Розділ 248 — Мудреці пустилися берега

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Околиці Каннаої.

Навколо цього визначного для Лорела міста розташувалося чимало поселень, що користувалися перевагами близькості до нього.

Вони всього лише стояли неподалік великого міста, але значення цього аж ніяк не можна було недооцінювати.

Тут сходилося багато шляхів, а обіг товарів був жвавішим, ніж в інших краях.

Авантюристів і найманців теж було чимало, тож із виконанням замовлень проблем не виникало.

Звісно, разом із перевагами існували й відповідні недоліки, але якщо поселення не відчувало гострої нестачі в засобах захисту, то вони залишалися дрібницями.

Тому одні села час від часу занепадали, а на їхньому місці поставали нові.

Цей цикл повторювався знову й знову, і тепер Каннаої вже оточувала величезна кількість сіл.

— Тут і справді мирно.

— В інших селах людей було обмаль, і здавалося, що вони ось-ось занепадуть. А цим трохи більше пощастило з розташуванням, тож це закономірно.

— Не розумію. Чому вони погоджуються на таке нікчемне життя? Невже їм не хочеться довести свою силу в Каннаої? Задовольнятися лише крихтою безпеки та пожвавленим обігом товарів — це ж… — зауважив велетень.

— …Щоб закріпитися в Каннаої, треба бути або авантюристом, або купцем. Ремісникові спершу необхідно здобути стійке становище. Вимагати такого від звичайних селян чи мисливців важко, — пояснила дівчинка.

— Судячи зі знань Ваки, навіть серед селян і мисливців траплялися настільки старанні й майстерні люди, що створювали речі історичної цінності. Гадаю, ремісники цілком могли б досягти успіху, — додав велетень.

— Це стосується японських селян. Хоч тут і поширені подібні знання, це все одно Союз Лорел, — відповіла дівчинка.

Перетнувши гори, вони побачили поля, що простягалися вдалину, та худобу, яка паслася то тут, то там.

Двоє мандрівників розмовляли, дивлячись на села, заможніші за середні.

Той, хто говорив дещо скутим тоном і дорікав селянам за їхній спосіб життя, був велетнем заввишки понад два метри.

Чернеча накидка, намисто з дзвіночками та гетри. Його вбрання нагадувало одяг гірського ченця або тенґу.

Примітка перекладача: тенґу — істота японського фольклору, яку часто зображують із крилами та довгим носом або пташиним дзьобом.

У правій руці він тримав залізну палицю, схожу на зброю пекельних оні з казок.

Хто б на неї не глянув, ніхто не сплутав би її ані з дорожнім посохом, ані з шякуджьо для самозахисту.

Примітка перекладача: шякуджьо — буддійський ритуальний посох із металевими кільцями, що дзвенять під час ходьби.

Ця залізна палиця була безсумнівною ударною зброєю.

На плечі велетня сиділа ще одна людина.

Маленька дівчинка зі смаглявою шкірою.

Вона поводилася по-дитячому й усміхалася безстрашно. Проте з того, як вона розмовляла з чоловіком, було зрозуміло: вони рівні, а сама вона — аж ніяк не звичайна дитина.

На ній було вбрання, схоже на хакама. Вольові очі й миловидне обличчя різко контрастували з простим одягом коричневих і чорних кольорів.

Примітка перекладача: хакама — традиційний японський одяг на нижню частину тіла, подібний до широких складчастих штанів або спідниці.

— Мудреці, кажеш… Після розповідей Ваки я навіть дещо сподівався побачити. Та, як і думав, людей із настільки цікавими спогадами, як у нього, майже немає, — зауважив велетень.

— Наш Вака, мабуть, справді особливий. Зате ми знайшли чимало речей, про які можна доповісти пані Томое та іншим: сільськогосподарські культури, способи приготування їжі, святкові звичаї, — відповіла дівчинка.

— …Зброя, бойові мистецтва й особливі види магії, які нібито принесли Мудреці, майже не поширилися. Ех… коли ж я вже зможу користуватися ніндзюцу? — зітхнув велетень.

— …Це лише моя інтуїція, але, зважаючи на те, що цього разу тебе поставили в пару зі мною, а Берен вирушив окремо, я б на твоєму місці відмовилася від цієї надії, — зауважила дівчинка.

