Розділ 239 — А тоді, відкриваючись…

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Що?! Ви їдете до Союзу Лорел?!

— Так, маю там невелику справу, — відповів я.

Ех…

Укотре вже це повторюється?

Про всяк випадок я вирішив повідомити знайомих в Академмістечку, починаючи з представника Зари, що збираюся вирушити до Союзу Лорел, але…

Кожному я також пояснив, що це не вплине на іншу мою роботу. Та чомусь люди, з якими я ще навіть не зустрівся, приходили до мене, знаючи лише, що «я вирушаю до Союзу Лорел — далеко звідси».

Я абияк завершив запланований обхід із привітаннями й повернувся до свого магазину в Ротцґарді, а там усередину набилося стільки людей, що аж голова паморочилася.

…Найгіршим серед них був працівник канцелярії Академії.

Помітивши мене, він із мертвотно-блідим обличчям розштовхав натовп і пробився до мене.

Потім раптом упав навколішки й, замість Шікі, який стояв поруч, поповз до моєї ноги, вчепився в неї та заволав: «Брехун!»

У цьому Академмістечку, де тривала відбудова й уже повернулася значна частина людей, таке сталося серед білого дня. До того ж до моєї ноги причепилася не жінка, а чоловік.

Ситуація буквально кричала про неприємності.

На мить я подумав, що цього разу справді перегнув палицю й хтось зі студентів поскаржився, але слово «брехун» не давало мені спокою.

Заспокоївши його, я спробував розпитати. Виявилося, він отримав із певного джерела та від третьої особи інформацію, що «я їду до Лорела й кілька місяців не з'являтимуся в Академії».

…Це лише моя думка, але поєднання «певного джерела» й «третьої особи» не надто заслуговує на довіру.

Це як прочитати професійний жаргон у спортивній рубриці газети й самотужки зробити далекосяжні висновки.

До того ж ні від мене, ні від Шікі він не отримував жодного повідомлення про скасування занять. Та навіть якби отримав, Академія однаково його не прийняла б. Його стрес уже сягнув астрономічного рівня, тож, вирішивши, що насувається величезна проблема, він примчав сюди з обличчям людини, над якою нависла загибель.

Як він і сказав, жодних повідомлень про скасування занять я не надсилав, і помилки тут не було.

Я справді їду до Лорела, але ця справа ніяк не пов'язана з Академією, тож скасовувати заняття не планую.

Пояснивши йому, що «незалежно від способу пересування я маю намір проводити заняття за розкладом», я відправив його назад.

Я повторював те саме пояснення знову й знову, а коли нарешті подумав, що закінчив з усіма, цього разу з'явився Джін.

Хіба ти прийшов сюди не на підробіток?

Ні, звісно, досвіду підробітків у мене немає, але ж тепер ти працюєш під моїм керівництвом, тож наші ролі мали б трохи змінитися, правда? Я ж твій начальник.

Хіба не так це працює?

— Е-е, а як же… заняття—?! — почав Джін.

Пролунав легкий ляск, і голова Джіна сіпнулася вниз.

— Джіне! Ти зараз на роботі! — гаркнула Амелія.

Її паперове віяло влучило Джіну просто в потилицю й обірвало його слова.

На віялі, яке вона тримала, було написано «Біль».

А, це те, що справді боляче б'є.

Пам'ятаю, мені казали, що вони зробили три види паперових віял: перше лише голосно ляскає, але не болить; друге б'є значно болючіше, ніж можна подумати за звуком; а третє — беззвучне й найболючіше.

Звісно, це жартівливі товари.

…Принаймні перше з них.

Займатися цуккомі посеред роботи теж сумнівно, але ми все-таки перебували на задньому дворі магазину.

Примітка перекладача: цуккомі — у японській комедійній традиції різка відповідь або реакція на безглузду репліку чи поведінку партнера.

Ці двоє саме впорядковували тут запаси.

Тому це ще ледве можна було дозволити.

— !!! Аме… ліє! Це… було… боляче, — простогнав Джін.

Він схопився за голову обома руками.

Біль був таким сильним, що слова виходили уривками.

За словами Еріс, віяло, яке і звучить, і завдає болю, усе ще було «надто м'яким».

…Саме через таку її заяву замість двох варіантів створили третій.

Хоча ця дівчина насправді доволі кмітлива…

Схоже, беззвучне болюче віяло створили з думкою, що воно «не проливає крові, сліз і болю».

Зрештою, спочатку це був каральний інструмент саме для Еріс.

Тож якби воно було «надто м'яким», у ньому не було б сенсу.

До речі, на останній версії замість слова «Біль» намальований череп.

— Перепрошую, представнику. Я негайно повертаюся до роботи, — сказала Амелія.

