Розділ 228 — Навчання з ходу

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Революція — це він про ту, що змінює суспільство? Про справжню революцію?

Коли я перепитав, пан Рембрандт кивнув, тож сумнівів не залишилося.

А під «цією країною» він мав на увазі Королівство Айон?

Інакше кажучи, з'явилися люди, здатні підняти заколот проти королівської влади.

…Га? Хіба це не надзвичайно серйозно?

Чому пан Рембрандт такий спокійний?

— Саме так, революція. Подробиці я поясню вам у процесі навчання, пане Райдо, але якщо говорити про строки… гадаю, усе почне рухатися вже до літа, — сказав Рембрандт.

— До літа?! А-але ж до нього залишилося менше пів року! — вигукнув я.

Хоча Королівство Айон і не є прифронтовою державою, що безпосередньо воює з расою демонів, воно належить до чотирьох великих держав.

Якщо велика тилова країна, що перебуває в союзі з Лімією та Ґрітонією, загрузне в громадянській війні, їй буде вже не до війни з расою демонів.

Ні-ні-ні.

Хіба це не набагато важливіше за мою рішучість?

Якщо в цій країні спалахне громадянська війна, її полум'я може охопити навіть Ціґе.

Не хочу навіть припускати, але… невже це теж якось пов'язано з расою демонів?

— Ха-ха-ха! Організація, яку викрили ще до початку дій, однаково не здатна здійснити щось настільки велике, як революція. Виявити їх за пів року до виступу — уже блискучий результат, пане Райдо, — відповів Рембрандт.

— До речі, цю справу не організовувала раса демонів. Не можна сказати, що демони зовсім ні до чого, але й глибоко вони не причетні, — додав Морріс.

Пан Морріс ніби прочитав мої думки.

І все ж… сама думка, що така велика подія, як революція, станеться вже за пів року, здається мені неймовірною, а пів року, на мою думку, минає миттєво.

Я так вважаю, але…

Схоже, пан Рембрандт і пан Морріс переконані, що пів року — цілком достатній строк.

— То щодо чого саме ви хотіли зі мною порадитися у зв'язку з революцією? — запитав я.

— Угу. Скажу прямо. Я хочу, щоб ви побачили, як Ціґе діятиме в той час, і висловили свою думку, — відповів Рембрандт.

Як Ціґе… діятиме?

— І ще я хотів почути думку пана Райдо про саму революцію, — продовжив Рембрандт.

— Мою думку? — перепитав я.

По-перше, я майже нічого не знаю про Королівство Айон.

Відверто кажучи, крім Ціґе, я взагалі не знайомий із цією країною.

Якщо не помиляюся, вона славиться збиранням інформації та своєю кіннотою.

Оце й усе, що я знаю.

— Перепрошую, але я не знаю внутрішнього становища Королівства Айон, тому не маю щодо нього жодної думки, — відповів я.

Я трохи поміркував і сказав саме те, що думав.

Зараз не час намагатися показати себе в кращому світлі.

— Цього достатньо, — сказав Рембрандт.

— Га?

— Ні, як би це краще сказати… так навіть краще, — пояснив він.

— Ем…

— Якби ви вже мали певні знання й власну думку про цю країну, я, звісно, хотів би почути і її. Однак мене набагато більше цікавить, як пан Райдо сприймає саме поняття «революції». Називати цю революцію звичайною, мабуть, було б дивно, але що ви загалом про неї думаєте? — запитав Рембрандт.

Тобто розмова не обов'язково має стосуватися саме Айону.

Революція.

Образ доволі розпливчастий, але це означає зміну верхівки держави, так?

Переважно силою або незаконними методами.

А якщо революція переможе, разом із нею зміняться уряд і економічний лад.

Якщо мене питають, що я про це думаю, то, мабуть, відповідь залежить від епохи й устрою суспільства.

Якби влада була доброю, революція взагалі не почалася б, тож коли країною безкарно править поганий уряд, революція може бути виправданим шляхом до змін.

Вона матиме безліч побічних наслідків, але… я не можу сказати, що це цілковито неправильно.

Отже, моя думка така: залежно від обставин це може бути прийнятним методом.

