Розділ 246 — Якщо подумати, таке й справді було

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Насправді я знаю про Союз Лорел не так уже й багато.

Лише те, що, хоч він і розташований на материку, гірські хребти дещо ізолюють його від решти земель; що тут шанують японських Мудреців і завдяки цьому країна має своєрідну культуру.

Про її устрій я знаю лише в загальних рисах.

Ще мені відомо, що тут справді використовують канджі як письмо Мудреців, а отже, вплив японців був відносно великим.

Та все ж це світ Богині.

Із мешканців Лорела я знаю свого студента Ідзумо та поважну пані Сайріцу. Риси обличчя цих двох досить сильно відрізняються від японських.

Якщо дивитися на населення загалом, їхня шкіра й справді має трохи жовтуватіший відтінок, ніж у білих чи темношкірих людей, однак у зовнішності наче змішалися риси Близького Сходу, Південно-Східної Азії та Японії.

Людей із виразними японськими рисами тут чимало, і їхня зовнішність доволі близька до моїх уподобань, тож я раз у раз мимоволі озираюся.

Відколи я потрапив у цей світ, мені довелося побачити стільки вродливих людей, але тут я знову відчуваю щось схоже на час свого першого прибуття до Дзенно й Ціґе.

— Отже, обставини були саме такими. Напруга тоді панувала навіть серед нас, — продовжив Шьоґецу.

Проте із самої зовнішності не зрозумієш, наскільки сильно вони орієнтувалися на Японію.

Лорел опинився у дивному становищі, де улюблена Томое епоха Едо злилася із сучасністю.

Це не можна назвати пізнім періодом Едо, але й на ранній він не схожий. Враження таке, ніби в епоху Мейджі, коли до Японії почала масово проникати чужоземна культура, усе відбулося навпаки — і японську культуру почали масово вбирати тут.

Примітка перекладача: епоха Мейджі — період історії Японії 1868–1912 років, відомий швидкою модернізацією та активним запозиченням західних технологій і культури.

Одне можу сказати напевно: у минулому ця країна мала надзвичайно багато японських рис.

Здається, старша Хібікі нещодавно теж відвідувала Лорел, тож, мабуть, і вона відчула тут ностальгію.

Місто Мідзуха, його вулиці та їжа справляють враження тематичного парку, який іноземець збудував після єдиної подорожі до Японії.

Мідзуха мені подобається.

Чекаю не дочекаюся, коли побачу Каннаої та інші місця.

І все ж старий переді мною розповідав про речі, що геть убивали моє натхнення.

— Пане Райдо? Той самий пан Райдо, який навчає пана Ідзумо. Нареченого пані Ірохи, пана Ідзумо, — наголосив Шьоґецу.

— Я вас чую. І слухаю, — відповів я.

…

Розповідь пана Шьоґецу не просто ледь відгонила клопотами — вона ними смерділа.

Аж вуха боліли від одного лише слухання.

Якщо коротко, це був конфлікт між родами.

Буквально боротьба за спадкоємця.

Улюблена страва Томое.

Саме тому вона, найімовірніше, одразу й сунула туди носа.

Місцем дії була Каннаої, а до справи ще й було вплутано Ясо-Кацуї — наче місцеву фірмову страву. Такий собі конфлікт із якимись-там урядовцями та ще якимись-там високопосадовцями.

Місцевим феодалом у цьому випадку, мабуть, був нинішній голова роду Осакабе.

Зі слів пана Шьоґецу не схоже, щоб теперішній володар хворів чи слабнув, тож, певно, це справді він.

Утворилися фракції, які хотіли посадити на чолі роду того чи іншого принца або принцесу, а принців і принцес, що не приєдналися до жодної з них або були визнані перешкодою, почали переслідувати.

Ті самі особливі десять відсотків.

Погляд пана Шьоґецу немов казав: «Ви вже зрозуміли їхнє становище і самі в це вплуталися».

Команда «втекти» все ще доступна, але в такому разі Томое просто піде слідом.

І почне нескінченно подавати мені прохання.

Тобто насправді вибору в мене немає.

Не знаю, чи наше прибуття до Каннаої посеред родової боротьби було випадковістю, чи чиїмось задумом, але якщо чекати, доки все скінчиться, то на той час завершиться й революція в Ціґе.

— На пані Іроху покладено обов'язок привести до нашого роду кров Ікусабе й поглибити зв'язок між нашими сім'ями, — пояснив Шьоґецу.

…Точніше було б сказати, що її змусили нести цей тягар.

На неї просто в односторонньому порядку поклали обов'язок, ще до народження вирішивши, за кого вона вийде заміж.

