Розділ 251 — Висоти «Китайського ресторану незліченних років»

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Ми справді будемо ночувати тут?

Іроха здивована.

Та ні, я й сам відчуваю те саме.

Навіть серед району, де зосереджені заїжджі двори, цей заклад явно стоїть на зовсім іншому рівні.

Прямо перед нами височіє заїжджий двір, який так само, як і той у Дзенно біля кордону, абсолютно не пасує авантюристам.

Якщо конкретніше пояснювати, чим він відрізняється від інших, то складається враження, ніби весь цей район розбудовували навколо нього.

Не те щоб заїжджий двір справді стояв у самому центрі. Радше він з'явився тут першим, а вже потім навколо нього поступово виросло все інше.

Я бачив, як в Асорі розбудовувалися цілі поселення, тож тепер уже трохи вмію помічати подібні речі.

Інакше кажучи, це заклад із давньою історією.

І сама його аура вражає.

Такий вигляд, що самому всередину зайти страшнувато.

Я чув, що вони вже знайшли нам житло, але чи то Берен, чи Хокуто, чи Ші — я справді вражений, що вони вирішили оселитися саме тут.

Пам'ятаю досить розмито, але зовнішній вигляд нагадує головну будівлю одного відомого закладу з гарячими джерелами, який згодом розрісся й обріс багатьма іншими корпусами.

Усе повністю з дерева, і саме це викликає ностальгію.

Та подумати тільки, що його змогли так сильно перебудувати. Відверто кажучи, він нагадує мені той фільм, де дівчинку забирають духи, а боги приходять відпочивати на гарячі джерела.

Примітка перекладача: натяк на аніме-фільм Хаяо Міядзакі «Віднесені привидами».

— Хо-о. У Ші є око на добрі заїжджі двори, еге ж, — мовила Томое.

— Схоже, тут ми зможемо відпочити навіть краще, ніж у Мідзусі, — додала Міо.

Серйозно?

А я лише почав думати, що й одномісний номер у бізнес-готелі був би непоганим. У мене досі така ментальність, що якщо в підвалі чи на верхньому поверсі є велика купальня, то це вже скарб.

І чому тоді ці дві нелюдські істоти та лісова оні краще за мене почуваються в дорогих заїжджих дворах?

Я б і в тій кареті, якою ми сюди їхали, чудово виспався, аби тільки була одна подушка.

— «Сенджін Банраї Хантен». Без сумніву, найкращий заїжджий двір у Каннаої. Я тут ніколи не зупинялася… — сказала Іроха.

Якщо я не помиляюся, на вивісці написано «Чіхіро Манраї Хантен».

Примітка перекладача: назву можна приблизно перекласти як «Китайський ресторан великих висот і незліченних років». Схоже, Іроха й Макото по-різному читають ті самі ієрогліфи.

Ресторан? Стривайте, це китайський ресторан?

Хіба тут не мало бути написано «заїжджий двір» або «рьокан»?

Я ще й подумав про зовсім непотрібне: чому не «незліченні гості»?

— Номери, купальні, їжа, обслуговування, що виконує побажання клієнта… звісно, ціна теж відповідна. Усі в Каннаої визнають його найкращим заїжджим двором, — додала Іроха.

— Н-настільки?

Обслуговування, яке виконує побажання клієнта? Що це взагалі таке? Страшнувато звучить.

У них що, ще й консьєржі є?

А може, до кожного номера прикріплюють особистого службовця?

Я взагалі-то хочу, щоб мене залишили в спокої.

Але Іроха серйозно кивнула.

Ми ще не говорили з паном Шьоґецу про те, що робити далі, але чи справді цю дівчинку не треба повернути додому?

Голос у неї чомусь тремтить, зате очі сяють.

Вона вже повністю вирішила тут залишитися.

Ну, гроші в нас є.

Ще одна дитина проблемою не стане.

Якщо я подивлюся на ціну, мене, мабуть, інсульт схопить, тож дивитися й питати не буду. Нехай платить хтось інший.

