Розділ 227 — Джерело наївності

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Це вже вчетверте, тож, відверто кажучи, нічого нового в цьому більше немає.

Принаймні я відчував полегшення від того, що переді мною не Рут.

Навіть якби я сам не мав наміру укладати пакт, ніхто не міг гарантувати, що цього не станеться.

А буває й навпаки: я хочу щось зробити, але все складається не так, як мені хотілося б.

Пан Сер Вейл настільки надійний, що мені хотілося зробити його своїм послідовником, але нам обом доводилося зважати на певні обставини, тож до укладення пакту справа так і не дійшла.

Стати послідовником означало б щонайменше віддалитися від власної раси.

Він нептун і нині є опорою асорського моря.

Якби він лише тимчасово діяв разом зі мною, це було б одне, але укласти пакт і зробити його «моїм» послідовником здавалося мені дещо неправильним.

Замість того щоб закріплювати становище пана Сера Вейла пактом, він сказав, що цілком може діяти як представник морських мешканців і виконувати накази просто як один із жителів Асори.

З огляду на силу й становище ватажок нептунів навіть може керувати морем, тож перетворити його на мого послідовника було б радше марнотратством.

Серед Вищих Драконів немає того, хто керував би морем.

А нептуни, наскільки я чув, живуть у морях із прадавніх часів і вирізняються великою силою.

Ця раса змушує замислитися, чи не посідають нептуни в морі місце, подібне до ролі Вищого Дракона.

— Пане Макото, про що ви думаєте?

Усередині магічного кола, накресленого для обряду пакту, до мене заговорила Тода.

Помітила, що я замислився, еге ж.

Нас огортало червоне світло, і ми чекали, поки воно вляжеться.

Хоча це й називається обрядом, самим учасникам робити особливо нічого.

Усе завдяки Томое та іншим, які швидко й належно підготували процес.

Першого разу всім займалася Томое, а під час пакту з Міо я взагалі був непритомний.

Коли настав час Шікі, Томое й Міо задумали змішати його з використаними перснями, тож я й тоді ні до чого не доклав рук.

Виходить, під час укладення власних пактів я справді нічого не робив.

— Ні, просто подумав, що вже давно не збільшував кількість своїх послідовників, — відповів я.

— Щоб ви не пошкодували про це рішення, я обіцяю всіма силами підтримувати вас і в особистих, і в публічних справах, — сказала Тода.

— Дякую, — відповів я.

Таке враження, ніби я слухаю шлюбну обітницю.

…

І все ж жодне слово Тоди не здавалося мені по-справжньому щирим.

Невже я стаю надто недовірливим?

Після укладення панівного договору вона не зможе вчинити нічого надто серйозного, та й спробувати якийсь підступний задум їй, напевно, буде неможливо, але…

Схоже, я все одно ще не можу повністю розслабитися.

Я лише певною мірою змирився з її присутністю.

Звісно, я також розраховую, що вона стане бойовою силою в нашій обороні.

Сумніви.

…Так, саме сумніви.

Якщо вже я сам їх помітив, то не можу вдати, що нічого не сталося.

Червоне світло, що огортало нас із Тодою, перетворилося на стіну між просторами, де ми стояли одне навпроти одного.

Пакт нарешті завершився.

Усе свідчило, що він минув без проблем і так само, як завжди.

Ну ж бо, якої форми тепер набуде Тода?

Вона й раніше виглядала людиною, тому, мабуть, її зовнішність майже не зміниться.

Це панівний договір, тож навряд чи її людська подоба зазнає великих змін.

Мені самому змінювати форму не потрібно, тому світло з мого боку вляглося раніше.

— …

Я мовчки чекав, поки згасне світло довкола Тоди.

Я збирався назвати її Сакурою .

Можливо, це надто просте рішення, але вона перебувала в синтоїстському святилищі серед сакур, а пакт ми укладали в день милування сакурами, тому це ім'я здавалося цілком доречним.

— Це… моє нове тіло? — пробурмотіла Тода.

