Розділ 25 — … Що сталося?

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Я повертаюся до заїзду.

Звісно, тієї найманої вбивці тут уже немає.

Прокинутися без пут, та ще й без охорони… хто б не втік за таких обставин?

Я падаю на ліжко й розлягаюся зіркою, наче ієрогліф «大». Кінчики рук і ніг навіть близько не дістають до країв ліжка.

Колись я часто так лежав, коли поринав у роздуми, — і так само часто засинав посеред них. Ну, це я відволікся.

Тіло провалюється в матрац так глибоко, що, навпаки, стає неспокійно.

Уперше в житті ловлю себе на таких «розкішних» претензіях.

Рінон немає. Вона сказала, що на хвильку повернеться додому, й одразу пішла.

Навряд чи це правда. Не вірю, що вона повернулася б у дім, де немає її сестри.

Лежачи на ліжку, я розгорнув «Сакай» і стежу за нею. Моєї магічної сили не відчувають, тож присутність не помітять.

Рінон зустрілася з якимись людьми за кілька метрів від заїзду. На такій відстані, якщо зосередитися, я чудово чую їхню розмову.

Сила, яку я отримав від Цукуйомі, справді корисна. Хоча інколи й прикро, що я не розумію, як вона працює.

—

— Ну що, довідалася щось про їхнє походження?

Рінон похитала головою.

— Ні. Єдине, що я дізналася: він — спадкоємець якоїсь компанії, — відповіла Рінон.

— І що це таке? Це ж нічим не відрізняється від того, що знає Гільдія купців.

А чого вони чекали? Думають, я викладу все першій дитині, яку щойно зустрів? Вони взагалі дурні?

— А-але… через напад на карету я майже не мала нагоди з ним поговорити… — виправдовувалася Рінон.

— До речі, полонянка повернулася. Ми її ретельно перевіряємо, чи немає на ній магії або якихось хитрощів, але нічого не знаходимо. Що це означає?

— Коли я прокинулася вранці, двох дівчат, що були з ним, уже не було. А потім я пішла з братиком у торговий квартал, — продовжила Рінон.

— Супутниці, значить. Рівні в них були якісь химерні. Не знаю, чи їм наказали тримати язика за зубами, але все це вилами по воді писано. Ну, і?

Примітка перекладача: схоже, тут японський вислів 眉唾 (маюцуба, дослівно «слина на брови») — так кажуть про сумнівні, неправдоподібні речі: за давнім повір'ям, слина на бровах захищає від чар лисиці чи танукі. Передано українським «вилами по воді писано».

… Ясно, то мовчати таки змушують. Ще й «вилами по воді писано», каже. Що ж, і справді…

Поки що я радий, що майже нічого зайвого не витекло.

— Жінки, яка спала на ліжку, уже не було, коли ми повернулися, — розповіла Рінон.

— Ха-а.

— Потім я сказала, що на хвильку зайду додому, — продовжила Рінон.

— Ну й бовдур же той молокосос. Ні пут, ні охорони.

Замовкни. Трохи приємно, що ти в усе це віриш, але чомусь однаково бісить.

Хоча, судячи з вигляду Рінон і поведінки цього чоловіка, може, він і справді з тих, кому вже ніщо не допоможе?

— Гм. А про вантаж щось дізналася?

— Це… я не дуже зрозуміла, — зізналася Рінон.

— Та нічого. Просто розкажи.

— Якщо їхати звідси два-три дні, потрапиш у густий туман, а там — поселення мамоно. Він сказав, що взяв усе в них, — пояснила Рінон.

— …

— Я-я серйозно! Це братик так сказав! Каже, йому байдуже, скільки це коштує! — вигукнула Рінон.

Вона, мабуть, відчула небезпеку в тій тиші й відчайдушно виправдовувалась. Ці двоє точно не в дружніх стосунках — це видно.

— Байдуже, скільки коштує?

