Розділ 249 — Загадка духів дедалі поглиблюється

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Нарешті ми дісталися Лорела, а тут раптом знайшли сліди героя Імперії. Вельми неприємно, — сказала Томое.

— Це місце схоже на Японію, але не думаю, що в цій країні є щось потрібне йому. Верховна жриця, маленька Чія, уже в загоні старшої Хібікі, та й він, здається, від самого початку не відчував жодної прив'язаності до Японії, — відповів я.

— До того ж Сайріцу вже знала про його здатність зачаровувати. Якби всі шпигуни поверталися із сердечками в очах, а вона досі нічого не зрозуміла, це було б просто безглуздо, — пояснила Томое.

— Справді загадково. Він не може напряму зачарувати ключових діячів Лорела, тож, може, вони готують заколот і нишком закладають підґрунтя? — припустив я.

— Коли ще невідомо, куди поверне війна з расою демонів, невже вони справді взялися б за таке? Найнеприємніше в тому чоловікові те, що цю можливість не можна повністю відкинути, — зауважила Томое.

— …Не думаю, що він аж настільки дурний, — відповів я.

Зрештою, скупивши приблизно третину косплейної крамниці… ні, вона ж називалася крамницею традиційного одягу Лорела — і відправивши все до Асори, ми дізналися, що пан Шьоґецу та його супутники вже залишили Мідзуху й вирушили до Каннаої.

Тепер, коли я про це подумав, ми так і не домовилися, хто виїде першим.

Та вони рушили раніше, а ми — слідом, тож, мабуть, нічого страшного.

Коли біля міської брами я запитав вартового, який уже беззастережно вважав мене Мудрецем, той сказав, що разом із ними їхала принцеса, схожа на Іроху.

Отже, двійниця в них справді була. Я в душі був вражений.

Зараз ми їхали в рекомендованій нам розкішній кареті, де можна було зручно відпочити, і розмовляли з Томое.

Міо та Іроха перебралися на козли до кучера.

Вони, звісно, не правили конем, а просто милувалися краєвидами.

Ми вже повідомили коневі, що прямуємо до Каннаої, тож проблем виникнути не мало.

— Поки що ми попередили Берена й лісових оні про зачарування героя. Вони врахують це, збираючи відомості в Каннаої. Якщо він стане нам на заваді, тоді й розберемося, — сказала Томое.

— Так. Наша мета — лише лабіринт. Поки не завершимо цю справу, не зможемо спокійно зайнятися Томокі, — погодився я.

Судячи з останніх звісток про становище Ціґе, час поки що був на нашому боці.

Ані королівська сторона, ані революціонери не могли силою придушити Ціґе, і обставини поступово складалися на користь міста.

Було б надто оптимістично вважати, що Ціґе й надалі так успішно просуватиметься вперед, але принаймні сьогодні чи завтра повномасштабного наступу не очікувалося.

Рембрандт також казав, що найгіршим розвитком подій стане тимчасове об'єднання обох сил заради спільного удару по Ціґе. Спершу вони зметуть пана Рембрандта, який домагається незалежності, нас та авантюристів, а потім знову повернуться до війни між собою.

Щоб не дозволити їм об'єднатися, Ціґе уникає зосередження власних сил і переважно використовує авантюристів для раптових нападів.

Вигоди, які дають Ціґе та край світу, величезні.

Настільки, що Королівство Айон і революційна армія цілком можуть тимчасово припинити боротьбу, аби змусити Ціґе відмовитися від незалежності.

Якщо це станеться раніше, ніж очікується, околиці Ціґе, а в гіршому разі й саме місто перетворяться на поле бою.

Саме щоб підготуватися до цього, я й прибув до Лорела.

Тому, якщо пан Рембрандт успішно просуватиме переговори, найближчим часом найманці можуть і не знадобитися.

Проте в майбутньому вони все одно будуть потрібні для захисту міста, що здобуде незалежність, і для підготовки власних оборонних сил. Отже, досягнення нашої мети точно не стане марною справою.

