Розділ 250 — Макото й титули

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Поки група Макото їхала каретою до Каннаої, міста біля Великого лабіринту Лорела, далеко звідти, в Академмістечку Ротцґард, стогнав один геніальний дракон-збоченець.

Він, який водночас був і нею, — голова Гільдії авантюристів Рут.

Це була найглибша частина штаб-квартири Гільдії авантюристів.

Кімната більше нагадувала наукову лабораторію, ніж фентезійну майстерню алхіміка.

За своєю суттю організація під назвою Гільдія авантюристів надавала безліч переваг людям, яких визнавала «авантюристами».

Інакше кажучи, тут зберігалася надзвичайно секретна інформація.

Систему Гільдії авантюристів, яку створив Рут, зараз обслуговував він сам.

— Як я й думав, усе працює нормально, — пробурмотів Рут.

Жодних проблем не було.

Та хоча такий результат мав би тішити, вираз обличчя Рута зовсім не був радісним.

— Системна помилка, що виникла під час реєстрації Макото, не вплинула на систему загалом… Але перший рівень Макото, як не крути, саме тут і має бути проблема…

Саме це непокоїло Рута.

Під час реєстрації Місумі Макото як авантюриста сталася системна помилка, а результат виявився неймовірним — перший рівень.

Від самого початку Рут установив для авантюристів шкалу рівнів від першого до 65535-го.

Максимальне значення 65535 він вибрав лише тому, що таким був верхній ліміт в одній старій шістнадцятибітній телевізійній грі. Жодного іншого сенсу, крім особистої забаганки Рута, в цьому не було.

Від самого заснування Гільдії авантюристів ніхто ще не досягав цього рівня. Настільки недосяжним було це число.

У певному сенсі побачити, як хтось одного дня досягне або перевершить його, стало однією з великих цілей Рута.

До речі, якщо авантюрист перевищував рівень 65535, на його картці мало відображатися OVER.

Якщо рівень перевищував максимальне значення, система не показувала помилково одиницю.

Рут змінив систему саме так нещодавно.

Це сталося після того, як він дізнався про Макото й запідозрив, що перший рівень міг бути помилкою, спричиненою перевищенням максимального значення.

І справді, сила Місумі Макото точно не відповідала першому рівню.

Тож припущення Рута не було безпідставним.

— Перший рівень легко перевершують навіть діти. Досить мати хоч якусь бойову здатність, і він повинен зрости. То чому ж Макото…

Проблема безперечно існувала.

Рут час від часу приходив сюди й знову та знову пробував різні підходи, намагаючись розгадати цю загадку.

Однак відповіді досі не знайшов.

— Його навички відображаються нормально. Щоправда, він приховує показник сили, тож цього я перевірити не можу.

Щоразу, коли Рут переводив погляд або рухав пальцями в повітрі, світні панелі, які плавали довкола нього, починали змінюватися з карколомною швидкістю.

Ніби хтось безперервно закривав, відкривав і змінював розмір вікон на комп'ютері.

Безліч панелей метушливо рухалися навколо Рута.

— Титули теж справно додаються.

Картка Гільдії авантюристів мала кілька функцій, які можна було назвати надтехнологіями: вони перевершували навіть можливості сучасної епохи.

Зі зростанням рівня та рангу ці функції одна за одною відкривалися, а обсяг допомоги від Гільдії також збільшувався пропорційно до них.

Спочатку очі Макото теж сяяли, коли він почув про ці можливості, але, на жаль, його рівень ніяк не зрушував із місця.

Навіть якби він хотів підвищити ранг, високорівневі доручення мали не лише вимоги до досягнень, а й обмеження за рівнем, тому просунутися він не міг.

Заради Макото Рут одразу прибрав цю умову й замінив вимогу до сили іншою, але коли повідомив йому про це, Макото вже втратив інтерес до рівнів і рангів.

За нинішньої системи він міг би досягти найвищого рангу, залишаючись на першому рівні.

Найвищий ранг на першому рівні, безперечно, привертав би небажану увагу.

Найімовірніше, саме тому Макото й не намагався цього зробити.

Титули, про які говорив Рут, авантюрист отримував за певні досягнення. Їх можна було переглядати на картці, а деякі також давали особливі переваги.

Існували титули від новачка до ветерана, які було легко отримати, але на це йшли роки; спеціалізовані титули за багаторазове повторення певної дії; а також титули за перемогу над конкретними расами.

Звісно, легко здобуті титули давали мало переваг, а що складніше було отримати титул, то кращими ставали його ефекти.