— Він сказав, що це речі ніби зі сну, тож аби тільки продалися — і добре. А дядьки з торгового кварталу сказали, що куплять усе за п'ятсот золотих, — розповіла Рінон.

— П'ятсот?!

Голос чоловіка аж зривається. Та він — геть дрібна рибка.

— Т-так… — тихо відповіла Рінон.

— І це ще найнижча з найнижчих ціна. Може, вони й справді неабиякі люди. Але п'ятсот золотих, ач.

На обличчі в нього проступає вульгарний вираз. Я бачу, як Рінон морщиться від огиди.

Хай там як, «найнижча з найнижчих», ага. І це — така купа золота. Аж страшно. Невже їх можна якось використати, крім як задорого продати як новинку?

— Послухай! Дозволь мені побачити сестру! Якщо я розповім іще більше, то ти дозволиш? — попросила Рінон.

— Гей-гей, таке кажуть, коли вже як слід зробили свою роботу, хіба ні? З самим лише цим ти сестри ніколи не побачиш.

… Покидьок.

Схопив малу й змушує робити дурну роботу.

У мене піднімається вбивчий намір.

Я всерйоз думаю: а не вистрелити б у нього магією звідси?

Можу.

Так і зроблю.

Я починаю арію. І тут же зупиняю себе.

Тц. Якщо зроблю це зараз, Рінон побачить смерть просто перед очима. Раптова смерть на очах — це може стати травмою.

Чорт. Пощастило тобі вціліти.

Рінон чіпляється до нього й випитує знов і знов. Я глибоко вдихаю, щоб придушити намір, який знов піднімається.

— Раз ти так наполягаєш, нема ради. Виконаєш останню справу. Тоді поверну тобі сестричку. І про борг твій теж забуду.

Борг, ага. Для нього це, певно, сущий дріб'язок.

— Що?! Ти й справді можеш так зробити?! — вигукнула Рінон.

— Та легко. Погоджуєшся?

Той, хто таке запропонував, — покидьок, у якого немає дна.

Рінон, звісно, не може відмовити.

Але…

Я згортаю «Сакай».

Чим усе скінчиться, я вже знаю. Чути ці слова напряму не хочу.

Якщо він сказав правду, то старша сестра Рінон, мабуть, ще жива.

Якщо ж це брехня — влаштую комбо: «моє перше катування» і «моє перше вбивство».

Не те щоб я хотів підтримувати Томое, але відчуваю, що можу поводитися занадто жорстко, тож я заплющую очі, щоб просто відпочити.

Але це вже після того, як повернуться обидві мої послідовниці. Зараз мені більше нічого робити.

І якщо подумати про Рінон, їй, певно, буде легше, якщо вона застане мене сплячим.

Незабаром мине сорок п'ять хвилин.

Я глибоко вдихаю й засинаю.

—

Шумно.

А, точно. Я ж спав.

З Рінон усе гаразд?

Чесно кажучи, я якраз думав, що з нею робити далі.

Якщо до того, як я прокинуся, послідовниці принесуть відомості, а Рінон буде «ще жива», — я збираюся трохи розгулятися.

Якщо ж «уже ні» — розгуляюся на повну.

— М-м, доброго ранку.

Оглядаюся. Тут четверо.

Це… хм, для «першої серії» — щасливий розвиток.

Томое, Міо, жінка, як дві краплі води схожа на ту, що на портреті, і Рінон.

— Вако! Ви прокинулися! — зраділа Томое.

— Вако, доброго ранку, — привіталася Міо.

Те, що вони кажуть «доброго ранку», коли вже вечір… це помста за те, що я не дав їм поспати? Чи просто «службове» привітання?

Обидві мої послідовниці привіталися, як і належить. Принаймні це вони мусять робити — ми ж на людях.

Рінон відводить погляд.

А сестра Рінон глибоко схилила голову. Постава в неї дуже гарна. Якщо вже так низько кланятися, то краще одразу догедза — так зручніше.

