Розділ 238 — Крок уперед

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Відчуття невагомості й легкого сп'яніння.

Ми, що прийшли на заняття викладача Райдо, здивувалися, побачивши кілька десятків нових студентів, які мали взяти в ньому участь.

Після заворушень із Варіантами вогник в очах студентів цієї Академії помітно змінився.

…Хоча й ми теж змінилися, лише трохи в іншому сенсі.

(Це… бар'єр. Але навіщо?)

Щойно заняття почалося, викладач Райдо й пан Шікі «спільними зусиллями» створили якусь магію.

А тоді разом із відчуттям, яке я нещодавно вже переживала, кожного ізолювало в окремому бар'єрі.

Викладача Райдо й пана Шікі ніде не видно.

(Що? Тут, крім мене, нікого немає?!)

Коли заняття веде лише пан Шікі, воно зазвичай тримається десь біля меж здорового глузду, але з викладачем Райдо все інакше.

Ця людина часом робить неймовірні речі.

Наприклад, викликає сильних мамоно невідомо звідки й змушує їх битися зі студентами.

…А останнім часом, коли пан Шікі залишає заняття й лишається тільки викладач Райдо, він примушує нас проходити зовсім безглузді тренування.

Та це означає, що він справді стежить за нами й робить усе, що може, тому насправді… мене це навіть тішить.

Але сьогодні, коли до заняття долучилися новачки, ті двоє точно не дають усім однакового завдання.

Думай.

Щоб мене взяли на роботу до Торгової компанії «Кудзуноха», я маю стати сильнішою.

А для цього не можна нехтувати вмінням думати й діяти відповідно до обставин.

(Ілюзорна магія? Ізоляція та ілюзія. Найімовірніше, вони замкнули нас усередині цього.)

Я можу рухатися.

Але навіть не впевнена, чи справді рухаю тілом.

Із землі на полі за містом почали виринати чорні багнисті монстри й наближатися до мене.

Я відчула виразну ворожість і перехопила їх.

Луком і чарами можу користуватися як завжди.

Вони діють.

Але так цьому не буде кінця.

Якщо я вже зрозуміла, що це ілюзорна магія, то, аби вийти з глухого кута, треба подолати саме закляття.

Щоб перевірити, скільки маю запасу, я навмисно прийняла удар, після якого, як знала, зможу відновитися.

— !!

Боляче.

Досить боляче.

Шкіру справді розсікло, і з рани потекла кров.

Я негайно зцілила її лікувальною магією.

Якби це була ілюзорна магія, якої нас навчають, то навіть посилена бар'єром вона не мала б завдавати мені шкоди, адже я вже розпізнала ілюзію.

Але це створили разом викладач Райдо й пан Шікі.

Тут здоровий глузд не працює.

Може бути й так, що бар'єр призначений лише для ізоляції, а до самої ілюзії вони нічого не додавали.

І справді, я не відчуваю присутності Джіна й Сіф, які стояли поруч, а також інших. Навіть їхніх голосів не чую.

Я зрозуміла, що замість страху перед цією ситуацією в мені потроху народжується страх перед тими двома викладачами.

Раптом тіла чорних багнистих мамоно роздулися, жага крові посилилася, а рухи стали різкішими.

Зрозуміло. Ось воно як.

Яка ж підступна ілюзія.

— Але це ілюзія. І це заняття. Отже… її можна зламати. Обов'язково можна!

Не може бути, щоб я не здолала цього.

Це одна з речей, яких я, Амелія Хоупрейз, навчилася за час тренувань у «Кудзуносі».

Якщо це не справжній бій, викладач Райдо й пан Шікі рідко дають завдання, які неможливо подолати.

У такий день, як сьогодні, коли всім дали однакове… зміст заняття точно не обмежується лише цим!

Відбиваючи й знищуючи багнистих мамоно, я рухалася та шукала шов у бар'єрі або будь-яку підказку, що допоможе зруйнувати ілюзію.

