Розділ 226 — Свято милування сакурами

Перекладач і редактор: Näki + Claude

І ось… після того минуло кілька днів.

Сьогодні ми перебуваємо на просторій території святилища.

Просто зараз ми в буквальному сенсі милуємося сакурами.

Усе довкола сповнювали веселі голоси, пісні й пиятика.

Спершу мешканці вагалися, чи доречно їсти й пити у святилищі, де вшановують богів, але минуло трохи часу — і вони вже повністю віддалися святкуванню.

Напевно, чималу роль відіграло й те, що їм усе докладно пояснили.

Щоправда… хоча це наше перше ханамі, деякі морські раси не змогли взяти в ньому участь.

Звідси до моря не так уже й далеко.

Але святилище я пересунути не можу.

Я вже думав перенести свято, та тоді пан Сер Вейл попросив дозволу розширити море й зменшити суходіл.

А ще сказав, що після кількох таких свят ми зможемо влаштувати ханамі, на якому зберуться всі.

Нептуни разом із Сарі визначили, які раси братимуть участь цього разу, тож тепер тут одночасно веселилися мешканці моря й суходолу.

Пан Сер Вейл саме пив саке, ласував стравами й без жодних винятків насолоджувався ханамі разом із наземними та морськими расами.

…Як я й думав, пан Сер Вейл справді гідний такого шанобливого звертання.

Краболюди вже почали танцювати, а туналюди серйозно милувалися сакурами й іншими квітами, потроху сьорбаючи асорське японське саке з маленьких чашок.

Сарі, яка теж доклала до свята багато зусиль, спершу сиділа біля мене, але коли я сказав їй походити поміж людьми, вона слухняно пішла спілкуватися з представниками різних рас — переважно з жінками — і спокійно насолоджувалася святом.

Навіть зараз… га? Її немає.

Я почав шукати Сарі очима.

…Гей.

Чомусь я знайшов її розпластаною на гілці дерева.

А, лорелеї вже знімають її звідти.

Напоїв тут і справді безліч.

Мабуть, вона намішала всього підряд і сп'яніла.

Схоже, за нею вже доглядають, тож мені йти туди не потрібно.

— Відкритий і терпимий бог, еге ж. У добу Едо при синтоїстських святилищах справді проводили свята, і ті ставали місцями, де люди збиралися та веселилися. Мені було важко збагнути цю сторону святилищ, але тепер, коли я сама беру участь і бачу все на власні очі, починаю дещо розуміти, — сказала Томое.

Томое була поруч зі мною.

Вона не з тих, хто галасливо розважається. Схоже, їй більше до вподоби проводити час спокійно.

Та й ханамі бувають різними.

Дехто вважає сакури лише приводом зібратися разом, а дехто справді приходить милуватися квітами.

Для когось головне — випивка, а хтось найбільше любить обходити численні ятки з їжею.

Одні вважають, що краще приходити вранці, інші — що ввечері.

Але сваритися через це немає сенсу.

У кожного свій спосіб насолоджуватися святом.

Не треба заважати іншим — просто розважайся так, як подобається тобі.

— Не можна сказати, що люди минулого легковажно ставилися до своїх богів і тому галасували. Якщо в основі їхніх почуттів лежить повага, то й природні вияви цих почуттів не є чимось дивним, — сказав я.

Принаймні я так вважаю.

Існує чимало незвичних свят, але це ще не означає, що ми зневажаємо богів.

Веселощі не дорівнюють бунту.

Звісно, справа не лише в повазі до богів: люди ще й отримують наснагу старатися до наступного свята.

Усе це разом і змушує мене любити фестивалі та заходи при синтоїстських святилищах.

Тому я радий, що зміг провести ханамі в Асорі, хай воно й трохи відрізняється від звичного.

Було б чудово, якби тут з'явилися власні великі свята й сезонні події.

Ми вже вирішили створити браму, що з'єднає це святилище і з суходолом, і з морем.

Це я обов'язково здійсню.

