Розділ 252 — Інтерлюдія: навіть це, мабуть, мирна подорож (1)

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Осакабе Іроха. Так мене звати.

Рід Осакабе — головний військовий рід найбільшого міста Союзу Лорел, Каннаої.

Щоправда, моя сім'я — лише бічна гілка головного роду, тож насправді великої влади я не маю.

Голова головного роду володіє величезним політичним впливом і часом може навіть втручатися в державні справи, тож якщо дивитися на рід Осакабе загалом, нас цілком можна зарахувати до п'ятірки найвпливовіших родів Лорела.

Та це не означає, що я сама колись очолю нашу бічну гілку. Ще від мого народження було вирішено, що мене віддадуть у політичний шлюб. Ба більше, моїм нареченим став представник бічної гілки роду Ікусабе, який давно ворогує з Осакабе.

Ніхто не очікує, що цей шлюб спричинить якусь революційну зміну, та й важливою віхою його не вважають.

Якщо висловитися образно, це все одно що хлюпнути трохи води на один із багатьох розпечених каменів.

Тоді навіщо я взагалі народилася в цьому місті, у цій родині? Невже мені дозволено прожити життя, нічого не роблячи й існуючи за рахунок податків народу?

Чи можу я просто задовольнитися відведеним мені становищем, так і не зрозумівши сенсу власного існування?

Коли я сиділа в замку, а голову стискали запитання, на які не знаходилося відповідей, мені прийшов лист від мого нареченого, пана Ідзумо.

Сам по собі лист не був чимось дивним. Ми ж регулярно листувалися.

Навіть якщо ми не пам'ятаємо, щоб хоч раз бачилися віч-на-віч, повідомляти одне одному про своє життя — обов'язок нареченого й нареченої.

У дитинстві пан Ідзумо жив у столиці Лорела, Наої, а зараз присвячує себе навчанню й удосконаленню навичок в Академії Ротцґарда.

Ми листувалися і тоді, коли він був у Наої, і тепер, коли він у Ротцґарді, але обидва ці місця так далеко, що зустрітися особисто надзвичайно важко.

Тож цілком природно, що нам залишалися лише листи.

Але останній лист, який я отримала від пана Ідзумо, глибоко мене вразив.

Досі він завжди писав про своє незмінне повсякденне життя й питав, як справи в мене, але цього разу все було зовсім інакше… Так, зміст листа можна було назвати своєрідною сповіддю.

«Правду кажучи, кілька місяців тому моє життя різко змінилося».

«Відтоді як я почав відвідувати заняття одного тимчасового викладача, світ, на який я дивився, наче став іншим».

«На літніх канікулах я не повернувся не тому, що не міг, а тому, що час став для мене надто цінним, щоб витрачати його на повернення».

«Після події, що сталася під час фестивалю Академії, я допомагав із відбудовою та брав участь у відновленні багатьох речей».

«Дороги, мури, будинки, громадські споруди… Я ремонтував усе це, і бачити, як люди користуються відновленими місцями з усмішками на обличчях, приносило мені величезну радість і щастя».

«Я дуже вагався, чи варто тобі це розповідати, але вважаю, що маю бути з тобою щирим і відкритися».

«Зараз я не знаю, як саме хочу прожити своє життя».

«Найближчим часом я хотів би знайти можливість зустрітися з тобою особисто».

«Опинитися разом в одному місці, висловити все, про що ми зараз думаємо, і, якщо можливо, поговорити відверто, лише вдвох».

«Будь ласка, постався до цієї пропозиції прихильно».

Якщо коротко, зміст був саме таким.

Під подією на фестивалі Академії він мав на увазі той раптовий і неймовірний випадок в Академії Ротцґарда, коли люди почали перетворюватися на могутніх монстрів.

Коли я дізналася, де саме це сталося і які були подробиці, то мало не знепритомніла, але пан Ідзумо залишився неушкодженим.

Ба більше, судячи з інформаційної мережі роду Осакабе та Союзу Лорел, якщо не брати до уваги результати турніру, він, на мій подив, проявив себе надзвичайно активно.

Під «не брати до уваги результати турніру» я маю на увазі те, що за турнірною сіткою йому дуже рано випало битися з людиною, яка зрештою стала чемпіонкою.

Я чула, що він добре тримався, але програв, тож сам результат не був чимось особливим.

Та чемпіонкою, найсильнішою людиною в Академії, стала жінка.

…Я знаю, що у світі загалом сильних жінок більше, ніж сильних чоловіків, але в Союзі Лорел є одна ідея, яка відрізняє нас від чужих країн: «Чоловік має захищати жінку». Тому мені не хотілося навіть уявляти, що пан Ідзумо програв жінці.