— Тц. Хочеш сказати, що ніндзюцу мені не світить? — обурився велетень.

— Найімовірніше. Пані Томое навчає тебе рукопашних і нитяних технік. Якщо вже говорити про шинобі, ця роль більше пасує нам, лісовим оні, або крилатим, — пояснила дівчинка.

Дівчинка на ім'я Ші знизала плечима й пояснила свою думку.

Чоловік справді захоплювався шинобі й прагнув стати одним із них, але дев'ятеро з десяти людей, які його побачили б, без вагань назвали б його бійцем ближнього бою.

Навіть знаючи про існування ніндзя, зараз він більше нагадував борця.

Стати ніндзя йому було б непросто.

— …Кхм.

— О, Хокуто, до нас гості завітали, — сказала Ші.

Велетня звали Хокуто.

Це ім'я він отримав від Макото, якого визнав своїм господарем.

Один із них був арком, інша — лісовою оні. Обом Торгова компанія «Кудзуноха» дозволила взяти участь у цій подорожі.

Томое, найближча помічниця Макото, наказала їм зібрати відомості перед зустріччю з основною групою, тому до Лорела вони ввійшли іншим шляхом.

Тепер вони мандрували околицями Каннаої та старанно збирали інформацію.

— Знову? Схоже, з лабіринту постійно лізе якась надто жвава компанія, — мовив Хокуто.

— Ага. Скільки це вже разів відтоді, як ми прибули до Лорела? — запитала Ші.

— Після двадцятого я перестав рахувати. Зруйновані села — приблизно тоді ж, — відповів Хокуто.

— Вражає. Мені набридло вже після третього, — озвалася Ші.

— Результат однаковий. Ми нічим не зобов'язані цьому селу, але можна сказати, що ця іскра прилетіла сюди через нас, — зауважив Хокуто.

— От якби з нами були ті найманці з «Трояндового саду для пікніків», можна було б не напружуватися, — помріяла Ші.

— Вони не можуть постійно ходити за нами. Але їхній спосіб бою справді був видатним. Про нього варто доповісти, — відповів Хокуто.

Хокуто пригадав загін найманців, із яким вони нещодавно зустрілися.

На них незліченну кількість разів нападали мамоно з лабіринту, і під час одного з таких нападів вони побачили, як із мамоно бився загін найманців «Трояндовий сад для пікніків».

— Ще були ті загадкові авантюристи, — нагадала Ші.

— А, ті. Справді. Їхній бій був величним, — погодився Хокуто.

— Напевно, вони мешкають у різних місцях, але обидві групи живуть у лабіринті. Оточення й справді має велике значення, — міркувала Ші.

— Це ми теж відчули на власній шкурі, — відгукнувся Хокуто.

— …Так, твоя правда, — погодилася Ші.

Крім того, одного разу вони стали свідками того, як двоє авантюристів знищили цілу юрбу мамоно.

Вони лише коротко поговорили на місці, але, схоже, ті двоє також використовували лабіринт як свою базу.

Про лабіринт Ші й Хокуто вже мали чимало відомостей для Макото та інших.

Їхня розвідка принесла непоганий урожай.

Хокуто був упевнений, що побачить стародавні японські бойові мистецтва й ніндзюцу, і тішився цим, тому тепер почувався пригніченим.

Посеред їхньої невимушеної розмови, як вони й відчули, з передгір'я до села посунули мамоно.

А між передгір'ям і селом стояли Ші та Хокуто.

— Гаразд. Пані Міо наказала нам першими ввійти до Каннаої та вибрати заїжджий двір. Не можна гаяти час, Ші, — нагадав Хокуто.

— Добре, я теж допоможу, — погодилася Ші.

Ші зіскочила з плеча Хокуто.

Перед ними мчали дикі кабани, вкриті голками, мов дикобрази, та потворні великі мавпи з палицями й списами, яких цілком можна було назвати павіанами. Від усіх них віяло кровожерливістю.

Без найменшого вагання Ші рушила просто назустріч зграї мамоно.

— Ти дещо забула, Ші, — нагадав Хокуто.

Хокуто одразу промовив це й кинув їй залізну палицю зі своєї руки.

Саме так. Ші охарактеризувала стиль бою Хокуто як рукопашні й нитяні техніки. Залізною палицею бився не він.

