Розділ 240 — Райдо та Ідзумо

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Отже… Ідзумо з очима, що крутилися спіраллю, наче він був у трансі, без кінця говорив про свою батьківщину, про себе та ще про безліч речей.

Він явно перебував під дією негативного стану «Сплутаність». У такому стані він нізащо не зміг би пояснити мені все логічно. Переді мною панував справжній хаос.

Відверто кажучи… я вже якийсь час його не слухав.

Посеред розповіді про брудне сліпе кохання, гідне телесеріалу, він уривками згадував фольклор Лорела та історію міста, а тоді знову повертався до попередньої драми. Від такого в будь-кого вже розболілася б голова.

Та кілька разів він мимохідь промовляв справді важливі речі.

Хоч би як від цього боліла голова й хоч скільки слини він розбризкував, я зовсім не виріс би, якби пропустив важливу інформацію.

Тож я лише поверхово слухав, у потрібні моменти кивав, а іноді підносив йому чай, чекаючи, коли він нарешті закінчить.

Просто зазначу: загалом я приблизно розумів, про що він говорив.

…

Ну, справа ось у чому. Ворожнеча між Токіо та Кіото, яка зрештою прямує до катастрофи, мабуть, трапляється навіть у паралельних світах.

Схоже, Наої та Каннаої мають подібні погані стосунки.

Далі — проблема родини Ідзумо. Рід Осакабе, батьківщина якого — Каннаої, дуже давно розділився, і внаслідок цього виник рід Ікусабе.

Ікусабе стали мечем і щитом Наої, а як бічна гілка почали служити іншому роду й поступово нарощували вплив.

У наш час вплив обох родів зрівнявся. Коли постало питання про рівноправні стосунки, усе пішло невдало й перетворилося на багнюку.

Відсічена бічна гілка здобувала силу, щоб головний рід її визнав, але там лише посміялися з цих старань. Приблизно так усе й було.

Я не з тих, хто постійно дивиться телесеріали, та, чесно кажучи, такі речі мене не цікавлять.

…Хоча в Японії є класична «Повість про Ґендзі», тож серед людей подібне, мабуть, користується популярністю.

У середній школі я зацікавився нею й дочитав до кінця, але так і не зрозумів, що в ній такого чудового.

Найцікавіше було відчути атмосферу життя тогочасної знаті.

Приблизно тоді ж я прочитав «Записки в узголів'ї» й пам'ятаю, як захопився вивченням сонячного, місячного та календаря Темпо.

Я дізнався, наприклад, до якого року Японія користувалася календарем Темпо, і що старий японський місячно-сонячний календар називають григоріанським.

Примітка перекладача: так у тексті. Історично календар Темпо був місячно-сонячним, а Японія перейшла на григоріанський сонячний календар із 1873 року.

Хоч я все це й знав, на мої оцінки воно майже не вплинуло.

Мені просто було приємно це вивчати, і я анітрохи не шкодую.

Мій час обмежений, тож коли я знаходжу щось цікаве, не бачу нічого поганого в тому, щоб без вагань спробувати це зрозуміти.

Чи то відомості про певну епоху Японії, чи лук, часом ігри та манґа, а ще ігри з вродливими дівчатами…

Це точно не марнування часу, особливо порівняно з ваганнями й бездіяльністю.

Відколи я потрапив у цей світ, дещо з тих знань уже стало корисним. А в Лорелі, де проросла японська культура, вони теж можуть знадобитися.

А, Ідзумо важко дихає.

Його обличчя нарешті повернулося до нормального вигляду. Невже закінчив?

Отакої, поки я чекав, то встиг поринути у спогади.

— Фух… фух…

— Ти багато наговорив. Випий чаю й заспокойся, — сказав я.

— Дуже… дякую, — відповів Ідзумо.

— Серйозно, мені навіть соромно, що мій студент так за мене хвилюється, — мовив я.

Що б він не розповідав, я відповів безпечною загальною фразою.

— Усе не так! — заперечив Ідзумо.

— Саме так. Те, що ти за мене хвилюєшся, означає, що лабіринт здається тобі значно більшим за мене, правда? — спитав я.