Я раділа його досягненням і зростанню, але водночас мої почуття були доволі суперечливими.

А, точно, зараз не про це.

У листі пана Ідзумо саме слова про те, що він не знає, як прожити своє життя, пронизали мене найбільше.

Саме тому, що в нас так багато спільного, я змогла зрозуміти справжній зміст цих слів.

Пан Ідзумо знайшов те, чим хоче займатися.

Інакше він би не вагався.

Тягар роду, роль, якої від нас очікує оточення, сенс і відповідальність за виконання цих обов'язків — усьому цьому нас навчали змалечку, і з цим ми виросли.

І все ж пан Ідзумо знайшов щось таке, чого вже не здатен у собі стримати, і тепер через це вагається.

А.

Це було зовсім не схоже на мої незграбні запитання про сенс власного існування. Такому клопоту, мабуть, можна тільки позаздрити.

А можливо, я просто трохи заздрила тому, що пан Ідзумо має клопіт, якого мені самій ніколи не випадало мати.

А далі — та частина, де він уперше запропонував поговорити особисто.

Разом із радістю в мені піднялася тривога, сильніша за цю радість. А що як він хоче саме тепер розірвати заручини?

Звісно, у листі не було про це ані слова, але через його «я не знаю, як хочу прожити своє життя» ця підозра засіла в мені.

Наш шлюб — особливий, тому для його скасування потрібна відповідна рішучість.

Треба бути готовим втратити весь свій теперішній спосіб життя, а після цього, можливо, вже й не мати змоги жити нормально.

Саме тому я не думаю, що справа вже зайшла настільки далеко.

Але якщо пан Ідзумо відкине все — разом зі мною — і поставить власну мрію понад усе… що тоді буде зі мною?

Тривоги, які мучили мене ще до цього листа, дивовижно переплелися з моїми теперішніми почуттями.

Тоді я відчула себе порожньою лялькою.

Раніше, навіть коли мене мучили подібні думки, я могла заповнити цю порожнечу очікуваннями інших і обманути себе, ніби «я» комусь потрібна. Але цього разу так не вийшло.

Було б недоречно казати, що це сталося «якраз вчасно», та саме тоді через нестабільність Великого лабіринту Ясо-Кацуї мамоно почали виходити за його межі й завдавати шкоди поселенням навколо Каннаої.

Місцеперебування головної винуватиці, «Вбивці Драконів» Софії, було невідоме, але це не означало, що шкоду можна просто ігнорувати.

У Каннаої починалася буря.

Навіть на мій погляд із наслідками боролися вкрай погано. Причина полягала в тому, що голова роду Осакабе, який мав би очолити всі дії, зліг від хвороби.

А численні фракції, що прагнули посадити свого кандидата на місце нового голови, намагалися здобути гучні заслуги заради переваги. Через це вони заважали одна одній і взаємно стримувалися, що стало однією з головних причин такого безладу.

Зазвичай моє оточення було осторонь подібної політичної боротьби, але, як і слід було очікувати, з часом вимоги почали надходити й до нас одна за одною.

Я чула, що останнім часом радикальні фракції навіть націлилися на моє життя.

Це справді безглуздо.

Убивство такої низькопоставленої принцеси, як я, ніяк не посилить чийсь вплив. Відверто кажучи, навіть якби такі нікчемні принцеси, як я, долучилися до цієї боротьби, ми однаково нічого не змогли б зробити.

Лабіринтом керують спільно з Гільдією авантюристів, тож там, схоже, поки що не виникло серйозної проблеми. Але навколишні поселення, які постраждали від нападів, уже почали впливати на податкові надходження Каннаої, і це поступово перетворюється на велику проблему.

Лабіринт нестабільний, усім очевидно, що з Великого лабіринту назовні хлинули мамоно, а результатом наради роду Осакабе та впливових військових родів стало різке підвищення податків — нібито задля швидкого розв'язання всіх проблем і термінового реагування на ситуацію.

Я вважала це дурістю.

Потрібно належно оцінити теперішній стан поселень і встановити таку суму, яка не зруйнує життя людей.

Коли я сказала про це людині, яка опікується мною, Шьоґецу, він похвалив мене й сказав, що саме так і слід чинити.

Але Шьоґецу не сказав про це батькові.

Тому я сама поговорила з батьком, але у відповідь мене лише насварили: «Діти не повинні говорити такі зухвалі речі, нічого не знаючи про світ за межами дому».

Я не розумію.

Не розумію, у чому саме я помиляюся.