Наче це було найприроднішою річчю у світі, Ші, не обертаючись, однією рукою підхопила кинуту зброю.

Це була зброя маленької дівчинки з лісових оні.

— М-м-м, і справді лежить у руці як рідна. Елдви — найкращі! — радісно вигукнула Ші.

— Рвися вперед і лютуй досхочу. Усіх, хто прорветься повз тебе, я посічу, — сказав Хокуто.

— Зрозумі-і-іла! — вигукнула Ші.

Вони діяли не за наказом і не заради самого села.

Та за кілька хвилин одне село було врятоване.

◇◆◇◆◇◆◇◆

За одну ніч я почув підозрілу історію.

Розійшовшись із паном Шьоґецу, пані Акаші, пані Юдзукі та трьома служницями, я повернувся до заїжджого двору.

Після короткої сутички в тілі не було відчуття завершеності, тому я трохи потренувався й як слід утомився.

Раз у нашій кімнаті була купальня просто неба, я довго насолоджувався нею на самоті.

Після цього ліг у ліжко й міцно заснув.

Вранці ми всі разом насолодилися сніданком у дорогому заїжджому дворі.

Іроха радісно його хвалила, тож, напевно, їжа й справді була доброю.

Було цікаво бачити овочі, схожі на японські, але приправлені в лорелському стилі. Міо раз у раз кивала, уважно стежачи за моєю реакцією та оцінюючи смак.

Томое теж була надзвичайно задоволена й сказала, що їй сподобалося.

До цього моменту все скидалося на перший акт звичайної веселої подорожі.

Потім ми вирушили за покупками в Мідзусі.

Ось там і зародився мій головний біль.

Я не мав нічого проти сувенірів. Після покупки їх можна одразу віднести до Асори, тож багажем вони не стануть.

Їсти просто на ходу теж не було проблемою.

Учора ми не встигли оглянути багато місць, а в Лорелі було чимало смачних і цікавих страв, створених на основі японських смаків.

Біля одного з вуличних прилавків я побачив щось схоже на мітараші-данґо й розчулився, коли смак виявився саме таким, як я очікував.

Примітка перекладача: мітараші-данґо — рисові кульки на шпажці із солодко-солоним соусом на основі соєвого соусу.

То в чому ж проблема?

В одязі, прикрасах і різних дрібничках. Загалом, у таких речах.

Одразу було видно: Мудреці — тобто японці — відірвалися тут на повну.

Вони мали величезний вплив у суспільстві й цілком серйозно втілювали відверті дурниці, а це вже доволі зловредно.

Коли нас привели до крамниці з безліччю різновидів уніформи, моя перша думка була: «А, це магазин косплею».

Одяг вирізнявся яскравими кольорами, яких майже не побачиш на міських вулицях.

Навіть незначно відмінні моделі вбрання покоївок мали окремі назви й були офіційно визнані суспільством.

Матроська форма, спортивна форма та безліч інших видів уніформи.

Для поціновувачів красиво виставили навіть спідню білизну й різноманітні аксесуари.

Також тут докладно пояснювали, як правильно поєднувати різні предмети одягу.

Схоже, усе це було розраховано на туристів.

Звісно, сюди приходили й люди, яким уніформа була потрібна для роботи, але крамниця, мабуть, вважалася ще й однією з визначних пам'яток міста.

Іроха теж неабияк зраділа й із захопленням розглядала одяг, про який давно мріяла.

Найпопулярнішим, здається, було поєднання білої сорочки з чорним корсетом.

…Хіба це не вбрання круп'є? — подумав я.

Я обережно спитав, чи не пов'язаний цей одяг з азартними іграми, але виявилося, що це досить поважна професія, а щоб носити таку форму, треба спершу скласти іспит.

Мені здалося, що жарт зайшов надто далеко. І крапка.

Вбрання медсестер, схоже, служило формою в деяких святилищах.

Матроські форми, блейзери, навіть шкільні купальники…

Мудреці й справді робили все, що їм заманеться.

Де ж ті розсудливі Мудреці?

Кожен із них офіційно запроваджував улюблений косплей і насолоджувався ним. Ні, це були збоченці, що прикидалися джентльменами.

— До речі, Вако, який образ вам найбільше подобається? — запитала Томое.