— …Ні, я такого не казав і не думаю так, — заперечив Ідзумо.

— І щодо твоєї родини. Якщо ти попросиш мене про допомогу, я не проти втрутитися. Але я… не маю наміру лізти в проблеми, які ти сам намагаєшся розв'язати, — пояснив я.

— Так.

— Я не планую змінювати цю позицію й вважаю її своїм способом зберігати межу між викладачем і студентом. Але… схоже, через це ти лише сильніше загнав себе в кут. Вибач, — сказав я.

— Ні! Я не хотів завдавати викладачеві клопоту, а ви навіть не просили, та я прийшов і просто вивалив на вас усе це… Мені соромно. Я чув чутки, що викладач зустрічався з пані Сайріцу під час фестивалю Академії, і відтоді все потроху накопичувалося, — пояснив Ідзумо.

— Я справді познайомився з нею тоді. Одразу після цього сталася та нещаслива подія, і наші стосунки стали тіснішими. Але це ніяк не пов'язано ні з тобою, ні з твоєю родиною, — відповів я.

Брехати не було потреби.

Насправді у стосунках між мною та правителькою Лорела не було навіть літери «І» від Ідзумо.

— Якщо міркувати нормально, то так і є, але… коли я залишаюся сам, починаю уявляти всілякі погані варіанти… Я розумію, що це погана звичка, — зізнався Ідзумо.

Отже, Ідзумо мав звичку накручувати себе.

У старших класах я теж збирав усі проблеми в собі, тому не мав права його засуджувати.

Порадитися з кимось очевидно краще, але чомусь я все одно намагався самостійно розв'язати все зі своєї вузької точки зору.

До того ж уперто тримався одного-єдиного рішення.

Чому так відбувається?

Навіть озираючись назад, я не міг цього до кінця зрозуміти.

— Відтепер довіряйся друзям. Варто бодай раз із кимось поговорити — і справді стає легше. Цього разу ти зміг розповісти мені, отже, це тобі під силу, — сказав я.

— Ха-ха-ха, правда, — погодився Ідзумо.

— Думаю, на них можна покластися. Джін, Даена, Місура, Амелія. Якщо проблема в грошах, Сіф та Юно все владнають… хоча до останніх двох, мабуть, краще не звертатися, — додав я.

— Так.

Схоже, Ідзумо розслабився. Він усміхнувся мені й випив чаю.

Його очі, що досі бігали по колу, теж повернулися до норми.

Мабуть, йому полегшало після того, як він виговорився.

— Отже, коли мій студент покладається на мене, я не відмовлю, навіть якщо справа клопітна. Я не збираюся це заохочувати, але якщо тобі важко й потрібна моя допомога, не вагайся та приходь. Щоб це не стало для тебе тягарем, я призначу відповідну плату й прийму справу як роботу, — сказав я.

— …Плата за роботу викладача… напевно, буде на рівні бюджету невеликої держави. Я не зможу стільки заплатити, — відповів Ідзумо.

— Звісно, якщо маєш намір розрахуватися, я готовий надати безвідсоткову розстрочку без обмеження строку. Це привілей моїх студентів, — заявив я.

— Уперше про таке чую, — здивувався Ідзумо.

— Не дивно. Я щойно вигадав цей привілей спеціально для тебе, — пояснив я.

— …

— Тож, Ідзумо, що ти хочеш зробити? — спитав я.

— Що?

— Я зрозумів, що у твоєї родини багато проблем, а твоє становище делікатне. І що ти хвилюєшся за мене через лабіринт, — сказав я.

Точніше, це було все, що мені вдалося зрозуміти.

Адже розповідь Ідзумо перескакувала з теми на тему, наче розмова старшокласниць.

— …

— Якщо хочеш, можу взяти тебе із собою, щоб ти провів мене лабіринтом. Чи, може, хочеш, щоб я стояв у тебе за спиною, коли ти говоритимеш із родом Ікусабе чи Осакабе? — запропонував я.

— А, це… — розгубився Ідзумо.

На обличчі Ідзумо змішалися подив і розгубленість.

Чому?

