Розділ 24 — Хіба це не скринька з коштовностями?!

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Братику, хай ти й панич, а каретою бодай керувати треба вміти, знаєш?

Я ще не звик до ранкової прохолоди, а дівчинка, що сиділа поруч із віжками в руках, уже облила мене холодним докором.

Та не те щоб я не вмів.

Просто в дивній легенді, яку вигадали для мене Міо й Томое, було зазначено, що я «не вмію правити каретою».

Захотів би — гадаю, зміг би вести її навіть без віжок.

Карету тягне кінь, на вигляд цілком звичайний, але насправді на голові в нього два роги. Не певен, чи впораюся з цим своєю майстерністю, але поки що я їх приховую.

Це справжній магічний звір — бікорн. Орки та ящеролюди використовують таких як свої «ікла й ноги».

Інакше кажучи, слова до нього доходять. Цікаво, наскільки далеко сягає це «розуміння»? Поки що, якщо залишити осторонь неживе, воно діє і на г'юманів, і на рослини — на все живе.

Тому я міг би просто робити вигляд, що тримаю віжки, і наказувати йому рухатися так, як хочу.

Але тоді мій образ дивака розвинеться ще далі, тож так робити не можна. Мене матимуть за чудака, що розмовляє з конем якоюсь незрозумілою мовою.

…Хоча чути таке від тієї, хто марить роллю мандрівного самурая, мені аж ніяк не хочеться.

Схоже, сьогодні мені ніхто не радий.

[Пробач, я майже все залишив на тих двох.]

— Му-у, ти ж багатій, спадкоємець купця, — і тебе таке влаштовує?

Влучила в саме яблучко. Це справді нікуди не годиться.

Недарма вона виросла в краї, де постійно бракує їжі: як на свій вік, дівчинка напрочуд доросла.

Хоча на вигляд їй років десять. Її вік зовсім не пасує до способу мислення.

[Ось мене й відправили світ за очі. Називають це навчальною подорожжю, але це більше схоже на вигнання.]

— А-а, он воно що. Це я розумію. Але без пані Міо воно взагалі продасться як слід?

Ач, розуміє вона. Сувора, зовсім як моя сестра.

Хоча отой портрет був дуже схожий на когось із мого попереднього світу.

Портрет, який дівчинка намалювала вчора ввечері, був так схожий на одну мою знайому людину, що я зовсім утратив спокій.

Коли згадую, як через це дещо зірвався на Томое й Міо, мені стає трохи совісно.

[Ага. Щодо цього товару, то, правду кажучи, хоч хто його продаватиме, вийде те саме. У певному сенсі.]

Дівчинка, яка правила каретою й водночас розмовляла зі мною, повернула голову й поглянула просто на мене.

— Е? Чому?

[Я й сам бачу ці речі вперше. Дорожніх грошей надовго все одно не вистачить, тож доведеться їх продати. Та й фрукти з овочами зіпсуються раніше, ніж ми дістанемося наступного поселення.]

— Слухай, є одна річ, яку тобі, може, й не казали, але…

[Що таке?]

Дівчинка завагалася й урвала себе на півслові. Каже, що шукає сестру, але, схоже, цим її наміри не обмежуються.

— Оці… це все фрукти, яких я ніколи не бачила. І до того ж вони неймовірно смачні. Звідки ти їх узяв і як привіз сюди?

Скуштувавши фрукти, вона ними щиро захопилася. А тепер у її погляді з'явилася неабияка гострота. Хоче продати відомості про них? Чи, ще гірше, вона шпигунка?

Утім, історія зі зникненням сестри, здається, правдива. Якщо дівчинка просто діловита — у неї неабиякий купецький хист. А от якщо вона шпигує…

«Хочеш повернути сестру — добудь нам потрібні відомості». Щось таке?

Ні-і, якщо це правда, тих, хто смикає за ниточки, вже нічим не виправдати.

Так і хочеться спитати: «Ви взагалі розумієте, що змушуєте робити десятирічну дитину?» Вона ж іще школярка початкових класів!

[Хм… тут питання в тому, повіриш ти мені чи ні.]

— Що? Що саме?

Вона аж очима загорілася. Як же це помітно.

Та байдуже. Що б не сталося, я вже продумав, що робитиму з цим товаром.

