Розділ 230 — Оновлення

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Галасливі, до краю насичені клопотами дні.

Коли весь час кудись рухаєшся, час і справді летить неймовірно швидко.

Так було не лише в Ціґе: в Асорі й навіть у крамниці Ротцґарда, які безпосередньо з цим не пов'язані, теж панувала метушня.

Якщо врахувати ще й переміщення працівників, ці два місяці стали для Торгової компанії «Кудзуноха» часом великих перетворень.

— Вако, опівдні обов'язково покажіться в крамниці Ціґе. Я теж огляну розширені райони міста, а щойно закінчу — вирушу туди, — сказала Томое.

— Зрозумів. З Міо та Шікі все гаразд?

— Звісно. Міо вже все підготувала, а в Шікі, здається, зустріч із Моррісом, але він сказав, що завершить до ранку. Та все ж, Вако, останнім часом ви стали ще зайнятішим, ніж коли їздили різними країнами, — відповіла Томое.

На обличчі Томое з'явилася лукава усмішка.

Я й справді думав, що після завершення поїздок усе трохи вщухне, але, схоже, помилився.

Мабуть, вона саме це й підколює.

— Не скажу, що все пройшло ідеально, але я якось упорався, тож не знущайся з мене надто сильно. Я майже щодня сидів поруч із паном Рембрандтом на нарадах із підготовки до революції, практично без жодного пропуску. І при цьому жодного разу не скасував заняття в Ротцґарді.

Я слухав уроки пана Рембрандта про торговців і справжній стан торгівлі, проводив заняття в Ротцґарді для Джіна та решти, а також для нових молодших студентів, прийнятих до класу. Крім того, я вислуховував думки мешканців Асори й коригував позицію Торгової компанії «Кудзуноха» щодо революції в Айоні та незалежності Ціґе.

Ох… Від одних лише спогадів мене нудить.

Рішення, яке я прийняв два місяці тому, — виконати все, що постановив зробити, — навалилося на мене справжньою горою.

Найважчим був перший місяць. Часом, залишившись у кімнаті наодинці, я починав сміятися без жодної причини.

Зрештою, часу на сон майже не лишалося.

Коли я більше не витримував і падав, хтось із моїх послідовників знаходив мене й повертав до тями.

…Завтра я… спатиму стільки, скільки зможу.

Хай там що мені скажуть, я просплю добрих три години!

— …Я захоплююся тим, що, вирішивши щось зробити, ви вже не тікаєте від цього. Але нам, тим, хто за вами спостерігає, вже тривожно. Та я й не збиралася вас дражнити. Коли сказала: «Як і слід було чекати від нашого господаря», то справді пишалася вами, — мовила Томое.

— …Дякую.

— А, точно. Під час післяобіднього обходу з привітаннями ми з Шікі теж вас супроводжуватимемо. Уже знайшлося чимало галасливих людей, які заявили, що ми також маємо прийти привітатися, — сказала Томое.

— Знаю. Розраховую на вас.

— Хтозна. Дивлячись на Ваку останнім часом, я вже не певна, що ми вам аж так потрібні. Гаразд, тоді до зустрічі, — мовила Томое.

— Ага. Передай мої вітання представникові компанії Елеор.

Із наближенням літа в Ціґе перенесли й перебудували зовнішню стіну, розташування якої довгий час не змінювалося.

Трохи в бік Пустища й значно далі в бік Айону.

Завдяки цьому в місті з'явилися нові земельні ділянки, а ціни на землю загалом трохи знизилися.

«Незабаром вони знову піднімуться, тож теперішнє здешевлення лише тимчасове», — усміхаючись, заявив представник компанії Елеор і щедро вкладав гроші в нові землі.

Під час планування будівництва й безпосереднього виконання робіт гроші рухалися з лячною швидкістю. Звісно, значну частину витрат він брав на себе, але однаково усміхався від щирого задоволення.

Тобто він знав, що заробить іще більше.

Страшна річ — торгівля нерухомістю.

