Розділ 243 — Слідом за Рінон

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Сила гарантійного листа, який дала мені пані Сайріцу, була просто абсурдною.

На мить я навіть подумав повісити його на шию й так ходити містом. Може, тоді неприємності оминали б мене.

Але якщо я так зроблю, неодмінно станеться щось іще клопітніше за сам цей лист.

Наприклад, я випадково копну камінець на вулиці й розіб'ю ним національний скарб.

Паралельні світи клопітні тим, що події з комедійної манґи тут запросто стають реальністю.

— Хо-хо. У цій кімнаті й справді можна розслабитися. Нам пощастило, що в хорошому заїжджому дворі знайшлося місце, — сказала Томое.

— Вона точно краща за той зруб, у якому ми жили раніше. І господар не намагався взяти з нас утридорога, — додала Міо.

Ми вирішили переночувати в Мідзусі, тож дорогою встигали роздивлятися місто, куштувати місцеві страви й шукати заїжджий двір.

Підбирати місце за атмосферою, ціною та смачною кухнею — одна з найприємніших частин подорожі.

…Хоча в сучасному світі я просто знайшов би все це в інтернеті.

Я думав, що ми діятимемо приблизно так само, як тоді, коли я разом із Шікі прямував до Академії, але все вийшло інакше.

Томое безтурботно схопила воїнів, які нишком стежили за нами, і спитала: «Де тут найкращий заїжджий двір?»

На цьому вибір було завершено.

Щодо самого заїжджого двору Міо теж висловила своє побажання.

— Підготуйте найкращу кімнату, — розпорядилася Міо.

Так, лише це.

Звісно, після такого прохання кімната мала виявитися хорошою.

І, звісно, вона мала бути вільною.

Ми прийшли до дорогого заїжджого двору та ще й попросили найдорожчу кімнату.

Інша справа, якби ми прибули в день якогось міського свята, але зараз був майже мертвий сезон, тож вона й мала бути вільною.

До того ж за нашими спинами стояли воїни, приголомшені гарантійним листом, тому господарю, мабуть, було непросто…

Пробачте.

— Хм-м, хм-м. Як і годиться чужій країні, стиль тут доволі відмінний. Це ж… рьокан, так? Його взяли за зразок, правда, Вако? — спитала Томое.

Примітка перекладача: рьокан — традиційний японський заїжджий двір.

— У коридорі дерев'яна підлога, а в кімнаті навіть є татамі. Вони не зовсім такі самі, але… без сумніву, за основу взяли саме їх, — відповів я.

Колір був трохи червонувато-коричневим, але на вигляд це були справжні татамі.

Чи то місцеві матеріали мають такий колір, чи то ближче до звичного відтінку тут просто не змогли підібрати — я не знав.

Запах також був схожим, але все-таки іншим.

Утім, я лише порівнював їх із татамі, знайомими мені, а в Лорелі вони без сумніву виконували ту саму роль.

Кімната була облаштована точнісінько як японська.

…Як я й думав, серед японських Мудреців, що сумували за рідним світом, були люди, які намагалися відтворити його тут.

Лорел добре ладнає з гномами, тож вони могли б використовувати міцніші матеріали на кшталт каменю та цегли, однак більшість будинків тут були дерев'яними.

Я навіть знайшов пасту з червоної квасолі такого самого кольору й смаку. Усередині не було клейких рисових кульок — здається, її переважно використовували в тістечках.

Хоча, схоже, в деяких регіонах її все ж поєднували з клейким рисовим тістом.

А ще її клали в хліб.

Булочка з квасолевою пастою — анпан.

Примітка перекладача: анпан — японська солодка булочка з пастою з червоної квасолі.

Смак був саме таким, як я пам'ятав, і мене охопила сильна ностальгія.

Мабуть, людина, що потрапила в інший світ, найбільше прагне відчути смак батьківщини.

А може, місцеві просто визнали його смачним?

За такого розвитку подій я цілком міг знайти тут і соєвий соус або місо.

Примітка перекладача: місо — японська ферментована паста, найчастіше із соєвих бобів.

Було б цікаво простежити сліди… ні, відбитки кроків японців, які прожили в цій країні все життя.

Якщо ситуація в Ціґе різко зміниться, доведеться негайно повернутися. Але після переговорів із загоном найманців, можливо, можна буде трохи…

— О?!

