Розділ 242 — Роздільні дії — основа тактики

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Північний захід Лорела.

Уся ця місцевість укрита гірськими хребтами, і г'юмани заходять сюди вкрай рідко.

Крім кількох поселень, де напівлюди ведуть самодостатнє господарство, тут безліч вулканів і глибоких ущелин.

Формально ця територія належить Союзу Лорел, але вона залишається одним із регіонів, які країна так і не змогла освоїти.

— Та це ж Берен! Давно не бачилися. Років тридцять минуло? — озвався гном, який зустрів Берена.

— Потягнуло на спогади, от я й зазирнув. Це місце… майже не змінилося відтоді, як я був тут востаннє, — відповів Берен.

До одного з вулканів у цьому краї прибув гість.

Невисокий на зріст, але кремезний і м'язистий, із довгою бородою, що спадала з підборіддя.

Представник стародавньої раси гномів — елдва Берен.

Він навідався до гном'ячого села, де вже бував у минулому.

— Що могло змінитися лише за кілька десятиліть? І гора, і ми залишилися такими самими. Щоправда, не знаю, як це виглядає в очах того, хто весь цей час мандрував.

— Схоже на те. Саме тому мене й охопила ностальгія, — сказав Берен.

Берен оглянув краєвид, що майже не відрізнявся від збереженого в його пам'яті.

Для гномів, зокрема й елдвів, кілька десятиліть — лише короткий проміжок часу.

І все ж цей давній знайомий назвав місце ностальгійним.

Гном, який вийшов зустріти Берена, спантеличено насупився.

— …З тобою щось сталося? Розповідай, я вислухаю, — занепокоївся його давній знайомий.

— Є речі, які нам легше зрозуміти не зі слів, правда? Лови, — сказав Берен.

— Гей, не кидай так раптово… Це… що таке?!

Берен кинув йому загорнутий у тканину предмет.

Для пляшки зі спиртним він був надто великим.

Чоловік, спіймавши згорток, розгорнув тканину й оглянув вміст.

Усередині лежала невелика сокира — приблизно метр завдовжки разом із руків'ям і лезом.

Придивившись, він помітив вигравіюване на ній ім'я Берена.

Напис був виконаний стримано, і такий дизайн напрочуд пасував самому Берену.

Без сумніву, це був його власний витвір.

Та чоловіка вразило не авторство, а якість самої сокири.

— Одна з моїх недавніх робіт, — пояснив Берен.

— Неймовірно. Так, просто неймовірно, але… я справді бачу в ній твої характерні риси. Невже таку приголомшливу річ… створив ти? Вражає. Справді вражає. Але відколи ти став здатний на таке…

— У мене сталася, як кажуть, «доленосна зустріч». Я хочу поговорити зі старостою села. Розповісти про час після мого відходу звідси, про місце, де я зрештою оселився, а також… про ту зустріч, яку щойно згадав, — сказав Берен.

— Г-гаразд! Тоді ходімо. Серйозно, ти й уперше з'явився тут без попередження, і повернувся так само раптово. А тепер ще й став ковалем, здатним створювати такі божевільні речі! Розповіси мені все до останньої подробиці, зрозумів?!

Чоловік весело й жваво повів Берена за собою.

Дивлячись йому в спину, Берен пішов слідом.

(І справді, тут зовсім нічого не змінилося. Кілька років тому колишній я сприйняв би це як щось цілком природне. Навіть мені самому важко повірити. Напад павука, зустріч із пані Томое та Вакою… Відтоді минуло лише кілька років. Навіть «кілька» — це, мабуть, перебільшення.)

За ці роки він щодня виразно відчував, як зростає його майстерність.

І це зростання тривало досі.

Знання, отримані завдяки спілкуванню з численними расами, з Томое, Міо та Шікі. А понад усе — безліч невідомих технік, про які розповідав їхній володар Макото.

Для Берена й усіх елдвів це був час, коли вони жадібно вбирали все нове, невпинно випробовували його методом спроб і помилок та розвивалися з усіх сил.

Звісно, одного дня життя в Асорі приведе їх до стіни, а після цього перед ними одна за одною постануть нові проблеми.