Щодо ділянки, яку компанія Елеор пропонувала нам придбати, ми провели ще одні переговори за участю Томое й зрештою її купили.

За такою ціною «це вже навіть не торгівля». Але вона зовсім не відповідала масштабам грошей, які щодня оберталися в місті.

Матеріали, які авантюристи добувають у Пустищі, теж мають шалені ціни, та вони буквально ризикують життям, щоб їх принести.

Якщо дивитися з цього боку, усе й справді здається трохи несправедливим.

Після купівлі ділянки й завершення переговорів Томое час від часу почала мати справи з компанією Елеор.

Проводжаючи її поглядом, я замислився.

— Ну, навіть якщо мені це здається несправедливим… я вже придбав у нього землю, та й загалом ми непогано ладнаємо. Ділянки всередині зовнішніх стін користуються великим попитом, а в ціну закладено ще й безпеку. До того ж охочих купити землю в Ціґе вистачає. Адже самі лише великі угоди всередині міста ще не гарантують безпечного й стабільного життя, — пробурмотів я.

Якщо компанія Елеор досягла безпеки й стабільності, мусило існувати щось, що врівноважувало її становище.

Те, як далеко здатен зайти торговець, залежить від його власного чуття. На мою думку, представник компанії Елеор стояв у небезпечному місці, звідки міг зірватися будь-якої миті.

Я, звісно, такого гострого чуття не мав.

Під час уроків пана Рембрандта я зрозумів це особливо виразно.

Саме тому досі й міг вести справи, не виходячи за межі безпечної зони.

А тепер на раніше придбаній землі ми звели крамницю. Я нарешті наважився відкрити власну крамницю в Ціґе.

Почувши прохання збільшити запаси й штат, я вирішив скористатися нагодою та здійснити все разом. У підсумку збудована нами крамниця виявилася доволі великою.

І сьогодні був день її відкриття.

Від самого ранку — ні, ще з попереднього вечора — працівники невтомно метушилися.

Утома, звісно, була помітна, але те, що більшість облич залишалися радісними, мене неабияк тішило.

Томое, Міо та Шікі весь день працювали в Ціґе.

Аква й Еріс тимчасово привезли на допомогу з Ротцґарда, а ще сюди викликали Лайма, тож Торгова компанія «Кудзуноха» справді зібралася в повному складі.

Однак…

— У час, коли Айон може почати діяти, Торгова компанія «Кудзуноха» відкриває в Ціґе велику крамницю, ага, — пробурмотів я.

Насправді дата відкриття не мала жодного прихованого змісту.

Жодного. Але час обрали такий, що це легко можна сприйняти як певну заяву.

Я не збирався змінювати свої плани, тож хвилюватися про це було безглуздо. Проте чудово розумів, що момент невдалий.

Насправді день відкриття могли підігнати пан Рембрандт та інші, але якщо почну про це думати, кінця не буде.

«Тук-тук».

Гм?

— Заходь.

Я відповів на стукіт.

— Вако.

— Еріс? Що сталося?

— Привітати нас із відкриттям звідусіль повискакували торговці й авантюристи, — повідомила Еріс.

— …Зрозуміло.

Тепер, коли вона сказала, я згадав слова пана Рембрандта: перед самим відкриттям влаштовують невелике привітання, куди приходить обмежена кількість людей.

Ті, хто прагне великих торговельних відносин, зазвичай вітаються вже після відкриття й іноді заздалегідь просять про зустріч. Та, схоже, серед знайомих торговців і авантюристів існувала традиція навідуватися ще до того, як крамниця відчинить двері.

Авантюристи переважно чекають завершення церемонії відкриття, щоб зайти вже як покупці, тому зазвичай привітати приходять торговці.

Але невже вони зібралися так рано?

До відкриття ще доволі багато часу.

— Зрозумів. Скоро спущуся. Як і слід було чекати, торговців найбільше?

— Поки що авантюристів більше. Напевно, після привітань вони хочуть одразу стати в чергу на відкриття, — відповіла Еріс.

— А, ясно.