Якщо відомості про товар розійдуться, це навіть на краще. А якщо заодно з'ясую, чого насправді домагається дівчинка, — узагалі чудово.

[Узагалі-то ми не збиралися їхати аж на край світу. Опинилися тут випадково.]

— Мг.

[Ми довго мандрували, аж одного дня нас огорнув густий туман. Пройшли крізь нього — і раптом побачили поселення.]

— Поселення? У цій місцевості?

[Приблизно за два-три дні дороги звідси. І уяви собі: то було поселення мамоно.]

— Ма… мамоно?!

[Саме так. Причому всі вони говорили спільною мовою й поводилися напрочуд чемно. Я погостював там кілька днів, а на прощання мені подарували ці товари.]

— …

Ого, скільки недовіри в її очах! Ну, історію я ж вигадав від початку до кінця, тож не дивно.

Хай там як, відтепер вона стане «правдою».

[Бачиш? Важко повірити, правда?]

— Т-так. А коли ти кажеш «мамоно», то які саме?

[Орки, ящеролюди, гноми й навіть, уяви собі, арки. Справді загадкове місце! Я й сам думав, що все наснилося, та подарунки залишилися зі мною.]

Я кажу це й поглядом показую на вантаж.

Наявність справжнього товару надає розповіді переконливості. До речі, у торговому кварталі я такого розповідати не збираюся: скажу лише, що це незвичайні товари, та й продам.

І мені здалося, що її запитання було з підтекстом.

— І стільки різних? Не можу повірити!

[Так. Навіть зараз інколи думаю, що це був сон у тумані.]

— Туман за два-три дні звідси, еге ж…

Вона замислилася. Не скажу, що тутешнім дітям бракує веселощів, але порівняно з учорашнім вечором вона поводиться аж надто підозріло.

[Хм, Рінон, а це часом не торговий квартал?]

Я звернувся на ім'я до дівчинки, чиї міркування не відповідають вікові. Вона — Рінон, її старшу сестру, як вона розповіла, звуть Тоа. Тоа лише на рік молодша за мене. Навіть просто знайти, де жити, — уже велика проблема, а вона взялася за це й таки знайшла місце для молодшої сестри. За це я щиро її поважаю.

У нашому світі шістнадцятирічні ще ходять до старшої школи й тільки вчаться виконувати дорослі обов'язки.

— Тільки от про таке поселення в наших краях нічого не відомо… — промовила Рінон.

Спілкуватися письмом у такі моменти незручно.

Якщо вона не дивиться, то й відреагувати не зможе.

Нічого не лишалося — я кілька разів торкнувся її плеча, щоб привернути увагу.

— Хі-я-а! Та ну ж бо, братику! Це сексуальні домагання! Е-е… га? — вигукнула Рінон.

Тут є се-сексуальні домагання?! З цим світом не можна легковажити! Нормальних прав людини немає, а таке передове слівце вже існує?!

[Я кажу: хіба он та будівля не торговий квартал?]

— А! Ми проїхали! Вибач! — вигукнула Рінон.

Я почухав маску. Невже й тут існує поняття сексуальних домагань? Досі не можу оговтатися від здивування.

Ми проїхали ще трохи, розвернули карету й приготувалися виходити.

Отже, торговий квартал.

Як і очікувалося, новачок відразу притягує погляди. Ну, я ж у масці, тож…

Чомусь Рінон сказала, що залишиться в кареті, і відмовилася заходити в торговий квартал.

Може, вона соромиться заходити туди через свій поношений одяг?

Але навіть якби я захотів піти в крамницю одягу, я не знаю, де вона, та й у таку ранню годину вони, певно, ще зачинені.

До того ж купувати обновки дівчинці, з якою щойно познайомився, — це вже якась забаганка багатія. Не хочу так чинити. Краще все робити по-людськи.

— Доброго ранку. Здається, раніше ми не зустрічалися. Чим можу допомогти?

[Доброго ранку. Учора про це місце мені розповіла моя помічниця — чорноволоса дівчина в незвичному вбранні.]

— А-а! Ем… Перепрошую за, можливо, недоречне запитання, але…

[Перепрошую. Через певні обставини я зараз не можу говорити, тож пробачте, що спілкуюся письмово.]

Я коротко описав зовнішність Міо.

Схоже, Міо запам'яталася їм надовго: чоловіки переді мною відразу її впізнали.