Мені здавалося, я запропонував найшвидший спосіб усе владнати.

— Єдина моя справа там — переговори із загоном найманців, а про підземелля я вже чув від пані Сайріцу. Знаючи це, я вирішив, що проблем не буде. Тож якщо ти навіть після цього хвилюєшся, я не проти взяти тебе із собою. Зрештою, я вислухав усе, що ти хотів сказати, — пояснив я.

— …Ні. Якщо це викладач Райдо, тоді, мабуть… ні, точно все буде добре. А щодо моєї родини… якби викладач стояв поруч, мені здається, я міг би словами владнати все, як захочу, — сказав Ідзумо.

— Зрозуміло… — пробурмотів я.

Гм? Він передумав?

Мені так здалося.

Судячи з його стану, він більше не триматиме все в собі, тож, мабуть, усе гаразд.

— Але я зроблю це сам. Одного дня… у недалекому майбутньому. Обов'язково, — заявив Ідзумо.

— Розумію. Не знаю, скільки ще зможу тебе навчати, але в Академії в тебе попереду багато часу. Сумніви теж можуть стати кроком до зростання. Тож хвилюйся скільки завгодно, але разом із друзями, — сказав я.

— …Як я й думав, викладач справді дивовижний. Ви виглядаєте моїм ровесником або навіть молодшим, але змушуєте мене відчути різницю в прожитому нами часі, — сказав Ідзумо.

— Про всяк випадок уточню: мій вік саме такий, як здається. Коли захочеш сказати комусь, що він наче прожив кілька сотень років, кажи це Шікі, — відповів я.

Адже у випадку Шікі це чиста правда.

— Знову ви за своє. Не обманюйте мене жартами. Під «різницею в часі» я мав на увазі не його тривалість, а глибину. Рік, місяць, тиждень, день, секунда — сама глибина цього часу, мабуть, докорінно відрізнялася. Зараз я теж намагаюся робити свій час якомога насиченішим, — пояснив Ідзумо.

— …

Схоже, мене знову неабияк переоцінили.

Та для викладача це не так уже й погано.

Не варто, щоб мене сприймали як зручного рятівника, тому я заздалегідь повідомив про оплату. Хоча навряд чи вони звертатимуться до мене надто часто.

Я викладач, а не зручний інструмент.

— Щиро перепрошую за сьогодні. Тоді я піду!! — вигукнув Ідзумо.

Він глибоко вклонився й, не чекаючи, поки я його проведу, сам побіг геть.

— Він усе вилив і завдяки цьому дещо для себе вирішив. Це значно краще, ніж якби він повернувся пригніченим. То про що зрештою говорив цей хлопець, Шікі? — спитав я.

Я покликав Шікі, який був неподалік.

Той засміявся й вийшов до мене.

— Я не очікував, що він настільки загнаний у кут. Тут я трохи прорахувався. Мабуть, так сильно мучитися через таку дурницю — привілей молодості, — сказав Шікі.

— Дурницю, кажеш? Ти справді не знаєш жалю, — зауважив я.

— Насправді він сам накрутив себе щодо лабіринту й сили Ваки. До того ж я не думаю, що варто розпитувати про справжню природу лабіринту людей Лорела, які обожнюють його мало не як божество, — пояснив Шікі.

— Вони вважають його священним і поклоняються йому? У цьому світі я такого ще не чув, але це навіює спогади, — сказав я.

— Поклоняються чомусь, що не є ані Богинею, ані духами? — уточнив Шікі.

— Так. У Японії іноді обожнювали й ушановували те, що завдавало людям шкоди, щоб його умилостивити. Я чув, що переважно йшлося про богів проклять або богів, які погано уживалися з людьми. Такий звичай умиротворення. Цікаво, як це працює тепер, коли я живу у світі з магією? Напевно, погляди були б іншими, — відповів я.

Я перестав уживати вислів «злий бог».

Мабуть, це вплив перебування в цьому світі.

Адже я почав думати, що істота не обов'язково є злим богом лише тому, що завдає людям шкоди.

— Поклонятися й умиротворювати… Дивна віра, — сказав Шікі.