— Більшість прагне представитися керівникам Торгової компанії «Кудзуноха», до яких зазвичай не дістатися. До речі, на відкриття вже витягнулася неймовірна черга, і нам довелося кілька разів її перебудовувати. Вулиця перед крамницею вже повністю забита. У Ротцґарді такого не побачиш… І я не хочу там такого бачити, — сказала Еріс.

— Отже, черга росте як слід. Зрозумів. Передай тим, хто нею керує, щоб не заважали іншим. Я заздалегідь повідомив міську владу, тому серйозних проблем бути не повинно, але люди в черзі можуть втратити терпіння, й тоді щось станеться.

— Не хвилюйтеся, — відповіла Еріс.

Її очі на мить блиснули, і Еріс показала мені великий палець.

…Коли Акви немає поруч, мені здається, що її зловтіха стає надто сильною. Та попри це Еріс чудово вміє поводитися з покупцями.

Її продажі теж доволі високі.

Разом з Еріс я залишив кабінет на четвертому поверсі й попрямував на перший.

Нова крамниця Торгової компанії «Кудзуноха» мала розкішну будову: один підземний і чотири надземні поверхи.

У Ціґе вже почали де-не-де з'являтися триповерхові будівлі, але чотири поверхи й досі були рідкістю.

Завдяки цьому сама споруда добре вирізнялася, що стало приємним бонусом.

А тепер щодо людей, які прийшли привітати нас із відкриттям…

Ого.

— Ого-го, Еріс. Хіба це не неймовірна кількість людей?

— Раз ви двічі сказали «ого», справа, мабуть, важлива, — відповіла Еріс.

— …У декого навіть візитівки є.

— Ой лишенько. Ви мене проігнорували. Я проти вбивства жартів, — образилася Еріс.

Поки що я проігнорував Еріс і знову подивився на людей, які зібралися біля головного входу.

«Повискакували» й справді було найточнішим словом.

Дехто навіть тримав візитівки, які я колись заради забави почав використовувати разом із паном Рембрандтом, а тепер вони вже розповсюдилися містом.

У руках людей, напевно, були подарунки на честь відкриття, але надмірно виставляти їх напоказ було якось дивно.

Схоже, візитівки прижилися настільки, що їх носили навіть авантюристи.

Такого в Ротцґарді справді не побачиш. Відчуття було свіжим.

Я думав здивувати торговців власними візитівками, але тепер це навряд чи справить велике враження.

Вплив пана Рембрандта й справді вражав.

— Гаразд, час іти. Вони ж не дарма сюди прийшли.

— Вака тут поки один, тож може статися щось жахливе. Що робитимемо? Установимо правило десяти секунд? — запропонувала Еріс.

— Що це означає? Обмежити кожній людині розмову десятьма секундами? — перепитав я.

— Саме так. Кількість секунд ще можна обговорити, але я в довільний момент вбігатиму зі словами: «Щиро дякуємо!» — і підштовхуватиму гостя в спину, щоб підійшов наступний, — пояснила Еріс.

— …Це що, зустріч із рукостисканнями? Та гаразд, розраховую на тебе. Поклич іще двох-трьох людей, щоб ви могли з цим упоратися.

— Залиште це мені. Візитівки й подарунки я збиратиму так, щоб потім можна було визначити, від кого вони, тож прошу вас усе переглянути. А тепер… — промовила Еріс.

Віддавши загадкову честь, Еріс підтюпцем повернулася до крамниці й зникла з поля зору.

Якщо не зважати на її манеру говорити й поведінку, вона справді була корисною та надійною дівчиною.

Останнім часом я думав про це дедалі частіше.

Гаразд, почнімо роботу представника Торгової компанії «Кудзуноха»!

Я відчинив головний вхід, і мій довгий день розпочався.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Підземний поверх.

Основні товари: спорядження.

Продаж спорядження, виготовленого на замовлення, і звичайного спорядження для покупців, ремонт і консультаційна стійка.

Людно.

— Перший поверх.

Основні товари: харчові продукти, а також їжа й напої під наглядом Міо.