Якщо вони неправильно розрахують підвищення податків і через цю тиранію поселення почнуть одне за одним занепадати, що вони робитимуть?

Якщо подивитися з іншого боку, це ж означає, що й ті, хто збирає податки, зрештою отримуватимуть менше.

Таке… хоч як міркуй, це неправильно.

Тому я вирішила здобути докази.

Я теж жива істота, а не лялька.

Я зібрала всі заощаджені гроші, якими могла вільно розпоряджатися, про всяк випадок вибрала кілька невеликих речей, які легко можна обміняти на гроші, і взяла захисний меч, що був зі мною від народження, — Хотарумару.

Примітка перекладача: «хотару» японською означає «світлячок».

Я вирішила самостійно дослідити теперішній стан сусідніх поселень.

Оглянути їхній розмір і розрахувати належний рівень податків — така мала бути моя подорож для обстеження земель.

Документи з даними про податкові надходження минулих років я взяла за основу. Усе було готово.

Базові знання в мене теж були.

Тепер, озираючись назад, я розумію, наскільки була наївною. Це було дитяче рішення, сповнене прогалин.

І все ж тоді я була цілковито впевнена в собі.

У сутінках я прослизнула в темряву й покинула дім.

Так відкрилася завіса першої подорожі в моєму житті — житті Осакабе Ірохи.

Моя подорож зазнала краху всього за два дні.

Я не дісталася навіть першого поселення.

Глибокої ночі, у лісі далеко від головної дороги, на мене спрямували мечі авантюристи.

Найсмішніше те, що це були авантюристи, яких найняла я сама.

Коли я прийшла до гільдії, щоб найняти охорону й організувати карету, дорогою до мене звернулися доброзичливі авантюристи. Я коротко пояснила їм ситуацію, і вони люб'язно погодилися стати моїми охоронцями та влаштувати карету до наступного поселення.

«Не всі авантюристи грубі. Серед них теж багато добрих людей», — подумала я тоді, зворушена… але мене чудово обдурили.

У такій ситуації, навіть якби я без опору виконала всі їхні накази й дивом зберегла життя, дитина на кшталт мене однаково не пережила б ніч у лісі сама.

— Мені поставили чистий мат…

— Хм. Коли дитина добре вихована й має голову на плечах, вона навіть у такій ситуації не проситиме пощади?

— …Це не прохання про життя, але є одна річ, про яку я хочу запитати.

— Хе-е, і що ж?

— Моє прохання нікому не шкодить. Навпаки, воно мало допомогти людям. І я не брехала щодо плати за вашу роботу. Тоді чим я вам не догодила, що ви зробили таке? Я просто не можу цього зрозуміти.

— …Га?

Я поставила запитання, яке нестерпно мучило мене, і попросила відповіді.

Мене все одно вже не врятувати. Тоді бодай хочу дізнатися відповідь.

Але чоловік, який тримав меч біля мене, лише видав приголомшене «га?».

— Я питаю, чому ви вирішили напасти на людину, яка вас найняла. Ось що я хочу знати.

— …Бачите? Дратівливе дівчисько, еге ж?

Чоловік озирнувся на своїх товаришів позаду.

— Це точно. Але знаєте, панночка, яка так гарно розповідає про ідеали… хіба викуп за неї не був би вигіднішим?

— Ні. Якщо її рід надто високого становища, нас швидше вб'ють. Краще забрати все, що вона має, добре заробити й зникнути. Так нас ще й важче буде вистежити.

…

Схоже, немає сенсу ламати голову над тим, як вижити в лісі.

Вони мене вб'ють.

Зараз я — Оусака Іроха. Якщо назвуся Осакабе Ірохою, їхня рішучість убити мене лише зміцниться.

Якщо іншого виходу немає, я воліла б померти гідно, власною рукою.

Шкода лише, що Хотарумару, меч, покликаний захищати мене, доведеться використати, щоб убити себе.

— Слухайте сюди, панночко Ірохо. Ми отримали за охорону більше, ніж зазвичай, але ж дитина, яка може викласти таку суму лише за охоронців, напевно, має при собі ще більше грошей, правда?

— Так.

Треба змусити його повернути мені Хотарумару.

Я волію загинути від Хотарумару, а не від їхніх мечів.

Це ще й позбавить їх зайвого клопоту, тож, думаю, вони погодяться його повернути.

— От ми й вирішили забрати все. Ось і вся причина.

Виходить, те, що я заплатила більше належного, стало не страховкою, а навпаки — обернулося проти мене.

Саме це розпалило їхню жадібність.

Отже, такі безглузді ситуації, які звучать як жарти, справді трапляються в житті.

