Розділ 253 — Інтерлюдія: навіть це, мабуть, мирна подорож (2)

Перекладач і редактор: Näki + Claude

«Ням-ням~ хрум, ковть-ковть…»

Переді мною сиділа людина, яка, як для дівчини, їла надзвичайно дико й зовсім не зважала на погляди оточення.

Одна з двох авантюристок, які врятували мене тієї ночі.

Разом із ними ми зараз перебували в невеликому містечку далеко від Каннаої.

Хоч я й називаю його невеликим, це лише тому, що порівнюю з Каннаої, де жила досі.

Місто оточене зовнішнім муром і має функціональність вищу за середню.

…Щоправда, я навіть не знаю, як воно називається.

Відтоді минуло трохи більше половини дня, а ми вже подолали доволі велику відстань.

— Хаку, у тебе жахливі манери за столом.

— Я ж шранку нішого не їла.

…

Е-е, здається, вона намагалася сказати: «Я ж зранку нічого не їла».

— Серйозно, ти ж жінка. Хоч трохи думай про те, як на тебе дивляться інші.

— Ковть. На сцені я нормально за цим стежу, тож усе добре~~

— Ха-а… Вибач, Ірохо.

— Не переймайтеся! Ви двоє врятували мене. Уже те, що дозволили мені йти разом із вами, неймовірно допомагає!

Жінка у вбранні, схожому на одяг священнослужителя, якого я ніколи раніше не бачила, перевела розмову на мене.

Якщо я правильно запам'ятала, її звати пані Ґінебіа.

А інша, що цілковито поринула в їжу, — пані Хаку Мокурен.

На ній був екзотичний танцювальний костюм із доволі відвертим кроєм.

Щойно вона згадувала сцену, тож, мабуть, вона танцівниця.

Обом, напевно, десь за двадцять.

Вони старші за мене й справляють враження людей, на яких можна покластися.

— Ще раз представлюся. Я Ґінебіа. До якої саме конфесії належу, поки залишимо осторонь, але я єпископка. А зараз я… з гільдії… ні, не так. Я вільна авантюристка.

— Я Хаку Мокурен. Як бачиш, танцівниця. Разом із Біа — Ґінебіа — ми трохи подорожували далеко від дому.

Авантюристки…

— Я Оусака Іроха. Е-е, коли я поверталася додому, мене зрадили авантюристи…

— Оце…

— Е?

— Майже все брехня, так?

— ?!

Ч-чому?

Пані Хаку подивилася мені просто в очі й раптом сказала це з усмішкою.

— Від тебе аж тхне дівчинкою, що втекла з дому, Ірохо. Та й коли тебе називають Оусакою, ти часом реагуєш із запізненням. Іроха — твоє справжнє ім'я, а Оусака — вигадане, так?

Л-лише пів дня минуло, а мене вже повністю розкрили?!

— Раз ти була саме там, то точно вийшла з Каннаої. А якщо врахувати прізвище, схоже на «Оусака», та дитину, яка має достатньо грошей, щоб наймати авантюристів… ти, певно, з роду Осакабе, правда?

Додаткові висновки пані Ґінебії теж виявилися абсолютно точними.

…Правильно.

Як я й думала, моя подорож була приречена на провал.

— А… я…

Що б я зараз не сказала, усе марно.

Я це розуміла, але, схоже, мій рот усе одно хотів вигадати якесь виправдання.

— Ну то що? Куди саме Іроха хотіла дістатися, якщо аж утекла з дому?

— Е?

— Розкажи цій старшій сестричці, м-м~~?

Пані Хаку відсунула вбік цілу купу складених тарілок і подивилася просто на мене.

Е? Хіба далі не мало бути так, що мене схоплять, повернуть додому й отримають винагороду за знахідку?

Пані Ґінебіа теж лише трохи знизала плечима, але, здається, також збиралася вислухати мене.

— Н-насправді…

І тоді, нервуючись, але водночас відчуваючи дивне полегшення від думки, що вони, можливо, мене врятують, я почала розповідати двом авантюристкам — Ґінебії та Хаку — про свої обставини.

Оглянути міста, дослідити реальні умови життя людей і змусити батька та головну гілку переглянути свої рішення.

Пані Ґінебіа й пані Хаку весь час лагідно усміхалися й вислухали мою розповідь до самого кінця.

— Ось чому я втекла з дому й вирішила самостійно побачити зовнішній світ, але…

Як показує результат, я не змогла зробити взагалі нічого.