Людно.

— Другий поверх.

Основні товари: ліки. Також тут консультують щодо виготовлення зілля.

Людно.

— Третій поверх.

Основні товари: повсякденні речі й різноманітні дрібниці. Кераміка з Асори — рівня художніх ремесел.

Людно.

Ну, сьогодні день відкриття, тож усе було в межах очікуваного.

Це також означало, що здійснився найкращий із прогнозованих сценаріїв.

Але…

— Четвертий поверх.

Кабінет.

Людно.

Що тут узагалі коїться?!

Ми без пригод провели відкриття, покупці ринули до крамниці, а трохи згодом я переконався, що нічого не сталося й торгівля йде без проблем. Після цього разом із Томое та Шікі я вирушив привітати частину постійних клієнтів.

Принаймні саме так усе планувалося.

Я заздалегідь повідомив потрібним людям, що навідаюся з привітаннями, і тим часом відчинив крамницю.

Та коли ми трохи поспішно завершили обхід і повернулися, нас чекала ось така картина.

Навіть кабінет на четвертому поверсі був переповнений людьми.

З усіма, хто прийшов привітати заздалегідь, я зустрівся ще до дня відкриття. Вони пояснили, що не зможуть прийти в призначений день, залишили подарунки, і я належно їх прийняв. І попри це!

— А!

Щойно хтось вигукнув, усі погляди зосередилися на мені.

Це не залишало сумнівів: люди зібралися саме заради зустрічі зі мною.

— Більшість, мабуть, відчула загрозу в процвітанні нашої крамниці. Те, що вони вирішили діяти негайно, можна назвати розумним, але низько оцінювати нас було недалекоглядно. Що ж…

Томое пробурмотіла це майже нечутно.

— Тут є й торговці не з Ціґе. Дехто, напевно, хоче налагодити зв'язки для майбутніх угод. Та навіть якщо ні, до нашої крамниці прийшло стільки людей, що торговцеві цілком природно захотіти привітати представника такої компанії.

Шікі теж говорив пошепки.

Хай там як, але ж сюди ще має прийти пан Рембрандт.

От же ж!

— Перепрошую, що змусив чекати. Я — Райдо, представник цієї компанії. Щиро дякую, що завітали до нас у день відкриття. Незабаром ми по черзі вислухаємо кожного, тож прошу трохи зачекати.

Я привітав присутніх з усмішкою, яку вже навчився викликати майже рефлекторно.

Після цього, оскільки однією силою духу тут було не впоратися, я попросив допомоги Томое й Шікі, і ми почали розмовляти з усіма по черзі.

Міо щосили працювала на першому поверсі й не могла звідти піти. Та навіть вона допомогла, приносячи людям, які чекали, прості страви й напої.

Міо приготувала їжу в японському стилі, якої в Ціґе зазвичай не побачиш.

Коли вона сказала: «Це страви, які подають у закладі внизу», люди зацікавилися, і більшість вирішила скуштувати.

Вона допомогла гостям згаяти час очікування, за що я був їй дуже вдячний.

Якби часу не вистачило, я думав попросити решту людей піти, але зрештою цього не знадобилося. Ми встигли поговорити з усіма, хто прийшов привітатися або обговорити справи.

Щоправда, щодо ділових переговорів ми одразу попередили, що сьогодні не приймаємо зустрічей, тому в подробиці не заглиблювалися.

Обсяг роботи й без того збільшився, включно з призначенням зустрічей відповідальним за кожен напрям. Якби ми ще й почали детально обговорювати угоди просто зараз, усе гарантовано завершилося б провалом, тож іншого виходу не було.

Я не мав геніальних здібностей до торгівлі, як пан Рембрандт чи деякі інші торговці цього міста.

Не мав і багаторічного досвіду, здатного компенсувати різницю в таланті.

Наразі я також не міг за короткий час зрозуміти всі переваги й недоліки переговорів.

— Я-я втомився. Це була зовсім неочікувана робота… — видихнув я.