Знайшла я його доволі швидко.

Там краєвид ледь помітно викривлявся.

Я посилила магічну силу, огорнула нею стрілу й випустила її в те місце.

— Вийшло!

Я відчула характерний тріск бар'єра, що руйнується.

Наче знімалася тонка плівка, світ, переповнений чорними багнистими мамоно, зникав, і я повернулася до колишнього краєвиду.

Верхня половина мого тіла різко піднялася.

Отже, я… спала.

Я озирнулася.

Джін і Даена так само вже прокинулися й неспокійно розглядалися довкола.

…Отже, я не перша.

У грудях з'явився легкий жаль.

У пам'яті спливли слова, якими пан Шікі не раз мене застерігав: «У тебе не стільки таланту, як у решти».

Навіть якщо жертвувати сном заради тренувань, я не знаю, чи зможу перевершити власні межі.

І справді, навіть коли я так тренуюся, поруч завжди є Джін або хтось інший, хто не відстає чи випереджає мене. Ох уже ці генії.

Але… нічого страшного.

Принаймні я можу тримати їхній темп.

Якщо потроху скорочуватиму відстань, то колись наздожену їх… правда?

— …Га?

Поки я про це думала, викладач Райдо й пан Шікі дивилися на мене зі здивуванням.

Що сталося?

…Невже вони вважали… що я здатна на менше?

Ох, якщо так, це досить боляче.

Навколо нас Сіф, Юно, Ідзумо й Місура досі стогнали уві сні.

Усі новачки були повністю вибиті з ладу й корчилися.

Третє місце… мабуть, не так уже й погано.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Джін перебив їх усіх і випадково вирвався, а Даена посилив магією кулак і випадково знайшов шов, — сказав я.

— Так, — відповів Шікі.

— Вони вибралися ненавмисно.

— Саме так. Схоже, наступного разу, коли робитимемо щось подібне, треба буде накласти обмеження.

— Томое, яка спеціалізується на такому, впоралася б краще. Гаразд, тоді я піду до тих двох, — вирішив я.

— Так. Я підготував ваші особливі лук і стріли. Прошу.

Стріли, які передав мені Шікі, мали замість наконечників присоски.

Лук теж був не тим, яким я зазвичай користуюся, а спеціальним — для занять зі студентами в Академії.

До того ж досить примітивним.

Він був значно менший і слабший за лук і стріли, які я вперше отримав у цьому світі від високогірних орків.

Щоб працювати викладачем у цій школі, я навчився стримувати силу за допомогою «Дотику Пір'їнки EX», але Шікі сказав, що навіть із ним люди опиняться при смерті.

Примітка перекладача: EX у назвах ігрових умінь зазвичай позначає посилену або вдосконалену версію базової здібності.

Я міг лише засміятися.

Коли на заняттях я обстрілював своїх студентів, то, звісно, не цілив у життєво важливі місця.

Але Джін та інші вже дійшли до етапу, коли роблять крок уперед, тож, схоже, Шікі придумав спосіб, який дозволяє мені по-справжньому користуватися луком… і ось результат.

Як узагалі до такого дійшло?

— …О-о.

— Гм?

Шікі озвався так, ніби побачив щось несподіване.

Я пошукав причину, оглянув студентів, які досі спали, і помітив, що прокинулася ще одна студентка.

Хе-е, тепер зрозуміло, чому Шікі здивувався.

Це Амелія.

Не випадково — вона правильно розгадала ілюзію й зруйнувала її.

Вражає.

Про всяк випадок я зробив так, щоб із часом зламати ілюзію ставало легше.

Та навіть з огляду на це Амелія прокинулася дуже швидко.

По суті, вона посіла перше місце.

— В Амелії висока стійкість до магії? — запитав я.

— Стійкість до магії? Це не те, що часто зростає, але… дивно. Скільки б та дівчина ні тренувалася, вона досі… — відповів Шікі.