Та це справа майбутнього.

Накопичений крок за кроком досвід уже перетворювався на відчутний результат. Саме цим щастям нині насолоджувалися гноми Асори.

Для раси майстрів не існувало більшої радості.

(І справа не лише в обладунках. Є ще кераміка й зменшені механізми важкої техніки. Цікаво, які обличчя вони зроблять, коли я все це покажу. І чого забажають після побаченого. Вака неодноразово просив мене не запрошувати тих, чий відхід послабить Лорел, але… з г'юманами співпрацює лише невелика частина гномів. Тож запросити тих, хто з ними не пов'язаний, мабуть, можна.)

Якщо серед них знайдуться здібні майстри, Берен збирався запросити їх до Асори.

Нині із Союзом Лорел та г'юманами співпрацювала менш ніж половина гномів.

Гноми перевершували г'юманів знаннями й ремісничими вміннями, тому зазнавали від них не такої сильної дискримінації й належали до небагатьох напівлюдських рас, здатних співіснувати з ними. А через необхідність добувати сировину гноми зазвичай будували села у віддалених місцях.

Для гномів, що жили серед стрімких гірських хребтів, обмежене спілкування з іншими расами від самого початку не було чимось дивним.

(Зважаючи на це, пані Томое сказала, що спочатку нам краще діяти окремо. Увійти до країни різними шляхами, зібрати відомості, а потім зустрітися в заїжджому дворі. Вона назвала це непорушним правилом чи якось так, але… напевно, в ньому прихований глибокий сенс. Вона також сказала, що я можу діяти сам і не брати із собою лісових оні. Отже, зараз я повинен виступити представником елдвів!)

За наказом Томое Берен діяв окремо й, на відміну від Макото та інших, що ввійшли через східну браму, перетнув гори.

Звісно, офіційно дозволеним шляхом це не було.

Точніше, північ і захід Союзу Лорел відділяли гірські хребти, що слугували природним щитом, тому справжньої охорони державного кордону там майже не існувало.

Окрім патрулів підрозділу лицарів-драконів, фактично кожен міг вільно входити й виходити.

Щоправда, лише за умови, що він здатен перетнути гірський хребет, кілька днів забезпечувати себе всім необхідним і безперервно відбиватися від усіх мамоно на шляху.

До того ж лицарі-дракони мали доволі високі розвідувальні здібності, тож назвати такий спосіб проникнення до країни надійним було важко.

— Ось ми й прийшли. З поверненням, Берене! Не поспішай! — покликав давній знайомий Берена.

Берен, який самотужки перетнув стрімкі гори й дістався потрібного вулкана, увійшов до гном'ячого села майже без ознак утоми.

Мабуть, стукіт молотів і жар вогню заспокоювали його, бо на губах Берена з'явилася усмішка.

— Бачу, староста й досі сповнений сил, — сказав Берен.

З різних боків долинав дзвін ковальської роботи.

Схоже, серед усіх цих звуків Берен упізнав одну характерну манеру й криво всміхнувся.

У селі елдвів, де він оселився, староста також із головою поринав у ковальство.

Можливо, гноми з віком лише сильніше прагнуть працювати — так подумав Берен.

І він сам теж продовжить підніматися до нових вершин як коваль.

Половина його кривої усмішки була спрямована на самого себе.

— До речі, Берене, багаж у тебе чималий. Спиртне там теж є, правда? Духи Землі здійняли страшенний галас, повідомляючи, що сюди наближається хтось незнайомий, а виявилося, це просто гном, обвішаний поклажею.

— Звісно. Кількість може бути й невеликою, зате на якість можеш покластися, — відповів Берен.

(Такого більше ніде, крім Асори, не знайти.)

Берен ніс вантаж, який у кілька разів перевищував вагу його тіла. Здалеку здавалося, ніби сама гора поклажі йде на власних ногах.

Отримавши повідомлення про невідому істоту, що наближалася до села, місцеві воїни озброїлися й вийшли назустріч, але побачили лише давнього друга Берена, який махав їм рукою.