— Ой!

?

Поки я поринув у роздуми, Томое й Міо, які оглядали кімнату, раптом скрикнули.

— Ви двоє, що сталося? — спитав я.

— Та так, приємна несподіванка. Ми знайшли дещо чудове, — відповіла Томое.

— Давненько такого не було. Уфу-фу-фу-фу, — додала Міо.

— Дайте поглянути… Ц-це що таке?! — вигукнув я.

Недарма це була найкраща кімната в найкращому заїжджому дворі міста.

За дерев'яними дверима в окремій частині кімнати знаходилося дещо ностальгійне — і водночас те, з чим я вже стикався в цьому світі.

— Не очікував побачити тут купальню просто неба. Вишукано, — сказав я.

— Відтоді, як ми купалися разом, мені так і не випала нагода помити вам спину. Схоже, сьогодні ввечері я зможу неквапливо про вас подбати, Вако, — сказала Міо.

Серйозно?

Після того, як на горі в Каленеоні я показав себе з не найкращого боку, я потай уникав спільних купалень, а тепер це…

Є ж межа раптовим неприємностям.

Невелика, але акуратно складена кам'яна купальня. Вона нагадувала ванну з кипариса.

Вода й зараз безперервно текла всередину, а над поверхнею здіймалася пара.

Я бачив по телевізору, що такі кімнати бувають у дорогих японських заїжджих дворах, але… не думав, що колись сам це випробую.

Та ще й разом із двома жінками.

…Ну й ситуація.

«Ха-ха-ха, вибухни вже!» — чомусь мені здавалося, що саме в такій ситуації хтось зі злістю вказав би на мене пальцем і вигукнув це.

— Знайти ресторан, оглянути околиці міста, а наприкінці змити втому в гарячому джерелі! Ідеальний перший день, — захоплено сказала Томое.

— Коли завершення ідеальне, мені байдуже, наскільки поганим було все інше, — заявила Міо.

— …Цього разу я не перегріюся. Буду обережним. І ви двоє теж, будь ласка, стримуйтеся, — попросив я.

— Не переймайтеся тим, що сталося минулого разу! Перший раз завжди такий. Головне — звикнути, — відповіла Томое.

— Навіть якщо все повториться, я вас догляну. Насолоджуйтеся купанням без жодних хвилювань, — додала Міо.

…Вони зовсім не збиралися стримуватися.

Було очевидно, що другу половину моїх слів вони просто пропустили повз вуха.

Отже, вони вдають, ніби не чують незручних для себе слів. А я ж так чемно попросив.

Коли ми втрьох були в Дзенно… точно, у тому місці ми підібрали молодшу сестру Тоа — Рінон. А потім на нас посипалися напади та інші події.

А, зрозуміло.

Треба просто й цього разу когось підібрати, як тоді Рінон.

Будь ласка, нехай десь знайдеться людина, яка потребує допомоги.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Невже це воно? — приголомшено пробурмотіла Томое.

— Що саме, пані Томое? — озвався я.

Я відповів на її здивований шепіт.

— Знайти заїжджий двір, вийти поїсти… Для Ваки ці дві речі завжди стають флагами, після яких щось неодмінно трапляється, правда? — спитала Томое.

— За кого ти мене маєш? Не я щось влаштовую — події самі відбуваються. Хай там що стається, це не я винен, — заперечив я.

Хоча цього разу я й справді сам про це просив.

— Вако, Вако, — прошепотіла Міо.

Міо нахилилася до мого вуха.

— Що таке, Міо? — спитав я.

— Може, вдамо, що нічого не помітили? Якщо тихенько пройдемо краєм вулиці, хтось інший неодмінно з цим розбереться, — запропонувала Міо.

— Рідкісний випадок, коли наші думки збігаються, Міо. Вако, цього разу це справді найкращий вибір. Як гадаєте? — підтримала її Томое.

— …Ви двоє… наскільки ж сильно хочете повернутися? — здивувався я.

— Якомога швидше! — в один голос відповіли вони.

Їхня синхронність була просто надзвичайною.

Ми повечеряли місцевим фірмовим набе з місо й поверталися до заїжджого двору, ділячись враженнями на кшталт: «Було смачно».

Схоже, громадський порядок у Мідзусі був доволі хорошим. Навіть уночі на головних вулицях залишалося чимало людей, але варто було звернути в сусідній вузький провулок, як атмосфера одразу стала небезпечною.