Як я й очікував, оголена Тода, яка сиділа навпочіпки, підвелася й промовила це.

Що таке? Тут щось…

Тода спокійно випросталася, подивилася на підняті руки, а потім перевела погляд на ноги й усе тіло.

Зрозуміло, вона помолодшала.

Вік зовнішності таких істот особливого значення не має, але раніше Тода виглядала трохи старшою за мене.

Десь на середину третього десятка.

А тепер її тіло стало схожим на тіло приблизно десятирічної дівчинки.

Якщо покладатися на мій орієнтир, створений за стандартами цього світу з його вродливими мешканцями, їй без сумніву було близько десяти років.

Як би це сказати… видовище знайоме.

Навіть дивлячись просто на оголену Тоду, я лише трохи здивувався тому, що зовсім не розгубився.

— Як почуваєшся? Жодних проблем немає? — запитав я.

— Пане Макото… я почуваюся чудово. Не думала, що панівний договір настільки збільшить мою силу. Шкода лише, що моє бажання колись битися з вами на повну силу вже ніколи не здійсниться, — сказала Тода.

Зрештою, тепер вона зв'язана панівним договором.

Навіть із мого дозволу вона не зможе битися на повну.

Томое та інші часто на це скаржаться.

Кажуть: «Якби я могла використати всю силу, то протрималася б трохи довше».

Тода, яка промовила це з лукавою усмішкою, мабуть, відчувала те саме.

— Омолодження. Після випадку із Шікі в цьому немає нічого дивного, — сказала Томое.

— Він узагалі перетворився зі скелета на г'юмана. На його тлі те, що ця дівка стала схожою на малу, — дрібниця, — додала Міо.

Томое й Міо спокійно розглядали Тоду.

Томое мала трохи задоволений вигляд.

Що ж, її можна зрозуміти.

Окрім зміни рис і видимого віку Тоди… змінилося ще й волосся.

Її чорне волосся стало темно-смарагдово-зеленим.

Наче колір лісу.

Але ж її стихія — вогонь, до того ж вона служила японському божеству.

І все одно волосся зелене.

Чорне ще якось відповідало її здібностям, а цей колір став несподіванкою.

— Як і слід було чекати, від людської форми вона не відійшла, — пробурмотів Шікі.

Схоже, він думав про те саме, що й я. Шікі серйозно дивився на Тоду, промовляючи ці слова.

Тода оглянула власну зовнішність, кілька разів кивнула, пробурмотіла арію й одягнула вбрання міко.

Існує навіть магія швидкого перевдягання?

Зручно.

— Тоді, пане Макото, я хотіла б отримати ім'я.

— Гаразд. Нове ім'я Тоди буде: Са… — почав я.

— ?

Я вже хотів сказати «Сакура», але чомусь зупинився.

Бо в голові раптом спливло інше ім'я.

Що робити?

Ні.

Сакура не годиться.

Я вже відчував через нього дискомфорт.

Чомусь здавалося, що давати цій людині таке ім'я не варто.

— Вако? — озвалася Томое.

— Вако? — запитала Міо.

Томое й Міо стривожено подивилися на мене, коли я завагався.

— Вибач. Твоє нове ім'я — Тамакі, — сказав я.

— Тамакі… — повторила вона.

— Так. Іще раз: радий співпраці, — сказав я.

Чому в голові раптом виникло ім'я Тамакі?

Серед моїх знайомих не було жодної людини з таким ім'ям.

— Так. Пане Макото, старші, від сьогодні мене звати Тамакі. Прошу вашої прихильності, — сказала Тамакі.

Тода глибоко вклонилася — ні, уже Тамакі.

Моя нова послідовниця.

Та вона очевидно була послідовницею з зовсім іншим значенням, ніж Томое та інші.

— …Тоді, Томое, решту залишаю тобі, — сказав я.

— Так. Я належно навчу її правил Асори. У майбутньому ми використовуватимемо її допомогу, тому я також навчу її користуватися Туманною Брамою… — почала Томое.