— Не знаю, чи можна це називати вірою. Та, відклавши це вбік, тепер я розумію, чому лабіринт обожнюють, — відповів я.

Якщо навіть імена бога Наобі та Ясо-Маґацухі пов'язані з цим місцем, то подібне мислення існувало в Лорелі вже дуже давно.

Схоже, там є й гарячі джерела, тож тепер я чудово розумів, чому Томое так хотіла туди поїхати.

Здавалося, японські легенди й культура проросли там у дивній формі. Та якщо навіть спосіб мислення відрізняється, це може бути цікаво.

— Щодо родини Ідзумо, становище не таке безвихідне, як йому здається. Між головною та бічною гілками воно справді могло зайти в глухий кут, але ззовні родові проблеми виглядають значно слабшими. Коли ви дивилися на це збоку, там було повно дірок і приводів заперечити, правда? — спитав Шікі.

— Невже? — здивувався я.

Мені лише здавалося, що там усе загрузло в багнюці.

Навіть якщо не брати до уваги звичаї Лорела, з моєї точки зору все це було настільки далеким, що виходило за межі розуміння.

Схоже, серед родів періоду Едо таке траплялося часто, але за сучасними японськими уявленнями це просто…

— Старовинний рід Каннаої Осакабе кілька сотень років тому вигнав рід Ікусабе, після чого той почав служити правлячому роду в Наої. У Лорелі ця історія доволі відома, — пояснив Шікі.

— Отже, рід Ікусабе та сам Ідзумо відомі? — спитав я.

— Ікусабе розрослися, тому не можна бути певним, але для участі в такій справі, напевно, потрібна близька кровна спорідненість. Рід Ікусабе діє і зовні, і в тіні як військовий рід. Якщо пояснити зрозуміліше для Ваки, вони працюють одночасно як самураї та ніндзя, — сказав Шікі.

— Гм-м, онівабан? У них є зовнішній і прихований бік. Та й серед Коґа та Іґа справді були люди самурайської крові. Служити державі як самураї та ніндзя, еге ж? — відгукнувся я.

Звучить доволі круто.

— А, Вако, вони служать не державі, а роду свого господаря. Мене це теж здивувало, але схоже, рід Ікусабе служить роду Кахара. Він не сказав цього прямо, та з його слів я майже не сумніваюся, — пояснив Шікі.

— Кахара. Кахара… Знаєш, у мене є знайома з таким прізвищем. До того ж вона займається політикою, — сказав я.

От чому Ідзумо так бурхливо відреагував.

Схоже, сумнівів більше немає.

— Так, ця людина нині очолює рід Кахара. Сайріцу Кахара. Світ тісний. Коли я вперше почув цей вислів від пані Томое, він мені не надто відгукнувся, але в такі моменти ці слова справді доречні, — сказав Шікі.

— Авжеж, — погодився я.

— У будь-якому разі… ви чудово повелися з Ідзумо. Навіть без мене змогли послабити його тривогу. Прекрасна робота, — похвалив Шікі.

— С-справді?.. Взагалі-то я не слухав половину з того, що він говорив, — зізнався я.

— Фу-фу-фу, не будьте таким скромним. Я впорядкую подробиці з розповіді Ідзумо й пізніше подам вам звіт. Коли матимете вільний час… наприклад, під час просування лабіринтом, зможете його переглянути, — запропонував Шікі.

— Дякую, так і зроблю, — подякував я.

Отже, родина Ідзумо служить роду пані Сайріцу.

Схоже, усе стало трохи складнішим.

Сама пані Сайріцу нічого не сказала ні про Ідзумо, ні про його родину, тож… поки що це рятує.

Ні, справді рятує?

Чи не перетвориться все на ще більшу халепу?

Цього разу я беру з собою Томое та Міо, тож налаштований досить оптимістично: разом ми здатні впоратися з більшістю проблем.

Та я щиро хочу, щоб проблема залишалася в межах наших можливостей.

