Розділ 233 — Хід Ціґе

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Швидко ви. Ми ж щойно послали по вас людину.

Коли мене провели до кімнати, це були перші звернені до мене слова.

Усередині зібралося кілька людей, а на столах лежали карти й графіки.

Говорив пан Рембрандт.

Він мав переживати смертельно напружені дні, але чомусь його обличчя здавалося навіть свіжішим, ніж раніше.

Пам'ятаю, якось він сказав: «Коли справ стає неймовірно багато, я згадую минуле й почуваюся молодшим». Невже він тоді не жартував, а говорив серйозно?

— Я саме хотів навідатися до гільдії. Здається, у перебігу бойових дій великих змін немає… Сталося щось термінове?

У кімнаті стояв один великий круглий стіл.

Нині це приміщення Гільдії авантюристів використовували для визначення тактики Ціґе, питань управління та загального напряму розвитку міста.

Причина полягала в тому, що захист тут був кращим, ніж у будь-якій компанії, крім нашої.

У деяких місцях Гільдії авантюристів завдяки витівкам одного Вищого Дракона існували справжні таємні кімнати.

Вони відбивали більшість магії, а фізично підглядати чи підслуховувати всередині було неможливо.

Для розмов про конфіденційні справи це було найкраще місце.

Можна було б подумати, що інші держави теж мали б домагатися співпраці гільдії й просити позичити їм такі приміщення, та саме тут і виникала проблема.

Гільдія авантюристів мала осередки в багатьох державах, але не підпорядковувалася жодній із них.

Схоже, чим більшою була держава, тим важче їй було проводити там таємні наради.

Так пояснив Рут, сміючись.

Якщо звернутися з проханням, кімнату позичать, і Гільдія авантюристів не має наміру передавати почуте назовні, але… лише назовні. Рут сказав, що коли відомості принесуть гільдії користь, він використовуватиме їх скільки завгодно.

Він міг діяти сам або залучати авантюристів.

Імовірно, він мав на увазі, що навіть без передачі відомостей іншим державам існує безліч способів ними скористатися.

Ось чому, хоч державні таємниці й не виходили назовні, країни майже ніколи не використовували Гільдію авантюристів для таких нарад.

Але в Ціґе все було інакше: хай би що гільдія почула, місто не мало до неї жодної ворожості. До того ж Ціґе вже опинилося в становищі, де мусило покладатися на авантюристів як на військову силу.

Якби йшлося про нараду, де кожна компанія визначала власні цілі, це було б інше питання. Та коли вирішувався напрям усього міста, не було нічого страшного в тому, що гільдія почує зміст розмови.

Фактично, доки уважно стежили за складом учасників, боятися підслуховування не доводилося, і це було великою перевагою.

Тому Гільдію авантюристів попросили позичити одну кімнату.

Від будівлі, де наради проводили раніше, відмовилися без вагань. Схоже, її використання викликало багато занепокоєнь, передусім щодо безпеки.

До речі, у цій кімнаті відділення Гільдії авантюристів Ціґе особливо суворо захищало відомості, пов'язані з Пустищем.

Стиль Рута: позбавити стіни і вух, і очей.

Кажуть, того, хто спробує підслухати, спіткає щось жахливе.

Настільки жахливе, що залишається лише молитися за шпигунів — або, точніше, жертв.

— Зрозуміло. Насамперед ми отримали листа з Корана з проханням про союз… точніше, про захист. Я хотів почути вашу думку, — сказав пан Рембрандт.

— Мою думку?

Новина була зовсім свіжою.

Адже я почув її лише кілька хвилин тому.

Пан Рембрандт кивнув і продовжив.

— Річ у тім, що після такого прохання ми вже не зможемо ставитися до них так само, як до інших міст. Через це наші думки про подальші дії розділилися.

…

Ось воно що.

Адже нам доведеться їх захищати.

Це не проста розмова про союз.

Інакше кажучи, Коран просить Ціґе стати його опорою.

Якщо Ціґе погодиться, воно муситиме розбиратися з усіма, хто має претензії до Корана або спробує на нього зазіхнути.

Так, це справді складно.

Я розумів, чому думки розділилися.

Якщо дуже поспішати, до міста можна дістатися за день, а звичайному війську знадобиться приблизно два-три дні. Та попри це Коран залишався окремим містом.

Навантаження зросло б значно.

— Якщо ми візьмемо Коран під захист, у нашій обороні справді з'явиться слабке місце. Цілком природно, що всі розділилися на два табори.

— Угу. Ми буквально поділилися на тих, хто за, і тих, хто проти. Дехто навіть вважає це ворожим задумом, покликаним зруйнувати нас зсередини. Водночас надто довго вагатися теж очевидно не можна. От я й думав, як учинити.

— А, тому Ціґе й відправило до Корана посланців? Щоб з'ясувати їхні справжні наміри.