— Щодо цього: достатньо навчити її пересуватися Брамою лише в межах Асори, — перебив я.

— Що це означає, Вако? — запитала Томое.

Я не відповів, лише махнув рукою й повернувся до них спиною.

— Я ненадовго піду. Якщо милування сакурами триватиме до ночі, не заважайте людям, гаразд? Я теж повернуся, коли настане ніч, — сказав я.

Промовивши це, я зник.

Я телепортувався до своєї кімнати, абияк приготувався й вирушив на Пустище.

Перемістившись туди, де колись стояла база Дзенно, я полетів у певному напрямку.

Мабуть, чимало місцевих мамоно здатні бодай приблизно оцінювати силу супротивника, тому ніхто на мене не напав, і менш ніж за годину я дістався мети.

— Якщо правильно пам'ятаю, це було десь тут, — сказав я.

Скільки сягав погляд, довкола простягалася однакова червонувато-бура земля.

Місце, де почалося моє життя в іншому світі.

Тут справді не було нічого — аж смішно.

І все ж тепер я зміг за короткий час дістатися навіть цього краю світу.

Цей факт чомусь веселив мене й викликав бажання засміятися.

— Якщо подумати, час промайнув миттєво, — сказав я.

Монолог, якого ніхто не почує.

Після прибуття до іншого світу на мене напала Томое, я отримав місце під назвою Асора, потім на мене напала Міо…

Я багато разів думав, що мушу змінитися, але дійшов аж сюди, нібито не змінивши власної основи.

…Принаймні так мені здавалося.

Я… змінився.

Змінився непомітно для самого себе.

Принаймні тепер я зовсім не та людина, якою був у Японії.

Якщо хтось вороже налаштований і зазіхає на моє життя, відповісти силою нормально, а те, що внаслідок цього я забирав життя, можна вважати неминучим.

Якби мої думки обмежувалися цим, усе ще могло б бути нормально.

Але нинішній я вже інший.

Тепер я вважаю смертельні бої такими ж природними, як дихання.

Спершу це стосувалося лише тих, хто спрямовував на мене жагу крові.

Трохи згодом — усіх, хто мав намір битися й стояв на полі бою.

А тепер — майже всіх народжених живих істот.

Я почав вважати природним те, що вони вбивають і гинуть.

Адже г'юмани й напівлюди забирають чужі життя вже самим фактом свого існування.

Авантюристи піддаються жадібності й гинуть від мамоно, мамоно нападають на село й убивають усіх мешканців — я почав вважати ці випадки однаковими.

Цікаво, чи ставився б я до життя так легко, коли був японським старшокласником.

Коли це почалося?

Коли Варіанти розперезалися в Ротцґарді?

Чи тоді, коли я не зміг опиратися Богині й зрештою був змушений битися в столиці Лімії?

Може, під час подорожей різними країнами, зокрема землями раси демонів?

Не знаю.

Можливо, ще тоді, коли ми обговорювали розведення в Асорі корів і овець, а я навчився спокійно їсти їхнє м'ясо.

Та виразно я помітив цю зміну трохи після розмови зі старшою в Лімії.

Тоді я відчув, що моє ставлення до життів у бою зовсім не схоже на думки багатьох солдатів.

Відверто кажучи, мораль почала здаватися мені чимось бляклим.

Це лякало.

На поверхні свідомості я нібито вважав мораль і життя важливими, але в глибині душі ці слова взагалі не відлунювали. Дивне відчуття.

Можливо, саме тому останнім часом я дедалі частіше поринав у роздуми.

З Томое та іншими я радився щодо компанії й Асори, але розмови про мене самого — це інше.

Питання про те, що мені робити із самим собою, не належить обговорювати з кимось іншим.

Це рішення я повинен ухвалити сам.

Мені не потрібні чужі поради, хто б їх не давав.

— Якщо причина в тому, що я надто багато вбивав, дороги назад уже немає. Із цим нічого не вдієш, — сказав я.

