіла Томое.

Але ж вона знає «Сутінки».

Журнал, який я обожнював, хоча про нього знали лише кілька моїх однокласників.

Вона ще й миттєво назвала день виходу.

Вона хороша людина.

Принаймні я вже починав думати, що поганою вона точно не була.

Після цього мені довелося продовжити опитування, але міко майже на все відповідала миттєво.

Сумнівів не залишалося: сучасну Японію вона знала.

Про всяк випадок я торкнувся тем, майже не пов'язаних зі мною, але результат не змінився.

— Томое, немає сумнівів: ця дівчина з мого колишнього світу, — підсумував я.

— Навпаки, мені не подобається, що вона правильно відповіла майже на все, але принаймні це я визнаю, — сказала Томое.

— Міо, схоже, ця міко добре готує. Хіба її знання не допоможуть розширити твоє меню? — запитав я.

— Чи пущу її на кухню, вирішу сама. Але я зрозуміла, що вона справді знає ваш світ, — відповіла Міо.

— Шікі, хіба в дослідженнях тобі не допоможе хтось із магічними знаннями богів? — продовжив я.

— Якщо йдеться лише про вислуховування думок, це буде корисно. У її чітких відповідях я не знайшов жодної шпарини для сумніву, — визнав Шікі.

— Щиро дякую всім. Я новачок, але прошу ставитися до мене прихильно.

…Чому це… у животі з'явилося дивне свербіння?

— Ти трохи забігаєш наперед, — зупинила її Томое.

— Перепрошую?

Томое?

— Щоб стати послідовницею Ваки, треба пройти один традиційний обряд. Звісно, ти також його виконаєш, — заявила Томое.

Навіть я нічого не знав про такий звичай.

Так, я точно не пригадував, щоб установлював щось подібне.

А втім, Міо та Шікі, схоже, одразу зрозуміли, про що йдеться: вони радісно закивали на слова Томое.

Серйозно?

Звідки взявся невідомий мені звичай укладення договору зі мною?

Звичай — це ж дія, яку багаторазово повторюють, доки вона не стає усталеною, правда?

Єдине, що я без винятку робив із Томое та іншими до укладення договору, — це сам договір… А.

Невже…

— Я не знала про такий обряд. Із радістю його пройду. Що саме потрібно зробити?

Зачекайте, невже це…

— Не хвилюйся, нічого складного. Просто битимешся з Вакою, виклавшись на повну, — сказала Томое.

— …Га?

Так і знав!!!

— І з наміром убити, — додала Томое.

Очі міко широко розкрилися!

— Та не існує такого небезпечного звичаю! — вигукнув я.

— Ну-ну, Вако. Результат очевидний, але це своєрідне привітання. Я, Міо та Шікі — усі ми до укладення договору билися з Вакою на повну силу, — пояснила Томое.

— Це правда, але… — пробурмотів я.

— Цілком природно, що ми хочемо принаймні побачити силу нової послідовниці. У слова можна домішати скільки завгодно брехні, — наполягла Томое.

І справді, я не знав ні рівня сили цієї міко, ні характеру її здібностей.

Мені лише здавалося, що вона не поступиться Томое та іншим, тому я вирішив, що вона точно сильна.

А ще — що її теперішньої сили недостатньо, аби супроводжувати мене.

Міо та Шікі безперервно кивали, ніби це було само собою зрозумілим, і повністю підтримували Томое.

— Але битися з наміром убити — це вже… — заперечив я.

— Усі ми робили те саме. До того ж після укладення договору ви вже не зможете по-справжньому битися одне з одним. Така можливість є лише зараз, — пояснила Томое.

— Хм… — замислився я.

— Я припустилася прикрої помилки. Просити прийняти мене до вашої групи, навіть не продемонструвавши своєї сили… Справді, я повелася нечемно. Якщо господар погодиться, я охоче битимуся.

Ого, ця міко теж любить бійки.

Вона не просто не злякалася, а ще й охоче погодилася.

Томое та інші трохи примружилися й прийняли її відповідь.

Ну, якщо я сам не битимуся з наміром убити, нічого серйозного не станеться.

Коли я бився з Томое та рештою, вбивчого наміру теж не мав.

Хоча у випадку Міо це ще питання.

— Тоді перейдемо на просторіше місце. Не хочу битися на території синтоїстського святилища, — запропонував я.

Навіть якщо міко не заперечувала, я цього не хотів.

Я поквапив усіх вийти назовні.

— Гаразд, — погодилася Томое.

Вона також не заперечувала проти переходу в інше місце.

Якщо не брати до уваги саму міко, Томое дуже подобалося святилище, тож така реакція була природною.

— Дякую за турботу, господарю. Порівняно з іншими єдина здібність, якою можу пишатися, — мабуть, моя швидкість. Але я докладу всіх зусиль. Прошу вашої прихильності.

— Так, взаємно, — відповів я.

Швидкість.

Отже, це її головна зброя.