— Вона ж улюблениця Шікі. Усім тілом випромінює: «Я кохаю пана Шікі», але нічого поганого в цьому немає, — піддражнив його я.

— Пане Райдо, я навчаю Амелію не через такі причини. Я лише… — спробував заперечити Шікі.

— Так-так, розумію. Якби причина справді була такою, у твоєму випадку ти зрештою навчав би й опікувався майже всіма студентками, — відмахнувся я.

Без жартів, саме так усе й закінчилося б.

Хай там як, можливо, ми відкрили в Амелії новий талант?

Ця дівчина досить універсальна.

У кожній окремій здібності її зерно невелике, але вражає вже те, скільки всього вона вміє.

— Щодо підробітку: справді, понад вісімдесят відсотків студенток сказали, що хотіли б долучитися, але… як би це сказати, трохи прикро, — промовив Шікі.

— Тоді я піду до них як викладач Райдо й ще трохи притисну цих трьох луком та стрілами, — вирішив я.

Це нагадує мені не стрільбу з лука, а тир на святі.

Тепер можна безпечно цілити в життєво важливі місця, яких я раніше уникав, тож так і зробімо.

Навіть якщо атака не загрожує життю, удари в місця, безпосередньо пов'язані зі смертю, самі по собі небезпечні, тому вони напевно чинитимуть опір усерйоз.

А, точно.

Цей лук схожий на йокю.

Примітка перекладача: йокю — невеликий японський лук, з якого могли стріляти сидячи; такий тип лука був відомий у період Едо.

Відчуття приблизно таке саме.

Хоча на стрілах тут присоски.

Мені доведеться старатися вже в іншому сенсі — щоб не почати гратися.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Ст-старшокурснику… якщо й далі ходитимете на такі заняття, одного дня ви помрете.

— Замовкни. І я не помру, тож не хвилюйся. У найгіршому разі вони повернуть нас назад, коли ми вже будемо на межі, — відповів я.

— Джіне, це не «не помремо», а радше… нам не дозволять померти, — додав Місура.

— Припини, Місуро. Ми з Джіном та Амелією після подолання ілюзії знову пережили пекло. Будь-хто захотів би випустити пару, — сказав Даена.

— Це було… навіть не знаю, справжній жах. Ви троє скільки десятків разів померли?

— Коли я якось прокинулася, то спостерігала разом із сестричкою. Хіба можна без жодної магії так часто влучати в голову, серце й шию? Мені вже здалося, ніби він тримає якусь неймовірну зброю миттєвої смерті, — сказала Юно.

— …Слухайте, — озвалася Амелія.

— Що таке, Амеліє? — запитав Ідзумо.

Після того як ми благополучно(?) пережили заняття викладача Райдо, складність якого, схоже, зросла на рівень, ми проводили звичний розбір.

Кілька молодшокурсників досі були блідими, але все одно причепилися до нас і пішли слідом аж до бібліотеки.

Я відразу відкинув слова молодшокурсника А, який тут-таки розплакався, бо після виходу з ілюзії ми зіткнулися з луком викладача Райдо й кілька разів отримали смертельні поранення — без перебільшення.

Ми розуміли, що він стримується, але саме це й дратувало. Він влучав у нас знову й знову.

Не заперечуватиму: мені теж хотілося плакати.

Серед нас заговорила Амелія, така сама пригнічена й мовчазна.

Ідзумо помітив це й звернувся до неї, а вона слабко всміхнулася та продовжила.

— Він сказав, що не цілив у очі, бо навіть із присосками це небезпечно. Стріляти в очі з лука справді ефективно, і нас теж навчали, що це майже гарантована смерть. Але судячи з відчуттів, він міг би влучити нам в обидва ока, навіть коли ми хаотично рухалися… — сказала Амелія.

В очі.

Серйозно?