Я досі не звик віддавати настільки великі суми.

До цього відчуття ніяк не можу пристосуватися.

— Це найстаріший і найрозкішніший рьокан у Каннаої, про який ходить кілька легенд. Кажуть, якось один багатій захотів побачити город на третьому підземному поверсі лабіринту, і вже наступного дня група авантюристів без жодної подряпини провела туди всю його родину, — розповіла Іроха.

…

Це вже зовсім інший рівень, ніж особистий службовець у номері.

Ну… очевидно, після безглуздої примхи якогось дурного багатія заїжджий двір усе організував, але послуга, що доставляє тебе просто в лабіринт?

Невже це той самий тип бізнесу?

Той, де клієнтові не кажуть «ні»? У них що, політика, від якої на всі сто відсотків тхне абсурдними вимогами?

Такий уже характер Союзу Лорел… доведеться це визнати.

Від цього тхне Мудрецями.

Сам спосіб мислення аж смердить Японією.

Таке відчуття, ніби вони готові поставити життя на кін заради сервісу.

Та й чоловік Рута, легендарний фехтувальник, пан Іорі… здається, так його звали?

Не здивуюся, якщо й тут доклали руку японці.

Але чому тоді «китайський ресторан»?

Загадка.

— Я чула, що є таємна страва, про яку знають лише одиниці. Кажуть, ця страва з рису, олії та яйця настільки смачна, що кожен, хто її скуштує, неодмінно повертається сюди знову, — сказала Іроха.

Та що це ще може бути, крім смаженого рису?

До нього ж можна додати запечену свинину, листя салату, креветки — та взагалі що завгодно — і приправити сіллю, перцем і соєвим соусом, хіба ні?

Давно не готував. Аж самому захотілося.

У Японії ми по черзі готували вдома, і часом це робив я. Дивно, що відтоді зовсім про нього забув.

— Делікатес, кажеш. Зрозуміло, делікатес… — протягнула Міо.

Очі Міо підозріло заблищали.

Її мету видно з першого погляду.

— Але саме цієї страви немає в меню, і замовити її мають право лише ті, хто знає назву, — так принаймні кажуть. Справжня легендарна страва. Я теж люблю рис, тому хотіла б хоч раз її скуштувати.

Іроха широко киває: «Угу-угу».

У куточку її рота ніби щось ледь блиснуло… а може, й ні. Так, нічого я не бачив.

Але в моїй голові є лише один варіант: це смажений рис.

І тепер навіть те, що це місце називається китайським рестораном, починає звучати правдоподібно.

Кухня Лорела трохи інша, але рису тут їдять багато, тож легендарна рисова страва цілком переконлива.

А, якщо правильно пам'ятаю, у Китаї словом «китайський ресторан» інколи можуть називати й готель.

Тоді й це місце можна вважати готелем.

— Якщо це рисовий делікатес, я теж хотіла б його скуштувати, еге ж.

Томое теж явно налаштована обов'язково його спробувати.

Вона ж може просто прочитати спогади працівників готелю й замовити страву. З такою здібністю таємне меню взагалі втрачає сенс.

А Міо, схоже, теж не зважатиме на методи й виб'є з когось назву цієї страви.

Без сумніву.

Досі рисові страви, які ми їли, зазвичай були не надто клейкими, тож смажений рис тут навіть може здатися чимось новим.

Є ж це загадкове правило: карі, смажений рис і карааґе зрештою найсмачніші саме вдома.

І все це вже стає надто заплутаним.

Чому я взагалі вже вирішив, що це смажений рис?

Ні-ні, так не піде.

— Гаразд, залишмо смажений… тобто ту страву. Спершу зустріньмося з рештою.

Якщо я й далі стирчатиму тут і думатиму про дивні речі, мені стане ніяково навіть заходити всередину.

Щойно я так подумав і поквапив трьох, просто перед нами з входу вийшли Берен та двоє інших.

О, то вони вийшли нас зустріти.

Схоже, ми надто довго базікали надворі.