— Уже не можу дочекатися! Навіть цієї сокири вистачило б як подарунка, а ти ще сильніше розпалюєш мої очікування!

— Цей витвір називається «Розсікач Гір». Згодом я досконало опаную його й покажу тобі, — сказав Берен.

— «Розсікач Гір», кажеш. Ти ще й письма Мудреців навчився. Недооцінювати тебе не можна.

— Я бачу його щодня, тож просто звик. Головою я, як і раніше, працюю кепсько, — відповів Берен.

— Радий це чути. А тепер я відведу тебе до того впертого старого… тобто до старости. Почекай там, добре? Поки ви закінчите розмову, я повідомлю інших і повернуся. Тоді вже вислухаю всю твою історію!

— Дякую. До зустрічі, — сказав Берен.

Берен разом із провідником увійшов до величної майстерні.

Коли в минулому він приходив сюди привітатися, то нервував і почувався пригніченим, але тепер із невідомої причини залишався спокійним.

Усміхаючись, Берен зустрівся поглядом зі старостою, який обернувся до нього.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Увечері того дня, коли Берен повернувся, у гном'ячому селі на схилі вулкана влаштували нехай і скромний, але бенкет.

Та головного гостя — самого Берена — серед присутніх не було, як і старости села.

Причиною стали численні речі, які Берен показав старості під час їхньої зустрічі.

— Ніколи б не подумав, що ти дістанешся аж Пустища й оселишся там, — зауважив староста.

— Мене довго носило з місця на місце. Пішовши звідси, я продовжив мандрувати й зрештою оселився в місті Ціґе. Після цього вирушив до Пустища. Це було не стільки ковальським навчанням, скільки пошуком численної зброї, що спочиває в тих землях, — розповів Берен.

— Угу. Дехто збирає скарби з далеких країв, а ще те місце стало могилою для багатьох сильних авантюристів. Напевно, там і справді спить чимало зброї.

— Так. А коли я заходив дедалі глибше, то знайшов село елдвів і… — продовжив Берен.

— Саме тоді ти й усвідомив власне походження? Я справді відчував, що твоя кров трохи відрізняється, але не думав, що ти насправді елдва. Навіть мене це дивує.

— Я й сам був приголомшений, — відповів Берен.

Вони сиділи в окремій кімнаті, пили спиртне при світлі лампи й спокійно розмовляли.

Це зовсім не нагадувало галасливі бенкети, де гноми піднімали цілі барила й пили просто з них.

— А ще ти самотужки зіткнувся з тим чорним павуком і повернувся живим. Справжній герой гномів.

— Якщо вже обирати роль, то я радше був принцесою. Принцесою, яку врятували. Якби не пані Томое та Вака, мене без сумніву з'їли б, — сказав Берен.

— …Ось воно. Саме це мене й непокоїло.

— Що саме? — спитав Берен.

— Той Вака. З усього, що ти розповів, він без жодного сумніву Мудрець. Ба більше — надзвичайно особливий. Долати неможливе й згинати здоровий глузд — саме таким і має бути один із них, — пояснив староста.

— Сам він заперечує, що є Мудрецем. Але насправді, можливо, усе саме так, — відповів Берен.

— За межами Лорела про Мудреців майже не говорять. Зрештою, це лише назва, і вона зовсім не означає, що вони якісь надзвичайно розумні. Якби мені довелося пояснити одним реченням, я сказав би: це люди, які «знають дивні речі». До того ж Мудрецям властиво не любити, коли до них звертаються надмірно шанобливо.

Почувши слова старости, Берен криво всміхнувся.

Справді, передані в Лорелі риси Мудреців напрочуд добре пасували Макото.

Його не можна було назвати мудрецем у буквальному сенсі, але іноді він знав надзвичайно вузькі й спеціалізовані речі.

Не розуміючи основ повсякденного життя, архітектури чи ковальства, часом він раптом розповідав про передові методи, здатні підняти ці галузі на новий рівень.

Його володар Макото й справді був саме такою загадковою істотою.

«Знає дивні речі» — Берен подумав, що це напрочуд влучне визначення.

— Серед принесених тобою речей були посудини із землі. Ти назвав їх керамікою, так? — поцікавився староста.