— Та нічого, я вже й сам відповів. Тоді скажу тобі прямо: Джіне, розклад занять не змінюється. Тож не хвилюйся й старайся далі, — пояснив я.

— Д-дякую-ссу! — вигукнув Джін.

— …Не дозволяй манері Лайма надто тебе отруїти, гаразд? Коли вже в когось учитися, краще бери приклад з Акви чи когось подібного. Так буде безпечніше, — порадив я.

Безпека — понад усе.

Безпека важлива.

Це істина, якої люди зазвичай не усвідомлюють.

— Так! — відповів Джін.

— Вако-о, Вако-о!

— А особливо не вчися в тієї низенької, що зараз сюди йде. Інакше буде запізно, — додав я.

Запізнюватися не можна. Категорично не можна.

Я впізнав власницю голосу, що кликала «Вако», й криво всміхнувся.

Схоже, Джін та Амелія відчули те саме, бо на їхніх обличчях з'явився легкий неспокій.

Та хоч якою вона була, здібностей їй не бракувало, до того ж для них вона була старшою колегою.

— Що сталося, Еріс? — спитав я.

— А, Вако-о! Ви особисто доглядаєте за зеленими новачками на підробітку? Який гідний поваги представник! Справжній взірець для купців! — проспівала Еріс.

— Тут раптом стало душно, і мені здається, що мене образили. До речі, чи не стають твої захоплення поступово схожими на захоплення Томое? — спитав я.

— Спочатку мене змушували силоміць, але… що частіше в мене це запихали, то більше я звикала-а-а, — відповіла Еріс.

— Гей-гей, — зауважив я.

— А останнім часом вона показала мені історичні драми, персональні комп'ютери й західні речі. Тепер я пізнала глибину її смаків і в мене відкрилися очі-и-и, — продовжила Еріс.

— …

— Ну, екран усе ще простенький, та й замість персонального комп'ютера це радше текстовий процесор. Але воно розвивається в хорошому сенсі, а я таке люблю, — захоплено пояснила Еріс.

— …Зрозуміло, — відгукнувся я.

— Авже-е-еж, хе-хе.

— То яка в тебе справа? — запитав я.

Вона десь переглянула якусь масштабну виставу?

Знаючи Еріс, вона напевно зосередилася на дивних речах на кшталт убивчих прийомів акторів.

Я розумів, що їй кортить про це поговорити, але сьогодні вирішив не торкатися цієї теми.

— Гм, який холодний. Але одна з ґорґон казала, що саме це у вас і добре. А ще до вас відвідувач, — повідомила Еріс.

— Я ні з ким не домовлявся. Хто це? — спитав я.

Звісно, слова про ґорґону я не коментував.

Джін та Амелія ще не зустрічали ґорґон… напевно.

У майбутньому я планую змусити їх битися з ґорґонами як із супротивниками, що можуть перемогти одразу після зустрічі.

— Товариш цих молодиків. Ґідзумо… чи, може, Рідзумо? — замислилася Еріс.

— Ідзумо, — виправив я.

— Фу-фу-фу, ну як, Вако? Додавши лише один склад, я перетворила його ім'я і на страшненьке миле чудовисько, і на білу прекрасну посудину, — пожартувала Еріс.

— Не грайся з чужими іменами. Ідзумо, кажеш? Незвично. Гаразд, вислухаю його, — відповів я.

— Тоді я вас проведу-у, — запропонувала Еріс.

— Не треба, Еріс. Краще допоможи цим двом—

— Вони такі повільні, що я вже закінчила половину. Решту хай зроблять удвох. За їхнього темпу впораються приблизно за годину, — перебила Еріс.

— …Від тебе нічого не сховається, — відповів я.

— Без жодного промаху. Банан? — усміхнулася Еріс.

— Гаразд-гаразд. Тоді, Джіне й Амеліє, розраховую на вас із рештою. Працюйте у своєму темпі, — сказав я.

— Ура! Нумо, старайтеся, молодики! — вигукнула Еріс.

Еріс у піднесеному настрої пішла вперед.

Вона заклала обидві руки за голову й крокувала надзвичайно задоволена.

— Не може бути. Вона справді закінчила все на тому боці… — прошепотіла Амелія.

— То коли досягаєш рівня пані Еріс, можна впорядковувати запаси самими словами? Це вже зовсім інший вимір. Який же страшний закон клонування, — пробурмотів Джін.

— Це точно закон? Хіба не назва навички? — спитала Амелія.

Я залишив цих двох тремтіти перед приємною роботою Еріс і попрямував до магазину, де чекав Ідзумо.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— То про що ти хотів поговорити зі мною без Шікі? — спитав я.