Хотілося б зосередитися лише на ній, без жодних перешкод.

Зв'язуватися з Томокі значно клопітніше, ніж зі старшою.

Побачивши Міо, він може забажати ще й її.

Хай він і підліток, але його хтивість ненормальна.

Якби це залишалося лише фантазією, було б навіть мило, але невже хтось справді хоче створити гарем у реальному житті?

Це ж неймовірний клопіт.

Захопити політичну владу в Імперії, завести гарем, народити безліч дітей… А він людина, тож навіть із магією не проживе надто довго.

Так, я виразно бачив, наскільки брудним стане таке майбутнє.

Томокі, чого цей хлопець узагалі прагне?

Я зовсім його не розумів.

— Хе-хе, я теж не хочу мати з ним справ. А, до речі, від Берена надійшло кілька доповідей, — згадала Томое.

— Від Берена? Про що? — перепитав я.

— Кілька гномів із поселень у гірській глушині хочуть переселитися до Асори. А ще він передав додаткові відомості про духів, яких називають маріко, — повідомила Томое.

Примітка перекладача: «маріко» — назва раси, а не окремої особи.

— Переселення… Якщо це знайомі Берена, їх можна просто залишити під опікою елдвів. Якщо вони не надто тісно пов'язані з країною, я не заперечую. Може, доручимо Шікі провести співбесіду? — відповів я.

— Гаразд. Тоді попрошу про це Шікі, — погодилася Томое.

— То що там за відомості про маріко? — запитав я.

Таємничі духи маріко.

Поки що в моїй уяві вони поставали жінками-елдвами, але, схоже, це зовсім інша раса, не споріднена з гномами.

У лабіринті ми, найімовірніше, зустрінемося з ними особисто, та заздалегідь дізнатися більше було б корисно.

У Мідзусі нам вдалося з'ясувати лише те, що маріко — надзвичайно рідкісні мешканці лабіринту.

— Вони, як і гноми, пов'язані із землею, але як раса зовсім від них відрізняються. Я й сама чую про них уперше. Схоже, це духи, тісно пов'язані з підземеллями, — пояснила Томое.

— Пов'язані з підземеллями? — перепитав я.

Вони спеціалізуються на копанні?

Ні, загадка лише поглиблювалася.

— Так. Кажуть, Дома прихистив у лабіринті чимало маріко. Але… я ніколи не чула, щоб у нього були підлеглі. Вони менші за гномів і духів, за розміром ближчі до фей, — продовжила Томое.

— То вони крихітні.

Томое тільки почала описувати їхню зовнішність, а я вже не втримався від зауваження.

Феї заввишки приблизно від десяти до двадцяти сантиметрів.

Маріко схожі на талісмани?

На милих персонажів?

— Усередині лабіринту вони мають стільки сили, що можуть схопити за яйця хоч скільки завгодно авантюристів… — почала Томое.

Що?

— А ще мужня, але чарівна борода… — продовжила Томое.

— Борода?! — перепитав я.

— …є їхньою відмінною рисою. Принаймні так мені доповіли, — завершила Томое.

Зростом як феї, непереможні в підземеллі, а їхня головна ознака — борода?

Ні, ці відомості ніяк не хотіли складатися в моїй голові.

Коли я намагався поєднати всі складники, у свідомості ніби спливало повідомлення: «Вони не змішуються. Будь ласка, припиніть».

Наразі маріко були суцільною купою суперечностей.

Чи можна вважати їх духами лабіринту?

У Лорелі глибоко вкоренилася релігія духів, що походить від віри в Богиню. У цьому сенсі таємничих маріко, про яких знав кожен житель країни, цілком можна було вважати духами лабіринту… з бородою.

— Борода, кажеш… — повторив я.

— Схоже, борода, — підтвердила Томое.

— …

— …

Нам обом забракло слів, і тиша запанувала сама собою.

— А, до речі, Дома вже завершив переродження в лабіринті? — запитав я.