— Саме так. Коран — сусіднє місто, до того ж портове. Якщо вони вже стали нашими ворогами, це означатиме, що ворожий клинок опинився біля самого горла. Нам не можна втрачати пильність.

Отже, пан Рембрандт передусім оцінював небезпеки, які виникнуть через установлення відносин із Кораном.

Про надання захисту можна буде думати лише після того, як це питання з'ясують.

Зрозуміло.

Але, відверто кажучи, я не вірив, що те місто оберне ікла проти Ціґе.

Нині Коран процвітав як сусіднє портове місто, але ще зовсім недавно був таким самим малим поселенням, як інші порти.

Його навіть доречно було називати рибальським селом.

Усе змінилося після того, як туди приїхала Міо, а невдовзі за нею — Шікі та елдви, які принесли морю процвітання.

Навіть тепер наша компанія купувала там чимало товарів, а кілька наших людей навчалися в Корані суднобудуванню.

Я отримував звіти від стількох людей усередині міста, що тінь іншої держави навряд чи могла залишитися непоміченою. До того ж Коран, найімовірніше, мав приблизно таку саму фактичну автономію, як Ціґе.

Місто здавалося цілком доброзичливим. Звісно, мене бентежило, що в майбутніх відносинах вони хотіли захисту Ціґе, але я не думав, що вони влаштовують пастку.

…Ні, не так.

Навіть якщо це правда, пан Рембрандт хотів чітких доказів, тому й відправив туди посланців.

Що б саме його не непокоїло й не змушувало бути обережним, просто повірити моїм словам було б неправильно.

Та й нинішнє становище Корана пан Рембрандт та інші присутні, напевно, вже знали.

— Ми ще не вибороли незалежність, тому обережний підхід вважаю правильним. На поверхні Коран здається цілком доброзичливим. Коли підозри зникнуть, а незалежність стане доконаним фактом, узяти його під захист не повинно бути проблемою.

Я принаймні повідомив, що місто справляє доброзичливе враження.

Схоже, нептуни теж відвідували ті морські води.

Я не знав, як саме все влаштовано під водою, але, за словами пана Сера Вейла та інших, море біля Корана було чудовим місцем, майже курортом.

— Хо-о… Коран, кажете, доброзичливий. Якщо подумати, Торгова компанія «Кудзуноха» їздить туди купувати морські продукти, чи не так?

До розмови долучився представник іншої впливової компанії, одяг якого прикрашали коштовності й кристали.

Це був невисокий, але доглянутий чоловік років п'ятдесяти. Завдяки цьому на перший погляд він здавався лагідним.

Та його очі лякали.

Вузькі, наче здатні бачити людину наскрізь.

Я чув, що він був третім головою роду чи щось таке, але, схоже, здібностей йому не бракувало.

Томое надала мені відомості про всіх присутніх, і я пам'ятав, як злякався точності, з якою вона описала їхню атмосферу.

Якщо не помиляюся, його звали пан Шірра.

— Т-так. Цього разу серед посланців також є моя працівниця.

— Її звати пані Томое, так? — уточнив пан Шірра.

— Так.

— Збереглися записи, що Торгова компанія «Кудзуноха» вже проводила переговори з Кораном без особливих проблем. Тому я з нетерпінням чекаю… результату, який розвіє підозри щодо Корана.

Гм, отже, пан Шірра підтримував прийняття Корана під захист?

Мабуть, так. Якби він був проти, то просто закликав би до обережності, і розмовляти більше не було б про що.

— Пане Шірро, ви підтримуєте прийняття Корана під наш захист?

Я вирішив перепитати про всяк випадок.

— Так. Кришталеві корали, які іноді знаходять у тому місті, мають високу стійкість до водної стихії й добре підходять для обладунків. Колись наша компанія повелася трохи грубо, через що нам заборонили в'їзд до Корана. Я сподівався скористатися цією нагодою, щоб налагодити відносини.

Трохи грубо.

Напевно, зовсім не трохи. Що вони такого зробили, якщо їм заборонили навіть входити до міста?

— Ми лише хотіли купити кристали в рибалок, яким, здавалося, бракувало їжі. Та чомусь десь виникло непорозуміння. Ха-ха-ха.

Певно, вони намагалися заплатити десяту частину ринкової ціни.

Якщо пан Шірра допоможе в цій справі, це й справді може стати чудовою нагодою виправити відносини.

Та все ж, кришталеві корали…

Ми їздили туди лише по морські харчі й майже не купували сировини.

— Зрозуміло. Я теж думаю, що після досягнення незалежності ми зможемо добре ладнати з Кораном. Було б чудово, якби наші компанії допомогли обом містам процвітати, чи не так?

— …Так. Ви цілком маєте рацію. Хоча це сталося за попереднього голови нашого роду, ми вже усвідомили свої помилки. Передайте, будь ласка, мої вітання жителям Корана.

На мить пан Шірра здивувався моїм словам, але незабаром усміхнувся й погодився.

