Розділ 23 — Почуття власної вартості Міо

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Коли я повернулася, побачила трохи втомлене обличчя Ваки й покірний вираз Томое.

У внутрішній кімнаті хтось спав. Це, мабуть, та дівчинка, яку ми привели зовсім недавно.

Перед ними сиділа жінка, дивлячись на обох із виразною ворожістю.

Томое, якщо вже допитувати, то для Ваки краще підійшов би чоловік.

Тож та жінка в чорному — спільниця тих двох, що виявилися такими огидними на смак?

На смак вони й справді були жахливі. Навіть коли я дозволила темряві їх пожерти, вона анітрохи не наситилася.

Їх навіть для вправ із ножем і виделкою не використаєш… Ох, краще не вдаватися в подробиці, а то, здається, Вака на мене розсердиться.

Навіть якщо я втручуся в допит, відчуваю, що мене просто залишать осторонь.

Мені ще багато чого треба навчитися, щоб жити в суспільстві. Я погано розрізняю тонкі відтінки чужих почуттів, тож домовлятися з людьми мені важко.

Якщо я ненароком її з'їм, і Вака, і Томое будуть лише невдоволені.

Хіба що… безвиразний Вака, якого я ще ніколи не бачила, — ось що мене трохи цікавить. У тому сенсі, що я хотіла б, аби такого не сталося.

Якою ж була їхня розмова?

— Томое, роби. Зможеш, так? — наказав Вака.

— Так. Найімовірніше, — відповіла Томое.

Після цього короткого обміну Томое огорнула полонянку туманом. Я бачила ледь помітні рухи, але опору не було: тіло захиталося й зрештою впало на ліжко.

Це якась магія сну? Але туман досі не розвіюється.

— Вако, так ви зможете розгледіти вираз обличчя? — запитала Томое.

Томое зробила жест, ніби щось перевіряючи.

— Схоже, проблем немає. Можеш зробити так, щоб у такому стані вона могла відповідати? — уточнив Вака.

Яке безвиразне обличчя. Уперше бачу його таким. До жінки, яка довела Ваку до такого виразу, у мені прокидається ледь відчутне бажання вбити.

— Щоправда, її слова переказуватиму я, — сказала Томое.

— Не заперечую. Починаймо.

Схоже, вони обидва не помітили, що я повернулася. Мабуть, через той сильний тиск, який випромінює Вака. У ньому немає ні вбивчого наміру, ні люті — лише незрозумілий, важкий тиск.

— Але ж це все одно що вибивати зізнання, промиваючи мізки. Як несмачно.

Навіть у такій ситуації Томое примудряється вставляти легковажні зауваження. Оце вже вміння.

— Мені байдуже. Може, тобі це й не до смаку, але робота робиться саме так. Погрози чи препарати — не має значення, аби вона виклала все, що знає, — відповів Вака.

— …Зрозуміла.

— Добре, що ти поруч. Принаймні не доведеться давати їй якісь препарати, щоб заговорила. Та й катувати я, якщо чесно, не вмію.

У його голосі не було ні холоду, ні тепла — лише байдужість.

Я чула, що у світі Ваки людям не дозволено вбивати одне одного.

Тому я й думала, що Вака неодмінно розгубиться, коли йому доведеться вирішувати питання життя і смерті, але…

…А може…

Ні, хай там що, це не повинно мене хвилювати.

Навіть якби я не прийняла панівного договору, Вака все одно забрав частину моєї душі, а я вже вирішила віддати йому це тіло.

Ця наповненість і це щастя — усе це подарував мені Вака.

Усе інше — дрібниці.

Так. Саме так. Я ще раз переконалася у власних почуттях.

Вони продовжували допит.

З їхньої розмови я зрозуміла, що вони щось зробили, аби вона заговорила, і все йшло гладко.

Напевно, вони вже витягли майже все потрібне. Обоє глибоко зітхнули, туман розвіявся, і вони подивилися один одному в обличчя.

Зараз, мабуть, слушний момент.

— Дякую за працю. Ви вже закінчили? — озвалася я.

— А? О, Міо. Так, наче все. А як у тебе?

Вака на мить здивувався, але відповів уже зі звичною бадьорістю. Знову став самим собою.

— Звісно, закінчила. Але це було жахливо несмачно, — відповіла я.

Я глянула на Томое. Вона криво усміхнулася і промовила кілька слів вибачення.