Я думав, вона використовуватиме закляття інь-ян або нагінату.

Хоча швидкість цілком могла поєднуватися з обома варіантами.

Та хіба не дивно, що вона сама розкрила свою перевагу?

…Ех… уже самими цими роздумами я ніби потрапляв у її пастку.

Як і думав, вона безсумнівно належала до типу людей, із якими мені важко мати справу.

Я не міг дозволити їй збити мене з пантелику й перемогти.

Це було б надто жалюгідно.

Битимуся у власному стилі.

А ще змушу її розкрити свої карти, щоб троє послідовників заспокоїлися, і переможу.

Те, що я мав зробити, і те, чого від мене чекала Томое, — теперішній я вже більш-менш розумів обидві речі.

Ми тимчасово залишили територію святилища й попрямували до рівнини, яку бачили дорогою сюди.

— Тут підійде, — сказала міко.

— Зможеш продемонструвати всю свою силу? — запитала Томое.

— Так.

— Вако, ви теж готові? — звернулася Томое.

— Починайте будь-коли, — відповів я.

— Тоді я відійду, — сказала Томое.

Вона вклонилася мені й попрямувала до Міо та Шікі.

Межу майданчика ніщо не позначало, але ці троє легко захистяться від випадкових атак і ударних хвиль, тож хвилюватися не було про що.

Мені залишалося зосередитися лише на білошкірій міко переді мною.

— Я повністю готова. Господарю, повідомте, коли завершите свої приготування.

…

На поясі в неї була парна зброя — довгий і короткий мечі, а в руках нагіната.

До того ж щось вона ховала за пазухою.

Отже, справді підготувалася повністю.

Озброєння було доволі людським способом ведення бою.

— Господарю?

Ми збиралися укласти договір, а зараз — нехай навіть лише формально — мали битися з наміром убити. За таких обставин було б дивно й далі постійно говорити з нею офіційно.

Вона й сама просила мене відмовитися від формальностей.

— Починай будь-коли. Як я вже сказав, тобі наказали битися з наміром убити, тож не стримуйся, — промовив я.

— Ой.

…Раптом на мене обрушилася надзвичайно сильна жага крові.

Не таке очікуєш від тієї, хто ще зовсім недавно називала тебе господарем.

У її усмішці й погляді, які весь час залишалися лагідними, уперше спалахнули справжні емоції.

……

Хоча я ні на мить не відводив від міко очей, її постать зникла.

Якщо це справді була лише швидкість, то її рівень вражав.

У наступну мить я відчув удар по магічному обладунку, який розгорнув вузько й щільно довкола тіла.

Рідка трава на рівнині здригнулася з невеликим запізненням.

У цьому світі існували безглузді закляття на кшталт телепортації, та й я вже звик до багатьох див, тож саме зникнення мене не здивувало.

Невже вона справді могла розвинути таку швидкість без жодного помітного руху?

— Хай це було лише привітання, дивно, що ви не отримали жодної подряпини. Як і слід було чекати. До речі… поки я всього лише безіменна міко, але називати мене тут Безіменною чи просто міко було б незручно.

Її голос лунав невідомо звідки.

Я не бачив її, а присутність виникала то тут, то там, не дозволяючи вхопитися за справжнє місце.

Наче різке мерехтливе світло, вона навмисно то послаблювала, то підсилювала присутність і жагу крові, щоб збити мене з пантелику.

Я глибоко вдихнув і повільно видихнув.

Немає причин нервувати.

Бій однаково буде довгим.

Можна спокійно розмовляти.

— І? — запитав я.

— Тому я назву вам один зі своїх псевдонімів. Ім'я, яким мене колись звали.

— Це дуже допоможе. Відверто кажучи, мені й самому було не до вподоби постійно називати тебе пані міко, — відповів я.

Поки ми розмовляли, я кілька разів відчув нові удари.

До них додавалися й зіткнення з магією.

Жодного з них я не бачив.

Відверто кажучи, це справді вражало.

Я розумів, чому вона пишалася своєю швидкістю.

Спереду, з боків, зі спини — атаки не пробивали захист, але я односторонньо приймав їх одну за одною.

— Фу-фу. Тода. Колись, дуже давно, мене називали так. Щоправда, зовсім недовго, — промовила Тода.

Примітка перекладача: у японській традиції оммьодо Тода — ім'я одного з Дванадцяти небесних генералів, духів-покровителів, яких закликали маги-оммьоджі; його зазвичай пов'язують із вогнем і образом крилатого змія.

— Тода, отже. Зрозумів, — відповів я.

Здавалося, я десь уже чув це ім'я.

Та з почутої раніше розповіді зовсім не випливало, що старі відомості допоможуть зараз.

Замість ритися в пам'яті краще зосередитися на дівчині, з якою я бився.

Вона казала, що мала багато імен і була пов'язана з різними істотами. Якщо чіплятися за кожну таку дрібницю, кінця не буде.

І нехай.

Адже її справжню силу… я все одно змушу показати просто зараз.