Хочу, щоб усі могли спокійно відвідувати святилище. Навіть якщо це релігійна подорож, я не хочу, щоб люди губилися або гинули в дорозі, як колись під час паломництв до Ісе.

Примітка перекладача: паломництво до Ісе — масове паломництво до Великого святилища Ісе в Японії; Макото згадує історичні подорожі, під час яких люди могли загубитися або загинути дорогою.

— Тут є кому наглядати, а територія така простора, що її можна використовувати навіть для навчання дітей, — зауважила Томое.

— На мій погляд, перетворювати її на навчальний заклад не обов'язково. Мені буде достатньо, якщо це стане ще одним місцем, де люди можуть просто приємно проводити час, — відповів я.

— Так. Хай там як, ми повинні бути вдячні богам за такий чудовий дар, — сказала Томое.

Томое сьорбнула саке з маленької чашки й мала задоволений вигляд.

Настрій у неї змінюється… доволі швидко.

Через справу з міко вона була трохи роздратована, але зараз від цього не залишилося й сліду.

Міо, яка зазвичай майже не відходить від мене, поводилася так само, та нині вона обходила всі ятки й приносила мені їжу.

А я ж і так не був певен, що подужаю всі багатоярусні коробки з їжею, які ми принесли на ханамі.

Вона справді не знає жалю.

Я вже з'їв чимало, але їжі, здається, стало тільки більше, і навряд чи це мені примарилося.

До того ж кількість складених одна на одну коробок наче відрізняється від тієї, що була спочатку…

— Ну, Міо розважається по-своєму, тож нехай, — пробурмотів я.

Дивлячись, як Міо легко прослизає крізь натовп людей і п'яничок, я відмовився від задуму з'їсти все.

Просто постараюся з'їсти стільки, скільки зможу.

Мабуть, так буде найкраще.

— Вако, щодо магічної сили, яку забирає відвідування святилища: схоже, її кількість недостатня, щоб нашкодити здоров'ю, — повідомив Шікі.

— Шікі, я ж сказав, що зараз можеш відпочити від роботи. До того ж Тода вже пояснила нам це, — відповів я.

— Однак кількість відрізняється залежно від людини й не є сталою, тому я вирішив про всяк випадок усе перевірити… — сказав Шікі.

— Гаразд, дякую, Шікі. А тепер іди поїж і випий. До того ж милуватися безліччю квітів, які змусила розквітнути Тода, теж доволі приємно, — мовив я.

Тода й справді змусила сакури розквітнути, як і обіцяла.

Тут росло багато різновидів сакури, зокрема й ті, що зазвичай квітнуть лише влітку або восени.

У Японії таке видовище можна було б побачити хіба що в оранжереї зі спеціально налаштованими умовами, а тут воно розкинулося на всій території святилища й у навколишньому лісі.

Картина була справді вражаюча.

Люди, які люблять квіти, напевно, могли б кілька днів не відводити від них очей.

— Ні! У мене гора справ: треба дослідити рослинність цієї землі й середовище в лісі, — заперечив Шікі.

— Відмовлено. Ти милуватимешся сакурами. На сьогодні твоя робота завершена, — відрізав я.

— А-але… — почав Шікі.

— Якщо Шікі працюватиме, інші теж можуть узятися до справ. Тому сьогодні вихідний. Дослідження відвідування святилища більш ніж достатньо, — сказав я.

— …Зрозумів, — здався Шікі.

Так.

Шікі — справжній трудоголік.

Я й сам маю чимало роботи, заради якої часом доводиться жертвувати сном, тож розумію його почуття.

У моєму випадку, якщо не стається нічого надзвичайного, я справді працюю щодня, але… не думаю, що це те саме, що трудоголізм.

Я вже починаю розуміти, що слова Шікі «зі мною все гаразд» і «я вільний» небезпечно сприймати буквально.

Не знаю, чи його звички заразні, чи просто подібне притягує подібне.

Підлеглі Шікі й люди, тісно з ним пов'язані, мають ту саму рису.