Шлюб як політичний інструмент використовували не лише в Японії, а й у кожній країні. Якщо міркувати холодно, це не те, що можна просто засудити.

В історії таких випадків, напевно, безліч, і, найімовірніше, це досі трапляється навіть у сучасну епоху.

Подібні речі, мабуть, нікуди не зникли.

Створення сім'ї мало б бути простим вчинком, коли двоє довіряють одне одному й об'єднуються в одному домі, але насправді воно має величезне значення.

Дивитися на це очима простолюдина було б помилкою.

У глибині душі я вважаю, що найкращий шлюб — за взаємним коханням, тому й не можу позбутися дивного відчуття.

— Вона ж наречена Ідзумо. До того ж не вона має ввійти до його роду, а він — до її, — сказав я.

Коли чуєш про нареченого принцеси, зазвичай уявляєш, що саме дружина входить до чоловікової родини. Але, звісно, буває й навпаки.

— Інакше кажучи, це один зі способів мирно покласти край давньому конфлікту між родами. Буквально втілення прагнення людей до миру, — відповів Шьоґецу.

— Заспокоїти ворожнечу шлюбом. Це більше схоже не на примирення родів, а на поглинання одного іншим, — зауважив я.

Як же все заплутано.

До того ж Ікусабе живуть у Наої, Осакабе — у Каннаої, і обидва роди володіють землями у своїх областях. Не думаю, що один шлюб здатен різко все змінити.

— Окрім пані Ірохи, йому обіцяно ще чимало наречених. Та щойно їхня підтримка ослабла, втрутилися люди, яким ці заручини були не до вподоби, — сказав Шьоґецу.

— Тому життю пані Ірохи загрожує небезпека, — підсумував я.

Невже вони справді готові зайти так далеко й убити її?

Мідзуха досить далеко від Каннаої.

Якщо вона стала мішенню для вбивць, то блукати самій аж тут було вкрай необачно.

— Насправді її вчинок цього разу змусив усіх нас схопитися за голови. Сьома принцеса вже потрапила до рук негідника, а пані Іроха саме тепер вирішила самостійно оглядати землі, — зітхнув Шьоґецу.

— …

Щойно пан Шьоґецу наче між іншим сказав щось неймовірне.

Вона навмисно втекла зі своєї кімнати й із дому, аби потай вирушити на огляд земель.

Ця принцеса й справді рішуча.

Вона ще й плаває у відкритій купальні, тож, іншими словами, дещо відрізняється від звичайних принцес і шляхетних панночок.

— Але, можливо, це щастя серед нещастя. Нам випадково випала нагода зустріти пана Райдо, який прямує до Каннаої. Без сумніву, це провід шановних духів і Мудреців, — зрадів Шьоґецу.

Лише пан Шьоґецу радісно дивився на нас як на союзників.

Очі пані Акаші й пані Юдзукі досі казали, що вони мені не довіряють.

Служниці не виявляли майже жодних емоцій і просто стояли позаду. Схоже, долучатися до розмови вони не збиралися.

— Я не маю нічого проти того, щоб ви супроводжували нас до Каннаої, але… ми прямуємо до лабіринту у власній справі, тому навряд чи зможемо допомогти настільки, наскільки ви сподіваєтеся, — чітко попередив я.

Треба одразу провести межу.

Якщо клопоти не завадять нашій роботі, певною мірою я готовий їх терпіти, але ставити їх вище за лабіринт не збираюся.

Головна причина нашої подорожі до Лорела — допомогти Ціґе.

Про це не можна забувати.

— Жодних проблем. Достатньо, щоб пан Райдо взяв пані Іроху із собою до Каннаої. Ми повеземо двійницю пані Ірохи й станемо приманкою. А ви тим часом непомітно прикриєте пані Іроху й… — пояснював Шьоґецу, коли його перебили.

— Хто там?! — вигукнула пані Юдзукі, миттю приймаючи бойову стійку.

У цій кімнаті немає вікон.

Жодного входу чи виходу теж не було видно.

Тоді… зверху.

По той бік стелі.

Троє.

Щойно я подумав, що варто втрутитися, частина стелі обвалилася. Замість утечі, щойно їх викрили, незнайомці кинулися в атаку.

Яка зухвалість.

Мене вже розв'язали, тож я міг вільно рухатися.

Я оцінив супротивників.

Через пролом у стелі кімнатою кружляв пил, а в ньому стрімко рухалися озброєні тіні.

Кожна з трьох напала на групу пана Шьоґецу.

Замість чорного одягу для непомітності вночі вони були повністю озброєні.

Схоже, від самого початку ця група прийшла проливати кров.

