Розділ 247 — Сила вбивць

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Фух, оце так пройняло. Той чоловік був неймовірно вправним, — видихнула Акаші.

Дивлячись на три трупи, Акаші сховала меч у піхви й почухала голову.

— Угу. Пані Іроха буде в більшій безпеці з паном Райдо, ніж із нами. За цей час ми знайдемо вбивць і знищимо їх. А до нашого повернення в Каннаої ситуація вже має владнатися, — сказав Шьоґецу.

— Спершу няньчилися, тепер ловитимемо на живця. Останнім часом ми аж надто зайняті, чесне слово, — пробурмотіла Акаші.

— Не кажи так, — докорив їй Шьоґецу.

— Та гаразд, гаразд, — відмахнулася вона.

Акаші розмовляла з Шьоґецу — людиною, яка, найімовірніше, була її начальником, — не надто шанобливо.

Та в її словах не було наміру суперечити йому: вона належно приймала його накази та цілі. Якщо не зважати на манери, їхні стосунки явно були добрими.

— Ней, вибач, але двійницю пані Ірохи доручаю тобі, — наказав Шьоґецу.

— Зрозуміла.

Після наказу Шьоґецу служниця, що стояла крайньою ліворуч, відповіла й обернулася.

За одну мить вона набула вигляду Ірохи у вбранні принцеси.

Перевтілення було бездоганним.

Дивлячись на таку вправну роботу, легко було зрозуміти, що дівчина на ім'я Ней виконує подібні завдання не вперше.

— …

— Що з тобою, Юдзукі? Відтоді як ми його провели… точніше, відколи він розправився з убивцями, ти якась дивна, — запитала Акаші.

Вона звернулася до напарниці, яка прикрила рот рукою й від самого відходу Райдо не промовила ані слова.

Юдзукі й зазвичай була небагатослівною, але цього разу її мовчання здалося Акаші дивним.

— Мене також дещо непокоїла твоя манера говорити. Ми принаймні з'ясували його становище, але цього було недостатньо? — запитав Шьоґецу.

Слідом за Акаші він також звернувся до Юдзукі.

Принаймні на нинішньому етапі Райдо був для них корисною людиною, тому важливо було налагодити з ним добрі стосунки.

І все ж ставлення Юдзукі до Райдо не можна було назвати приязним. Для неї, яка зазвичай пристосовувалася до ситуації швидше за Акаші, така поведінка була незвичною.

Під тиском обох Юдзукі нарешті заговорила.

— Ви двоє, дивлячись на цих убивць і на пана Райдо… нічого не відчули? — запитала Юдзукі.

— «Нічого»? Я ж щойно сказала, що він не звичайна людина. Вбивці теж приховували справжню силу, коли билися з нами, тому, чесно кажучи, якби вони взялися до справи серйозно, нам було б непереливки, — відповіла Акаші.

— Акаші, і з таким настроєм ти називаєш себе охоронницею пані Ірохи?! З убивцями такого рівня, навіть якби їх було троє, ти мала б упоратися сама! Молодь нині зовсім занедбала тренування. Кожен лише й женеться за показними навичками, — розпочав Шьоґецу.

Щойно Акаші почула слова «молодь нині», то зрозуміла, що Шьоґецу знову взявся за свою довгу нотацію, й важко зітхнула.

Юдзукі й далі зберігала покірний вираз обличчя, але на її вустах з'явилася легка усмішка.

— Пане Шьоґецу, ми, звісно, не занедбуватимемо тренувань і надалі, але цього разу Акаші має рацію, — сказала Юдзукі.

— Юдзукі! Навіть ти заговорила таке?! — обурився він.

— Ці троє були надзвичайно вправними. Вони володіли техніками приховування присутності й справжньої сили. Лише тому, що їхнім противником був пан Райдо, він зміг розібратися з ними настільки легко, але… я не впевнена, що кожна з нас змогла б стримати навіть одну з них у двобої, — пояснила Юдзукі.

Закінчивши, вона знову замовкла й поринула в роздуми.

— Що ти таке кажеш? Тоді навіть якби до вашої пари додалася ще одна така сама воїтелька, ви не змогли б затримати пана Райдо бодай на п'ять секунд? Це ти хочеш сказати? Ви охоронниці принцеси Каннаої, не говоріть такої ганьби, — насупився Шьоґецу.

— …

— …

— Акаші, Юдзукі? — перепитав він.