— Та ми впоралися з усіма ще до приходу Рембрандта. Гарна робота, — похвалила Томое.

— Серед переговорів були й доволі перспективні, тож час не змарновано. Ви добре попрацювали, — додав Шікі.

На мене дивилися теплими поглядами.

— Тепер залишився лише пан Рембрандт, і на цьому сьогоднішні плани завершено.

— Так. Після цього можете спокійно відпочити. Ми впорядкуємо документи щодо сьогоднішніх продажів, які вам треба буде перевірити, — відповів Шікі.

— Так і зроблю.

Сьогодні мені було байдуже, який крок зробить Айон.

Якщо вони почнуть щось серйозне саме цієї ночі, я щосили зірву на них свій гнів.

— І все ж не думав, що привітальних подарунків може бути аж стільки. Ми одразу відправляли їх до Асори, тому місця вистачило, але без такого способу зберігання вони могли б навіть завадити торгівлі.

— Це лише доводить, скільки уваги привертає Торгова компанія «Кудзуноха», — відповіла Томое.

Кивнувши на слова Томое, я згадав привітальні подарунки.

Я прийняв усе, окрім рабів та інших живих істот.

Пізніше доведеться надіслати кожному відповідний подарунок у відповідь.

Навіть після заходу сонця потік людей не слабшав, але до кабінету вже трохи повернувся спокій.

…За таких обставин страшно й уявити, що відбувається там, де працює Міо.

Вона сама сказала, що не збирається приходити сюди щодня, але… сподіваюся, день відкриття не стане водночас і її останнім робочим днем у цій крамниці.

— Оце так, навіть лячно. Не думав, що тут стане настільки жваво. Від підвалу до самого даху жодного вільного місця.

— Пане Рембрандте.

— Перепрошую, що так пізно завітав із привітаннями, пане Райдо. Вітаю з відкриттям вашої крамниці, — сказав Рембрандт.

— Дякую. Ви прийшли саме вчасно, тож не хвилюйтеся. І я перепрошую, що не зміг зустріти вас особисто.

— Мене зустрів Лайм. Не переймайтеся. Я чув, що ви чемно прийняли торговців, які раптово сюди налетіли. Напевно, це було виснажливо? — спитав Рембрандт.

Тепер я помітив, що позаду пана Рембрандта стояв Лайм.

Він уклонився й невдовзі повернувся вниз.

Гарна робота.

— Мені ще є чого вчитися. Треба було виділити більше часу для гостей, які заздалегідь домовилися про зустріч. Я машинально сказав, що втомився, але насправді ще тримаюся.

— Фу-фу-фу. Навіть якщо ви молоді, не треба намагатися все робити ідеально. Такі люди довго не витримують. Найкраще — розуміти власні межі. Та у вашому випадку, доки поруч є надійні помічники й ви прислухаєтеся до їхніх думок, хвилюватися нема про що, — сказав Рембрандт.

— Вони й справді неабияк мене рятують, — визнав я.

Скільки я маю робити сам, а скільки лише обмірковувати?

Знайти правильну рівновагу в таких речах надзвичайно складно.

Схоже, з досвідом тіло саме вчиться відчувати межу, але в очах пана Рембрандта я, мабуть, намагався зробити надто багато.

Звісно, сьогодні перший день роботи крамниці, але, можливо, я й справді занадто метушився, не замислюючись, який вигляд це має збоку.

Якщо так, треба зробити висновки.

— Коли ви орендували приміщення в моїй крамниці, то без вагань одразу взялися до роботи. Пане Райдо, ви, мабуть, самі цього не усвідомлювали, але… дивлячись сьогодні на ваше обличчя, я бачу, що ви насправді схвильовані. Ви відчули, що нарешті відкрили власну крамницю, — сказав Рембрандт.

— Так. Я віддам усі сили, щоб добре працювати в Ціґе.

— Ви й без того стараєтеся достатньо. Я з нетерпінням чекаю часу, коли ви виростете настільки, що повністю накриєте собою Ціґе, — усміхнувся Рембрандт.