— Я не вважаю революцію правильним рішенням у кожній ситуації, але гадаю, що іноді вона необхідна, — відповів я.

— Хо-о! — вигукнув Рембрандт.

— Це… — промовив Морріс.

Я очікував, що їм не сподобається моя надзвичайно розмита відповідь, але обидва просто щиро здивувалися.

— Я сказав щось дивне? — запитав я.

— …Ні. Мене лише здивувало, що ви не вважаєте революцію злом, — пояснив Рембрандт.

— Якщо влада прогнила, революція неминуче станеться. Гадаю, такі випадки бувають. І коли революція виникає саме з цієї причини, вона, на мою думку, необхідна, — відповів я.

— Розумієте, король, який править країною, отримав це право від божества, — сказав Рембрандт.

Тобто від Богині.

Але така логіка звучить досить переконливо.

Мовляв, король має дане згори право, тому й може керувати державою.

Як це називалося?

Пам'ятаю, ми проходили це на всесвітній історії.

…Божественне право королів?

Так, саме воно.

Щоправда, у цьому світі божественне схвалення справді існує, тож це не просто зручне виправдання.

— Іншими словами, храм і простий народ вважають революцію безумовним злом, — доповнив Морріс.

Пан Морріс доповнив пояснення.

Зрозуміло.

Ось чому сама моя думка, що революція «може бути необхідною залежно від обставин», уже сама по собі є єрессю.

Надалі треба стежити за словами.

Утім, я вперше в житті обговорюю революцію, тож навряд чи часто повертатимуся до цієї теми.

— Тоді я сказав дещо недоречне. Перепрошую, надалі буду обережнішим, — сказав я.

— Ні, я вважаю, що пан Райдо має рацію. Просто це не та думка, яку варто висловлювати прилюдно, тому правильно, що ви взяли це до уваги, — відповів Рембрандт.

— Ха-ха, дякую, — промовив я.

— Хм-м. Зате тепер говорити буде значно легше, — сказав Рембрандт.

— І справді, — погодився Морріс.

Здавалося, пан Рембрандт і пан Морріс обмінялися цілою розмовою самими поглядами.

Мені лише здається? Навіть тут, у приймальні, атмосфера раптом стала тривожною.

— Пане Рембрандт… невже ви берете участь у цій революції? — запитав я.

Я поставив це запитання з певним острахом.

Раніше він казав, що не стане торговцем, який наживається на війні, але якщо він поділяє переконання революціонерів, така можливість цілком реальна.

Адже тоді його метою був би не прибуток.

— Я не причетний, — відповів Рембрандт.

— А, зрозуміло, — відповів я.

— Поки що, — додав Рембрандт.

…

— Згодом я дам вам документи щодо революції, яка готується в Айоні. Якщо коротко, це кумедна компанія ідіотів, — сказав Рембрандт.

— Хіба це не означає, що все погано? — запитав я.

— Угу, саме так. Усе погано. Ми щодня відчуваємо щось подібне, маючи справу з урядовцями Ціґе, але ці справді безнадійні, — відповів Рембрандт.

— Так… — погодився Морріс.

Цього разу серйозно кивнув не я, а пан Морріс.

Пан Рембрандт двічі наголосив, що вони безнадійні. Невже настільки?

Я не зустрічав призначених до Ціґе урядовців, але якщо їх оцінюють саме так, мабуть, і добре, що ми не перетнулися.

— Пане Райдо, ви знаєте, кому належить Ціґе? — запитав Рембрандт.

Пан Рембрандт поставив це запитання, не змінюючи втомленого виразу обличчя.

Принаймні це я знав.

— Якщо не помиляюся, якомусь шляхтичу… здається, четвертому принцу, — відповів я.

Він іще зовсім малий.

Якщо відрахувати час відтоді, коли я про це почув, зараз йому приблизно шість років.

— Саме так. Нинішній король невдовзі після народження подарував ці землі четвертому принцу, якого страшенно балує, — пояснив Рембрандт.

Ціґе подарували немовляті?

Звучить жалюгідно.

Отже, до того місто належало самому королю.

— Тобто раніше Ціґе перебувало в особистому володінні короля? — перепитав я.