Ідзумо чекав із покірним виразом обличчя.

Першими його словами були: «Союз Лорел».

Я подумав, що знову почнеться та сама розмова, але він із похмурим, замисленим обличчям попросив поговорити зі мною наодинці.

Це справді було незвично.

Адже Ідзумо явно покладається на Шікі більше, ніж на мене.

Та батьківщина Ідзумо — Союз Лорел, а сам він студент Академії, до якої ми не відчуваємо ворожості.

Раз він спеціально прийшов, я вирішив його вислухати.

У магазині таку розмову вести не годилося, тому ми перейшли до моєї кімнати.

— Ви ж їдете до Союзу Лорел? — спитав Ідзумо.

— На переговори. Одразу уточню: розклад занять не змінюється, — відповів я.

— А, так. Тоді до якої частини Лорела ви прямуєте? — запитав Ідзумо.

…Схоже, він був неабияк схвильований.

Ідзумо зазвичай почав би засипати мене питаннями на кшталт: «Як ви проводитимете заняття, перебуваючи в Лорелі?» та «Як повертатиметеся сюди?»

— …Ми прямуємо до міста Каннаої. А звідти, ну… до підземелля, — пояснив я.

— ?!!! Невже… ви йдете до Великого лабіринту Ясо-Кацуї?! — вигукнув Ідзумо.

— Як і слід було чекати від відомого місця Лорела. Саме так. У Ротцґарді цю назву знали лише авантюристи, — сказав я.

Ідзумо не кивнув і взагалі ніяк не відреагував на мої слова. Він просто мовчав.

Однак… судячи з його стану, чи не пов'язують Ідзумо з цим підземеллям якісь обставини?

Тепер, коли я замислився, Шікі щось казав про родину Ідзумо.

— …Ваші переговори будуть із… родом Ікусабе чи Осакабе? — спитав Ідзумо.

— Ні з ким із них. Із загоном найманців «Трояндовий сад для пікніків», — відповів я.

— …

— …Що сталося? — запитав я.

Напружений вираз обличчя Ідзумо раптом зник, поступившись повній беземоційності.

Я навіть не міг зрозуміти, чи він здивувався.

До того ж він назвав ще дещо, що мене зацікавило.

Ікусабе? Осакабе?

Від пані Сайріцу я таких імен не чув.

Тепер, коли я замислився, мені мають видати гарантійний лист, що дозволить вільно подорожувати країною, але про сам Лорел я майже нічого докладного не знаю.

Найбільше, що я чув: громадянських воєн немає, і загалом там мирно.

Коли я спитав, чи не буває там трохи бурхливо, вона засміялася й відповіла: «На нашій території — лише трохи».

Її «територія» звучала по-справжньому моторошно.

Та, зрештою, у кожній великій державі вистачає політичної боротьби, і якщо справа лише в цьому, її можна вважати мирною.

Гм, точно.

Ікусабе — прізвище Ідзумо.

А!

Здається, Шікі казав щось про головну й бічну гілки роду Ідзумо в Лорелі.

Зрозуміло.

Каннаої та Ясо-Кацуї — місця, де його родина має значний вплив?

Тому Ідзумо так занепокоївся через наш пункт призначення.

Стривайте, місця, де його родина має значний вплив?

Якщо це правда… виходить, Ідзумо походить із доволі знатного роду?

Невже… він справжній молодий пан?!

Примітка перекладача: тут слово «вака» вжито в прямому значенні — «молодий пан», спадкоємець знатного роду; цим самим словом («Вако») до Макото звертаються його послідовники.

— «Трояндовий… сад для пікніків»… — пробурмотів Ідзумо.

— Так, — підтвердив я.

— Охоронці Великого лабіринту Ясо-Кацуї. Той самий загін найманців? — уточнив Ідзумо.

— Саме так. Дивуюся, що ти знаєш, — відповів я.

— Викладачу!!

— Ого, що сталося, Ідзумо?

— Не турбуйтеся через мене… через такого, як я!! — вигукнув Ідзумо.

— Що?

— Усе гаразд! Неважливо, чи викладач стане на бік Ікусабе, чи Осакабе, це вже не має значення!! Я приблизно розумію, що пані Сайріцу нарешті почала діяти!

Ідзумо раптом підхопився й обрушив на мене, який досі сидів, потік гарячих слів.

Я зовсім нічого не розумів.

Вибач, але я взагалі не був причетний до того, про що він говорив.

Хоча тепер, коли я замислився, я вже досить непогано навчився підлаштовувати тон під співрозмовника, як під час розмов з іншими викладачами. Можливо, думати про таке саме зараз було недоречно.