— Хтозна. Може, він досі всередині яйця. Подібно до мене, він не з тих, хто діє з власної ініціативи, — припустила Томое.

— Колись ти теж була неабиякою самітницею, — нагадав я.

— Від контактів із г'юманами лише клопіт. Значно краще повторювати цикл сну, смерті й переродження, — пояснила Томое.

Спати, помирати й перероджуватися? Гей-гей.

— Рут сказав, що вже повернув його до лабіринту. Якщо Дома вилупився, треба буде принаймні привітатися, — зауважив я.

Зрештою, Ясо-Кацуї, схоже, був його домівкою.

— Він зовсім не такий дракон, якого ви собі уявляєте. Мало того що похмурий, так ще й відлюдник. Найнікчемніший із усіх нікчемних драконів, — заперечила Томое.

Досить жорстка характеристика.

Якби він був веселим і товариським, то не ховався б у глибинах лабіринту, але це ще не робило його нікчемним.

— Нікчемний дракон, кажеш… — задумливо повторив я.

Якщо це мірило нікчемності, то ким тоді вважати дракона, що сидів переді мною?

Мені дедалі більше хотілося зустрітися з цим Домою.

— Вако! Тут є струмок, біля якого зручно перепочити! Ми рухаємося за розкладом, тож як щодо поїсти під час короткої зупинки? — Міо зазирнула до салону.

Вона запропонувала зробити привал.

Рухаємося за розкладом…

Тоді справді можна трохи відпочити.

Я саме зголоднів. До того ж про всяк випадок доручив Томое й Міо стежити за можливими нападами, а сам теж уважно оглядав околиці, тому трохи втомився розумово.

Лісова оні та арк, які першими увійшли до Каннаої, уже мали обрати заїжджий двір. Та якби ми неприродно пришвидшилися й помчали до міста, то привернули б лише зайву увагу.

Краще було дотримуватися початкового плану: тихіше їдеш — далі будеш.

Я хотів безпечно доставити Іроху до Каннаої й не бажав змушувати пані Сайріцу зайвий раз насторожуватися через те, що ми прибули раніше, ніж вона очікувала.

Я не знав, звідки саме вона за нами спостерігала, але після того, як пані Сайріцу побачила силу Торгової компанії «Кудзуноха» й оцінила нас доволі високо, просто залишити нас без нагляду вона не могла.

Навіть якщо це ще не повноцінне стеження, можна було сміливо припустити, що вона отримує доповіді й приблизно знає про наші дії.

Зовні нам дозволяли пересуватися настільки вільно, що за це навіть хотілося подякувати.

Хоча було трохи ніяково від думки, що їй могли доповісти про наш шалений шопінг у Мідзусі.

— Гаразд, трохи перепочинемо. Раз є вода, кінь теж зможе відпочити, — відповів я.

— Так! Тоді негайно підготую бенто, — вигукнула Міо.

— Гм? Щось сталося, Ірохо? — запитав я.

Поряд із Міо стояла Іроха з таким виразом, ніби хотіла щось сказати.

— …Я трохи почула вашу розмову про Дому та маріко, — відповіла Іроха.

Трохи поміркувавши, Іроха все-таки заговорила.

— А, так. Ми справді говорили про них, — підтвердив я.

— Про Ясо-Кацуї? — уточнила Іроха.

— Так, — відповів я.

— У Каннаої це знають усі. Кажуть, не так давно «Вбивця Драконів» Софія спустилася в глибини лабіринту й убила Дому, — продовжила Іроха.

Я знав.

Зрештою, сама Софія мені про це розповіла.

— Так, я теж про це чув, — відповів я.

— Тому Доми зараз не повинно бути в лабіринті. А ще я чула, що відтоді лабіринт став нестабільним, — пояснила Іроха.

— Нестабільним? Тобто небезпечним? — уточнив я.

У Мідзусі про це не згадували.

— У лабіринті з'явилося багато проривів, і мамоно, що були всередині, почали виходити назовні… Здається, я чула, як про це розмовляли люди біля нашого дому, — пригадала Іроха.