— Ти дуже допомогла. Усе пішло саме за тим сценарієм, який так любить Томое.

Улюбленим сценарієм Томое?

Здається, вона називала це щось на кшталт «ідеального зла». Я не розпитувала детально.

— Ні-ні. Після того, що сталося, тих, хто нас пасе, уже не буде. Просто… схоже, далі буде не так цікаво, — відмахнулася Томое.

Половини з того, що сказала Томое, я не зрозуміла.

Зрозуміла лише одне: за кілька днів ситуація має розв'язатися.

— Тоді виходить, до діла ми візьмемося вже завтра? — спитала я.

Говорячи про тих, хто нас пасе, вона, мабуть, мала на увазі цю жінку в чорному. Тобто на сьогодні все.

Тоді далі — п-прислужувати Ваці, так?!

Ах… серце аж підскакує!

— О-ой?! Ем, Вако, а це що?

Поки я тонула у фантазіях, мені простягнули аркуш.

Схоже, це малюнок вугіллям. На ньому була молода дівчина з щирою усмішкою.

Її намалювали до грудей, тож усміхнене обличчя було добре видно. Досить вправний малюнок.

— Це старша сестра тієї дівчинки.

Вака пояснив мені, що це означає. А, ясно. Тож от хто вона.

Власне, ми привели ту дівчинку, бо вона просила допомогти знайти сестру, яка зникла.

Тоді я на мить відчула, що за нами хтось стежить, тож Вака вирішив забрати дівчинку з нами.

Я й не думала зупиняти Ваку: якщо він так вирішив, у мене немає заперечень.

— Я приблизно уявляю, де може бути ця дівчина. Тож вибачте, але я хочу, щоб ви обидві вирушили на пошуки негайно, — попросив Вака.

…Що?

Т-то виходить… ми сьогодні не спатимемо?

— В-Вако?! Ви хочете, щоб я вирушила без їжі й сну?! — обурилася Томое.

Як же влучно Томое заперечила!

— Так. Ви ж можете не спати щодня, правда?

У-у. Так, ми справді можемо легко прожити без сну кілька місяців, а то й кілька років, але…

Як фамільяр Ваки я хочу жити так само, як мій господар.

І ще…

— Ем… це правда, але…

— Вако, я хочу спати! Відтоді як моє тіло стало таким, я зрозуміла, яке це блаженство — сон! — вигукнула Томое.

Томое дуже прямолінійна. Але я відчуваю те саме. Минуло лише кілька днів відтоді, як я набула людської форми, а сон уже здається таким приємним.

— Томое, ти ж уже почула з допиту: немає гарантії, що з тією дівчиною все гаразд. Ти знаєш місце, тож вам двом під силу розв'язати більшість проблем, — пояснив Вака.

— Навіть без жодних гарантій ми маємо поспішати?

Я сказала те, що крутилося в голові. Але, схоже, вирвалося зайве, бо очі Ваки знову стали майже беземоційними.

— Міо, якщо можливо, я хочу врятувати старшу сестру цієї дівчинки. Прошу: якщо з нею все гаразд — захистіть її й приведіть сюди неушкодженою. Якщо це неможливо — зробіть усе, щоб я дізнався про це якнайшвидше. Добре? — попросив Вака.

Я мовчки кивнула.

Неспокійно. Я не хочу, щоб Вака дивився на мене такими очима.

Неживий погляд, ніби він утратив до мене будь-який інтерес. Я не хочу стати для нього істотою, яка нічого не означає.

Я глянула на Томое — вона нервово закивала, погоджуючись.

— Вибачте. Завтра я піду з цією дівчинкою до торгового кварталу, тож не хвилюйтеся. А зараз перевірте, чи з тією дівчиною все гаразд. У нас мало рук, доводиться використовувати все, що є, — сказав Вака.

— Якщо так, то нічого не вдієш. Зрештою, справа пана Комона — захищати тих, хто в біді, і чекати звіту. Міо, ходімо, — відгукнулася Томое.

Схоже, Томое зрозуміла його. А от я не зовсім збагнула, про що вони домовилися.

Але я вдячна, що напруга трохи спала.

Краще, коли Вака в доброму настрої. Я вдячна Томое за це.

— А, і ще…

Уже коли ми збиралися виходити, Томое обернулася.

— Що таке?

Добре, що Вака говорить у своїй звичній манері.

— Коли з цим розберемося, я… ем… хотіла б говорити про себе «ваші». Можна? — запитала Томое.