— Заспокойся. Скажу прямо: я зовсім не розумію, про що ти говориш. Пані Сайріцу справді звернулася до мене, але лише щодо переговорів із цим загоном найманців. Про Ікусабе чи Осакабе я нічого не чув, — пояснив я.

До того ж вона не просила тримати це в таємниці.

Схоже, цей загін найманців дуже відомий у Лорелі, тому нічого дивного, що Ідзумо про нього знає. Та, відклавши це вбік, пані Сайріцу не сказала про самого Ідзумо ані слова.

— …

— Мені сказали, що саме я зможу впоратися. Я візьму кількох супутників і трохи поговорю з найманцями. Оце й усе, — сказав я.

— Ем, викладачу, ви кажете «трохи поговорю», але… ви справді знаєте, де вони перебувають?

Емоції Ідзумо досі кидало, мов на гірках, але тепер він трохи заспокоївся й поставив це питання із серйозним обличчям.

— Звісно. Усередині лабіринту Ясо-Кацуї, так? — відповів я.

— …І це все? — перепитав Ідзумо.

— Мені сказали, що їхня база на двадцятому підземному поверсі.

— Так, правильно.

— Відверто кажучи, мені страшенно не хочеться цим займатися, але переговори потрібні саме нам, тож нічого не вдієш, — пояснив я.

— …Викладачу, скільки пальців ви тут бачите? — спитав Ідзумо.

Він підняв переді мною два пальці.

— Два.

— А тепер?

— П'ять.

— А тепер скільки?

— Десять. До речі, чого ти намагаєшся досягти, Ідзумо? Навіть я знаю, що вдвічі більше — двадцять.

— Двадцятий підземний поверх того лабіринту!! Це не місце, куди можна просто ненадовго сходити на переговори!! — закричав Ідзумо.

— Я розумію. Там темно, тісно, і, чесно кажучи, мені зовсім не хочеться туди йти.

— Темно й тісно?!!

— Можливо, дорога займе два дні, а разом із переговорами — близько трьох.

— Неможливо, неможливо, неможливо, неможливо, неможливо!!

Що це за словесний шквал, наче він застосував серію швидких ударів?!

Він вимовив усе напрочуд плавно.

Міг би стати ведучим швидкісних продажів.

— Кажу ще раз: заспокойся.

— Неможливо!! Відмовляюся! Я ніяк не можу заспокоїтися! Схід Лорела, колишня столиця Каннаої! А ще долина Ясо-Кацуї, що існує з найдавніших часів і виплекала Каннаої, та лабіринт, що тягнеться під землею!

— О-о.

— А ще там перебуває легендарний загін найманців, який, за переказами, створив Мудрець для захисту наших предків, — «Трояндовий сад для пікніків»!

Ця назва… геть не пасує.

Саме тому я анітрохи не сумнівався, що до створення цього загону був причетний Мудрець — тобто японець.

Не легендарна постать, а людина, що справді існувала.

— …Схоже, викладач справді нічого про це не знав. Гаразд, я все поясню. Невігластво іноді є гріхом, але бувають випадки, коли цей гріх легко спокутувати. Достатньо дізнатися все тоді, коли знання справді знадобляться, — заявив Ідзумо.

— Та ні, певну інформацію я вже отримав… — спробував заперечити я.

Насправді я навіть вважав, що крім факту майбутніх переговорів знати більше не обов'язково.

Скільки не розповідай мені, що там тісно, похмуро й темно, радості це однаково не додасть.

На відміну від гри, я можу освітити підземелля, не мушу турбуватися про складання карти й здатен просто спускатися вниз, не відволікаючись на скарби.

Передусім цьому хлопцеві варто припинити так на мене дивитися.

Будь ласка, прибери цей шалений погляд.

Я волів би бачити в його очах звичайну життєву енергію.

Кх, я наступив на якусь міну? Ніяк не можу зрозуміти, на яку.

Справа в його родині? У загоні найманців? Чи в двадцятому підземному поверсі?

Та й узагалі, хіба цих найманців не надто сильно люблять?

Чи справді можна забирати їх до Ціґе?

Зі слів пані Сайріцу вони здавалися радше проблемними людьми…

— Не треба так церемонитися. Ви багато для мене зробили, викладачу, тож лише в такі моменти я можу віддячити. Каннаої, Ясо-Кацуї, лабіринт, роди Ікусабе й Осакабе, Мудреці та легендарний загін найманців — я змушу вас вислухати все до кінця, гаразд?! — вигукнув Ідзумо.

Так.

Це вже не схоже на віддяку. Радше мені доведеться вислухати його скарги.

Я давно думав, що маю слухати студентів, коли вони самі наважуються мені відкритися, але… такий початок мені зовсім не до смаку!