Якщо через численні вбивства вони стали для мене такими ж природними, як дихання, і перетворилися на невіддільну частину життя, то вже запізно.

Бо я вже став таким.

— Утім, я досі здатен поводитися нормально. Діяти розсудливо теж можу, тож цього повинно вистачити, — сказав я.

Хоч би як мало я цінував життя в глибині душі, я все одно можу ставитися до нього як до чогось важливого.

Окрім людей, із якими мене пов'язують глибокі стосунки, більшість навряд чи взагалі помітить різницю.

— Проблема в іншому. І вона стосується не лише мене. Оце вже погана новина, — сказав я.

Інша проблема, яку я помітив, роздумуючи про себе.

Я… дещо навмисно оминав.

Здається, часом робив це несвідомо, а часом — цілком навмисно.

Інакше кажучи, це серйозна хвороба.

Я…

— Я тікав від зла, — сказав я.

Від злого наміру, спрямованого на мене іншими.

Від зла, яке несправедливо розподілене в суспільстві.

І в Японії, і в цьому іншому світі.

Я весь час тікав від нього.

Коли доводилося зустрічатися з ним, я вимикав думки й силою змушував його замовкнути.

Навіть майбутнє я уявляв просто: успадкувати доджьо своєї вчительки, навчати інших стрільби з лука й самому продовжувати тренування.

Щодо шлюбу, я думав, що просто одружуся, коли настане відповідний вік.

Звісно, конкретної людини в мене не було.

Якщо успадкувати доджьо не вийде, я міг би стати державним службовцем у рідному місті. Усе це були лише туманні припущення.

Я не міг уявити себе в боротьбі з іншими за підвищення й вважав, що такі речі мені не підходять.

Міркувати про це не було сенсу. Я не геній і не вундеркінд, тому вважав, що не повинен прагнути подібних висот.

…Мені вистачило б життя, у якому є лук і мої захоплення.

Ось і все.

Навіть після потрапляння до іншого світу це не змінилося.

Спершу я думав, що просто тікаю від складних речей, але історію світу й будову магії я засвоював без особливих проблем, тому причина, напевно, була в іншому.

Зло авантюристів, зло торговців — у цьому світі, вся поверхня якого вкрита жадібністю, їхні змови не раз були спрямовані проти мене, і я часто опинявся втягнутим у них.

У таких випадках я навіть уживав певних заходів, але завжди діяв наполовину й ігнорував корінь проблеми.

А іноді просто залишав усе Томое та іншим.

Ситуація з паном Рембрандтом і хворобою прокляття була особливо жахливою, але навіть тоді причина того, що сталося, мене майже не цікавила.

Я лише думав, що помирати через таке було б зовсім не смішно.

Навіть дивним звинуваченням напівбожевільного Ілумґанда я не приділяв особливої уваги.

Бо він не становив для мене загрози. Якби він напав силою, я просто відповів би — оце й усе.

Я не дивився на приховану передісторію подій.

Адже ніхто не хоче добровільно лізти в таку брудну справу.

Коли є можливість, людина воліє жити, нічого про це не знаючи.

Правда ж?

Якби я швидше ухвалював рішення, чи могли події піти іншим шляхом?

Навіть тепер я часом думаю про такі дрібниці.

Хоча після потрапляння до цього світу вже чудово зрозумів, наскільки безглузді такі роздуми.

— Очі Тоди… ні, Тамакі, були очима зла, — сказав я.

Гадаю, в них змішалося безліч почуттів.

Навіть якщо я називаю це злом, воно було не єдиним.

Там чітко відчувалися страх і доброзичливість.

Але була й злоба.

Як би це пояснити… та дивна атмосфера, той сильний тиск. Тепер, озираючись назад, я думаю, що відчуття нагадувало моменти, коли Богиня наказувала мені щось безглузде, а також перші зустрічі з Роною та Зефом.

Так. Це були очі того, хто щось у собі стримує.

«Нарешті настав день, коли я побачив такий погляд навіть в Асорі», — подумав я тієї миті.