— Розумію. Пошуки себе — це ж важливо. Я чудово розумію це відчуття!

Е? Пошуки себе?

— Хаку! Чому ти їй співчуваєш?! Не забувай, що в результаті Іроха мало не загинула!

— Але ж, Біа, така розумна й відповідальна дівчинка має зараз учитися. У майбутньому це може принести користь і країні, і зовнішньому світу. Так, зараз Іроха наївна. Наївна, мов касудосу.

Примітка перекладача: японське «амай» означає і «солодкий», і «наївний», — на цьому й побудовано жарт. Касудосу — дуже солодкі традиційні ласощі з Хірадо (префектура Наґасакі): бісквіт, вмочений у яєчний жовток, проварений у цукровому сиропі й обсипаний цукром.

Я ніколи раніше не чула про цей «касудосу».

Але за контекстом можу здогадатися, що це щось солодке.

— У такому разі найкраще було б як слід поговорити з батьком і—

— Наївна-а-а!! Це серйозно, Біа. Її бунтівний вік уже на рівні втечі з дому! З такою наївністю, Ірохо, довго не протягнеш, але саме під час цих пошуків себе тобі й варто самостійно дізнатися багато нового!

— Хаку, чого ти так розпалюєшся…

— А хіба це не нормально? Ми пересуваємося Шляхом Духів, тож безпечно. Звісно, провести її через міста одне за одним не вийде, але до Мідзухи ми ж можемо взяти її із собою, правда?

— Ми теж не на розважальній прогулянці. Пан Рокуя та Хіцуна нас чекають.

— Тому й кажу — зробимо це дорогою. На щастя, гроші в Ірохи є, тож у Мідзусі можна відвести її до Гільдії авантюристів і передати надійним людям. Ще й заїзд знайдемо — і все буде гаразд.

— …Лише коли йдеться про такі клопоти, ти ухвалюєш рішення блискавично.

— Ось за це я тебе й люблю, Біа~~!!

— Я ще не сказала, що погоджуюся!

— Хе-хе~

Прямо переді мною розігралася розмова, схожа на комедійну сценку, і, на мій подив, у результаті вирішили, що вони супроводять мене до Мідзухи — міста, яке називають воротами Лорела.

В-все обернулося чимось неймовірним.

— Е-е, ми знайомі лише пів дня, і я ще нічим не змогла вам віддячити. Чому ви такі добрі до мене?

— У світі є погані авантюристи, а є хороші. Усе так просто.

— І тобі не соромно самій називати себе хорошою авантюристкою, Хаку?

— Але ж це правда! Ви без жодної причини робите для мене так багато…

— Тобто тобі потрібна причина, щоб нам довіряти, так? Хм-хм, молодість — чудова річ. Якщо прямо, то твоя недосвідченість просто нагадала мені минуле, але…

— Так?

— Те, що Іроха зараз вважає правильним устроєм міста, поки що якось… не набуло справжньої форми. У такому вигляді це залишиться лише наївністю. Тому мені стало цікаво побачити, до якого рішення ти зрештою дійдеш.

— …

Рішення… до якого я дійду?

— Будеш невідступно гнатися за своїм ідеалом і впадеш? Чи навчишся гнучко поводитися з реальністю й водночас зміниш власні погляди? А може, продовжиш уперто триматися свого солодкого ідеалізму, але все одно матимеш щось, здатне бодай якимось чином змінити саму реальність…… жартую.

— Третій варіант надто зловісний, Хаку. Не кажи речей, які можуть спокусити когось укласти угоду з дияволом.

— Гаразд~. От і все, Ірохо. Якщо коротко — ти мене зацікавила.

— …У цьому я з тобою згодна. Тоді щодо дій роду Осакабе…

— Пан Рокуя, так?

— Так. Я попрошу його через думковий зв'язок. Ми маємо перевагу, бо не користуємося звичайними дорогами, але якщо інша сторона скоротить відстань телепортацією, на цьому все й закінчиться.

— П-перепрошую!

Розмова розвивалася надто швидко, але я будь-що хотіла сказати їм одну річ, тож втрутилася.

— Що таке?

— Їжі було замало?

— Б-будь ласка, називайте мене просто Ірохою, без жодних шанобливих суфіксів!

— …

— …

— Пані Ґінебіа? Пані Хаку?

Обидві замовкли й перезирнулися.

— Гей, Біа.

— Так.

— Хіба вона не мила? Так і хочеться забрати її до моєї гільдії.

— Не можна.