— …А, точно. Викладач колись говорив про це з батьком. Казав, що в нічному бою дуже ефективно стріляти супротивнику в очі стрілами, пофарбованими в чорне. Якщо є місячне світло, можна стріляти скільки завгодно, і лук буде непереможним, — сказала Юно.

Юно поділилася ще однією подробицею про викладача Райдо.

— Тут радше не лук непереможний, а сам викладач Райдо.

— Навіть коли в тебе влучає майже іграшковий лук зі стрілами, удар віддається в усьому тілі. Викладач і пан Шікі казали, що сили в ньому немає, але в мене кілька разів перед очима промайнуло все життя, — сказав Даена.

Даена промовив це з таким поглядом, ніби душа покинула його тіло.

Я почувався так само.

Викладач казав щось на кшталт: «Не час зараз дивитися, як перед очима пролітає все життя», тож, мабуть, і сам переживав подібне.

Отже, десь є люди, здатні змусити самого викладача Райдо почуватися так само, як ми.

Не хочу про це думати.

Схоже, доведеться старатися, щоб ніколи не опинитися в такому стані.

Яке ж страшне це відчуття, коли перед очима пролітає все життя.

— У будь-якому разі… хоча моя основна спеціальність — магія, я витратила на подолання закляття більше часу, ніж Джін і Даена. Це приголомшує, — сказала Сіф.

Сіф занепала духом.

Тепер, коли вона згадала, цього разу їй і справді знадобилося чимало часу, щоб зламати ілюзію.

…Я хотів сказати, що в моєму випадку все вийшло завдяки тому, що я просто шалено трощив усе довкола, але стримався.

Це її не втішить.

— У мене так само. Тепер мені ясно, що більша кількість доступних стихій і козирів іще не означає ширшого кругозору.

— Невже навіть старшокурсникам так важко…

Усі кандидати в молодшокурсники, що прийшли сюди слідом за нами, власними силами піднялися з академій навколишніх міст і дісталися головної Академії Ротцґарда.

Від самого початку кожен із них зосереджувався на одному таланті, тож після вступу до головної Академії їм важко відповідати вимогам в інших галузях.

Мені й самому не подобається політика головної Академії, яка вимагає від усіх студентів мінімального рівня в установлених напрямах.

У певному сенсі заняття викладача Райдо дотримуються того самого принципу, тому, мабуть, здаються їм іще важчими.

— …Коли ми вперше прийшли на заняття викладача Райдо, нам лише показали тренувальний бій між ним і паном Шікі. Тоді ми, мабуть, були набагато слабші за вас, тому нас і не змусили відразу ламати ілюзорну магію. Через це… я вам трохи заздрю. Не маю наміру дозволяти вам наздогнати чи перевершити мене, але скажу одне: доки ви ходитимете на заняття цього викладача, слабшими точно не станете, — сказав я.

Я не знаю справжніх намірів тих двох. Але хоча б трохи, та справді так відчував.

Тому… залишаться вони в класі чи ні — їхній вибір, але принаймні підбадьорити їх я можу.

— Саме так. Принаймні я зовсім не шкодую, що продовжив. Ваш вибір майбутнього точно стане ширшим. Якщо добре старатиметеся, зможете навіть отримати додаткові тренування. Вони теж неймовірні, тож рекомендую.

Місура з усмішкою продовжив мою думку.

Але в другій половині його слів я відчув якусь темряву.

Та він, як і я, намагається їх підбадьорити, тому не будемо цього торкатися. Так.

— Говорити «я помру» ще зарано. Продовжуйте — нічого страшного. Це заняття, на якому в цій Академії можна стати найсильнішим. Я кажу це впевнено. Якщо навіть після наших слів ви все одно захочете втекти… найкраще одружитися ще студентом. Усі шляхи до відступу миттю зникають. Дружина й дитина — найсильніші, — заявив Даена.