— Мене також зацікавили мила й найсильніша фея, яка захищає лабіринт, пані Маріко, та існування дракона темряви… чи тіньового дракона? Вищим Драконом Лорела мав бути «Тіньовий Покров» Дома. Але зі слів Ідзумо лабіринт Ясо-Кацуї створив Тіньовий Дракон Фуц. Такого імені я раніше не чув, — сказав Шікі.

— Тепер, коли ти згадав… пані Сайріцу теж називала Тіньового Дракона Фуца. Якщо я правильно пам'ятаю, там мав жити Вищий Дракон Дома. Рут теж так казав, — відповів я.

Хоч той збоченець і є збоченцем, про Вищих Драконів він брехати не став би.

Зрештою, у мене є Томое.

Фуц, еге ж.

Це ім'я тісніше пов'язане з японськими легендами, ніж Дома.

Та попри це… з погляду можливих неприємностей Фуц здавався мені небезпечнішим.

Але Дома зараз мав перебувати в Рута у вигляді яйця.

Можливо, він уже вилупився, і хтось повернув його до початкового місця.

…Точно, треба зустрітися з Рутом.

Розпитаю його про Дому та цього Фуца.

Адже Ідзумо про це нічого не сказав.

— Та все ж, пані Маріко? Це людське ім'я, — сказав я.

— Якщо це фея з підземелля, цікаво, якою вона буде. Можливо, родичкою гномів? — припустив Шікі.

— Гномка пані Маріко? Від самої думки в мене погане передчуття, — відповів я.

— Було б добре, якби елдви щось про неї знали. Раніше в розмовах вона не згадувалася, тож надії небагато, — сказав Шікі.

Фуц і пані Маріко.

Я здобув ще трохи інформації.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Повертаючись із Торгової компанії «Кудзуноха», Ідзумо зайшов до парку, хоча для звичайної зупинки це був чималий гак.

Це був найбільший і найновіший парк міста, символом якого стали два величезні дерева.

Щоб не забути про трагедію з Варіантами, тут встановили кам'яну стелу з написом. Вона стала надгробним знаком для безлічі загиблих, а сам парк — місцем, де вшановували їхні душі. Людей тут завжди вистачало.

Фонтан, гай і вкрита травою площа.

Ідзумо любив це місце.

— Воно не схоже на сади Лорела, але це місце особливе, — промовив Ідзумо.

Сівши на лаву, він заговорив сам до себе.

Його обличчя було спокійним, а від колишнього моторошного виразу не лишилося й сліду.

— Зрештою… цю лаву, галявину, фонтан і розташування каменів робив я сам, — промовив Ідзумо.

Студенти Райдо активно брали участь у відбудові міста як частина робочої сили.

Цей парк теж був результатом їхньої праці.

Для Ідзумо, який витратив тут усю магічну силу й виснажив як розум, так і тіло, це місце, що стало доказом його роботи, набуло особливого значення.

Він і сам цього не усвідомлював, але це місто вже стало для нього особливим.

Коли він невдовзі це зрозуміє, воно, мабуть, стане важливим кроком.

— Викладач повністю розгледів навіть такого, як я, хоча ми нечасто розмовляємо. Він сам приніс чай, не покликавши працівників магазину. Напевно, я мав жалюгідний вигляд, — міркував Ідзумо.

Усмішки дітей, які пережили ту подію, їхніх батьків та літніх подружніх пар зцілювали серце Ідзумо.

Їхня радість чомусь викликала в ньому гордість.

Місце, створене їхніми руками, тепер використовували інші люди й усміхалися тут.

Йому було приємно бачити це, незалежно від того, були вони г'юманами чи напівлюдьми.

— Я… мучився наодинці, прийшов до викладача, наче хотів зігнати роздратування, й вивалив усе. Я думав про неймовірно нікчемні речі. Що, зробивши це, змушу викладача владнати все за мене. Що він може розв'язати всі проблеми одним рухом. А якщо так, то нехай швидше зробить це замість мене. Я точно десь у глибині душі думав цю дурницю. Під час його заняття люди з головної та бічної гілок роду виринали один за одним, наче мерці, і через це моя безпідставна образа на викладача лише посилювалася. А він усе сказав мені прямо. Тепер я побачив брудні частини самого себе, — промовив Ідзумо.