— Зна-а-аю.

— Стримуйся.

— Тоді, Ірохо, наша спільна подорож триватиме лише до завтрашнього ранку чи полудня, але рада знайомству.

— Так. І ще: про те, що Шлях Духів, яким ми зараз скористаємося, відкриваю саме я, прошу нікому не розповідати. Добре, Ірохо?

— Так!! Зрозуміла!

Які ж вони надійні й дивовижні жінки.

У них є і жіноча чарівність, і гнучка сила.

Вони називають себе авантюристками, тож, без сумніву, мають бути сильними.

Сильними, так… Цікаво, як це відчувається?

Після цього я продовжила слухати цих двох надійних жінок і трохи уявляла себе — як я відважно б'юся, витончено керуючи Хотарумару.

Шлях Духів.

Ця незнайома назва означала таємничий ліс, який відкривала пані Ґінебіа.

Це була не стежка, а саме ліс.

І цей ліс був теплим, крізь листя яскраво пробивалося сонячне світло, а сам він був лагідним, немов із казки.

Водночас це був тихий ліс, у якому ми не зустріли жодного мамоно чи напівлюдини.

Шлях Духів: пройшовши певну відстань цим лісом і знову відкривши шлях, поки пані Ґінебіа наспівувала арію, ми опинялися далеко звідти. Яке дивовижне заклинання.

Це схоже на телепортацію, але ми все-таки йдемо пішки, тож часу потрібно більше.

Зате пані Ґінебіа, яка застосовує це заклинання, майже не відчуває навантаження, тож воно здається значно кращим за телепортацію.

Це був справді дивовижний досвід.

Урешті наступного дня опівдні ми прибули до Мідзухи.

— Біа, я вже втомилася. Давай просто телепортуємося до Мідзухи, га?

— Якщо я телепортую нас трьох аж туди, спустошу весь запас сил і цілий тиждень не зможу рухатися. Ну що, хочеш телепортацію? Га? Хочеш?

— Я-я ж пожартувала, пані Біа-а~

Дорогою між ними навіть сталася така розмова.

Як же мирно. Це справді мене заспокоювало.

Колись… я теж хочу стати такою, як вони: спокійною, незворушною, жінкою з внутрішньою впевненістю. Цікаво, чи зможу?

Я навіть відчула легку тривогу щодо власного майбутнього.

А ще… мене здивувало, що пані Ґінебіа, хоч і священнослужителька, здатна навіть на щось на кшталт телепортації.

— Це Мідзуха…

Місто, про яке я досі чула лише з чужих слів і яке приймає найбільше туристів у всьому Лорелі.

Як ворота Лорела, воно має великий потік людей із різних місць, а за масштабом туризму це найбільше місто країни.

Хоча, якщо говорити саме про визначні місця, Великий лабіринт Ясо-Кацуї відстає не так уже й сильно.

Ті крихти інформації про Мідзуху, які я знала заздалегідь, не надто відрізнялися від реальності. Це місце просто переповнене найрізноманітнішими людьми.

У Каннаої такої різноманітності немає, хоча туристів, які приїздять суто заради оглядин, теж вистачає.

А ще загалом мені здається, що купців тут навіть більше, ніж туристів та авантюристів.

Мабуть, вони приїхали закуповувати унікальні товари Союзу Лорел.

Дороги широкі, людей безліч, карет теж… Одним словом, неймовірно жваво.

— Людей справді багато, правда? Спочатку знайдемо в гільдії когось, кому можна довіряти, а потім… Біа?

— …

Коли пані Хаку намагалася підтримати мене, поки я була приголомшена енергією міста, пані Ґінебіа раптом зупинилася, ніби чимось здивована. Потім вона трохи насупилася, і я вперше побачила в неї вираз, від якого віяло моторошною атмосферою.

Вона лише подала знак очима, лишаючись мовчазною, і не відповіла пані Хаку.

— Ой, погані новини?

— Новини? А, думковий зв'язок?

— Так.

— …Хм.

Мені сказали, що пані Ґінебіа зараз користується думковим зв'язком. У ту саму мить вона коротко зітхнула й знову повернулася до нас.

— Біа, закінчила?

— Хаку, я отримала інформацію про ту людину.

— !! Ми саме збиралися залишити Лорел. Ідеальний момент!

— Не зовсім. Є повідомлення, що цю людину бачили просто посеред зони бойових дій. Ну й м'язи замість мозку… Ця людина казала, що ненадовго кудись піде, я вже думала, що вона просто зникла, а тепер ось таке. Про що вона взагалі думає?