— Не перебільшуйте.

— Я не можу дозволити собі програти. Очевидно, що Торгова компанія «Кудзуноха» приваблюватиме ще більше людей і стане відомою туристичною пам'яткою. Насправді так і буде, — заявив Рембрандт.

— Мені здається, компанія Рембрандта вже стала такою пам'яткою.

— Я говорю про час, коли компанія Рембрандта стане другою візитівкою Ціґе. Не можу ж я тоді надто відставати, — мовив Рембрандт.

— Не може бути.

На моєму обличчі з'явилася крива усмішка.

Побачивши її, пан Рембрандт утратив лагідний вираз і заговорив серйозно.

— …Щодо діяльності Торгової компанії «Кудзуноха»: звіти, які надсилали з Ціґе до Королівства Айон, були не надто прихильними. Ми навмисне дозволяли їм проходити, але, судячи з того, як я їх трактую, урочисте відкриття великої крамниці змусить Айон вважати вашу компанію значним чинником нестабільності, — сказав Рембрандт.

— …Розумію.

— Це можна назвати одним із численних поштовхів, але на такому пізньому етапі він уже не змінить великої хвилі, що насувається на цю країну. Крім того, я не дозволю зробити Торгову компанію «Кудзуноха» головною мішенню. Їхній супротивник — саме місто Ціґе. І все ж перепрошую, — мовив Рембрандт.

— Ні. Скажу відверто: якщо вони не збираються робити серйозний крок просто сьогодні, саме цієї миті, мені зараз байдуже до рухів Айону.

Я настільки втомився, що жодного запасу сил не залишилося. Саме такими були мої щирі почуття.

Хай як пан Рембрандт використає відкриття нашої крамниці, я однаково залишуся його союзником.

Мене це не надто турбувало.

— …Ха-ха-ха, зрозуміло. Тоді не затримуватиму вас. Ось мій подарунок на честь відкриття. Перегляньте його пізніше, — сказав Рембрандт.

Пан Рембрандт підвівся й уже збирався йти.

Він передав мені згорнутий рулоном білий аркуш.

А, стоп.

Якщо не помиляюся, Лайм провів пана Рембрандта сюди сходами, так?

Тоді покажу йому «це».

Його подарунок явно має мене здивувати, тож я теж влаштую невеликий сюрприз.

— Будь ласка, зачекайте. Якщо вже йдете, дозвольте провести вас звідси.

Я зупинив його й повів коридором.

Ми підійшли до одних дверей у самому кінці проходу.

— Глухий кут… Ні, це кімната? — спитав Рембрандт.

— Прошу.

Запросивши його всередину, я торкнувся дверей.

Без жодного звуку стулки розсунулися в обидва боки.

Пан Рембрандт за моїм запрошенням увійшов разом зі мною, а в невеликій кімнаті я торкнувся стіни.

Двері зачинилися.

Саме так. Це сучасний пристрій, який я запропонував, коли ми вирішили, що будівля матиме один підземний і чотири надземні поверхи.

Зручний витвір цивілізації — пан Ліфт.

До речі, джерелом енергії слугує магічна сила пасажирів.

У цьому випадку — моя.

— Уо?! — вигукнув Рембрандт.

— Усе гаразд. Ми просто спускаємося. Відчуття падіння немає, правда?

— У-угу. Це радше схоже на повільний спуск, аніж на падіння. Яке дивне відчуття, — відповів Рембрандт.

— Завдяки цьому можна рухатися між поверхами. Ми ще не вирішили, чи збільшуватимемо масштаб настільки, щоб ним могли користуватися покупці, але наразі він призначений для працівників.

Ми прибули на перший поверх.

Як і слід було чекати, це значно легше, ніж ходити сходами.

— …Оце так. У Торговій компанії «Кудзуноха» справді працюють люди, здатні вигадувати неймовірні речі. Надзвичайно, — мовив Рембрандт.

— А-ха-ха, вдалося вас здивувати? — спитав я.