— Так.

— Насправді в дуже давні часи в нашому селі вже існувало щось подібне.

— Що?! — вигукнув Берен.

— Назва була точно така сама — кераміка. Чи, може, гончарство? Та байдуже. У будь-якому разі мені казали, що це також знання, принесене одним із Мудреців.

— Але коли я вперше прийшов сюди, нічого такого не було, — зауважив Берен.

— На той час цим уже не могли користуватися. Дуже давно земля тут багато разів здригалася, а русло річки сильно змінилося. Більшість майстрів, що присвятили себе кераміці, загинули. Через це техніка поступово стала нечіткою… а згодом зникла зовсім.

— Я не знав… — пробурмотів Берен.

— Це було надзвичайно давно. Тоді ще не існувало навіть Лорела. Не було й самого слова «Мудрець».

— Настільки давно… Тоді звідки ви зрозуміли, що він був Мудрецем? Лише через нову техніку? — спитав Берен.

— Ми зробили такий висновок, бо він користувався письмом Мудреців і… мав напрочуд коротке життя. Помилки тут майже напевно немає.

— Коротке життя… Наскільки? — спитав Берен.

Це питання неабияк його зацікавило.

Макото теж був Мудрецем — прибульцем з іншого світу.

Отже, тривалість їхнього життя мала бути приблизно однаковою.

Зараз Берен навіть не міг уявити його смерть, але Макото безперечно також мав обмежений життєвий строк.

— Після прибуття до села він прожив лише близько вісімдесяти років. Записи нечіткі, але, схоже, той чоловік помер, не доживши й до ста. Наче звичайний г'юман.

— …Зрозуміло, — відповів Берен.

Його обличчя потьмяніло.

Надто коротко.

У глибині живота збирався холодний відчай.

— Він був єдиним Мудрецем, який жив у нашому селі, але… навіть так залишив після себе безліч речей. Я розумію прагнення Лорела захищати таких людей. Напевно, це правильний шлях.

— Завдяки цьому Мудреці теж перебувають під захистом, а їхнє життя стає стабільнішим. Вигідні стосунки для обох сторін, — сказав Берен.

— …Справа не лише у вигоді. Ти й сам служиш такій людині, тож маєш розуміти, правда? Мудреці всіма силами віддячують за добро й відкидають зло. Кажуть, серед них траплялися ті, хто брався за зброю, і ті, хто ступав темним шляхом, але більшість мала спокійну вдачу. Вони надто добрі. Саме тому їх так шанують не лише г'юмани, а й напівлюди та, звісно, ми.

— Надто добрі… — повторив Берен.

— Я чув, що навіть на війні вони намагалися прощати ворогів, наскільки це було можливо, зберігали їм життя й давали шанс почати все спочатку.

— …Розумію. Доброта, яку треба захищати, інакше вона загине. Наче тендітна квітка, — сказав Берен.

Тоді… до Макото це, мабуть, не стосується, подумав Берен.

Правитель Асори Макото справді був добрим і порядним. Та його сила була настільки приголомшливою, що йому підкорялися навіть Вищий Дракон і Павук Лиха.

Він точно не був квіткою, яку можна просто зірвати.

— Хоча легко зірвати їх теж не вийде. Усі Мудреці сильніші за пересічних людей. Вони мають приголомшливий прихований талант, якого часом не може досягти навіть наша зброя.

— Останнім часом я чув, що герої досить схожі на Мудреців, — сказав Берен.

— Так, схоже на те. Кажуть, героїня Лімії, яка відвідувала цю країну, зізналася імператриці, що прибула з іншого світу. Її супроводжує жриця, тож це напевно правда.

— Отже, ви вже знали, — сказав Берен.

— Ми підтримуємо зв'язок з іншими гном'ячими селами. Мудрець, що жив у цьому селі, вже посивівши, став настільки сильним, що з драконоборчим мечем Ейнкарфом міг битися з драконом на рівних. Герої, напевно, теж досить сильні.

— Зрозуміло. Та вбивати дракона в такому віці… Мудрець цього села також був неймовірною людиною, — сказав Берен.