Даена… я не зрозумів, він намагався їх підбадьорити чи натякав, що одружуватися не варто.

Щоправда, спочатку саме він найбільше хотів утекти.

Тоді він бурмотів: «У мене сім'я» та «Я мушу показати результат, інакше…» — і все одно продовжував дертися вгору.

— Якщо ви маг, це заняття змінить ваш світ. Вам у будь-якому разі доведеться тренувати тіло. Вас навчать, що це необхідно. Ви зможете розвивати й розум, і тіло. Жодне інше заняття не зрівняється з цим. Передайте це й тим, кого зараз тут немає. Що більше людей, то складнішими стають уроки викладача. Це добре, але такі сильні ліки спершу треба приймати розбавленими, — сказав Ідзумо.

Ідзумо гірко всміхнувся й показав м'язи на руці.

Хоч рука залишалася стрункою, на ній було кілька шрамів, а м'язів стало помітно більше, ніж раніше.

Його колись біла шкіра тепер засмагла.

Навіть для мага основою зрештою є тіло.

Це теж одна з основ занять викладача Райдо.

— Гм… нічого особливого мені сказати. Ви ж усі дісталися сюди власними зусиллями, а не завдяки родоводу, так? Тоді вже маєте розуміти, що з часом стає легше, але водночас вам однаково доведеться викладатися до кінця, — сказала Юно.

Оскільки Юно походить із родини, якій належить велика компанія, її сприймають як панночку з вищого світу.

Точніше, вона й справді така панночка.

Капіталу Компанії Рембрандта вистачить, щоб купити невелику країну.

Та судячи з її слів, у неї були не очі розпещеної панночки, а погляд голодного працівника компанії.

— Саме так. Ви гарантовано не помрете, але якби не мали рішучості поставити на кін самих себе, то не стали б долати весь шлях сюди. Є безліч легших доріг. Це лише можливість, але вам навіть може випасти шанс зблизитися з викладачем Райдо й Торговою компанією «Кудзуноха», — сказала Сіф.

Отже, Сіф дивиться на це з практичного боку.

Але з думкою «ви гарантовано не помрете» я погоджуюся.

Якщо не випробувати себе зараз, не розкритися повністю й не тренуватися до самих кісток, навіщо взагалі було приходити до цієї Академії?

Якщо ви прагнете лише закінчити її заради статусу, то навіть не наближалися б до викладача Райдо.

Бо так ви лише ускладните собі життя.

— …Покажіть тут усі свої козирі й усе найкраще, на що здатні. Хоч би що ви використали, хоч би наскільки були впевнені у своїх силах, це однаково не спрацює. Вважайте благословенням те, що можете дізнатися про це на занятті, а не в справжньому бою. Ставайте дедалі сильнішими й знайдіть наступний щабель. На заняттях викладача й пана Шікі ми здобули нові навички, про які раніше навіть не могли подумати. Якщо хочете знайти справжні козирі, на які справді можна покластися… кращого місця для цього немає. Я чекатиму дня, коли ви остаточно станете нашими молодшокурсниками, — сказала Амелія.

Схоже, Амелія намагалася пояснити їм, наскільки важливо показувати всі свої сили.

Спочатку ми теж постійно приховували козирі й намагалися не демонструвати їх іншим.

Але це було абсолютно безглуздо.

Треба було відразу показати їх і швидше прагнути нових висот.

Якщо вони залишаться в цьому класі й почнуть так діяти від самого початку, то зможуть отримати більше.

Настав час завершувати розбір, і молодшокурсники пробурмотіли: «Ми спробуємо й старатимемося». Дивлячись на їхні обличчя, я криво всміхнувся.

Цікаво, скільки з них залишиться.

Викладач сказав, що наразі не планує скасовувати заняття, а відбудова міста вже завершила перший етап.

Тренуватися й тренувати інших.

Моє студентське життя потроху змінюватиметься.

Я чекаю на це з нетерпінням.