— Війна… отже, північ. Я не люблю холод. Ну, схоже, з цією людиною все гаразд. Та й хіба це не типово для майстра?

— І ще: розшук Ірохи… точніше, переслідування Ірохи вже почалося. Схоже, вони прямують до Мідзухи й женуть щосили, використовуючи телепортацію. Інформація прийшла через канал пана Рокуї.

— Швидко відреагували. Ще трохи — і це вже виглядало б неприродно.

— Схоже, рід Осакабе — саме те місце, де служить Рьокен.

Примітка перекладача: «Рьокен» японською буквально означає «мисливський пес».

Рьокен?

Невже є людина з таким ім'ям?

Одна з моїх охоронниць, Юдзукі, справді трохи нагадує такого пса.

А от іншу, Акаші, якби довелося порівнювати з твариною, я б назвала диким кабаном. Від неї зовсім не віє мисливським псом.

— Мисливсь… А! Шьоґецу, значить. Ого, то це він. Він же вже має бути доволі старим, але досі на службі? Бібі, мабуть, зрадіє. Якщо дізнається, що її майстер досі активний і бадьорий… А, і пан Рокуя теж. Його учні, виходить, непогано тримаються.

Бібі, Рокуя — знову імена, яких я ніколи не чула.

…Е?!

Той старий, Шьоґецу?!

Майстер і… учні?!!

— Схоже, його навички стеження… тобто переслідування, стали ще кращими. От халепа.

— Так. Тепер, коли ми отримали інформацію про майстра, нам теж треба поспішати, а якщо рушимо на північ — ще й підготуватися. Та й просто кинути Іроху ми не можемо.

— Саме так. Відведемо її до гільдії, докладно все пояснимо на стійці прийому й залишимо місто якомога швидше. Приблизно такий план.

— Так. Пошуки себе й вивчення суспільства для Ірохи тепер переходять у справжню фазу. Дівчинко, постарайся, добре?

— Е? Е-е… Так!

Розмова раптово перекинулася на мене, і я рефлекторно відповіла.

— …Якщо наша зустріч там була долею, то й раптове розставання тут — теж доля. Принаймні я думаю, що тобі, Ірохо, щастить. Вибач, що кидаємо справу на півдорозі.

— Ви двоє й так уже неймовірно мені допомогли! Якщо колись будете в Каннаої, будь ласка, обов'язково завітайте до мого дому!

— У такому разі завалимося до тебе разом із Бібі і паном Рокуєю. А тепер поспішаймо. До Гільдії авантюристів!

Пані Хаку потягнула мене за руку, й удвох ми ввійшли до Гільдії авантюристів.

Дивна атмосфера.

Мені здалося, що саме повітря тут змішане з честолюбством і жадібністю.

Після моєї першої помилки в мені вже оселилася невелика слабкість.

Та відчуття безпеки від того, що мене ведуть ці двоє, було сильнішим за цю слабкість, і я продовжила йти до стійки прийому.

— Що вам?

Чоловік середнього віку за стійкою подивився на нас із підозрою, яку навіть не намагався приховати.

Мабуть, ми надто впадаємо в очі.

— Хочемо найняти охоронців для цієї дівчинки. Платитиме вона сама. Тому… підберіть надійних і компетентних людей. І щодо оплати — нехай отримають трохи більше звичайного, добре?

— Га?! Що ви таке раптом—!!

Пані Хаку одразу перейшла до справи.

Звісно, працівник не міг просто так прийняти настільки дивне й підозріле прохання, але щойно я так подумала, пані Ґінебіа зробила крок уперед, стала поруч із пані Хаку… і показала чоловікові щось.

— Ми теж поспішаємо. Я можу доручити це вам, так?

— Л-люди з «Я-яблука»… ви…

— Ґінебіа.

— Хаку Мокурен. Як і нас, цю дівчинку ні про що зайве не розпитуйте. Підберіть їй заїзд і охоронців. Розраховую на вас, добре?

— …Зрозумів. Доручення прийнято.

!!

Прохання прийняли майже миттєво.

Що таке це «Яблуко»?

Пані Ґінебіа, пані Хаку… навколо них самі таємниці.

— Добре.

— Дякую за допомогу.

Я подякувала їм обом, і вони обернулися до мене.

— Отже, відтепер ми передаємо тебе цьому дядькові. Ми молитимемося за твою безпеку.