— Ми не можемо гарантувати правдивість усіх записів, але на той час йому нібито було дев'яносто шість. За мірками г'юманів він здолав дракона вже майже на смертному одрі. Коли на село напали летючі дракони, він дістав зброю й став до бою разом із нашими воїнами.

— …

Берен подумав, що Макото, напевно, вчинив би так само.

Якби з Асорою щось сталося, він теж ризикнув би власним життям.

З якоїсь причини Берен вірив у це без жодної тіні сумніву.

Макото, мабуть, ніколи б цього не визнав, але таку впевненість можна було назвати найвищою формою довіри мешканців до свого володаря.

— …А тоді він до самого кінця ширяв у небі й винищив усіх драконів… після чого помер, — продовжив староста.

— Героїчна історія. Він проявив таку відданість навіть заради раси, з якою не мав жодного кровного зв'язку. Це історія чоловіка, чиє ім'я гідне оспівування, — сказав Берен.

— Навіть якщо щось тут трохи перебільшили, це все одно вражає, правда? Після всього, що він зробив, ми також мусили віддячити. Саме тому деякі його слова збереглися в цьому селі й живуть досі. Хоча техніку кераміки ми втратили… Та взагалі навіть серед гномів ми належимо до тих, хто любить найглухіші закутки: рід диваків, що присвятив усе життя ковальству. Мені не личить це казати про себе, але ми були впертими й… трохи замкненими відлюдниками. Раніше ми просто проганяли всіх чужинців.

— Але коли я прийшов сюди, ви прийняли мене доволі тепло, хоча я був лише одноплемінником, — зауважив Берен.

— Дослухай до кінця. Саме це й змінили його слова. Навчаючи нас місити глину, він наводив різні приклади й залишив чимало застережень та настанов. Серед висловів, що дійшли до наших днів, є один про «гостей — чужоземний ґрунт».

— Чужоземний ґрунт? — перепитав Берен.

— Угу. За збереженим у селі тлумаченням, це земля з іншого краю, яку приносить течія. Вона збагачує місцевий ґрунт і приносить зміни.

— Розумію. Нанесена течією земля… зміни… Хм-м, — замислився Берен.

— Відтоді ми почали бачити в чужинцях такий новий ґрунт і перестали виганяти їх лише за те, що вони прийшли ззовні. Приймати їх, допомагати одне одному, змінюватися й разом приносити плоди — саме так він учив.

— Тому ви й побачили в мені такий ґрунт і прийняли мене, — сказав Берен.

— Я лише хотів пояснити, що ця риса збереглася в нашому селі. А тепер ти, Берене, приніс нам… кераміку.

— Я не знав ваших обставин і не намагався віддячити навмисно. Соромно визнавати, але це на всі сто відсотків випадковість, — сказав Берен.

— Це не має значення. Саме така випадковість і є ґрунтом його вчення. Ти виріс до рівня, на якому здатен створювати таку зброю, опанував кераміку й приніс цей механізм важкої техніки. Усе це — плоди нашої давньої зустрічі. Я не думав, що перед смертю ще зможу відчути таке щастя.

— Старосто… — мовив Берен.

Чомусь вдячний погляд цього суворого й безжального старого викликав у Берена дивне відчуття незручності.

Староста дивився на нього з чистою, непідробною вдячністю.

Під час навчання він бив Берена кулаками й ногами, припалював йому бороду та волосся. Берен ніяк не міг повірити, що цей демон і теперішній старий — одна й та сама особа.

— Назви свої умови, Берене. Не як мій колишній учень, а як посланець твого нинішнього володаря, пана Макото. Почни розмову спочатку. Ти приніс сюди стільки речей і перетнув північний гірський хребет із цією важкою поклажею явно не лише для того, щоб усе мені показати.

— …Дякую, — сказав Берен.

Старий, який колись був його вчителем, прямо заявив, що відтепер говоритиме з Береном як із рівним.

Берен регулярно показував свої вироби Макото, Томое та іншим мешканцям Асори, але визнання колишнього наставника дарувало йому зовсім інший різновид радості.

На півночі Лорела Берен почав діяти.