В ілюзії, яку Ідзумо побачив на занятті Райдо, перед ним постали знайомі люди в традиційних обладунках і шоломах Лорела.

Вони вигукували власні бажання, поки до Ідзумо наближалися покора долі та смерть.

Він прокинувся значно повільніше, ніж дозволяли його справжні здібності, саме тому, що побачив те, чого не хотів бачити, і відволікся.

Та Ідзумо не розповів про це Джіну та іншим, натомість підтримав їхню розмову й удав, що теж бачив лише чорних багнистих мамоно.

— Викладач легко підкорить будь-яке підземелля й без труднощів зустрінеться з «Трояндовим садом для пікніків». Навіть у моєму роді, якщо пані Сайріцу допоможе, все миттю заспокоїться. Мої бажання, мої цілі — ця людина легко здійснить усе, чого я хочу. Але тоді я сам нічого не завершу. Так не можна, — сказав Ідзумо.

До того ж Райдо сказав Ідзумо, що без зайвих вагань прийме це як роботу.

Для Райдо — Макото — це був жарт.

Він вважав, що справа не потребуватиме великих зусиль, і, мабуть, прийняв би прохання Ідзумо за плату, співмірну з вартістю обіду.

Так само й щодо своєї пропозиції.

Він висловив її лише тому, що справді вважав це найпростішим і найлегшим способом усе владнати.

— А ще мій жарт про бюджет невеликої держави… Викладач його не заперечив. Якщо платити частинами, я зможу розрахуватися навіть із такою сумою. Отже, він думав: «Я використаю силу, гідну такої плати», — продовжив Ідзумо.

Він дуже помилявся.

Це було неймовірне непорозуміння.

Для такого, як Макото, це стало рідкісним влучним ходом.

— Тоді заручини з принцесою Осакабе, майбутня служба й успадкування Ікусабе… Я маю показати йому, що здатен сам усе владнати й спрямувати в бажаний бік. У мене є надійні товариші, а моє життя в Академії, як сказав викладач, іще далеко не завершене! — рішуче заявив Ідзумо.

Підвівшись із лави, він поглянув на місто крізь прогалини між деревами.

Кутики його губ тихо піднялися.

Досі, живучи в Академії, він думав лише про те, як стати сильнішим.

Він вважав, що з часом працюватиме в Лорелі як один з Ікусабе й служитиме роду Кахара.

Згодом отримає пропозиції шлюбу від чотирьох чи п'ятьох наречених, виховає дітей і піде у відставку.

Він не сумнівався в прокладених для нього рейках і не відчував через них невдоволення.

Та все почало змінюватися після зустрічі з Райдо та його заняттями.

І річ була не лише в заняттях.

Знайомство з Джіном та іншими, хто залишився в класі, теж сильно вплинуло на Ідзумо.

Хтось мав чітке бажання; хтось уже створив власну родину й через це змінив свої цілі; хтось ішов прокладеними рейками, але протистояв їм зовсім інакше, ніж Ідзумо; а хтось із неймовірною відданістю йшов власним шляхом заради іншої людини.

І була ще людина, яка мучилася сумнівами так само, як він.

До цього додавалася Торгова компанія «Кудзуноха», у назві якої використовували кандзі, її товари та працівники.

Величезна доза свіжих і сильних ліків змінила Ідзумо як у доброму, так і в поганому сенсі.

Настільки, що… він нарешті побачив майбутнє, відмінне від ролі, відведеної йому в роді Ікусабе.

— Джін казав, що пригощатиме кандидатів у молодшокурсники в «Ґотецу», правда? Приєднаюся до них, — вирішив Ідзумо.

Згадавши молодшокурсників, які були геть знесилені, Ідзумо засміявся.

Водночас вони здалися йому милими.

Так само як Райдо так чи інакше врятував його, вони теж зможуть щось здобути, якщо продовжать ходити на його заняття.

Колишній Ідзумо нізащо не подумав би так, адже це означало збільшення кількості суперників.

Та з якоїсь причини тепер він навчився дивитися на це інакше.

Шлях ще одного студента Райдо знову починав прокладатися.