Це була територія під прямим управлінням корони?

Ну, оскільки батько подарував її синові, навряд чи якийсь шляхтич наважиться відібрати місто, тож у певному сенсі це має логіку.

…

…

— Щ-що таке? — занепокоївся я.

Після мого уточнення вони обидва просто мовчки дивилися на мене.

Не витримавши цього, я заговорив, а пан Рембрандт тихо зітхнув і почав пояснювати.

— Ціґе — друга за прибутковістю земля в Айоні. Щоправда, це місце визначене лише за обсягом сплачених податків, — сказав Рембрандт.

— Хе-е, — протягнув я.

Вражає.

Це справді жваве місто, до того ж воно стоїть біля Пустища.

Я знав, що через нього проходить величезний потік людей і що місто має чималу силу, але не думав, що навіть у такій віддаленій місцевості воно посідає друге місце в Айоні за податковими надходженнями.

— Головний недолік — відстань від столиці. Проте населення, масштаб економіки, розташування біля входу до Пустища, статус кінцевої точки Золотого шляху та якість авантюристів роблять цінність цього міста майже незмірною, — пояснив Рембрандт.

— Розумію, — відповів я.

— І король віддав права на це місто дитині, яка буквально нічого не здатна зробити, — продовжив Рембрандт.

А.

Тепер зрозуміло.

Я нарешті усвідомив, чому пан Рембрандт такий обурений.

Передати комусь права на Ціґе може лише людина з величезною владою.

Віддати таку владу дитині означає лише збудити недобрі думки в людей довкола, та й самій дитині це не принесе нічого хорошого.

Хай би яким милим було це дитя, для батька це неправильне рішення.

Переносити сліпу батьківську любов у державне управління не можна.

— І що було далі? — запитав я.

— Король власноруч і безглуздо відмовився від частини своєї влади. І це попри те, що через велику кількість дітей у нього й так виникли складнощі зі спадкуванням престолу. Якби він свідомо прагнув такого результату, його можна було б назвати неабияким інтриганом, — сказав Рембрандт.

— З ваших слів не схоже, що він мав такий задум, — зауважив я.

— Хоча король іще здоровий, він із легкістю віддав прибуткове для держави місто, наче воно нічого не варте. Та ще й не приставив до принца здібного й відданого підлеглого. Я цілком розумію почуття тих, хто хоче здійняти революцію. У ті часи я посилав людей, переодягнених аборигенами, і вони нападали на нього щоночі, — сказав Рембрандт.

…Н-нападали на нього.

Наскільки ж сильно ви розлютилися?

Так, місто подарували дитині, але ж повсякденне життя мешканців не мало б через це змінитися.

— …Відтоді новопризначеними урядовцями ставали лише шляхтичі, що перебували під впливом матері четвертого принца, і вони постійно змінювали одне одного. Такі люди серед шляхти не рідкість, але всі вони прагнули лише висмоктати з цього міста якомога більше, — доповнив Морріс.

Пан Морріс знову розширив пояснення.

Ну й справи.

Проблеми, мабуть, накопичувалися з неймовірною швидкістю.

Це вже безпосередньо впливало на щоденне життя мешканців.

Не дивно, що пан Рембрандт хотів його вдарити.

Щоправда, сам пан Рембрандт короля не бив. Це лише його люди, переодягнені аборигенами, потайки нападали на монарха, тож, мабуть, він іще неабияк стримувався.

Якщо урядовці навіть не знали, що коїлося з королем, це було не більше ніж способом випустити пару.

— До нас один за одним приїздили божевільні дрібні чиновники та тупоголові генерали, в яких замість мозку самі м'язи. Це була криза, що назавжди залишилася в історії Компанії Рембрандта. Справді, у батьківського потурання мають бути межі, — сказав Рембрандт.

— Криза, яка залишилася в історії компанії? — перепитав я.

Хоча мені здається, що й сам пан Рембрандт не знає міри, коли йдеться про його дітей.