До того ж вони без жодних заперечень прийняли мій письмовий спосіб спілкування. Я їм вдячний.

— А, ем. Тоді ви, виходить, той самий, хто загубив посвідчення Гільдії купців?

[Так, соромно зізнатися. Я лише нещодавно почав займатися торгівлею й через цю втрату неабияк розгубився.]

— Ще б пак. Те, що ви змогли дістатися сюди, — майже диво. Певно, ви людина з великою удачею. Можна лише позаздрити.

Я чую в цьому лише сарказм. У мене немає такої удачі! Узагалі немає!

[Дорогою сюди зі мною трапилося чимало дивовижного. От я й прийшов продати речі, що дісталися мені під час цих пригод.]

— Без посвідчення гільдії вільно торгувати не вийде. Та все ж ви завітали до такого сумнівного місця, як наш торговий квартал. Як купцеві, мені приємно це чути!

Чоловік добродушно розреготався й попросив показати товар. Невже ці люди ніяк не пов'язані з учорашньою крадіжкою? Чи з тими в них немає жодного зв'язку?

Здається, ми непогано порозумілися. Може, вдасться розпитати його про це натяками.

[Це вантаж у цій кареті.]

Рінон слухняно сидить у кареті. Схоже, тікати вона не збирається.

— Хм. Це ваша рабиня? Гей, покажи-но товар.

Що? Рабиня?

…А, ясно. З огляду на її одяг і те, що вона сидить у моїй кареті, не дивно, що він так подумав.

Хм-м, я останнім часом чую стільки незвичних слів, що не надто звертав увагу, але…

Виходить, це світ, де рабство — норма.

Цей старий купець навіть оком не змигнув, ніби так і має бути.

То звідки в такому світі взялося поняття «сексуальні домагання»? Здається, мене, з моєю непоказною зовнішністю, це слівце ще колись підступно обплутає. Не бажаю сього, далебі, не бажаю! Потрапити в інший світ, а там — сексуальні домагання, а тоді й ґрати… Ні, звільніть мене від сього, далебі!

Та спершу треба виправити його помилку. Рінон не заперечує й уже показує товар — певно, до такого ставлення вона звикла.

[Перепрошую, але це моя знайома, вона лише показала мені дорогу. Вона не рабиня.]

— О, от як?

Чоловік мовчки подивився на Рінон.

— Пробач мені за грубість.

Мабуть, він подумав, що інакше це зіпсує стосунки, тож вибачився перед Рінон. Рінон, схоже, трохи здивувалася: широко розплющивши очі, вона вклонилася й витягла тканину, заховану збоку карети.

— Ц-це?!

[Ну як? Таких фруктів ви ще не бачили, правда? Запевняю, кожен дуже смачний. Скуштуйте.]

Я взяв два яблука: одне простягнув купцеві, а друге надкусив сам і показав йому.

— Що ж, тоді скуштую.

Побачивши, що я спокійно їм яблуко, купець, схоже, заспокоївся й теж відкусив.

Його очі миттю округлилися. Він подивився на яблуко й відкусив ще раз.

Стараючись не зронити ані краплі соку, купець ум'яв ціле яблуко за лічені миті. Ого… здається, смак йому справді припав до душі.

Ну, продати фрукти після такого буде нескладно.

Якщо виторгу вистачить хоча б на частину плати за заїзд, я вже буду задоволений.

[Здається, вам сподобалося.]

— Це… Ніколи в житті не їв таких смачних фруктів! Де ж ви, скажіть на милість, їх дістали?!

[Це, як кажуть, комерційна таємниця. Я хотів би продати тут усе, що привіз. Ви не заперечуєте?]

— Комерційна таємниця?! Невже ви збираєтеся залишити весь цей товар тільки за собою?!

[Яка там монополія: ці речі мені подарували за незвичайних обставин. Я зовсім не впевнений, що зможу дістати їх удруге, розумієте?]

— Що?! Ви хочете сказати, що ця партія — єдина?!

[Саме так. За кілька днів я вирушаю далі, тому хочу продати тут увесь товар.]

— Угу. Отже, це справді разова партія…

[Скільки ви за нього дасте?]

— Можна спробувати інші?

[Звісно. Але фруктів небагато, тож прошу скуштувати тільки по одному кожного виду.]

— Зрозуміло. А який обсяг?