— Думки, напевно, розділяться на дві: одні назвуть це марнотратством магічної сили, інші — кроком до використання магії заради комфортнішого життя. Але я належу до тих, хто вважає, що нові технології й товари народжуються з допитливості, проб та помилок. Ви мене не лише цілковито здивували — це ще й глибоко мене вразило. Звісно, я високо це оцінюю, — відповів Рембрандт.

— …Не очікував, що ви скажете аж стільки, — зізнався я.

— Пане Райдо, розраховую на вас і в наступні роки, — мовив Рембрандт.

— Навзаєм.

Пан Рембрандт сів у карету, що чекала на нього, й поїхав.

Невже він із тих, хто має слабкість до нових винаходів?

Я раніше не бачив цієї його сторони, але в історії багатії нерідко ставали покровителями винахідників і митців, тож нічого надто дивного тут не було.

Наразі ліфт мав проблеми з керуванням магічною силою, розмірами й витратами енергії, тому дозволяти покупцям користуватися ним іще було не можна. Треба дати вказівки, щоб його поступово довели до практичного застосування.

Мабуть, у будь-якому варіанті знадобиться дівчина-ліфтерка … Або, точніше, гном-ліфтер чи орк-ліфтер.

Чи варто збільшити кількість працівників, відповідальних за ліфт?

Гм…

— Вако, схоже, Рембрандт уже пішов, — сказала Томое.

— Гарна робота, ви добре його провели, — додав Шікі.

— А, Томое й Шікі.

— Отже, Вако, що він вам подарував? Мені стало трохи цікаво, — спитала Томое.

— Якщо цей папір — шлюбна пропозиція від двох його дочок, пані Міо може стати небезпечною одразу в кількох значеннях, — зауважив Шікі.

— Не кажи таких неприємних речей, Шікі. Не може бути, щоб такий люблячий батько, як пан Рембрандт, просто вручив мені своїх дочок разом із папером.

Та попри власні слова я трохи занервував.

Я обережно розв'язав рулон і розгорнув аркуш.

— Карта? — здивувався я.

Це й справді була карта.

Карта Ціґе, на якій показано район, де стояла Торгова компанія «Кудзуноха».

Карта як подарунок на відкриття?

— Хм-м. Не думала, що на честь відкриття подарують саме це, — мовила Томое.

— …Вако, пані Томое, — озвався Шікі.

— Шікі?

Мабуть, він щось помітив. Шікі вказав на одну частину карти.

Ем…

— Хо-о, розумію. Як і слід було чекати, ця людина вміє робити цікаві речі, — мовила Томое.

— Е-е-е?! — вигукнув я.

Це була одна з головних вулиць, що простягалася від центру Ціґе.

Якщо не помиляюся, вона називається вулицею Рімейші?

— Ц-це ж… та сама вулиця, правда?

Я вирішив підтвердити про всяк випадок.

— Без сумніву. Схоже, від сьогодні ця вулиця має назву «вулиця Кудзунохи», Вако, — відповіла Томое.

— Цей чоловік… Скільки ж влади він має в цьому місті? Хоча мушу визнати, це й справді кумедно, — сказав Шікі.

Томое й Шікі були вражені та здивовані, але водночас зберігали спокій.

Ні, хіба від такого зазвичай не втрачають дар мови?

На вулиці, куди вказував Шікі, справді було написано: «вулиця Кудзунохи».

Він подарував мені не річ, а назву.

До того ж назву міської вулиці.

— Здається… усе перетворилося на щось неймовірне, — пробурмотів я.

Мій голос розчинився в нічній темряві.

Коли в Королівстві Айон почнеться революція, Ціґе скористається нагодою й проголосить незалежність.

За такого розвитку подій без боїв не обійтися, а я як зацікавлена сторона теж буду до них залучений.

Незабаром станеться щось значно масштабніше, ніж перейменування однієї вулиці.

І все ж… дивлячись на жваву крамницю за спиною… слухаючи голоси людей усередині, я відчув, що не хочу втратити гамір і життєрадісність цього міста.

Саме так я думав.