Трійця, мабуть, уже втомилася чекати.

— Нарешті вийшли. Серйозно, довго ж ви змушували нас чекати на зустріч, — кинула Томое.

— Схоже, ви зовсім втратили пильність. Який сором, — додала Міо.

Е-е-е.

Томое й Міо кинули їм слова так, ніби весь цей час чекали, поки Берен та інші вийдуть їх зустрічати.

То вони спеціально стояли й розмовляли тут, щоб убити час?

А я думав, ми просто зустрінемося вже в номері.

— Вако, пані Томое, пані Міо, ми на вас чекали!

Берен дрібними кроками підбіг до нас.

— Усі молодці. Дякую за роботу. І вибачте, що ще й житло довелося шукати вам.

— Та що ви таке кажете! Ми давно не вибиралися так далеко й усі горимо бажанням братися за ці завдання! Будь ласка, не переймайтеся! А тепер — сюди, сюди!

О, ентузіазму Берену не бракує.

Навіть зазвичай мовчазний Хокуто помітно збуджений.

А Ші… не знаю, де вона цього навчилася, але з абсолютно серйозним виглядом віддала поліцейську честь своїм маленьким тілом.

За трійцею ми зайшли до розкішного готелю.

Ем…

— Ласкаво просимо. Пане Райдо, пані Томое, пані Міо з Торгової компанії «Кудзуноха», ми чекали на ваше прибуття.

З-з обох боків вишикувалися працівники готелю?!

Мої ноги миттю зупинилися.

Цей приголомшливий тиск урочистої зустрічі. Якось пересиливши його, я знову рушив після короткої паузи.

Слова без жодного вагання й привітання з глибоким поклоном.

Таке я бачив тільки по телевізору.

Щойно заходиш, перед очима відкривається просторий хол. Людей багато, але шуму немає. Усередині, всупереч зовнішньому вигляду будівлі, оформлення західне. Мабуть, розраховано на туристів.

Так навіть трохи легше розслабитися.

Куди простіше, ніж якби в мене одразу забрали взуття, а вся підлога була застелена татамі.

Де розташована стійка реєстрації, легко здогадатися за тим, як вишикувалися працівники.

Вони буквально кажуть: «Вам туди».

Зрозумів.

Томое й Міо зовсім не зворушені, і це навіть трохи образливо.

Схоже, Іроха теж уже пристосувалася до ситуації.

…Ну, вона ж принцеса.

Це та сама дівчинка, яка в купальні просить зняти з неї одяг. Можливо, таке місце їй навіть звичніше, ніж поїздка в кареті.

Ще мить тому вона говорила як простолюдинка, і я помилково вирішив, що вона на моєму боці. От же ж.

То виходить, тут простолюдин лише я.

Ясно-ясно.

— Ласкаво просимо, пане Райдо.

— Я Райдо з Торгової компанії «Кудзуноха». Якийсь час будемо у вас під опікою. Ем, чи потрібно пройти якісь формальності?

Наскільки я розумію, номер для нас уже забронювали, тож, мабуть, усе гаразд.

Але про всяк випадок уточню.

— Ваш номер зареєстровано на десять днів. Усе вже підготовлено, тож проблем немає. Однак щодо… панночки поруч із вами ми не отримували жодних повідомлень. Перепрошую за клопіт, але дозвольте поставити кілька запитань…

Вродлива жінка в японському вбранні надзвичайно ввічливо попросила надати відомості про Іроху.

Але, побачивши її, на мить затнулася.

Мабуть, вона вже знає її ім'я.

Іроха — одна з принцес відомого роду цього міста, тож нічого дивного. А те, що вона все одно питає мене, мабуть, просто формальність.

Швидше за все, так і є.

Як і просили, ми надали докладні відомості й заповнили кілька простих документів.

(Вако, щодо терміну проживання — продовжмо його до місяця. У нас ще є справа Ірохи.) — передала думковим зв'язком Томое.

Я глянув на Томое.

Тобто ти хочеш оглянути місто, так?