[Усе в кареті: чотири види фруктів, по чотири ящики кожного. Разом шістнадцять ящиків.]

Купець покликав колег і дав їм скуштувати яблуко (моє було вже надкушене, тож я на додачу дав йому нове), персик, грушу та гранат.

…Обрав я ці чотири види майже навмання. Добре хоч, що всі вони їстівні сирими.

І це ще не все. Дивлячись на них, я знову дивувався безладній суміші рослин в Асорі. До біса сезонність!

Хіба що це якась крихітна особлива місцина, де погода живе за власними законами. Наче той славнозвісний Гранд-Лайн.

Примітка перекладача: Гранд-Лайн — морський шлях зі світу манґи «Ван Піс», відомий мінливою та незвичною погодою.

Зате смак залишився таким, як я пам'ятаю: усе це вважалося смачним і в моєму світі. Я ще міркував, чи не доведеться покращувати якість товару, але, схоже, такої потреби немає.

Можливо, завдяки тому, як орки доглядають за посівами.

— Що ж, усе просто чудове!

[Дякую.]

— Тоді… щодо ціни.

[Так.]

— Якість товару ні в кого не викликає сумнівів. Проте він нам зовсім незнайомий, тож сподіваюся, ви зрозумієте нашу обережність, — почав купець.

Інакше кажучи: «Усе дуже смачне, але невідомий товар ми воліємо купити дешевше. Без образ».

— …

— Пропоную по тридцять золотих монет за ящик. За всі шістнадцять — чотириста вісімдесят золотих.

Та це ж величезні гроші!

Вони, звісно, намагаються збити ціну, та навіть так пропонують просто неймовірну суму! Це ж не фрукти, а справжній дорогоцінний метал! Ні, скринька з коштовностями!

Я не подав виду, але подумки вже назвав цих людей дурнями.

Та що там «відбити частину плати за заїзд»! Тепер я можу оплатити його весь!

Втім, варто бодай удати незадоволення. Якщо відразу погоджуся, товар здаватиметься менш цінним. Я ж спочатку сподівався виторгувати хоча б сотню золотих за всю партію й від самої думки про торг уже випромінював якусь лиховісну ауру.

А вони всі витріщилися на мене й чекають відповіді. Настільки прозоро себе поводять! Мабуть, готуються торгуватися, виходячи зі своєї початкової, як їм здається, найнижчої пропозиції.

[Що ж, доволі щедра пропозиція. Але не забувайте: це ви купуєте в мене. Ви точно можете собі дозволити таку ціну?]

— Т-тоді ми домовилися?!

Ну й легко ж вас прочитати!

[Ні-ні, чотириста вісімдесят — якась незручна сума. Нехай уже буде п'ятсот золотих. Як вам? Тоді й я не матиму заперечень.]

Такий собі дріб'язок зверху. Стривайте, двадцять мільйонів єн — це тепер для мене дріб'язок?! Що я взагалі верзу?

— 500… добре! Домовилися! Гей!

Купець покликав носіїв і людину, яка принесе золото.

У кожного на обличчі сяє задоволена усмішка.

Напевно, ці фрукти дістануться комусь із знаті або найбагатших купців.

Якщо я необережно попрошу їх допомогти мені з продажем у цьому місті, з мене злуплять більше, ніж у найдорожчому барі.

За скільки ж вони потім продаватимуть ці фрукти? Подвійна чи потрійна ціна — певно, ще дуже скромна націнка.

Якщо вдесятеро дорожче — реготатиму до сліз. Це ж уже понад сотню мільйонів єн! Що ж я за такий новачок-вискочка?

Почувши названу суму, Рінон остаточно заклякла. Ще б пак.

Для цієї дівчинки це, мабуть, річний дохід, а може, й річний дохід її старшої сестри — ось які фрукти вона скуштувала.

[Так, я точно отримав 500 золотих. Щиро дякую.]

— І ми вам дякуємо! Якщо знову натрапите на якусь дивовижу, неодмінно завітайте до нас!

[Гаразд, тоді…]

Рінон нарешті оговталася від шоку й знову взялася за віжки.

Хоч дівчинка ще не зовсім прийшла до тями, вона повела карету, в якій тепер везли п'ятсот золотих, назад до заїзду.

Фрукти, які я взяв навмання, перетворилися на 500 000 000 єн.