— …

Звісно ж, Томое не могла не поставити такого запитання.

Міо тим часом удавала, ніби перевіряє тканину чорної форми медсестри, але насправді вслухалася в нашу розмову з усіх сил.

Чорна.

Форма медсестри — і чорна.

Невже це теж форма якогось храму?

Може, чоловіки там носять чорне замість білого?

Або… вони всі носять форму медсестер незалежно від статі…

Неможливо.

Стривайте. Чоловіки в цьому світі настільки вродливі, що у жіночому одязі без сумніву виглядали б як прекрасні дівчата.

Якщо якийсь особливий Мудрець цікавився таким специфічним жанром, цілком можливо, що ця форма призначалася для обох статей…

— Навіть якщо питаєш про мої смаки… косплеєм я ніколи особливо не цікавився, — відповів я.

Це була правда.

Я вважав помірну відкритість привабливою, але конкретних уподобань щодо такого одягу не мав.

Із найближчих мені речей — шкільна форма. У нашій школі носили блейзери, хоча матроська форма мені теж подобалася.

Ще мені подобався дещо чоловічий стиль, на кшталт ділових жіночих костюмів.

Та загалом — звичайний, повсякденний чи офіційний одяг — якщо він пасував людині, мені було байдуже.

До того ж тут не було нічого з настільки відвертим вирізом, щоб я не міг на це спокійно дивитися.

У цьому сенсі мене радше цікавило те, що було всередині одягу.

— Яка прикрість. Якби ви мали улюблений образ, я б обов'язково його приміряла. Гм… ось цей здається цікавим. Що скажете? — спитала Томое.

— Пф-ф-ф! — пирхнув я.

Без найменшого сорому Томое зняла з вішака костюм дівчини-зайчика.

Не кумедний пухнастий костюм, схожий на м'яку іграшку, а саме еротичний варіант.

Навіть вушка додавалися.

Ти серйозно, Томое?

Моє уявлення про тебе щойно почало руйнуватися.

— Ой, не те взяла. Ось це, — сказала Томое.

Вона справді помилилася?

Чи лише виправилася, побачивши мій шок?

Це назавжди залишиться таємницею.

Томое взяла одяг, що висів поруч із костюмом зайчика.

Чорний костюм.

Досить обтислий, він добре підкреслював фігуру.

Схоже, його шили для жінок.

На мій погляд, це був звичайний костюм, який могла б носити людина будь-якої статі.

Продавці казали, що уніформа продається повним комплектом, тож… краватка, мабуть, теж входила до набору.

І все-таки це жіночий варіант.

Так, непогано.

— Костюм, еге ж. На Томое він, напевно, виглядатиме добре, — сказав я.

Але колір був чорним.

Настільки чорним, що його можна було назвати непроглядним.

Чесно кажучи, костюм такого кольору я уявляв лише на весіллі чи похороні.

Хотілося спитати, для чого він призначений, але водночас зовсім не хотілося цього знати, тому я промовчав.

— …Хм-м, — задумливо протягнула Томое.

— Томое? — перепитав я.

— Пані продавчине, я беру цей костюм. І ще кілька інших. Прошу зняти з мене мірки, — вирішила Томое.

— Це імпульсивна покупка? — спитав я.

Ти навіть ціну не перевірила.

Утім, така миттєва рішучість трохи викликала заздрість.

Промовивши: «Тоді побачимося пізніше», Томое пішла разом із продавчинею.

До речі, ціна… ого, доволі пристойна.

…А, але на відміну від Японії, де одяг масово виробляють у розмірах S, M та інших і здебільшого лише підганяють довжину, тут виставляли зразки, а потім шили річ точно за мірками покупця.

Тканину кроїли й буквально створювали одяг із нуля.

Якщо подумати про це так, ціна була цілком розумною.

Звісно, тут не могли тримати готові речі всіх розмірів і продавати їх за кілька тисяч.

Це не обладунок, але навіть звичайна уніформа вимагала грошей і праці.

Побачити Томое в костюмі було б незвично, та й їй самій він, схоже, сподобався. Отже, все гаразд.

— Ну й Томое… А, Міо, — озвався я.

— Так, Вако? — відповіла Міо.