— …Усе саме так, як ви сказали, дідусю Шьоґецу. Навіть якби ми зібрали загін, навіть якби виставили проти нього військо, навряд чи змогли б його зупинити. І це кажу я, хоча нас призначили охороняти десяту принцесу з правом успадкування. Але його сила була не просто вищою — вона існує в зовсім іншій площині. Навіть якби ми зібрали всю міць Каннаої… ні, всього Лорела, ми не змогли б перемогти… це, — відповіла Акаші.

— Пане Шьоґецу, сила тієї людини не відповідає рівню викладача Академії Ротцґарда. У словах Акаші немає неправди — це її щира думка. Я вважаю так само, — додала Юдзукі.

Акаші й Юдзукі відповіли, похитуючи головами.

Їхні обличчя казали: із цим нічого не вдієш.

— Його майстерність справді була вражаючою, але… я не відчув від нього настільки великої сили. Я теж бачив чимало могутніх людей. Гм… — замислився Шьоґецу.

— Таке можна відчути лише з реального досвіду, коли опиняєшся за крок від смерті. Те відчуття, коли думаєш: «А, ось із ким не слід було битися», — пояснила Акаші.

— Ці вбивці мали бути видатними бійцями, що перевищили трьохсотий рівень, — сказала Юдзукі.

— Що?! Три сотні… Яку дурню ти верзеш? — вигукнув Шьоґецу.

— Ось її картка авантюриста. Ого, їхні рівні були значно вищими, ніж ти припускала, Юдзукі. Уперше бачу професію «Безтіньовий», — мовила Акаші.

Вона обшукала груди однієї з трьох, знайшла картку й передала її Шьоґецу.

На ній було викарбувано число 420.

У полі професії стояло: «Безтіньовий».

Усе було саме так, як припустив Макото.

— Чотириста двадцять… Хіба це не рівень найсильніших бійців цілої держави? Чому настільки могутні люди полюють на пані Іроху…? — приголомшено запитала Акаші.

— За бажання вони могли б убити будь-якого принца чи принцесу. Скажу прямо: це не ті люди, які мали б опускатися до ролі звичайних найманих убивць, — відповіла Юдзукі.

— До того ж у них належним чином записані прізвища й викарбувані родові герби… Невже вони… з Ґрітонії? — припустив Шьоґецу.

— Цього я сказати не можу. Та, чесно кажучи, якщо з'являться двоє чи більше вбивць такого самого рівня, не думаю, що ми вдвох зможемо щось удіяти, — попередила Юдзукі.

— Невже до такого дрібного внутрішнього конфлікту втрутилася ще й іноземна держава? — похмуро мовив Шьоґецу.

На принцесу Осакабе Іроху справді полювали вбивці.

Саме по собі це було цілком можливим.

Однак наймані вбивці теж обирають цілі, статус яких відповідає їхньому рівню.

Вбивця чотириста двадцятого рівня, без сумніву, належить до найвищої категорії.

Саме таких людей Королівство Лімія чи імперія Ґрітонія відправляли б тоді, коли хотіли напевно усунути свою ціль.

Ніхто при здоровому глузді не став би посилати таких убивць проти впливового лорелського аристократа, та ще й юної принцеси з невеликими шансами очолити рід.

— А, то ось чому Юдзукі мовчала. Ти подумала, що пані Іроха… ні, що й ми разом із нею могли вплутатися в несподівано велику змову, так? — здогадалася Акаші.

«Плеск».

Акаші вдарила стиснутим правим кулаком у ліву долоню.

— Ні, справа не в цьому, — заперечила Юдзукі.

— Га? Не в цьому? — здивувалася Акаші.

— Вони не просто перевищили трьохсотий рівень, а були чудовиськами за чотирьохсотий. До того ж мали професію «Безтіньовий», яка, можливо, дозволяє вбивати навіть драконів. Це, звісно, мене здивувало, але порівняно з тим, що ми зараз маємо перед собою… це дрібниця, — сказала Юдзукі.

— Дрібниця? На мою думку, це дуже важливо. Якщо добре розголосити, що можна вбивати драконів, військові чини злетяться звідусіль, — не погодилася Акаші.

— Я кажу, що в порівнянні з тим чоловіком, Райдо, це дрібниця, — уточнила Юдзукі.

— Райдо? Не думаю, що він настільки велика проблема. З ним, схоже, можна домовитися, а як союзник він надійний, бо сильний. До того ж саме він розчавив тих Безтіньових. Хіба це не вражає? Хоча він прибрав їх настільки легко, що через це дідусь Шьоґецу нас і насварив, — сказала Акаші.

— Кхм… — Шьоґецу прокашлявся.

Піймавши погляд Акаші, він замовк.

Тепер, побачивши картку авантюриста, він уже не міг докоряти їй.