Примітка перекладача: догедза (土下座) — найглибший японський уклін: стати навколішки й торкнутися чолом підлоги чи землі; так благають про прощення або виказують найвищу покору чи вдячність.

【Ілюстрація】

Сестра поки що в безпеці. Її молодша сестра повернулася «на справу»… ні, її, мабуть, упіймали. Те, що Міо її не вбила, певно, завдяки Томое.

Яка ж вона щаслива мала… та ні, обидві сестри. Аж хочеться, щоб вони поділилися зі мною цією удачею.

— Дівчино, підведи голову.

Так Томое звернулася до сестри, і та несміливо підвела голову.

[Вибач, що доводиться писати. Ти вмієш читати?]

Не може ж бути, щоб молодша могла, а старша — ні.

— А, т-так! Ви врятували мене в таку хвилину… я щиро… дуже вам дякую!

Від крайнього хвилювання вона дякує, затинаючись і плутаючись у словах. Що таке? Вона ніяковіє перед незнайомими?

Але розмова можлива. Добре.

Але ж і приголомшила вона мене. Навіть голос… Якщо не зважати на колір волосся, вона — точна копія тієї дівчини.

[Говори, як тобі зручно. Ти ж не моя послідовниця чи щось таке.]

— Як бачите, Вако, вона повернулася ціла й неушкоджена, — доповіла Томое.

— Їй давали сильні препарати, але я вже вивела їх із її організму, — додала Міо.

Ви двоє так звітуєте, ніби просите похвали. Але справді — роботу зробили.

Виходить, у Міо є таємна фішка — нейтралізація отрут. Це стане в пригоді.

Я знову дивлюся на сестру. Як подумати, її обличчя так мене вразило, що імені я й не запам'ятав. Е-е, як же її звали?

Рінон називала, але чомусь не можу згадати.

Але…

Міркуючи, чи не перепитати, я оглядаю її від волосся до кінчиків пальців на ногах.

Чим довше дивлюся, тим ясніше: це вже не рівень «вона схожа».

Різні світи, а дві однакові «дині» — диво.

Вона трохи вища за мене. Фігура — ніби вже повністю сформована. Груди — доволі пишні.

І зовнішність у неї — майже дзеркальне відображення «тієї дівчини». От лише очі трохи дикуваті — чи, радше, це, мабуть, очі авантюристки.

Жорсткі, допитливі очі.

І волосся — таке саме червоне, як у молодшої. Не «чорне, пофарбоване в червоне».

— Хасеґава, так? — вирвалося в мене.

Це та молодша товаришка по клубу, яку я згадав завдяки Томое.

Дівчина, яка зізналася в почуттях комусь на кшталт мене, — молодша, яку я ще й так жорстоко відшив і скривдив.

【Ілюстрація】

Хасеґава

Мила й завзята молодша, що всю себе віддавала стрільбі з лука.

Тому, хоч я й знаю, що ця дівчина — зовсім інша людина, на серці неспокійно.

Про ту подію мені нагадали зовсім нещодавно — то, мабуть, тим паче.

— Е?

Я мимохіть назвав її тим ім'ям. Її губи ледь ворухнулися — і сестра відгукнулася здивованим вигуком.

Томое не звернула уваги, а от Міо аж нашорошила вуха. Чую, потім вона ще допитуватиметься до мене без жодної потреби.

Це ім'я з мого минулого світу, тож вони, мабуть, не сприйняли його як ім'я людини.

[Нічого. Просто… Рінон розповіла мені, що сталося, і я хвилювався. Радий, що ви в безпеці.]

— Я пожинала те, що сама посіяла, але ви справді нас урятували. У нас тут якось усе «вдавалося», от я й захопилася.

Її самокритика — як у Хасеґави.

Якщо хоч якось тримаєшся на ногах на суворому краю світу, то, звісно, можна й повірити в себе.