— Якщо тобі сподобався якийсь одяг, можеш купити. Захисту він не дає, тому носитимеш його лише в Асорі, але якщо щось хочеш — скажи, — запропонував я.

— Тоді… ось це. Воно мене зацікавило, але… — відповіла Міо.

Я думав, вона спитає мою думку про чорну форму медсестри, проте Міо взяла зовсім інший одяг.

Отже, я помилився.

Він був червоним.

Не яскраво-червоним, а насиченим темним відтінком. Бордовим, чи що?

Кімоно?

Гм?

А-а!

Одяг у руках Міо й справді дуже нагадував кімоно.

Від нього виразно віяло японським стилем.

А поверх нього ще й додавався фартух.

Іншими словами, вбрання домогосподарки.

Знаючи Міо, її, напевно, найбільше привабив саме фартух.

Або вона вирішила, що це комплект японського одягу.

Червоне вбрання домогосподарки…

Непогано.

Сині, індигові та зелені варіанти теж виглядали приємно.

Якщо не брати до уваги надто яскравий червоний і чисто білий, тут було чимало відтінків, що заспокоювали одним лише виглядом.

Траплялися й візерунки: горошок, пір'я, мазки пензля, клітинка та багато іншого.

Сам фартух був сліпучо білим, але його розміри й кількість оборок теж відрізнялися.

Так, на це можна було дивитися без кінця.

— Це вбрання домогосподарки. Хіба воно не пасуватиме для готування? Та й кімоно з візерунками добре виглядатимуть на Міо, — сказав я.

— Домогосподарки? Але тут написано, що це форма суддів, які виносять вироки грішникам, — відповіла Міо.

— Га? Суддів? — перепитав я.

Серйозно?

— Ні, мабуть, мені здалося. Пані продавчине, дайте мені всі варіанти звідси й до он тих. Де з мене знімуть мірки? — спитала Міо.

— Вона так невимушено купує, наче якась знаменитість?! — вигукнув я.

Міо вирішила, що згадка про суддів їй почулася, і без вагань придбала всю серію вбрання домогосподарки.

Після цього вона пішла туди ж, куди й Томое.

— …

— Та ну, тут і справді написано, що це форма суддів, — пробурмотів я.

— …

Головний біль, який спричиняли мені ці Мудреці, не припинявся.

— А ти, Ірохо? Хочеш якийсь одяг? Може, те вбрання круп'є? — запитав я.

Пізніше я міг попросити пана Шьоґецу повернути гроші, тому не мав нічого проти купити їй хоча б один комплект, але пошиття, мабуть, забере час.

Одяг Томое й Міо я планував забрати на зворотному шляху, а що робити з Ірохою?

Замовити її вбрання разом з іншими, а потім надіслати? Чи зв'язатися з паном Шьоґецу й залишити це йому?

Але вбрання круп'є дитячого розміру… Воно створювало неймовірно аморальне враження.

— Пане Райдо, ви справді багатий, — сказала Іроха.

— На щастя, справи йдуть добре, але багатий не я, а моя компанія, — пояснив я.

— Гроші компанії належать пану Райдо, адже ви її очолюєте, хіба ні? — перепитала Іроха.

— Не знаю. Звісно, моя частка там є, але є й частки Томое, Міо та всіх працівників, які заробили ці гроші. Не можна сказати, що все належить мені. А щойно я лише дозволив тим двом купити бажане, бо вони старанно працюють, — відповів я.

— …Мені здається, ви говорите щось неймовірне так, наче це цілком природно, — спантеличилася Іроха.

— Га? Що саме? — перепитав я.

Не думаю, що сказав щось дивне.

— Я й сама не дуже розумію, — зізналася Іроха.

І що це мало означати?

Одна лише ця крамниця вже витягла з мене чимало життєвих сил, тому не треба додавати ще й загадкових реплік.

Я планував залишити Мідзуху після обіду й вирушити до Каннаої, але Томое та Міо сказали, що хочуть купити ще по одному комплекту одягу. З таким розвитком подій здійснити план буде непросто.

Я хотів уникнути цього будь-якою ціною.

Не думав, що навіть із цими двома — та ще й новою супутницею — похід по крамницях може настільки затягнутися.

Мої власні покупки ніколи не тривали довше тридцяти хвилин.

Як не крути, Томое й Міо все-таки жінки.

От же ж…