Хоч як легко Райдо знищив небезпеку, за звичайних обставин не було б нічого дивного, якби всі присутні вже лежали мертвими. Це Шьоґецу розумів.

— Проблема саме в цьому непорозумінні пана Шьоґецу, — сказала Юдзукі.

— Що ти маєш на увазі? — спитав він.

Ніби тікаючи від погляду Акаші, Шьоґецу звернувся до Юдзукі.

— Райдо надто легко розібрався з трьома. Уже цього мало б вистачити, щоб зрозуміти: могутня людина показала свою силу. І все ж… — почала Юдзукі.

— Хм-м, — відгукнувся Шьоґецу.

— Пане Шьоґецу, ви не відчули від нього особливо великої сили. Я також нічого не відчула, — продовжила вона.

— Це правда. Я не відчував тієї особливої присутності, яку випромінюють сильні люди. Спершу подумав, що причина в його купецькій професії, але, можливо, це якась техніка приховування? — припустив Шьоґецу.

— Так. Найімовірніше, він користується особливим способом приховувати свої здібності. Я бачила, як він бився за допомогою магії, але не відчула ані заклять, ані підготовки до них, — сказала Юдзукі.

— І справді. Тепер, коли ти згадала, я зовсім не міг визначити, скільки в нього магічної сили, — погодився Шьоґецу.

— Тому в наших очах купець пан Райдо виглядав просто доволі сильним викладачем Академії Ротцґарда, який упорався з трьома вбивцями. Уже сама здатність настільки досконало приховувати таку величезну силу викликає в мене страх, — зізналася Юдзукі.

— Страх… — повторив Шьоґецу.

На його обличчі з'явився складний вираз.

Лише кілька хвилин тому вони встановили з Райдо відносини співпраці, а в їхньому таборі вже з'явилася людина, що відчувала до нього негативні емоції.

— І є ще одна причина. Вона пов'язана з тим, що я несвідомо сказала йому… з його серцем, — продовжила Юдзукі.

— Серцем? — перепитала Акаші.

Акаші повторила слово, яке щойно сказала Юдзукі.

Вона не розуміла, що саме в серці Райдо могло налякати Юдзукі.

— Він убив трьох людей, а його звичайний стан анітрохи не змінився. Хіба це не неможливо, Акаші? — спитала Юдзукі.

— Стривай, вони ж були ворогами. Звісно, усе залежить від досвіду, але він, напевно, звик до нападів. Для купця він справді був аж надто спокійним, однак… — відповіла Акаші.

Докоряти людині за те, що вона без вагань убила ворогів, теж було б неправильно.

Це бій проти тих, хто прийшов забрати твоє життя.

Після першого, другого, третього разу — хай і поступово — люди звикають до нападів і до необхідності відповідати силою.

Саме на це й указувала Акаші.

— Це було не просто звикання. Ти і я, коли бачимо ворога, звісно, без вагань його рубаємо. Але в ту мить наші тіла й серця стають тілами та серцями тих, хто вбиває, — пояснила Юдзукі.

— …

— Фух… Розумієш, убивати так само природно, як дихати, вести буденну розмову чи лягати спати, — звичайна людина на таке не здатна, правда? — продовжила вона.

— Так, настільки розслабитися я, мабуть, не змогла б. Я все-таки така за вдачею, — визнала Акаші.

— Саме так. У нормі воно має відбуватися саме так. Тому, коли на Райдо напали, він мав підвестися, приготуватися до бою й випромінювати намір убити очима та всім тілом, хіба ні? — сказала Юдзукі.

— Ну, мабуть, так і мало бути… Га?

— Я уважно за ним спостерігала, але він не виявив жодної з цих ознак. Він сидів і залишався точнісінько в тому самому стані, в якому розмовляв із паном Шьоґецу та нами. Не показавши ані крихти бойового духу чи наміру вбивати, він оцінив нападників і знищив їх. Він подивився на вбивць, вирішив битися… ні, вирішив убити їх — і просто зробив це, — сказала Юдзукі.

У Райдо вона не помітила жодної природної реакції, яку мала б проявити людина, що опинилася в бою.

Юдзукі побачила в ньому природу, якої ніколи раніше не зустрічала.

— …

— Я чула, що серед найкращих авантюристів є люди, які постійно перебувають на межі максимальної концентрації. Мабуть, те саме можна сказати й про тих, хто безперервно живе на полі бою. Звичайна людина здатна втримувати таку граничну зосередженість лише кілька хвилин, тому для постійного стану потрібні неймовірні тренування, — сказала Юдзукі.

І в бою, і в змаганні вкрай важко безперервно зберігати найвищий рівень концентрації.