Наприклад, у Великому лабіринті, до якого прямувала група Макото, спеціалізований на підземеллях титул міг залежно від виду підвищити ефективність авантюриста в кілька разів.

Титули можна було здобувати незалежно від рівня, тому вчинки Макото також приносили йому нові титули.

Хоча сам він про це не знав.

— Окрім цього, решта просто шалені. Першими він отримав «Друг Бога Місяця» та «Без релігійної належності». Потім «Мініатюрний Лучник», «Пакт (Вищий Дракон)», «Пакт (Лихо)»… Га?

Далі йшли «Пакт (Король Нежиті)» та «Пакт ()», і погляд Рута зупинився на цих рядках.

— Король Нежиті? Раніше було просто «Нежить»… Це, мабуть, про Шікі. Гм? А тут ще й порожнє місце? Я не чув, щоб він укладав пакт із новим послідовником. Що це взагалі таке…

Рута непокоїло і те, що частина титулу змінилася, і новий титул пакту з порожньою назвою.

— Ого, зате ефекти обох неймовірні. Порівняно з ними «Мисливець на Драконів» і «Надбагатій» здаються слабкими. Авантюрист чи купець, отримавши такі високі титули, стрибав би від радості.

На обличчі Рута з'явилася крива усмішка.

Серед титулів Макото вистачало абсурдних.

Звісно, їхні ефекти теж були надзвичайними.

Кожен із них при оприлюдненні привернув би увагу, але переваги багатьох були настільки великі, що люди без вагань виставляли б їх на картці.

— Ну, це ж Макото. Він узагалі має титул «Друг Бога Місяця», якого я ніколи не створював. Мабуть, система підхопила його, коли бог із того боку переніс Макото сюди. Напевно, то був Бог Місяця, але це мене справді здивувало. Хоча те, що сам Макото досі не помітив цього титулу, ще ненормальніше.

Чомусь ефект титулу здавався непоказним, але ступінь підсилення, як і личило титулу, пов'язаному з богом, був вражаючим.

Він не був яскравим, зате безперечно сильним.

Приховані складники — приріст сили та підвищення прихильності випадку — були неймовірними. Саме таким був цей титул.

Ситуацію важко було уявити, але якщо Макото колись потрапить у тяжкий бій, не знаючи про титул, Рут подумав, що зможе розповісти йому та заслужити вдячність.

— А найбільше мене смішить, хоч скільки дивлюся, «Власник нестандартної удачі (ПОГАНОЇ)», — пирхнув Рут.

Йому судилися не просто незвичайні зустрічі, а саме незвичайні зустрічі з ПОГАНИМИ наслідками.

Раз титул наголошував на цьому окремо, то, мабуть, так воно й було.

Рут знову згадав Макото.

Він тихо засміявся з глибини горла: «Хе-хе-хе», — але чомусь раптово замовк.

— …Лорел. Святилище Ясо-Маґацухі… Дома ще не завершив переродження й не має підлеглих. Мета Макото — загін найманців, створений закоренілим ґеймером, але нині він лише тінь колишньої величі, тож їхній пункт призначення, найімовірніше, двадцятий підземний поверх. Так, навіть якщо можливість існує, цього не повинно статися. Принаймні так мало б бути… Але власник поганої нестандартної удачі… Це ж Макото. Та я не можу туди піти… — стурбовано мовив Рут.

Не так давно Макото подолав неможливе й зустрівся з Рутом.

Оскільки це справді вважалося неможливим, Рут не підготував жодних запобіжних заходів.

То була можливість усередині іншої можливості.

Якщо врахувати всі необхідні збіги, шанс на таку зустріч становив один на сотні мільйонів, а то й на мільярди. Скористатися саме цією можливістю з першої спроби було практично неможливо.

І все ж власник надзвичайно рідкісного титулу нестандартної удачі легко витягнув карту, яку колись заклав сам Рут.

Жоден титул не проявляв ефекту лише через те, що людина ним володіла.

Але якщо хтось від самого початку був «Власником нестандартної удачі», то дивні події, мабуть, виникали довкола нього незалежно від титулу.

Сам факт отримання такого титулу означав, що вже надто пізно.

Життя, сповнене гострих відчуттів, було гарантоване.

Це жахливо.

Рут, який справді назвав Великий лабіринт Ясо-Кацуї святилищем Ясо-Маґацухі, мовчки заплющив очі.

— Не думаю, що він може зустріти привида Фуца… Неможливо. Про що я взагалі думаю? Такого не станеться. Гаразд, я тут заради того, щоб щось зробити з першим рівнем Макото.