На відміну від Томое та Міо, він колись був г'юманом, і це, мабуть, теж багато пояснює.

Міо й Томое, здається, навчилися отримувати задоволення від сну, а Шікі, схоже, від самого початку не надто його любив.

Пригадую, він казав, що зрадів, коли став лічем і взагалі перестав потребувати сну.

На жаль, навіть після пакту зі мною й отримання г'юманського тіла він чомусь зберіг здатність обходитися без сну — ні, мабуть, це вже справді варто називати здібністю.

Схоже, на його робочому місці панує та сама атмосфера, тож я хотів би, щоб він трохи стримував цю свою особливість.

Зараз він наче слухняно бере участь у ханамі, але чи витримає хоча б пів години — велике питання. Це ж Шікі.

— Тодо, коли ми говорили про відвідування святилища, я не розпитав про подробиці: чому кількість магічної сили різниться між людьми й чому вона не фіксована. Через це точно не виникне проблем? — запитав я.

Після того бою, що відбувся нібито за звичаєм, ми разом із Тодою повернулися до святилища й вислухали її пояснення про всі три храми.

З її розповіді виявилося, що я зовсім нічого не знав про поклоніння, шанування й молитви — тобто про те, що відбувається, коли люди моляться перед богами.

Простіше кажучи, так само як під час поклоніння у святилищі люди жертвують гроші, тут вони витрачають магічну силу.

— Звісно. У всьому трапляються винятки, але різниця між людьми полягає лише в тому, що витрачається кількість, відповідна до їхньої місткості. Якщо людина має десять тисяч одиниць, забереться сто; якщо має сто — одну. Тобто під час звичайного відвідування жертвується приблизно один відсоток загального запасу, — пояснила Тода.

Тода активно знайомилася з мешканцями.

Варто було її покликати, як вона одразу з'являлася поруч і відповідала, що здавалося трохи дивним.

Орки, елдви, туманні ящери, арки, крилаті, ґорґони й феї, травмовані Емою, — схоже, вона обходила всіх і представлялася кожному.

Справді діловий підхід.

Якщо зважати на її майбутню роль тут і в Торговій компанії «Кудзуноха», здається, вона має талант до розподілу людей і організації роботи.

Та особисто я, наймаючи когось, віддав би перевагу не винятково обдарованій людині, а тому, хто має прийнятні навички й залишатиметься з нами до кінця.

Лише тепер я зрозумів, що шукаю саме таких людей.

Можливо, річ у тому, що ми ще не уклали пакт, але Тода поки здається мені радше представницею першого типу.

У ній відчувається якась скутість, яку важко висловити словами.

І це стосується не лише її. У цьому світі я вже багато разів відчував щось подібне.

У компаніях доби Шьова під час найму старанність цінували більше за здібності, але, мабуть, у сучасну епоху такий підхід уже застарів.

Та якщо відкинути систему старшинства, я все одно думаю запровадити довічне працевлаштування.

Підприємство.

Ми житимемо й працюватимемо разом, докладатимемо всіх зусиль і винагороджуватимемо працівників за їхню відданість.

Саме такого я хочу.

Ой, мої думки пішли не туди.

— У такому разі люди на кшталт мене жертвуватимуть доволі багато, — зауважив я.

— Так. Але ви не повинні відчувати цього як тягар, — відповіла Тода.

— Справді. Коли ми молилися вперше, я нічого не відчув, — сказав я.

— Вважайте це магічною силою, яку можна без проблем витратити, — мовила Тода.

— Тоді що ти мала на увазі, коли говорила про нефіксовану кількість і винятки? — запитав я.

— Відповідь та сама. Якщо бажання надзвичайно сильне й щире — наприклад, людина молиться про нього кілька разів щодня або робить це безперервно роками, — тоді, залежно від обставин, це може вплинути навіть на її життя, — пояснила Тода.

— Якщо бажати настільки сильно й щиро… — повторив я.