Потім уклонився та повернувся до круглого столу, на якому була розгорнута карта.

— Можна, пане Райдо? — звернувся пан Рембрандт.

— Звісно.

— Пане Райдо, ви вважаєте, що Коран нас не зрадить?

— Переконливих доказів у мене немає, але саме таке враження він справляє. Водночас навіть я розумію, що брати Коран під захист небезпечно, поки питання нашої незалежності ще не вирішене. Тому обережність пана Рембрандта вважаю цілком обґрунтованою.

— Зрозуміло. Мене непокоять два моменти. По-перше, чому Коран, який зараз стрімко розвивається, просить захисту Ціґе, хоча має розуміти всю небезпеку такого кроку?

…

Це бентежило й мене.

Зазвичай вони мали б сказати: «Нумо й надалі жити в добрих відносинах. Виборете ви незалежність чи ні, нічого між нами не зміниться». Так вони забезпечили б собі безпечну таємну домовленість.

Ціґе теж не мало б нічого проти.

— А другий момент… Про це непросто говорити, але я думав, що іскри від усієї цієї справи можуть завдати шкоди не лише Ціґе, а й іншим.

— Га?

Про таке я почув уперше.

— Якби Коран захопив ворог, місто стало б плацдармом проти Ціґе. Але Коран досі не зазнав жодної шкоди, хоча достатніх військових сил у нього бути не повинно. І попри це вони надзвичайно наполегливо просять захисту Ціґе ще до першого удару. Важко цього не підозрювати.

— Т-так.

— Але, схоже, пан Райдо бачить щось інше. Ми дочекаємося посланців, та якщо їхній звіт покаже, що мої побоювання безпідставні, через них я міг би ступити на хибний шлях. Якщо зараз обрати неправильно, місто загине. Останнім часом наші відносини з Кораном справді були добрими. Якщо місто лише щиро прагне нашого захисту, це, безперечно, варіант, який варто серйозно розглянути.

Мабуть, пан Рембрандт намагався зрозуміти, що саме я «бачу», бо його погляд став таким самим гострим, як у пана Шірри.

Будь ласка, припиніть.

Мені вже вистачило подібного від пана Зари.

Ще трохи — і повернеться моя травма.

— Н-ну, переконливих доказів у мене справді немає. Просто Коран і Ціґе обоє стоять на межі Пустища.

— Хм, якщо говорити широко, то так. Обидва міста лежать на західному краю Айону. Вони трохи віддалені одне від одного, але різниця лише в напрямку, близькості до моря та відстані до Пустища.

— Тоді чому б не оточити обидва міста спільними мурами й не об'єднати їх в одне?

— Ціґе й Коран?!

— Ціґе бракує землі, а з державою ми вже посварилися. Якщо продовжити Золотий шлях до Корана, населення зможе зрости в кілька разів… Зачекайте, що я взагалі кажу? Навіть у Ротцґарді немає міста такого масштабу.

Якби об'єднати Академмістечко з усіма навколишніми містечками, територія була б величезною, але кожне з них саме по собі не таке велике.

Та що я взагалі верзу?

Яка дурниця.

Цей світ геть відрізняється від сучасної Японії.

Неможливо створити місто настільки великого розміру.

— Об'єднати… аж до Корана. Ні, але таке… якби тільки розв'язати ту проблему… невже це можливо… — пробурмотів пан Рембрандт.

— П-пане Рембрандте? Перепрошую, я згадав про одну справу…

— …Зачекайте, моє питання від початку було лише додатковим. Перепрошую, але чи не могли б ви перейти до кімнати через двоє дверей звідси? Мені потрібно ще трохи вашого часу.

— Гаразд. Але…

Пан Рембрандт, який поринув у роздуми, зупинив мене, перш ніж я встиг піти.

Я ж ляпнув таку ганьбу, що ладен був провалитися крізь землю!

— Там чекає пані Сайріцу. Схоже, вона хоче поговорити про «щит» Ціґе й просила привести пана Райдо. Перепрошую, але прошу вас зайти до неї.

Він наблизив обличчя й прошепотів це мені.

Пан Рембрандт назвав ім'я імператриці Союзу Лорел, яка діяла в тіні незалежності Ціґе.

Саме це й було справжньою причиною мого виклику.

Я не міг утекти лише через сором.

До того ж ішлося саме про проблему, яка непокоїла авантюристку пані Тоа.

Принаймні тепер я зможу втекти від пана Рембрандта.

— …Зрозуміло. Тоді я піду.

— Угу. Перепрошую за клопіт… Місто, яке можна пройти від краю до краю за один день. Тут, біля Пустища, ми отримали б не лише величезні землі, а й море… Невже настав час свідомо простягнути руку до вогню, знаючи про небезпеку? — продовжив бурмотіти пан Рембрандт.

Залишивши його в роздумах, я вирушив до кімнати, де мала чекати пані Сайріцу.