Томое й Міо хотіли якнайшвидше повернутися до заїжджого двору, тому самі обрали найкоротший шлях.

Не я, зрозуміло?

Це Томое й Міо захотіли піти саме сюди, гаразд?

І ми одразу ж натрапили на пригоду.

Ха-ха-ха.

Попереду дитина з мечем, схожим на іграшковий, протистояла кільком дорослим.

Меч у її руках випромінював світло магічної сили.

Не знаю, наскільки це посилювало зброю, але видавати своє розташування в темряві було явно поганою ідеєю.

Переваги це точно не давало.

— Якби то була бійка п'яниць, інша справа, але тут навіть з першого погляду пахне злочином, правда? — сказав я.

— Насправді тут пахне самими неприємностями. Чому я не витримала ще кілька хвилин на безпечній дорозі… — зітхнула Томое.

— Якщо придивитися, ця дитина, можливо, ельф… а може, й ні. Ех… купальня просто неба нікуди б не втекла. Як там кажуть: поспішиш — людей насмішиш? — пробурмотіла Міо.

— Приблизно так. Хоча й інша сторона надто вже не поспішає. Ну що ж… — сказала Томое.

У цих двох зовсім не було мотивації.

Міо так занепала духом, що її слова вже важко було зрозуміти.

А все тіло Томое випромінювало: «Яка морока».

Та дитину я все одно врятую.

Точніше, дитино, будь ласка, врятуй мене — у багатьох сенсах.

Але Томое мала рацію: нападники й справді поводилися надто повільно.

Схоже, нас вони ще не помітили.

— Панночко, будь ласка, поверніться! Якщо ви чогось бажаєте, просто накажіть нам, і ми негайно…

— Замовкніть, замовкніть! Я сама піду й огляну землі! І сама витрачу власні гроші, щоб найняти людей! Вам не треба хвилюватися! — вигукнула дівчинка.

Дівчинка без кінця додавала до фраз своє дивне «десу» й веліла всім замовкнути.

Утім… вона сказала «наглядати» чи «оглянути»?

Примітка перекладача: в японському оригіналі тут гра слів — ці два слова пишуться по-різному, але звучать однаково.

Якщо друге — ще нехай, але перше точно не під силу дитині.

До того ж… панночко?

Я гадав, що це бідна дитина на кшталт Рінон. Але ситуація, схоже, була трохи… ні, значно іншою.

— Якщо з панночкою щось станеться, я, Шьоґецу, не знатиму, що сказати панові, — промовив Шьоґецу.

— Якщо йдеться про батька, дайте йому улюблені парові булочки, і він навіть не згадає про таку, як я! — відказала дівчинка.

— …Панночко, це вже надто! — обурився Шьоґецу.

…Забираю свої слова назад.

Тепер, коли я придивився, серед дорослих були і чоловіки, і жінки.

Дехто справді оголив меч, але всі стежили, щоб не спрямовувати леза на дитину.

А дитина розмахувала мечем, наповненим магічною силою, тоді як дорослі лише стримували її.

Так, це саме той різновид неприємностей, до якого я не хочу мати жодного стосунку.

…

— Небезпекою тут уже не пахне, тож вважатимемо це цікавою виставою й підемо, — запропонував я.

Інстинкти підказували мені, що краще вже потрапити в пастку спільної купальні, ніж втручатися сюди.

…

Однак мовчазна Томое, на відміну від Міо, яка прагнула якнайшвидше повернутися, не рушала з місця.

Ба більше… на її обличчі з'явилася самовдоволена усмішка.

А, вона прочитала їхні спогади.

— Хай там що, навіть якщо ви розмахуєте такою річчю, ми не можемо відступити! Акаші, Юдзукі, забираємо панночку силоміць. Не пораньте її! — наказав Шьоґецу.

— Слухаюся!

— Зрозуміла!

Ці двоє нагадували Томое й Міо.

Акаші та Юдзукі — дві жінки — кинулися до дитини.

Вони збиралися лише знерухомити її й не завдати шкоди, тож злочином тут уже точно не пахло.

Ігнорувати. Найкраще все це просто проігнорувати.

— Ану стійте, негідники! — вигукнула Томое.

Га?!

Ой, Томое поруч немає!