Мені здається, десяти днів більш ніж достатньо, але… якщо можна забезпечити собі більше часу, то чому б і ні.

До того ж це місце можна використовувати як безпечну зону й залишити тут Іроху, якщо щось станеться.

— Перепрошую, але щодо терміну проживання… наші справи можуть зайняти трохи більше часу, тому я хотів би його продовжити. Це можливо?

Мені здається, такий популярний дорогий готель навряд чи здатен отак легко продовжувати бронювання.

Якщо не вийде, може, доведеться взяти її із собою в лабіринт?

По можливості хотілося б цього уникнути.

Найкраще було б, якби її забрав пан Шьоґецу, але доки ми не поговоримо, гарантій немає.

…Навіть я розумію, що трохи занадто м'який з Ірохою.

Але вона приблизно того ж віку, що Рінон і Комое, та ще й наречена Ідзумо.

Як це сказати… я просто не можу не хвилюватися за неї. Або, точніше, мимоволі ставлюся до неї поблажливо.

— Так. Якщо панів із Торгової компанії «Кудзуноха» влаштовує вже призначений номер, ми зможемо все організувати.

О, несподівано.

Хоча… вона ж сказала: «якщо влаштовує вже призначений номер».

…

А, тобто так само, як у Мідзусі.

Зрозуміло.

— Тоді, будь ласка, змініть бронювання на один місяць.

— …На місяць, так? Зрозуміла. Тоді чи не могли б ви показати гарантійний лист, який маєте при собі? Це передбачено правилами, тож просимо про співпрацю.

Вийшло.

Або правильніше сказати — я таки це зробив.

Невже для десяти днів і одного місяця діють різні правила?

Готелям теж нелегко.

Я показав гарантійний лист із печаткою пані Сайріцу.

Чи то вона вже знала про нього, чи просто була справжнім професіоналом, але жінка навіть не змінилася в обличчі й спокійно внесла щось у, мабуть, реєстраційний журнал готелю.

— Також щодо вартості проживання…

Жінка підняла голову й перейшла до питання ціни.

— Томое.

У грошових питаннях залишу все Томое.

— Так. Дякую, що погодилися на зміну з нашого боку. Ми заплатимо всю суму наперед, тож прошу підрахувати вартість.

— Усю суму?

— Звісно. Якщо виникнуть додаткові витрати, підрахуєте їх у день нашого від'їзду. Ми плануємо вирушати до лабіринту, тож постійно в готелі не сидітимемо, але весь цей час будемо у вашій опіці.

— Усі наші працівники зроблять усе можливе, щоб ваше перебування було приємним.

Жінка, що нас обслуговувала, глибоко вклонилася.

І водночас разом із нею вклонилися інші працівниці за стійкою, а також ті, хто зараз не обслуговував інших гостей.

— Тоді перепрошую за поспіх, але чи може мій господар та інші вже пройти до номера? Ми хотіли б відпочити після довгої дороги.

— О, перепрошую за мою нетактовність.

На мить жінка спрямувала погляд у бік, де нікого з нашої групи не було.

— Будь ласка, ідіть за мною.

Майже відразу до нас звернулася інша працівниця.

Вони ще й особисто нас проведуть?

Берен та інші вже тут живуть, тож могли б просто показати нам дорогу до номера.

Але, чесно кажучи, мені й самому хочеться швидше опинитися в номері й звільнитися від цієї напруги.

Тож нехай ведуть.

Ми залишили Томое, коротко привіталися з провідницею й попросили показати дорогу.

Щойно ми рушили, Міо чомусь обернулася туди, де залишилася Томое.

— Томое.

— Знаю. Вибачте, що одне прохання за іншим. Можна й завтра, але я хотіла б замовити хоча б одну страву.

— Не переймайтеся. Будь ласка, звертайтеся з будь-якими проханнями.

— Угу. Насправді імператриця, пані Сайріцу, розповіла нам про відому страву цього готелю. Ми хотіли б скуштувати цей «смажений рис».