— Так. Сильне бажання змусить людину віддати значно більше магічної сили. Але з огляду на ставлення мешканців Асори до цього синтоїстського святилища, не думаю, що таке станеться, — сказала Тода.

Тобто для цього треба не лише сильно бажати, а й робити це постійно.

Справді, в Асорі важко уявити подібний випадок.

— Гаразд. Наразі турбуватися справді немає про що, — сказав я.

Я навчив усіх, що під час молитви вони мають розповісти невидимому богові про свою нинішню мету.

Сказав, що це схоже на обіцянку самому собі.

Не «будь ласка, здійсни моє бажання», а радше: «я працюю заради цієї мети, тож спостерігай, як я досягну гідного результату».

Коли мети буде досягнуто, вони знову прийдуть подякувати й дадуть нову обіцянку.

Крім того, я хотів, щоб вони відчували богів інакше. Не так, як ту Богиню, а як близьку, проте недосяжну присутність. Приблизно такі стосунки.

— Я теж так вважаю. Побоювання пана Шікі цілком обґрунтовані, тому я й дозволила йому досліджувати стільки, скільки він захоче, — сказала Тода.

— Пожертвувана магічна сила накопичується у вмістилищі, так? Чи правильно вважати, що показані тобою кулі — це священні вмістилища, у яких перебуває божество? — запитав я.

Примітка перекладача: священне вмістилище (яп. шінтай) — у синтоїзмі предмет, у якому перебуває божество або його дух.

Тода показала нам три священні вмістилища: дві абсолютно прозорі кулі й одну, всередині якої переливалися різнокольорові вогні.

Прозорі належали буддійському храму та Парфенону, а куля зі світлом — синтоїстському святилищу.

Отже, світло всередині кулі — це наша магічна сила.

Мене трохи непокоїло, що все збиралося в одну кулю.

Адже присутності цих священних вмістилищ мали б відрізнятися одна від одної.

— Священні вмістилища, кажете. Гм, ваше розуміння не помилкове, але, якщо бути точнішою, ці вмістилища радше схожі на яйця. Накопичуючи магічну силу, куля змінюватиме свій вигляд, — пояснила Тода.

— …Хе-е, — протягнув я.

Як і слід було очікувати від унікального синтоїстського святилища.

Отже, це форма до народження.

Гаразд, нехай так.

У будь-якому разі саме по собі висмоктування магічної сили під час поклоніння вже не можна назвати нормальним.

— …До речі, пане Макото, на Землі молитви богам також супроводжуються пожертвою магічної сили. Насправді саме цей світ дивний, бо тут така система відсутня, — сказала Тода.

— Що?! — вигукнув я.

Вона прочитала мої думки?!

Ні, справа не в цьому. Така система існує всюди?!

Не може бути!

— Це вже надто притягнуто за вуха. Коли я відвідував святилища у своєму світі… — почав я.

— Більшість людей навіть не усвідомлює самого поняття магічної сили, тож це природно. Вони нею не користуються й не здатні її відчути. Навіть якщо людина витратить невелику кількість, жодної шкоди не буде. Такий запас відновиться менш ніж за день, — пояснила Тода.

Серйозно?

Я й справді не усвідомлював своєї магічної сили, коли жив у Японії.

Виходить, щоразу, відвідуючи святилище, я жертвував богам магічну силу?

І в буддійському храмі теж?

А в церкві?

А, якщо подумати, у церкві я жодного разу не був.

— Чомусь здається, ніби я зазирнув на темний бік світу, — сказав я.

— У далекому майбутньому, коли люди Землі дізнаються про магічну силу, вони, можливо, розкриють і цю істину, — відповіла Тода.

— …Авжеж, — пробурмотів я.

— Але повернімося до теми. Думаю, священне вмістилище незабаром почне набувати форми. Лише від пана Макото воно вже отримало колосальну кількість магічної сили. Щоправда, до завершеної форми ще далеко. Я повідомлю, щойно стануться якісь зміни, а поки просто насолоджуйтеся святом, — сказала Тода.

— Зрозумів, — відповів я.