І зрозумів, що вже запізно.

— …Тому я не дозволю Тамакі залишати Асору. Вона стане послідовницею, яка до самого кінця захищатиме це місце, — сказав я.

Тоді її злоба не становитиме великої проблеми.

Ми вже уклали пакт.

Вона зможе як завжди доглядати синтоїстське святилище й храми, тож це буде одним пострілом убити двох зайців.

— …Гаразд. Час іти, — сказав я.

У місці, де все почалося, я ухвалив рішення.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— О! Пане Райдо, давно не бачилися.

— Давно не бачилися, пане Рембрандт. Ви надали мені кімнату, а я майже не навідуюся. Перепрошую, — сказав я.

— Не переймайтеся. Ми теж хотіли поговорити з вами… точніше, дещо обговорити, тому я саме думав запитати, коли ви матимете час, — відповів Рембрандт.

Вечір.

Я прийшов до резиденції Рембрандтів у Ціґе.

Коли я попросив якнайшвидше призначити зустріч, працівник приймальні відповів, що для мене знайдуть час уже сьогодні ввечері.

Не думав, що зустрінуся з такою зайнятою людиною того самого дня.

— Обговорити? Пане Рембрандт, зі мною? Щось сталося з вашими доньками? — запитав я.

Я не робив нічого дивного із Сіф та Юно й не повідомляв їм нічого, чого мав би соромитися.

Якщо це питання від них, немає потреби говорити настільки офіційно.

— Ні, вони живуть насиченим і повноцінним життям. Завдяки вам, пане Райдо, — відповів Рембрандт.

— Радий, що ви так вважаєте, — сказав я.

— Звісно. Тож, пане Райдо, яка справа привела вас сюди? Буду радий, якщо зможу допомогти, — сказав Рембрандт.

Якщо зможе допомогти, еге ж.

Серед усіх моїх знайомих він найбільше підходив для цього.

Напевно.

— Річ у тім… — почав я.

Після короткої паузи я остаточно зміцнив свою рішучість.

— Будь ласка, навчіть мене людського зла, — попросив я.

— …Хо-о? Зла? Досить незвичне прохання, — відповів Рембрандт.

— Зла або… можливо, суспільства? Я не знаю, як правильно це назвати. Але в голові маю цілком чіткий образ… — сказав я.

Я помітив, як примружилися очі пана Рембрандта й пана Морріса, який був поруч.

Гадаю, вони зрозуміли справжній зміст моїх слів.

— Досі я дивився на торгівлю надто ідеалістично й… долав усе грубою силою. Але тепер настав етап, коли я вже не можу відводити очі. Принаймні я так відчув, — сказав я.

— Але саме так пан Райдо й досягав найкращих можливих результатів. Дуже мало торговців здатні дивитися лише на клієнтів і, йдучи таким шляхом, досягти стількох успіхів, — зауважив Рембрандт.

— Саме так, пане Райдо. Ви розширили справу способом, недоступним іншим, і здобули задоволення покупців. Тепер до вас напряму звертаються цілі держави, а ваше ім'я вже стало відомим. Цим слід пишатися, — додав Морріс.

Пан Морріс і пан Рембрандт спробували втішити мене після такого самокритичного зізнання.

Моє ім'я справді вже відоме в інших країнах, а ще — хоча цього я сказати не можу — я маю зв'язки з расою демонів.

Так чи інакше, моє життя торговця складається вдало.

Але лише «так чи інакше».

— Я не збираюся змінювати основу своїх методів. Просто хочу, щоб моя компанія могла долати конфлікти не завдяки випадковому збігу обставин, а передбачаючи їх і готуючись заздалегідь. І думаю, що більше не можу відвертатися від зла інших людей, хоч би й трохи, — сказав я.

Потрібно дивитися на реальність і краще пізнати бруд людських вчинків, якого я намагався не бачити, але все одно постійно зустрічав.

Унаслідок цього я, можливо, почну сприймати не лише г'юманів, а й напівлюдей у гіршому світлі.