— Я теж. Ми залишимо місто ще до того, як Шьоґецу… пан Шьоґецу прибуде сюди, але я молитимусь, щоб ти змогла помиритися і з ним, і з батьком.

— Я-я вам безмежно вдячна!

Кинувши просте «до зустрічі», обидві швидко попрямували до виходу.

— Ви двоє!!

Працівник зупинив пані Хаку й пані Біа саме тоді, коли вони вже збиралися залишити гільдію.

Вони зупинилися й мовчки обернулися.

— …Я підготую кольоровий папір, тож наступного разу, коли прийдете, будь ласка, дайте автограф!

Не відповідаючи, обидві лише помахали руками й вийшли.

Автограф?

Виходить, вони відомі люди…

— Е-е, я… мене звати Оусака Іроха.

— Це прохання від людей «Яблука», тож я підберу тобі найкращих охоронців. Скільки в тебе грошей? ……Ого. Значить, ти не просто звичайна дитина. Добре, проблем немає. Але…

— …

Коли я сказала, скільки грошей у мене залишилося, чоловік задоволено кивнув і продовжив.

— Вони повернуться завтра зранку. Із тих, кого можна швидко знайти серед присутніх зараз… ну, немає гарантії, що не станеться чогось непередбаченого. Вибач, але сьогодні тобі доведеться переночувати в міському заїзді. Це нормально?

— Так, нормально.

— Гаразд. Я познайомлю тебе з безпечним заїздом і організую карету, яка туди відвезе. Само собою, коли виходитимеш, тримайся місць, де якомога більше людей. І не ходи надворі вночі. Схоже, тебе переслідують, тож, думаю, ти й сама це розумієш, але кажу про всяк випадок.

— …

Я мовчки кивнула.

Коли я чую слово «ніч», одразу згадую ту ніч.

Я відчувала, як темрява перетворюється на страх і закручується всередині мене.

Схоже, теперішня я боїться ночі.

— А, точно. Дівчинко! Ти зареєстрована в Гільдії авантюристів?

Мабуть, помітивши мій гіркий вираз і мовчання, працівник раптом запитав це бадьорим тоном.

Звісно ж, у Гільдії авантюристів я не зареєстрована.

Від мене ніхто не очікує бойової сили, і я чула, що багато хто реєструється просто заради альтернативного посвідчення особи, але саме прізвище мого роду вже є посвідченням.

Є чимало людей, які таємно можуть підтвердити, чи справді хтось належить до роду Осакабе, тож не думаю, що посвідчення Гільдії авантюристів знадобиться мені зараз або в майбутньому.

Тому я похитала головою.

— Зрозуміло. Хоча чимало дітей реєструються приблизно у твоєму віці. Раз уже ти тут, може, зареєструєшся сьогодні?

— Я? Але ставати авантюристкою й виконувати доручення я не…

— Користуватися нею не обов'язково. Може стати приводом для розмови, а якщо щось трапиться — зможеш убити час, розглядаючи її й перевіряючи, чи щось змінилося. Жодних мінусів від того, що вона буде. Ну як?

Я чітко розуміла, що він просто намагається проявити турботу.

Знаю, що слова пані Ґінебії та пані Хаку мають тут велику вагу, але, схоже, сам цей чоловік теж не погана людина.

Відмовляти було б якось ніяково.

До того ж сама реєстрація, здається, ні до чого мене не зобов'язує.

Пан Ідзумо колись писав у листі, що теж зареєструвався. Так, якщо це стане темою для розмови, вже корисно.

— Зрозуміла. Я зареєструюся.

— Чудово! Тоді трохи зачекай, я все підготую. І карету теж замовлю. Поки все це робитиметься, реєстрація вже закінчиться… А, виходить, ми вже відразу перейшли до вбивання часу.

Працівник із полегшенням на обличчі пішов углиб гільдії.

Фух…

Я один раз глибоко видихнула, і працівник повернувся.

Я почала заповнювати потрібні поля в документах.

— Ого, який гарний почерк. Для твого віку дуже вражає.

Наприкінці я взяла в руки папірець для визначення рівня й перевірила свій поточний рівень.

— Рівень… восьмий. Я думав, ти панночка з хорошої родини, але… може, маєш стосунок до військового роду? Ні, я не буду лізти не у свою справу — така була обіцянка. Вибач, забудь.

Восьмий рівень.

Я не дуже розумію, але якщо лише за цим він зміг припустити, що я з військового роду, мабуть, для мого віку це високий показник.