— Отже, небезпека з лабіринту вже поширюється на околиці. Справді схоже на нестабільність, — підсумував я.

Дома зник, і мамоно оскаженіли, бо втратили ватажка?

Але ж зараз він існує у вигляді яйця.

Невже їх пов'язували не просто стосунки між оселею та її господарем?

…А, може, саме тому Іроха говорила про огляд земель — вона хотіла дослідити цю аномалію?

Якщо так, то вона поводилася майже як невгамовний феодал доби Едо.

Примітка перекладача: Едо — період історії Японії 1603–1868 років.

І це в такому юному віці…

— Також ходять чутки, що маріко стало менше. Я сама їх не бачила, але авантюристи, які бували на глибоких поверхах, начебто зустрічали їх, — додала Іроха.

Глибокі поверхи…

На верхніх вони не з'являються?

Тоді вони й справді можуть бути копачами…

Хтозна, може, їхня зброя — кирки.

— Їх поменшало… Загадок довкола маріко чимало, — замислився я.

— Усі про них знають, але ніхто не знає подробиць, — пояснила Іроха.

— Зрозуміло, — кивнув я.

— Парові булочки у формі маріко та різні товари з ними продаються всюди. Але якби справжня маріко з'явилася в місті, це спричинило б величезний переполох. Настільки примарними істотами вони є, — пояснила Іроха.

— …Зрозуміло. Дякую, що розповіла, Ірохо, — подякував я.

— Це само собою. Я й так бачила, що пані Томое — надзвичайна людина, а щойно пані Міо сказала, що й вона сама неймовірна. І що пан Райдо ще неймовірніший. Словом, вона назвала вас неймовірно великою людиною, — відповіла Іроха.

— Знову ця Міо… — пробурмотів я.

Забиває дитині голову дивними речами.

— Вона сказала: якщо відбувається щось неймовірне, досить подумати: «Це ж пан Райдо», — і майже все стане зрозумілим. Ви справді неймовірна людина, — продовжила Іроха.

— Угу, Іроха швидко вчиться. Такий спосіб мислення абсолютно правильний, — схвалила Томое.

— Так, пані Томое! — радісно озвалася Іроха.

— …Вона розумна дівчинка, але мені здається, що ви навчаєте її чогось зовсім неправильного, — сказав я.

Сама лише щирість і кмітливість легко призводять до помилкових висновків.

— Справді? — перепитала Іроха.

— Це називається скромністю, Ірохо. Не хвилюйся. Під час цієї подорожі просто спостерігай за Вакою й сама зрозумієш, чи правильно все відчула. Обіцяю, нудно не буде, — пояснила Томое.

— Я дуже чекаю! І, якщо можна, пані Томое, покажіть мені ще й своє мистецтво меча! — попросила Іроха.

— Звісно, — погодилася Томое.

«Звісно», кажеш?

Я не був певен, що варто брати Іроху із собою в ті моменти, коли Томое вихоплює меч і починає ним розмахувати.

Хоча якщо на шляху до Каннаої на нас нападуть, нічого не вдієш…

…

А, це не стосувалося нападів, але через Іроху ми не могли повертатися вночі до Асори.

Тоді доведеться ночувати просто неба?

Із такою маленькою дівчинкою?

Якщо дорогою трапиться село, мабуть, варто зупинитися там на ніч.

Хай карета й розкішна, але змушувати довірену нам дитину спати всередині було б шкода.

У нас є гарантійний лист, тож проблем виникнути не повинно.

— А, Міо, після привалу можеш зробити ось що… — звернувся я.

Раз Іроха з нами, заздалегідь знайдемо якесь село й заночуємо там.

Ми дісталися струмка, і я звернувся до Міо, яка саме старанно готувала бенто.

Те саме я повідомив Томое.

Ми дали коневі відпочити й самі неквапливо провели привал.

Рідкісний час, коли можна було просто нічого не робити.

А-а, інколи такі миті справді чудові.

Я вже міркував, наче якийсь старий дід.