Я озирнувся й справді не побачив її біля себе.

Щойно вони згадували Каннаої — місто, де ми, найімовірніше, проведемо найбільше часу в цій країні. Нам точно краще було не втручатися.

— Ґах?!

— Ґуфу!

Нііі!

Пані Акаші й пані Юдзукі впали просто перед дитиною!

Це ж То-мо-е!!!!

Мої ноги огорнуло лагідне тепло.

Що тут скажеш — усе саме так, як і очікувалося.

Перед приголомшеною панночкою, яка стискала сяючий меч, постала Томое з оголеною довшою з двох своїх катан.

Поки я не звернув на це увагу, Томое доволі часто користувалася коротшим клинком — Шірафуджі.

Та після того, як я пояснив їй значення короткого меча, вона частіше почала оголювати довший — Яе Куро Рю, «Багатошарового Чорного Дракона».

Хоча з більшістю супротивників вона могла впоратися голими руками, тому взагалі рідко діставала меч.

А цього разу вона навмисне оголила його.

Схоже, гноми викували цей клинок із таємничого дерева, здатного витримати гірську пожежу.

Деревина була твердішою за метал і загартованою настільки, що не поступалася самому полум'ю гірської пожежі. Я нічого не розумів у такому матеріалі.

Хай там як, це був меч вогняної стихії — повна протилежність Шірафуджі.

— Оточили маленьку дитину цілим натовпом! Хіба так чинять дорослі?! Соромтеся! — проголосила Томое.

…Ти ж чула всю розмову, але все одно кажеш таке.

— Ти не постраждала, маленька? Тепер усе гаразд. Я тебе захищу, — сказала Томое.

— Зачекайте, зачекайте! У нас є свої обставини. Ми не можемо розкрити подробиці, але вони справді є! Ми в жодному разі не збиралися завдати цій особі шкоди, — спробував пояснити Шьоґецу.

— Немає потреби слухати людей, які оголили зброю та погрожували дитині чисельною перевагою! — відрубала Томое.

…Невже чоловік на ім'я Шьоґецу народився під зіркою, яка ніколи не дозволяє йому договорити?

Як сумно.

Ой, погано.

Мені вже хотілося закотити очі.

Клинок Томое блиснув.

Породжена ним хвиля жару відкинула Шьоґецу та решту аж до будівлі позаду них.

Усе сталося так раптово, що ніхто навіть не встиг скрикнути.

А, вона ледве втрималася й не перейшла межу справжнього злодійства.

Бо за бажанням Томое могла перетворити на попіл усе аж до нашого заїжджого двору.

Схоже, цього разу вона не зайшла так далеко.

— Ти не поранена? — спитала Томое.

…

— Тоді ходімо, маленька. Знайдемо безпечне місце… — почала Томое.

— Неймовірно… Неймовірно! Ви були мов легендарний майстер меча Іорі! — захоплено вигукнула дівчинка.

— О, майстер меча. Гарно звучить, — задоволено сказала Томое.

— А, але ті старі… Ні-ні! Тобто ті негідники — з ними все гаразд? — занепокоїлася дівчинка.

— Звісно. Я вдарила тупим боком, — відповіла Томое.

— Ува-а-а-а! — радісно скрикнула дівчинка.

Це «ува-а-а» було не від жаху, а від чистого захоплення.

Навіть звідси було видно, як у дитини сяють очі.

Але, Томое, падіння на тверду поверхню та опіки — це теж доволі серйозно. Чи справді це можна назвати ударом тупим боком?

Пані Акаші та пані Юдзукі виглядали добряче травмованими.

…Хоча це ж Томое.

Вона напевно сказала б, що «тупий бік» — це те, чим вона б'ється поза Асорою.

Розмахувати мечем і називати це тупим боком звучить якось надто по-військовому.

Та всі були живі, тож вона без сумніву стрималася.

— Вако… — покликала Міо.

— Так, повертаймося до заїжджого двору, — відповів я.

Міо потягнула мене за одяг.

Я прочитав у її очах німе прохання й відповів.

Хоча, найімовірніше, ми повернемося вже разом із цією дитиною.

— Яка радість. Я вже боялася, що ми не встигнемо скупатися. Помити йому спину, помити йому спину♪ — заспівала Міо.

…Га?

Хіба її очі не просили повернутися, бо їй стало холодно?