Примітка перекладача: «ваші» (яп. わし) — старомодний займенник «я», який здебільшого вживають літні чоловіки; Томое пов'язує його з паном Комоном.

Я відчула, як Вака миттєво розслабився.

І я теж. Якщо хочеш, то просто так і роби.

— Я-я, мабуть, не проти, але… чому ти взагалі питаєш?

Серйозно.

— Ну-у… так мені більше пасує. Але я вважала, що за мого становища говорити про себе «ваші» все ж не годиться. Мені здавалося, що це візитівка пана Комона.

— …Роби як знаєш.

— О! Щиро дякую! Тоді — вперед!!

Геть розслабивши обличчя, Томое подякувала й відчинила двері. Я пішла слідом і вийшла із заїзду. Вона знає, куди нам треба, тож мені лишається тільки йти за нею.

Коли ми вже були надворі, мене не полишала одна думка.

Добре, що ми лише вдвох. Уже пізно, людей на вулиці майже немає.

— Ем, Томое. Вака був якийсь грізний… щось сталося? — запитала я.

— Не знаю. Завдяки твоєму поверненню розмова зрушила з місця — чесно кажучи, ти нас виручила. Ти ж теж бачила той портрет? — відповіла Томое.

— Так, це старша сестра дівчинки, яку ми забрали.

— Саме так. Та дівчинка, схоже, добре малює, тож її попросили намалювати сестру.

— Для її віку це вражає.

Я чула, що їй лише десять.

— Угу, але відтоді й почалося. Погляд Ваки ніби спорожнів від емоцій, зате в ньому з'явився дивний тиск.

Я згадала. Так, раніше я ніколи не відчувала такого тихого, але важкого тиску.

— Може, вона його знайома? — припустила я.

— Точно ні. У Ваки не те що друзів — у нього й знайомих не має бути, — заперечила Томое.

Томое категорично заперечила моє припущення, але в її словах наче крився якийсь підтекст.

— …Томое, ти багато знаєш про Ваку. Хоч і знайома з ним не так давно.

Зі слів Ваки виходило, що вони познайомилися лише за кілька днів до його зустрічі зі мною.

— Можна й так сказати. Мій випадок трохи особливий.

— Можна спитати?

— Так, не проти. Я керую ілюзіями, але, мабуть, як побічний наслідок цього вміння виникла й зовсім інша здатність, — сказала Томое.

— …І що ж у підсумку?

— Я можу заглядати в спогади своєї цілі. І я їх бачила. Ось що сталося, — пояснила Томое.

— Ти бачила?! Спогади Ваки?! Хоча мала б бути слугою?!

— Тоді ми ще були ворогами. Як і у твоєму випадку.

Гх. Якщо так подивитися, вона має рацію. Наша з Вакою зустріч, щоправда, була нападом.

Як же я заздрю… ні, якою зухвалою була її поведінка!

— Тоді хто ж такий Вака?

— Це ти маєш почути від нього самого. Дізнавайтеся одне про одного і вибудовуйте довіру, — відповіла Томое.

— Розумно, але якось нечесно.

— Зараз я теж не можу вільно переглядати його спогади. До речі, твоїх я також не бачу. Щоправда, частину своїх спогадів Вака дозволив мені переглядати.

Мої спогади? Невже я щось пам'ятаю ще з тих часів, коли жила, керуючись самими інстинктами?

— Тоді… у тих спогадах є щось про ту дівчину?

Так, у його спогадах мало б щось бути.

Але Томое похитала головою.

— Ні, аж настільки я сказати не можу. Через наш пакт багато що запечатано. Є спогади, до яких я маю доступ, і там, можливо, щось і знайдеться. Та зараз це не так важливо. Точно одне… — сказала Томое.

Томое, що йшла попереду, озирнулася.

— Якщо ми не принесемо звістку, що з тією дівчиною все гаразд, Вака ще довго буде в такому настрої.

Це справді важливо.

Чесно кажучи, я не хочу продовжувати подорож у такій атмосфері. Цього треба уникнути будь-що. Так, якщо подумати, саме так воно і є.

— Розумію. Перш ніж лізти туди, куди не треба, краще зосередимося на завданні, — відповіла я.

І заради майбутнього теж.

Скориставшись здатністю майже зливатися з тінями, я вирушила виконувати завдання, щоб наша весела мандрівка не обірвалася.