— Акаші!! — крикнула Юдзукі.

— Знаю! Старого й жінок залишаю тобі!! — відповіла Акаші.

Дві охоронниці теж зреагували бездоганно.

Схоже, пані Акаші взяла на себе двох, а пані Юдзукі мала захищати пана Шьоґецу та інших.

Маленьке замкнене приміщення. Навіть помітивши ворогів лише в останню мить, вони не розгубилися перед раптовим нападом.

Під час сутички з Томое я не зміг цього оцінити, але, схоже, ці дві чудово діють разом.

Так.

Можливо, усе завершиться без моєї допомоги.

Ці люди не використовують думковий зв'язок.

Якби вони ним скористалися, я зміг би перехопити повідомлення, тож у цьому впевнений.

У перехопленні думкового зв'язку на мене можна покластися.

Я здатен контролювати всі такі передачі в радіусі трьох кілометрів.

…Звісно, нікому про це не скажу.

У багатьох сенсах буде клопітно, якщо мене сприйматимуть як живий пристрій для прослуховування.

Зачекайте.

Якщо вони не користуються думковим зв'язком, то в цій ситуації мали б за будь-яку ціну намагатися втекти, хіба ні?

Чому ж вони нападають, а не тікають?

Якщо їхня мета — Іроха, звістка про те, що буде двійниця, досить важлива, щоб передати її товаришам.

— Ану! Якщо маєте треновані руки — йдіть до мене! Не підете, тоді я сама… стривайте, що?! — вигукнула Юдзукі.

— Покидьки, які нападають на беззбройних, відчують мій гнів… що? — осіклася Акаші.

Щойно вони оцінили становище, то помітили іншу можливість.

Рухи, ніби спрямовані на пана Шьоґецу та інших, були лише обманкою!

Троє, за якими я стежив очима, сидячи, кинулися до мене.

Чому?

Як не крути, я тут сторонній.

Хіба не мене треба було залишити наостанок?

Троє одночасно наближалися з різних боків. Без жодного вагання й із відточеною координацією вони в ту саму мить перейшли до атаки.

Досить високий рівень.

Та я не чув, щоб шпигуни Лорела славилися високою майстерністю.

Так кажуть про Королівство Айон.

Навіть мене, хто вже бився зі шпигунами Айону, вразили вправні рухи цієї трійці.

Це були не рухи шпигунів… а вбивць.

— «Різкий Крок».

— «Посилення — Дотик Смерті».

— «Ларго Темпо».

Усі троє одночасно активували свої навички.

Прискорення, посилення атаки з додатковим шансом миттєвої смерті та притлумлення болю.

Кожен ефект поширився на всю групу.

Це навички «Безтіньового» — однієї з вищих професій для «Тіньових Злодіїв».

У Ціґе я знаю одну людину з професією «Тіньовий Злодій», тому й розпізнав ефекти.

Злодій чи вбивця — байдуже. Троє з однаковою вищою професією кинулися на мене з наміром убити.

Притлумлення болю заважатиме, якщо доведеться вибивати з них зізнання, тому спочатку я розвію саме його.

Кілька підсилень усе одно не допоможуть їм пробити мій магічний обладунок.

Кажуть, навіть майстрові важко одночасно відбити удари з трьох різних напрямків, але це фантастичний світ із магією.

Жоден кинджал до мене не дістався — усі зупинилися об магічний обладунок.

…

— Ви дарма так старанно себе підсилювали. Доведеться мені це скасува… — почав я й осікся.

А, немає потреби змушувати їх говорити.

Очі цієї дівчини… ось воно що.

— Щ-Що?! — вигукнула Акаші.

Пані Акаші здивувалася і тому, що напад убивць раптом спрямували на мене, і тому, що їхні удари не подіяли й зупинилися. У її вигуку прозвучало і те, і те.

Ага, як я й думав, серед усіх присутніх вона, мабуть, подобається мені найбільше.

— Жалюгідні маріонетки, — пробурмотів я.

Троє вбивць були молодими дівчатами.

Їхні очі були затуманені щільною магічною силою.

Не треба навіть придивлятися: ця магія вже пронизала все їхнє тіло.

Я знаю це. Це здатність «тієї людини».

— Заради героя.

— Ти ворог пана Томокі.

— Райдо… неодмінно вбити.

Не можу сказати, що саме наказав Томокі, а що ці дівчата робили вже через нестримний вплив його сили.

Та тепер це не має значення.

За бажання вони могли б показати пристойну силу, але поводилися мов машини. Точна, холоднокровна й огидна атака.

Цей Томокі, схоже, зовсім не змінився.

— Нічого не вдієш, — сказав я.