Сама ця думка здалася Руту безглуздою, і він перестав про неї міркувати.

Проте навіть в оточенні даних про Макото похмурий вираз обличчя Рута так і не прояснився.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— О-о, територія за зовнішньою стіною за масштабом не поступається Ціґе. Частково це через напади мамоно з лабіринту, але краєвид викликає ностальгію, — сказала Томое.

— Як і личить великому місту, — озвалася Міо.

Коли ми подивилися вдалину з невисокого пагорба, перед нами розкинулося велике місто.

Як і сказала Міо, воно було величезним.

Справді видатне місто однієї з великих держав.

Ціґе не могло з ним зрівнятися.

Хоча рельєф обмежував розвиток Ціґе, тож таке порівняння було не зовсім чесним.

Але місто й справді було неймовірно великим.

З чим би я не порівнював — зі столицями Лімії та Ґрітонії чи зі старою столицею раси демонів, — жодне місто не мало такого масштабу.

Можливо, враження посилювало те, що Каннаої лежала на відкритій рівнині.

Величне видовище.

Зовнішні стіни моєму оку здавалися звичайними, зате внутрішні були дуже високими й міцними.

Дорогою до міста також простягалося багато сільськогосподарських угідь.

Навіть звідси було видно, що воду з річок систематично спрямовували всередину міста.

А, зрозуміло.

Саме в таких речах у Каннаої, мабуть, використовували знання Мудреців.

Через рельєф упровадити їх тут, певно, було простіше, ніж у Мідзусі.

Мідзуха нагадувала місто іншого світу з японською атмосферою, а Каннаої більше скидалася на місце, куди японці вклали свої ідеї та уявлення про побут.

Хоча це все одно залишалася суміш японського й західного стилів у фентезійному світі.

— Хо-о, в багатьох місцях видно ідеї, що народилися з гри та гнучкого мислення. Загалом Ціґе як місту ще бракує вишуканості, а тут відчувається справжня витонченість, — сказала Томое.

Витонченість…

Зрозуміло.

Я звик до таких місць, тому вони викликали в мене ностальгію.

Внутрішня стіна була високою та міцною, але місто загалом не справляло відчуття замкненого простору.

Ха… Приємна несподіванка.

Стиль міста, а точніше системна організація всієї місцевості, могла стати чудовим прикладом для Ціґе.

Коли ситуація з незалежністю владнається, можна буде привести сюди пана Рембрандта та інших. Гадаю, це викличе в них цікаву реакцію.

Пустище й лабіринт були розташовані на різній відстані від відповідних міст, але не було сумнівів, що розвиток Ціґе й Каннаої спричинили саме Пустище та лабіринт.

Я змінив думку.

Не стану зосереджуватися лише на лабіринті — місто теж треба уважно оглянути.

— Каннаої виглядає чудово, — зауважив я.

— Так, — сказала Міо.

— Авжеж, — погодилася Томое.

Міо й Томое кивнули.

Схоже, місто сподобалося їм із першого погляду.

Поки що Томокі не втручався в наші справи й сам на нас не нападав.

Усе йшло напрочуд гладко.

— …Ми дивимося здалеку, а ви бачите стільки подробиць. Це надто дивно. Я просто приголомшена, — пробурмотіла Іроха, яка досі мовчала.

Ой, ми говорили, беручи власний зір за норму.

Після прибуття в цей світ окуляри мені не лише стали непотрібні — мій зір перевершив навіть зір масаїв, і я звик чітко бачити на величезній відстані.

Як вона й сказала, Каннаої була ще далеко.

Спуститися з пагорба й одразу опинитися в місті точно не вийшло б.

Якщо пройти трохи вперед, довкола з'являться поля й на дорозі побільшає людей, але ми справді зарано почали захоплено обговорювати місто.

Я навіть відчував запах їжі, схожий на місо, й це мене зацікавило, але… мабуть, краще вдати, що нічого не помітив, доки ми не наблизимося.

— Я теж відчуваю місо. Цікаво, як саме його тут готують, правда, Вако? — озвалася Міо.

Міо миттєво це помітила й усміхнулася.

— …У Каннаої справді є місо, але зараз тут, безперечно, пахне лише деревами. Такого просто не може бути, — заперечила Іроха.

— Ну, це ж Міо. Не переймайся так, Ірохо. Гаразд, залишилося небагато, рушаймо.

Я покликав Іроху, яка водночас виглядала розгубленою й стурбованою, і ми почали готуватися до від'їзду.

Карета ненадовго зупинилася.

Сонце ще стояло високо, тож сьогодні ми мали встигнути до міста.