То ти вже прочитала, Томое.

У такі моменти здатність Томое й Міо розуміти одна одну з півпогляду справді вражає.

І вона неначе між іншим згадала ім'я пані Сайріцу.

То пані Сайріцу теж тут їла?

І це справді був смажений рис.

Якщо Томое вже читала мої спогади, то точно бачила його там.

Я легко уявляю, як вона каже: «О, то ось що таке смажений рис».

— …Я все організую, щоб ви могли скуштувати його вже за вечерею.

— Швидко працюєте, еге ж. Приємно.

— Дякую за добрі слова.

Як і з ціною проживання, я постараюся не думати про те, скільки коштуватиме нагодувати всіх нас досхочу смаженим рисом.

Іроха, яка весь цей час тримала поважне обличчя, на мить широко розплющила очі. Її губи ніби потягнулися в усмішку… але вона відчайдушно намагається стриматися.

Та наскільки ж ти цього чекала?

Ну, і в якій частині цієї будівлі наш номер?

Цього разу ми справді залишили Томое й рушили далі вглиб будівлі.

…

Тут… можна заблукати.

План будівлі, що висить збоку, — це ж практично лабіринт.

Це що, відбірковий тур перед Великим лабіринтом?

Хе-е, тут навіть внутрішній дворик є.

…Стривайте, ми вже не на третьому поверсі?

Та й узагалі, якщо я правильно пам'ятаю, сама будівля стоїть доволі високо…

Вона досить далеко від лабіринту, тож та гігантська зовнішня стіна не тиснутиме на нас — і це радує.

У Ціґе теж є велика стіна, тож вона, мабуть, по-своєму варта уваги. Коли буде час, хочу роздивитися все як слід.

— Частину готелю звели на схилі. Упевнена, що під час перебування вам сподобаються краєвид із купальні та нічна панорама з вашого номера.

Наче прочитавши мої думки, провідниця пояснила про внутрішній дворик.

Ми пройшли через нього слідом за нею.

Ми вийшли назовні.

І ще номер, з якого можна милуватися нічним видом.

— Серйозно?

— Ваш номер — он там. Звісно, від цього дворика до самого номера діє сувора охорона, тож щодо підозрілих осіб можете не хвилюватися. У минулому тут приймали пані Сайріцу та пані жрицю. Це один із номерів, якими наш готель особливо пишається.

Справді.

Схоже, тільки тут є десь п'ятеро охоронців.

Якщо шукати «Сакаєм», я теж їх відчую, але навички приховування в них настільки високі, що без «Сакаю» я б їх не помітив.

— Тоді прошу. Відпочивайте. Детальну інформацію про номер ми ще раз пояснимо пані Томое, коли знову її побачимо.

Вона відчинила двері, мовчки відійшла вбік і чекала, доки ми зайдемо.

Один раз уклонилася й пішла.

Елегантна до самого кінця.

— Подумати тільки, це той самий номер, де зупинялися пані Сайріцу й пані жриця… вафу-у-у…

А, вона не сказала «десу».

Примітка перекладача: «десу» — ввічлива японська зв'язка, якою Іроха зазвичай закінчує свої фрази.

Щойно ми залишилися самі, Іроха пробурмотіла це тремтячим голосом і просто впала біля входу.

Ноги в неї підкосилися, і вона сперлася на шафку для взуття.

— Хм-м, смажений рис… Відчуття, ніби я вже десь про нього чула…

…А ця Міо. Я ще думав, чому вона була такою незвично мовчазною, а в неї просто голова весь час була забита смаженим рисом?

У будь-якому разі, хоча ми прибули вже під вечір, вони приготують нам вечерю й навіть вислухають окреме прохання.

Уже лише цього достатньо, щоб зрозуміти: сервіс тут чудовий.

Ми й справді потрапили в неабияке місце.

Чи нормально взагалі ходити в підземелля, живучи в такому неймовірному готелі?

Темний і тісний лабіринт.

Ех, тільки ця частина вже трохи зрізає мою мотивацію.