А якщо намагатися відтворити це в повсякденному житті, завдання стає ще складнішим.

— …

— Але й це було не так. Він діяв надто плавно… ні, скоріше за все, він закінчив бій ще до того, як його свідомість узагалі перейшла в бойовий стан. Саме тому ми не змогли відразу збагнути, що сталося. Вибачте, я й сама не можу належно висловити те, що відчуваю, — завершила Юдзукі.

Юдзукі виконувала не лише роль воїтельки. Її обов'язком також було бачити людей наскрізь, оцінювати їх і визначати їхню цінність.

Саме тому вона спостерігала за безліччю людей і вчилася визначати їхні особливості.

У цьому їй довіряли Шьоґецу, Акаші та Іроха.

Та тепер перед нею з'явилася людина, яку не змогли зрозуміти навіть її очі.

Сильний чоловік, який, не підводячись зі стільця й ніби між іншим, стер із лиця землі трьох видатних убивць. І водночас — купець, у якому вони не відчули жодної ознаки бійця.

Навіть сама Юдзукі досі не могла збагнути людину на ім'я Райдо.

— Бій, який не є боєм… наче дихання. Гм, не розумію, — сказала Акаші.

На відміну від неї, Акаші, вислухавши Юдзукі, так до кінця й не збагнула її думки.

Її враження від Райдо було простим: доки вони не створюють йому проблем, він не стане їхнім ворогом. Нічого складного.

— Так. Коли впорядкую думки, поговорю про це ще раз. А тепер, пане Шьоґецу, як ви й сказали, залишити пані Іроху під опікою пана Райдо справді буде найбезпечнішим вибором, — сказала Юдзукі.

— Так… це правда, — кивнув Шьоґецу.

Він теж розмірковував про джерело цієї змови.

Слова Юдзукі повернули його до тями, і він знову уважно прислухався.

— Але чи справді це правильно? — запитала Юдзукі.

— Що ти маєш на увазі? — озвався Шьоґецу.

— У панові Райдо є щось… інше. Чи справді можна залишати пані Іроху поруч із ним? — продовжила вона.

— Ти думаєш, він погано на неї вплине? — уточнив Шьоґецу.

— Відверто кажучи, я боюся, що пані Іроха може змінитися, — зізналася Юдзукі.

— Певних змін не уникнути. До того ж, якщо вже про це говорити, її наречений Ідзумо Ікусабе уже зазнав сильного впливу Райдо. Так чи інакше, у майбутньому нам усе одно не вдасться уникнути цього чинника, — відповів Шьоґецу.

— Пан Ідзумо… Це правда. Тоді ви вважаєте, що під час подорожі до Каннаої в неї вже буде стійкість до його впливу? — запитала Юдзукі.

— Так. Крім того, пані Іроха — розумна й прониклива принцеса. Навіть зацікавившись незнайомою людиною, вона не стане сліпо її обожнювати. Тим паче, якщо вони проведуть разом лише короткий час. Хіба вірити в принцесу в такі миті — не означає бути їй відданими? — сказав Шьоґецу.

— …Зрозуміла, — відповіла Юдзукі.

— Я й надалі покладатимуся на твої треновані очі, але ситуація виявилася дещо іншою, ніж ми очікували. Зараз у нас немає вибору, окрім як довіритися йому. Пам'ятай про це. Розраховую на тебе, — додав Шьоґецу.

— Так, — підтвердила Юдзукі.

— І на тебе теж, Акаші. У подорожі, що починається завтра, я багато на тебе розраховую. Хай вороги й вправні, але я вірю, що ви впораєтеся, — сказав Шьоґецу.

Він подивився на двох охоронниць із широкою усмішкою, наче на власних онучок.

— Ну, постараємося впоратися, навіть якщо доведеться ризикувати життям, — відповіла Акаші.

— Я докладу всіх сил, — сказала Юдзукі.

— От лихо. Мало нам змов усередині країни, так ми ще й у закордонну вплуталися. Навіть доживши до такого віку, не можу спокійно піти на відпочинок. Світ уже зовсім не шанує старих, — поскаржився Шьоґецу.

На противагу його словам, спина старого була випрямлена, що нині траплялося рідко, а все тіло випромінювало життєву силу.

Дівчата дивилися на нього зі стурбованими усмішками, а тоді пішли слідом за Шьоґецу, який очолив ходу.

Райдо прямував до лабіринту.

А назустріч йому, широко розкинувши обійми, чекала кривава боротьба.

Мить, коли Лорел дізнається про Торгову компанію «Кудзуноха»… була вже зовсім близько.