Краще трохи пришвидшитися й заночувати в міському заїжджому дворі — так буде зручніше.

Добре, так і зробимо.

— Так. Це ж Торгова компанія «Кудзуноха», тож нічого не вдієш. Я можу це прийняти, — сказала Іроха.

Іроха відчайдушно намагалася змиритися з усім, що бачила.

Ні, річ не в компанії «Кудзуноха», а саме в Міо…

Та нехай.

Судячи з того, що ми перевірили, групу пана Шьоґецу, яка вирушила попереду, кілька разів атакували, але вони не втратили жодної людини.

Їхній темп теж дозволяв без проблем дістатися Каннаої до заходу сонця.

Якщо не рахувати мамоно, ми самі доїхали сюди спокійно й не зазнали жодного нападу від людей.

Усе було гаразд.

Перше, що треба зробити після прибуття…

— Гм?

Я зупинився.

Нагрудна кишеня стала теплою, наче в ній лежала грілка-кайро.

Але нічого теплого я туди не клав.

То що це?

— Картка авантюриста? — пробурмотів я.

Я дістав джерело тепла зі шкіряного футляра для візитівок.

То був високотехнологічний картковий термінал, справжній О-предмет, який я отримав під час реєстрації в Гільдії авантюристів.

Примітка перекладача: О-предмет (оопарт, від англійського скорочення «недоречний артефакт») — річ, що видається несумісною з технологіями своєї доби; тут так названо надтехнологічну картку.

Мій рівень зовсім не зростав, тому всі його функції весь цей час залишалися заблокованими.

Тепер, коли я подумав, останнім часом я взагалі ним не користувався.

Йому стало самотньо?

— Трохи теплий, — зазначив я.

Я відчував вібрацію, ніби всередині щось оберталося.

А, це нагадувало роботу старого жорсткого диска.

Шум був слабшим, температура не становила небезпеки, картка не виривалася з рук і лише випромінювала червоне фосфоресцентне світло.

Але таке сталося вперше, тому я трохи занепокоївся.

— Схоже, вона не випускає магічної сили й нічого не передає, — зауважила Томое.

Томое одразу все проаналізувала й повідомила, що небезпеки немає.

— Це точно Рут знову робить щось дивне. Серйозно, від того збоченця ніколи немає нічого доброго, — обурилася Міо.

Рут, га…

Як сказала Міо, така можливість була.

Він казав, що хоче дослідити причину мого першого рівня, й постійно щось підкручував у системі.

Одного разу картка раптом заверещала, наче хтось дряпав нігтями дошку, тож я вдерся до нього з криком, і він у всьому зізнався.

Цілком можливо, що й це було частиною його експериментів.

Той тип із серйозним обличчям заявляв, що ніколи мені не брехатиме, але просто приховував безліч речей, формально не кажучи неправди.

Коли я скаржився, він незворушно відповідав, що я не запитував.

Якось він навіть ніжно, майже погрозливо промовив: «Хочеш, щоб я розповів усе, що знаю про цей світ? Ти справді дозволяєш мені це зробити?»

Його чоловіча подоба й раніше не підходила, а тепер я відкидав навіть жіночу.

— Заспокоїлася. Що Рут із нею зробив? — запитав я.

— Рівень… один… — тихо промовила Іроха.

— А.

Іроха побачила мій рівень.

Він був написаний досить великими цифрами, тож не дивно.

— Усе гаразд, усе гаразд. Якщо додати Торгову компанію «Кудзуноха» та пана Райдо, це ще можна зрозуміти. Так, зі мною все гаразд, — запевнила себе Іроха.

Вона не здіймала галасу, але стрес в Ірохи явно накопичувався.

«Усе гаразд» — не чарівна універсальна фраза.

Ірохо, ти вже виснажена.

Я мовчки помолився за неї.

Якби ми сказали, що Рут — голова Гільдії авантюристів, вона, здається, була б на межі того, щоб обмочитися, тож тут варто було проявити стриманість.

Зрештою, вона ж не запитувала.

…А, я виправдався так само, як Рут.

Зрозуміло…

Я збирався сьогодні ввечері піти до того збоченця й вимагати пояснень, але тепер спробую запитати спокійно.

Бо трохи зрозумів сенс його виправдання.

— Хм-м… Гей, Ірохо, я теж покажу тобі свою картку… — почала Томое.

— Припини!

Я зупинив безглузду витівку Томое ще до її початку, і наша спокійна весела подорож продовжилася.

Майже водночас із настанням ночі ми нарешті дісталися міста Каннаої.