— …Га? — вирвалося в Юдзукі.

Можливо, пані Юдзукі відчула зміну моїх емоцій або відреагувала на щось неочікуване — у її голосі змішалися саме такі почуття.

Судячи з моменту, вона, мабуть, побачила мої дії. Важко сказати напевно, бо ця жінка здається дуже спостережливою.

Одночасно з цими словами я перемкнувся, рукою магічного обладунку схопив за шию вбивцю праворуч і… зламав її.

Так само схопив за голову дівчину ліворуч і розтрощив її об стіну.

На щастя, біля тієї, що була попереду, нікого не стояло, тож я один за одним випустив їй у груди кілька «Брідів», пробивши три отвори.

Три діри утворили трикутник, і верхня була найбільшою. Крізь них чітко проглядалася протилежна сторона.

Добре, що ніхто не здійняв надокучливого крику.

Якщо той тип робить у Лорелі щось погане, можливо, варто потроху ламати його задуми.

Розмовляти з ним… тепер уже нізащо.

Якщо він знову прийде до мене з якимись дурними переговорами, я не заперечуватиму, навіть якщо через це Імперія стане моїм ворогом.

Я думав, що це Ідзумо втягнув мене у справу Ірохи, але тепер є ймовірність, що все це — змова Томокі.

От уже справді, ну й морока.

— А-а…

Пан Шьоґецу та інші заціпеніли.

От халепа, може, не варто було мені так швидко все прибирати?

— Перепрошую. Я не мав їх одразу вбивати? Схоже, вони були вбивцями, — запитав я.

Про зв'язок із Томокі та Імперією я поки промовчу.

Хочу отримати бодай якісь надійні докази того, наскільки він до цього причетний.

Поки що достатньо передати ці відомості Томое, а вона зможе сформувати окрему групу, яка організує витік інформації.

— Вони здавалися… надзвичайно вправними бійцями…

— Ну, певною мірою. Але й нам довелося пройти через чимало випробувань, тому скільки б таких не прийшло, проблеми вони не становитимуть. Я ж досі в строю, — відповів я.

Одній я розтрощив голову, але раз уже випала нагода, перевірю обличчя двох інших.

Я зняв тканину з облич першої та третьої.

Гм?

Можливо… мені здається, що я вже бачив їх раніше…

А!

Це дівчата, яких Томокі збирався віддати мені в обмін на Томое!

Отже, і друга теж була з них.

Ех… невже після того їх відправили до Лорела.

Бідолашні.

Помолімося за них.

Нехай у наступному житті вони не будуть пов'язані ні зі мною, ні з Томокі.

— Ви їх уже бачили? — запитала Акаші.

Можливо, вона ще не вийшла з бойового настрою, бо її тон залишався різким, коли вона звернулася до мене, що склав долоні в молитві.

— Ні. Смерть супроводжує битви, але хіба не можна помолитися, коли все вже скінчилося? — відповів я.

Це невелика брехня.

Я молився саме тому, що трохи їх знав.

Ось правда.

— Що ж, це ваша справа. Ем… пробачте. Просто я не люблю торговців. Але тепер зрозуміла, що ви не звичайний купець. Тож, можливо, ненадовго, але… с-сподіваюся на вашу допомогу, — сказала Акаші.

— Навзаєм. Сподіваюся на співпрацю, — відповів я.

— Без найменшої зміни в голосі чи виразі обличчя ви відточеними рухами прикінчили вбивць. Хай якою є ваша справжня професія, ви показали мені щось надзвичайно страшне. Відтепер я обережніше поводитимуся поруч із вами, — промовила Юдзукі.

— Нічого особливого. Я лише купець, певною мірою звичний до клопотів, — заперечив я.

Схоже, оцінка пані Акаші та пані Юдзукі щодо мене покращилася.

Покращилася?

Якщо не брати до уваги пані Акаші, то пані Юдзукі зблідла. Не знаю, чи це можна назвати кращою оцінкою.

Вона сказала, що поводитиметься обережніше, тож не варто перейматися дрібницями. Так.

Я просто усунув ворогів, із якими не було сенсу говорити.

От уже справді, як вони перебільшують.

Пан Шьоґецу стояв із широко розплющеними очима.

Служниця в якийсь момент знепритомніла.

Що ж, схоже, тепер справа пана Шьоґецу та Ірохи буде владнана.

Тоді час обмінятися інформацією.

Якщо не помиляюся, пан Берен сказав, що відвідає місця, де жив раніше, а потім вирушить у гори. Рідкісна група з арків і лісових оні пішла досліджувати долину Ясо-Кацуї та околиці Каннаої… Цікаво, як у них справи.