— Вони намагалися зазіхнути на мою дружину й доньок, надсилали дивні шлюбні пропозиції, і тоді я вирішив, що межу остаточно перейдено, та вжив певних заходів. До того ж вони без кінця вимагали підвищити податки й дати їм грошей. Скільки з ними не говори розумно, розмовляти з такими людьми марно. Вони завжди відповідають: «Зрозуміло. То коли ви підготуєте гроші?» — розповів Рембрандт.

Час від часу мені теж траплялися такі люди. Слова вони розуміють, але нормальна розмова з ними неможлива.

Дратівливий тип.

У моєму випадку можна було просто доручити все Томое й Шікі, не звертати уваги, а згодом проблема якимось чином зникала. Але як із такими людьми дають собі раду в реальному житті?

Гаразд, повернімося до податків.

Я знав, що пан Рембрандт — торговець із величезним впливом у місті, але невже він навіть міг брати участь у визначенні податкової ставки?

Мені здається, це вже виходить далеко за межі можливостей однієї компанії.

— Податки, кажете. Але якщо урядовці самі встановлюють ставку, хіба справа не безнадійна? — запитав я.

— За звичайних обставин усе було б саме так, як ви кажете, пане Райдо. Однак урядовці теж люди. У їхні голови можна вкласти потрібні нам думки. Найпростіший спосіб — добре їх прийняти й розважити, — пояснив Рембрандт.

Розважити й задобрити, еге ж.

Приймати урядовців, вислуховувати їхні думки, звертатися з проханнями й водночас непомітно вкладати їм власні ідеї.

Зрозуміло.

— Тобто ви задобрювали їх і заодно домовлялися щодо податків? — перепитав я.

— Якщо опустити подробиці, то так, — відповів Рембрандт.

— Саме завдяки моєму панові податковий тягар Ціґе зараз обмежується нинішнім рівнем, пане Райдо, — додав Морріс.

— А яка ставка діє зараз? — запитав я.

— Видимий податок становить тридцять відсотків. Якщо врахувати людей і товари, набігає ще десять. Здебільшого виходить близько сорока відсотків прибутку, — пояснив Рембрандт.

Сорок відсотків.

Якщо інші десять не видно, мешканці, мабуть, сприймають ставку як тридцять відсотків.

Але й це чимало.

Заробивши десять, чотири доведеться віддати, а собі залишиться лише шість.

Проте зі слів пана Морріса виходить, що навіть це вже добрий результат, отже місцева ставка або звичайна, або навіть нижча за норму.

Цікаво, скільки зазвичай беруть в інших місцях.

Тим, хто платить, найкраще було б віддавати якомога ближче до нуля, але тоді занепали б громадські послуги.

— Сорок відсотків… — повторив я.

— А шляхтичі хотіли встановити щонайменше сімдесят. Якби це сталося, навіть Ціґе могло б просто висохнути й загинути. Це лише моя особиста думка, заснована на досвіді, але щойно податок перевищує половину доходу, він починає приносити винятково негативні наслідки, — сказав Рембрандт.

Сімдесят відсотків — це вже надмірність.

Так жити просто неможливо.

За податку в сімдесят відсотків зникне навіть бажання працювати.

До того ж що означає «щонайменше сімдесят»?

Вони хотіли підняти ставку ще вище?

Хоча твердження пана Рембрандта, що межа проходить на половині доходу, теж звучить доволі суворо.

— Це жахливо. Але як вам удалося зменшити їхню безглузду вимогу до сорока відсотків? — запитав я.

— Просто. Із сімдесяти відсотків, які вони хочуть забрати, решту тридцять ми доплачуємо зі своєї кишені як хабарі. Не подумайте, що ми святі. Якщо місто загине, ми теж не вийдемо сухими з води. До того ж я справді несу чималу відповідальність за Ціґе, — відповів Рембрандт.

Коли пан Рембрандт промовив «несу відповідальність», його обличчя набуло складного виразу.

У ньому поєднувалися тверда рішучість, жаль, смуток і прихильність — вираз, якого нинішній я точно не зміг би показати.

Він давно живе в цьому місті, багато тут пережив і розвивав свою компанію, тому, мабуть, надзвичайно прив'язаний до Ціґе.

І все ж сума хабарів, напевно, шалена.

Краще навіть не питати, скільки золота на це йде.

— Вам довелося вести справді важку боротьбу, — сказав я.