— Тоді я повернуся до мешканців і розповім їм про пана Макото, — сказала Тода.

— Коли ханамі завершиться, ми укладемо пакт у присутності Томое та інших. Не забудь, — нагадав я.

— Так. Я з нетерпінням чекаю на ім'я, яке отримаю, — відповіла Тода.

Тода зникла.

О, вона з'явилася біля ґорґон.

Те, що ці дівчата говоритимуть про мене, чомусь викликає в мене погане передчуття.

Та це, мабуть, буде звичайна жіноча розмова, а її мені точно не хочеться чути.

Жіночі розмови іноді бувають дуже отруйними.

Можу впевнено сказати: чоловікам краще їх узагалі не слухати.

У мене є старша й молодша сестри, тому навіть удома, ба більше, у власній кімнаті, я часом чув уривки таких розмов.

Саме тому я знаю, наскільки вони отруйні.

Тода, напевно, без проблем влилася в компанію ґорґон і вже насолоджується бесідою.

Хвилюватися немає про що, тож я вирішив більше не думати про це.

…Свято в самому розпалі.

Відтоді як я опинився тут, я побував у багатьох країнах і зустрів безліч людей, але все одно найбільше люблю саме це місце.

Усі мають різні форми й зовнішність, тож на перший погляд тут панує суцільний хаос.

Але я неодмінно хочу захистити це місце.

Асору можна назвати самим слідом мого життя в іншому світі.

Подумавши про це, я відчув, що мушу назавжди закарбувати цю картину в пам'яті.

— Вако? — покликала Міо.

— Міо, їжі вже більш ніж досить… стривай, а це що? — запитав я.

Це Шікі.

Його я точно ні з ким не переплутаю.

Але чому Шікі, повністю непритомний, висить під пахвою Міо?

— Не кажіть так. Я зайшла до орків і побачила великий потенціал у цій «несподіваній страві, запеченій у фользі». Я вирішила, що Вака неодмінно має її скуштувати, — сказала Міо.

— Ні, Міо, я з вдячністю це з'їм, але… що сталося з Шікі? — запитав я.

— Із цим? Він підготував спорядження й потай радився з кількома людьми про похід до лісу, тож я його вирубила, — відповіла Міо.

— Виру… — почав я.

— Ми ж проводимо ханамі, а ця людина зовсім не знає манер. Я обговорювала з Томое й Тодою, як час від часу влаштовувати такі свята — звісно, не настільки масштабні, — і ми вже обирали дати, а цей Шікі… — обурилася Міо.

— Ну, манер йому справді бракує. Так, — погодився я.

Хоча вирубувати його теж доволі сумнівно.

До того ж вони вже обговорюють наступні свята.

Непомітно для мене Томое опинилася поруч із Тодою та ґорґонами.

Отже, Міо ще нещодавно теж була там.

І саме тоді помітила, що Шікі збирається до лісу.

— Якби він лежав на землі, то заважав би іншим, тому я принесла його сюди, де більше місця. Зараз кину десь подалі від очей, — сказала Міо.

Кинеш?

Тобто справді жбурнеш його в якесь випадкове місце?

Ні, стривай, не треба його кидати.

І залишати напризволяще теж не можна.

— Ні, я за ним догляну. Покладемо його відпочити, — сказав я.

— Нізащо! Щоб він відпочивав на колінах Ваки…! — вигукнула Міо.

Хто сказав, що я покладу його собі на коліна?!

Не збираюся!

Так мені самому буде незручно рухатися.

Ясно. Міо, мабуть, уже чимало випила.

Не думаю, що алкоголь здатен нею керувати, але її самоконтроль міг трохи послабитися.

— Ні, я просто дам йому відпочити, — повторив я.

— Тоді я займу його місце! — заявила Міо.

Вона зовсім мене не слухає.

Та це теж звичайна частина наших буднів і один зі слідів того, що я зробив у цьому світі.

Хоча гарний настрій від недавньої рішучості після цього трохи розвіявся.