— Розумію. Раз уже все дійшло до цього, я не маю жодного способу вам протистояти. Тож як щодо того, щоб повернути мені мій меч?

— Знову? Що ти цього разу сказала?

— Я кажу: «Я чесно сама накладу на себе руки, тож чи не повернете мені мій меч?»

— Га?

…

Що відбувається?

Здається, мої слова до них не доходять.

— …Тобто ти вважаєш, що все вже безнадійно, і хочеш убити себе?

— Ти це серйозно?

— Дитина вирішила себе вбити? Не жартуй!

Вони самі збираються мене вбити, але мені вбити себе не можна?

Чомусь саме так прозвучали їхні слова.

— …Це ж позбавить вас зайвого клопо—?!!!

Мені здалося, ніби рука чоловіка разом із мечем просто зникла.

Тієї ж миті щоку обпекло гострим жаром, і мої слова самі собою урвалися.

— Ну як?

— …Тц. Мене щойно порізали? Але навіть якщо ви питаєте, як воно…

На руці, якою я торкнулася щоки, залишилася кров.

Ось яке відчуття, коли тебе ріжуть.

Ще мить тому я вже змирилася з тим, що помру, тож це не справило на мене особливого враження.

Здається, багато моїх почуттів зараз просто оніміли.

— А, ясно! Меч я тобі не поверну! Поріжу тебе на шматки прямо так, тож спробуй-но до самого кінця зберегти це спокійне обличчя!!

— Не репетуй так моторошно просто біля того, хто спокійно спить! «Хрест Світла»!!

Раптом нічну темряву розірвало сліпуче світло, заповнивши все поле мого зору.

У цьому сяйві хтось підхопив мене на руки.

Усього за кілька секунд світло послабшало й зникло, але ситуація повністю змінилася.

Трьох авантюристів ніде не було, а переді мною залишилися лише дві срібноволосі жінки, одна з яких тримала мене на руках.

— …

Слова не виходили.

Мене врятували?

— Гей, мала, ти ціла?

— А, її поранили. Тоді використай це.

— Стривай! Не треба користуватися цим, я можу її вилікувати!

— Ей.

— А.

Після цього короткого обміну репліками між двома жінками пролунав витончений дзвін… і мене огорнув лагідний теплий вітер.

Неймовірно приємний, неймовірно заспокійливий і неймовірно сонний вітер…

Мабуть, через те, що напруга нарешті відпустила, я заснула, так і не встигнувши навіть подякувати їм обом.

— От і заснула, Хаку.

— …Заснула, Біа.

— Скільки разів я вже казала тобі викинути той дивний магічний предмет, Хаку?

— Я до нього вже прив'язалася! Нізащо не викину!

— П'ятдесят на п'ятдесят активує або лікування, або сон — «Дзвін Зберігання». Як на мене, це вже чистісінький проклятий предмет.

— Насправді мені до цього байдуже, але… просто я досі не знайшла дзвону, який би так само припав мені до душі… чи, радше, я просто не можу відмовитися від цього звуку, розумієш?

Не слухаючи застереження жінки на ім'я Біа, жінка на ім'я Хаку задзвонила у дзвін. І дівчинка в її руках поринула в міцний сон.

Хаку, через яку Іроха й заснула, прикинулася дурненькою й знову задзвонила, удаючи, ніби сп'яніла від самого звуку.

Схоже, самого дзвону недостатньо, щоб активувати ефект лікування чи сну.

Було б страшенно незручно, якби він спрацьовував щоразу, коли дзвенить.

— Послухай… дівчинка ж заснула саме через цю штуку. Тепер ми навіть не можемо розпитати її, що сталося.

Коротко зітхнувши, Біа подивилася на Хаку з неприхованим подивом.

— Та годі тобі. Її справді треба було рятувати, а обставини в таких випадках зазвичай можна й так приблизно здогадатися. До того ж уже глибока ніч. Під бар'єром Біа давай знову поспимо, а продовжимо вранці, гаразд?

— …Хм, добре. Було б безглуздо не виспатися, коли нам усе одно вже нічого робити. Ходімо спати.

— Як і очікувалося від моєї напарниці, ти чудово мене розумієш!

— Так-так. А тепер швидше спати. Спати.

Дві жінки, які врятували Іроху від біди, пройшли між деревами лише за кілька кроків від місця, де її щойно мало не вбили, і там їхні постаті зникли.

Вони увійшли за бар'єр.

Принцеса військового роду Іроха, яка втекла з дому й невдовзі мало не загинула, стала причиною зустрічі з цими жінками, і наслідки цієї зустрічі, ймовірно, повернуть їхнє майбутнє в напрямок, який важко передбачити.