— Так. Зараз ситуація заспокоїлася. Але через усе це ми й далі змушені платити безумні хабарі та ще й допомагати збирати таємну інформацію. Через це не лише Компанія Рембрандта, а й усі компанії Ціґе погано ставляться до Королівства Айон, — пояснив Рембрандт.

— Я розумію їхні почуття, — відповів я.

Ба більше, було б дивно, якби після такого вони зберігали вірність королівству.

Це просто неможливо.

Навіть я вже починаю сумніватися, чи все гаразд із Королівством Айон.

— Саме тому я досі не повідомив державі про підготовку революції, — сказав Рембрандт.

— ?!

— Якби я повідомив зараз, революція, найімовірніше, завершилася б дрібним заколотом, — продовжив він.

Він не збирається нічого повідомляти.

Інакше кажучи, пан Рембрандт хоче дозволити революції розпочатися.

— Переживши близько року цих потрясінь і спостерігаючи, як Ціґе змінюється з кожним днем, я суттєво переглянув свої погляди, — сказав Рембрандт.

…

Найімовірніше, я був однією з причин.

І зміни в Ціґе, і зміни у світогляді пана Рембрандта.

Я відчував, що теж до цього причетний.

— Я давно про це думаю. Чи справді держава й шляхта необхідні для управління містом? — запитав Рембрандт.

…

У випадку Ціґе шляхтичі по черзі приїздять сюди, кілька років наглядають за містом, а потім від'їжджають.

До того ж, схоже, вони майже нічого не роблять.

За нинішнього стану Ціґе навіть без шляхти управління й адміністрація міста працювали б без проблем.

Проте тоді Ціґе фактично відокремилося б від Королівства Айон.

З погляду безпеки це могло б стати серйозним мінусом.

Хоч як крути, Айон усе ще належить до великих держав.

Пан Рембрандт хоче зробити Ціґе незалежним.

Він планує використати революцію в Айоні як поштовх.

Поки Ціґе вважають містом, що приносить величезні багатства, Королівство Айон навряд чи погодиться на його незалежність, навіть попри віддалене розташування.

Саме тому діяти треба зараз.

— Ми ще навіть не дійшли до рівня, на якому можна говорити про справжню державу. Наразі плануємо створити самоврядну раду з кількох представників впливових родин і спершу перетворити Ціґе на незалежну землю. На моїх очах ця мета поступово стає дедалі реалістичнішою. Що ви про це думаєте, пане Райдо? — запитав Рембрандт.

Незалежна земля.

Я так і думав.

Пан Рембрандт точно знає чисельність населення Ціґе, частку їжі, яку місто здатне виробляти самостійно, бойову силу, яку можна негайно мобілізувати, обсяги товарів, що надходять із Пустища й вирушають туди, а також зв'язки з навколишніми містами.

Останнім часом я чув, що Міо й Шікі подовгу перебувають у портовому місті, яке зараз розбудовують, і активно спілкуються з багатьма людьми.

На мій погляд, пан Рембрандт — надзвичайно досвідчений торговець.

Якщо така людина вже дійшла до того, що питає поради в когось на кшталт мене, він, імовірно, давно отримав мовчазну згоду оточення або тверді обіцянки співпраці.

Він точно не з тих, хто ставить власну жадібність і бажання понад усе й робить безглузді кроки. Якщо він відкрито розповів мені про прагнення до незалежності, значить, має достатню впевненість і міцну основу.

Звісно, за можливості я хотів би йому допомогти.

Але якщо частина його впевненості спирається на Торгову компанію «Кудзуноха», це вже трохи проблематично.

— Для мене Ціґе — місце, де я по-справжньому розпочав торговельну справу. Воно наче друга батьківщина. Якщо відокремлення від Айону піде місту на користь, особисто я підтримую цю ідею. Проте зараз не можу сказати, наскільки активно зможу допомогти, — відповів я.

Якщо це втягне всю Торгову компанію «Кудзуноха», я не можу прийняти миттєве рішення.

Спершу треба все обговорити.

Це мій звичний порядок.

Цього разу треба лише визначити ступінь співпраці, тож загалом мою позицію вже майже вирішено.