Щоб змінити враження, яке справляю на компанії, торговців і шляхту, я не можу й надалі в усьому покладатися на Томое та інших.

Якщо я — їхній представник — залишуся таким, компанію сприйматимуть лише як організацію, яку неможливо знищити.

Аби сама думка про втручання у справи Торгової компанії «Кудзуноха» стала табу, я як її представник повинен перестати бути вузьким місцем, що заважає цьому образу вкоренитися.

Я мушу позбутися власної наївності.

Скільки разів я вже про це думав.

Але нарешті… зрозумів, що саме повинен зробити.

Цього разу я точно це зроблю.

Відвертати очі було… наївно.

— …Тобто ви хочете, щоб я розповів вам про темряву, яку сам ношу в собі як торговець? — уточнив Рембрандт.

— Так, — відповів я.

— Буває, що знання приносить лише жаль. Я впевнений, що пан Райдо здатен відкинути всіх, хто чіпляється за дріб'язкове почуття поразки, і йти далі своїм шляхом. Але… ви справді хочете це вивчити? Навіть маючи важливу умову, яка дозволяє вам відкинути зайві думки й просто прямувати вперед, тримаючись власних ідеалів? — запитав Рембрандт.

— …Так. Це стосується не лише мого життя торговця, а всього життя загалом. Я більше не можу від цього тікати, — відповів я.

— Вам це під силу… Та якщо пан Райдо сам ухвалив рішення, іншим уже не випадає втручатися, — сказав Рембрандт.

Пан Рембрандт тихо зітхнув і замовк.

Мені залишалося лише чекати на відповідь.

Пан Рембрандт розмірковував із заплющеними очима, потім кивнув, розплющив їх і подивився на пана Морріса.

Пан Морріс мовчки кивнув у відповідь.

— …Гаразд. Я навчу вас усього, чого зможу, про думки, що переповнюють суспільство, і про їхню основу. На щастя чи на біду, в Ціґе для цього є ціла гора навчального матеріалу. Однак маю особисте прохання, пане Райдо: будь ласка, не змінюйте свого ставлення до покупців, — сказав Рембрандт.

— Так. Пане Рембрандт, дуже вам дякую! — відповів я.

— І все ж я не очікував, що пан Райдо сам скаже, що хоче стати звичайним торговцем, — сказав Рембрандт.

Пан Рембрандт миттю повернувся до своєї лагідної усмішки, розслабився й засміявся.

— Н-невже? — перепитав я.

— Навіть у Ротцґарді ви встановили контроль грубою силою. Я дедалі більше захоплювався вашим майбутнім, пане Райдо. Не думав, що ви спіткнетеся, — сказав Рембрандт.

— З мого погляду, я спотикався вже безліч разів, — відповів я.

Мені зовсім не здавалося, що справи в Академії йшли краще, ніж у Ціґе.

— На відміну від цього міста, там немає гарантії, що Гільдія стане на ваш бік, — сказав Рембрандт.

— Це правда. Порівняно з Ціґе налагоджувати зв'язки з Гільдією та торговцями було значно складніше, — відповів я.

— Ха-ха-ха, — засміявся Рембрандт.

У його сміху відчувався прихований підтекст.

Пан Морріс із таким самим виразом обличчя кілька разів кивнув.

…

— А до речі, яку справу мали до мене ви, пане Рембрандт? Я досі її не почув, — запитав я.

Відчувши легкий дискомфорт, я змінив тему.

— Нічого особливого. Порівняно з рішучістю пана Райдо це лише дрібниця, — відповів Рембрандт.

Не втрачаючи задоволеної усмішки, він поставив лікті на стіл і зчепив пальці перед ротом.

Цей дещо театральний жест мав дивовижну силу.

Я мовчки чекав на його наступні слова.

— Незабаром у цій країні станеться революція. Саме щодо цього я хотів із вами порадитися, — сказав Рембрандт.

— Що? Революція? — перепитав я.

Га?