Якщо я правильно пам'ятаю, пан Ідзумо вже близько до сотого рівня…

Поки я не знала, що відповісти, працівник сам згорнув розмову й знову відійшов, а трохи згодом повернувся з карткою в руці.

Швидко.

Якщо реєстрація настільки проста, тепер я розумію, чому діти мого віку теж її проходять.

— Готово. Це доказ того, що ти авантюристка.

І з цими словами він простягнув мені картку.

Я не те щоб особливо її хотіла, але чому ж… мені приємно.

Мовчки подумавши це, я почала слухати пояснення про картку.

Про рівні, ранги, навіть про доручення й групи.

Він пояснював усе просто й зрозуміло.

— І останнє — є ще така річ, як титули.

— Титули?

— Залежно від твоїх дій вони можуть давати різні переваги. Наприклад, підвищувати атаку й захист проти певних напівлюдей або мамоно.

— Хе-е~

Виходить, тут стільки всього.

Цікаво, які титули має пан Ідзумо?

Треба буде запитати в наступному листі.

— Якщо торкнутися ось тут, їх можна побачити. Хоча зараз для тебе це, мабуть, не має значення… Ні, схоже, один у тебе вже є.

— Е?! Але я ж іще нічого не зробила!

— Це… титул, якого я теж ніколи не бачив. «Власниця нестандартної удачі (ДОБРОЇ)». Ефект… непоганий. Ні, опис розмитий, але звучить дуже добре.

Власниця нестандартної удачі?

Це й радує мене, і водночас якось не дуже…

Бо ясно ж написано, що я ненормальна.

Але якщо ефект хороший, то нехай.

— Розмитий?

— Так. Звичайні титули мають доволі прямі ефекти: наприклад, під час бою з комахоподібним мамоно підвищується сила атаки або додається додаткова шкода. Ну, щось таке. А цей не такий. Тобто це рідкісний тип титулу. Поки що я його тобі встановлю.

— А, дякую.

— Ефект такий: «Тебе вестиме добра зоря. Відповідай власними зусиллями й зустрічами та перетворюй проблеми й потрясіння на сходинки для себе. У більшості ситуацій випадок буде на твоєму боці», — ось що тут написано.

— …Це більше схоже не на ефект, а на якесь ворожіння.

— Авжеж. Але практично нічого поганого тут не написано. Точних подробиць я не знатиму, доки не досліджу титул глибше, але, думаю, він дуже рідкісний і сильний. Якщо не трапиться чогось особливого, його ефект, схоже, працюватиме пасивно.

І справді, нічого особливо зловісного у змісті не було.

— Ну, припустімо…

— Так?

— Якби існувала людина з протилежним титулом — «Власник нестандартної удачі (ПОГАНОЇ)» — я б не радив його встановлювати, навіть якщо він рідкісний. Та ніхто, мабуть, і сам не став би, бо такий титул майже напевно привів би власника до передчасної смерті. Але якщо дивитися з цього боку, в тебе, дівчинко, написано (ДОБРОЇ), тож, просто залишивши його активним, ти майже безумовно отримуватимеш удачу. Можна сказати, тебе чекає щасливе життя. Хоча, мабуть, трохи занадто жваве й галасливе. Ха-ха-ха.

Галасливе життя… От це мене не тішить.

А ще власнику дивної поганої удачі, схоже, навіть не потрібно було б активувати титул — звучить так, ніби саме його звичайне життя вже вкрите невезінням.

Щоправда, я рада власній удачі, і, можливо, саме завдяки їй змогла зустріти пані Хаку та пані Ґінебію.

…Хм, то, виходить, саме тому мене й зрадили найняті авантюристи?

Е-е… мабуть, краще не замислюватися над цим титулом надто глибоко.

— О, вибач, що змусив чекати, дівчинко. Карета вже прибула. Може, це й не потрібно казати авантюристці з рідкісним титулом, але бажаю удачі. І не забудь завтра знову прийти сюди, добре?

Працівник раптом подивився мені за спину — на вхід до гільдії.

— Так, дякую за турботу.

Отже, сьогодні я переночую в заїзді, а потім найму надійних охоронців.

На власні очі побачу справжній стан міст, а на власні вуха почую голоси людей.

Я відкрию очі батькові та іншим.

Я не дозволю нікому стати мені на заваді. Навіть Шьоґецу.

З цією рішучістю в серці я сіла в підготовлену для мене карету, ще раз подякувала працівникові й удруге в житті залишила Гільдію авантюристів.