Але просто зараз обіцяти конкретні дії було б неправильно.

— Ви не збираєтеся стати на бік королівства? — запитав Рембрандт.

— Ні, — одразу відповів я.

Жодного шансу.

У мене немає жодної причини зраджувати Ціґе.

Це рідне місто Лайма, а до людей, які тут працюють, ставляться добре.

— Фух… Отже, принаймні саму ідею використати революцію задля незалежності ви підтримуєте, — полегшено сказав Рембрандт.

Пан Рембрандт усміхнувся так, ніби з його плечей зняли тягар.

Жорстоко.

Невже він думав, що я можу повестися як покидьок?

— Я нічим не зобов'язаний Королівству Айон настільки, щоб заради нього зрадити Ціґе, — сказав я.

— Я це знаю. Просто якби сама думка використати революцію для здобуття незалежності суперечила переконанням пана Райдо, я збирався відмовитися від незалежності, — відповів Рембрандт.

— …Відмовлятися від такого через мене… — розгубився я.

— Саме тому Морріс і мої найближчі помічники кілька днів обговорювали, як евакуювати тих, хто не бажає воювати, і як захистити людей, непридатних до бою, щоб переконати пана Райдо, — пояснив Рембрандт.

— Ага… ха-ха-ха. Не треба так сильно зважати на мене. Пан Рембрандт і без того здатний подбати про все це, — ніяково відповів я.

Щоб переконати одного мене, керівництво Компанії Рембрандта збиралося на багатоденні наради.

Що це таке? Тут немає нічого смішного.

Якщо не помиляюся, Софія могла самотужки знищити кілька країн, так?

Частина людей ставиться до мене як до істоти такого самого рівня. Яке ж складне відчуття.

Навіть для пана Рембрандта я, мабуть, схожий на скриньку із сюрпризом, від якої не знаєш, чого чекати.

— Це правда, що, думаючи про пана Райдо, я опрацював план значно ретельніше. До того ж… навіть якщо ми не виступаємо проти держави відкрито, ми все одно кидаємо виклик великій державі, тому мусимо врахувати безліч речей, — сказав Рембрандт.

…Саме від такого обдумування «безлічі речей» я досі тікав.

Навіть якщо одразу не вийде, доведеться вчитися крок за кроком.

…

— Інакше кажучи, час справді надзвичайно вдалий. Пане Райдо, скористайтеся нагодою: спостерігайте й навчайтеся, — запропонував Рембрандт.

— Га?! Звичайно, справжня революція й здобуття незалежності можуть стати неймовірним навчальним матеріалом, але… — розгубився я.

А що, як після завершення всього цього від мене вимагатимуть звіт?!

Якщо мене втягнуть у події, буде вже не до навчання!

— Зрештою, немає кращого способу навчитися, ніж опинитися безпосередньо на місці подій. Не стояти попереду й діяти самому, а триматися на крок позаду та спостерігати. Це може стати безцінним уроком, — пояснив Рембрандт.

Ух.

Мабуть, дарма я необережно назвав це «неймовірним навчальним матеріалом».

Хоча я й досі часто помиляюся, порівняно з минулим уже рідше випалюю перше, що спадає на думку.

Я усвідомлюю, що моїх необережних обмовок стало менше.

— До речі, пане Райдо, чому, на вашу думку, звичайний торговець на кшталт мене, який задумав таку зухвалість, як незалежність віддаленого Ціґе, докладає стільки зусиль, щоб усе це вам розповісти? — запитав Рембрандт.

— Мабуть, тому що пан Рембрандт знає це місто краще за всіх і постійно збирає інформацію про зовнішній світ. А ще тому, що ви заздалегідь виявили настільки велику подію, як революція, — припустив я.

Він же казав, що планує скористатися революцією.

Як би це сказати… тепер пан Рембрандт виглядає впевненіше, ніж раніше. Це не схоже на самовпевненість, і мені здається, що моя підтримка теж додала йому рішучості.

Звісно, уголос я цього не скажу.

— Це частина причини. Ваша нещодавня згода й справді додала мені неабиякої впевненості. Однак безпосереднім поштовхом до думки про незалежність стала зустріч із певною людиною й розуміння її справжньої природи, — пояснив Рембрандт.