Але я не знаю, що думати про те, що ти потягла сюди молодшу сестру.

Одна помилка — і молодша блукає містом у лахмітті вночі, а старшу накачали й ледь не вбили.

[Здається, тут досить небезпечно: поза містом — то й казати нічого, але й у самому місті теж. Зі мною мої послідовниці, тож якось виживаю.]

Відповідаю з кривою усмішкою.

Насправді ж рівні цих двох — химерні в найпрямішому сенсі слова.

Коли я згадав про них, вирази Томое й Міо змінилися так, ніби вони кажуть: «та дрібниця». Навіть із ледь помітною усмішкою.

Справді.

Та щойно я згадав про цих двох у розмові, я помітив, як змінилися обличчя Хасеґави та її молодшої сестри.

Старша була зворушена, а молодша — злякано стиснулася.

— Сила ваших послідовниць була справді страхітливою. Спершу вони без жодного звуку з'явилися в кімнаті, де нас тримали. Це було так епічно й неймовірно!

— Та ні, нічого особливого, — скромно відказала Томое.

— Якщо скористатися моєю владою над темрявою, таке зовсім нескладно, — додала Міо.

Ось про що я й кажу: у вас обличчя занадто розслаблені. Є межа тому, як радіти похвалі.

— Так! А ще магія темряви! Вона вигнала отруту з мого тіла, а коли ми вибиралися, вона просто руками розтрощила зачаровані двері, навіть без арії!

Хай там що із зачаруванням, а те, що вона змогла вивести отруту, — справді неймовірно. Наступного разу попрошу її мене навчити. Трощити двері — це, мабуть, уже трохи занадто, але зараз це тобі в плюс, Міо.

Але навіть так… я не можу пояснити стан Рінон, якщо сестра вже повернулася.

Той чоловік, мабуть, звелів їй украсти гроші, і щойно вона збиралася це зробити, її схопила одна з цих двох? Так, чи що?

Розумію: їй має бути соромно.

Але ж сестра, її справжня ціль, повернулася живою, тож я думав, вона могла б виглядати трохи веселіше.

Рінон, у якої на обличчі тривога, наче хоче щось сказати. Якийсь час вона стоїть нерухомо, а потім уся напружується й похнюплює голову.

— А ще всіх дозорних і вправних найманців пані Томое розкидала своєю чудовою фізичною силою. Тільки й чути було: «хрусь», «хрусь»!

О? Здається, вона мені щось натякає. Чи просто перебільшує? Я ж зовсім нещодавно Томое попереджав.

— Т-ти перебільшуєш, Тоа! Я ж не так багато… — забідкалася Томое.

Одна дурепа тут виглядає як дитина, яку спіймали на шкоді. Вона намагається зупинити Тоа, але я зупиняю її поглядом. І чітко бачу, що Міо теж спітніла.

Сестра Рінон, Тоа, яка зараз у захваті, продовжила говорити без жодних підказок з мого боку.

— Як це «перебільшую»?! Я таке вперше в житті бачила!! Навіть будівлю зі спеціальних матеріалів, що мали витримувати напади демонів, кулак пані Томое й темрява пані Міо знесли так, що й сліду не лишилося! — вигукнула Тоа.

Обидві тільки «а-ха-ха-ха». Стоять обабіч Тоа й реагують так, що все ясно без слів.

— Вони навіть розкидали найсильнішого в гільдії — Ейса — і ще п'ятдесят авантюристів-найманців, що діяли гуртом!

… Е-е, чого?!

Що?! Та що там сталося?! Не кажіть, що поки я спав, усе вже завершилось у стилі «усе вирішено, чекайте наступної серії»?!

Добре, що в мене маска. Впевнений, зараз у мене на обличчі всі емоції світу. Це що… сльози?

Такого почуття я ще не знав.

Слова Тоа влучили мені прямо в серце — зовсім не так, як я очікував.