— Зустріч із певною людиною? З ким саме? — запитав я.

Без сумніву, найбільше від чвар між г'юманами виграла б раса демонів.

Але цього разу демони точно ні до чого.

У пана Рембрандта є чимало однодумців, наприклад Зеф і його син. Проте пан Морріс сказав, що раса демонів майже не втручалася.

Демони остерігаються мене, тож навіть якби вирішили діяти, то хіба що надали б гроші або злегка підбурили когось.

Ні старша, ні Томокі, ні хтось інший у Лімії чи Ґрітонії, на мою думку, не міг стати причиною прагнення пана Рембрандта до незалежності.

За його спиною, мабуть, повно противників, і саме вони належали б до тих, хто прагне придушити революцію.

Територія Лорела межує з Айоном, тому Союз Лорел не воює з расою демонів безпосередньо.

…Але це країна з глибокою вірою у духів Води, що підкоряються Богині.

Інакше кажучи, просити храм схвалити революцію неможливо вже тому, що він вважає її злом.

Отже, найімовірніший варіант — шляхтич Айону.

Це призведе до послаблення держави, тому шанс невеликий, але найправдоподібніше, що йдеться про шляхтича Айону або іншу впливову людину.

Того, хто схвалює революцію й має достатню політичну вагу.

Співпраця пана Рембрандта з такою людиною звучала цілком правдоподібно.

— Це шляхтич із якогось великого роду в Айоні? — запитав я.

— Фу-фу. Якщо міркувати логічно, це справді один із можливих висновків, — усміхнувся Рембрандт.

Не вгадав!

А я був майже впевнений!

— Отже, я помилився, — визнав я.

— Для пана Райдо, який хоче вивчати суспільство, це буде цікавою демонстрацією реальності. Тож дозвольте познайомити вас із цією людиною. Хоча… гадаю, ви вже зустрічалися, — сказав Рембрандт.

— …Га? — здивувався я.

За знаком пана Рембрандта пан Морріс, який стояв біля дверей, повернув ручку й запросив когось до кімнати.

Вона поглянула на мене, але не змінила виразу обличчя й глибоко вклонилася.

Чому ця людина…

Від подиву я не знаходив жодних доречних слів.

Рот не відкривався, а в голові панував суцільний хаос.

— Пане Райдо, давно не бачилися. Я щиро вдячна, що ви допомогли Лімії.

— А… так, — насилу відповів я.

Я якось змусив себе ковтнути.

Це була саме та людина, яку я щойно виключив із можливих кандидатів.

Якщо мислити здорово, вона не могла бути тут і тим більше не могла поділяти погляди пана Рембрандта.

Чому?

Просто чому?

— Мабуть, я вперше бачу вас настільки приголомшеним, — із задоволенням сказав Рембрандт.

Пан Рембрандт весело засміявся.

— …Пані Сайріцу, — нарешті вимовив я.

— Саме так. Імператриця Лорела Сайріцу. Приємно знати, що пан торговець, про якого нині всі говорять, пам'ятає моє ім'я, — відповіла Сайріцу.

Імператриця Духовного храму Союзу Лорел.

Чому така людина перебуває на зустрічі, де обговорюють використання революції для здобуття незалежності?

До того ж вона, схоже, добре знає ситуацію.

Слідом за пані Сайріцу до кімнати ввійшло ще кілька людей.

Серед них були знайомі мені мешканці Ціґе й ті, кого я бачив уперше.

— Тепер, коли всі зібралися, почнімо з того, що відкрито викладемо свої думки й становище. Не хвилюйтеся, це лише для тих, хто приєднався вперше. Не треба намагатися вести розмову надто гладко. Спершу просто висловимо свої погляди. Я підготував легкі закуски й напої, тож говорімо без зайвої напруги, — оголосив Рембрандт.

Я-я беру свої слова назад.

Мені вже хочеться перестати думати й повернутися до Асори.

Зараз я не просто перевищив власні можливості — мене охопило справжнє відчуття жаху.

Навчання точно не повинно починатися ось так!

Чому в цьому світі все завжди починається з найбільш божевільної частини?!