Розділ 255 — Звіт Берена

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Тут є сад, а нас провели до окремого будиночка в ньому.

Навіть якщо готель великий, усе одно дивно бачити окремий будиночок на третьому поверсі, та ще й із садом.

З вікна кімнати можна було милуватися псевдояпонським садом.

Ну, пальми й кілька різнокольорових плодів, які постійно змінюють колір, трохи вибиваються із загальної картини, але, гадаю, це все ж можна зарахувати до японського саду.

Я ж не надто тямлю в садах.

Тож моє враження зводиться до простого: що це взагалі таке?

Усередині будиночка підлога в проходах була викладена плиткою, а кімнати застелені татамі.

Може, це й суміш японського та європейського стилів, зате так трохи затишніше.

Мабуть, тому що мій дім виглядав приблизно так само.

І все ж… тут чотири кімнати, а коридор такий широкий, що двоє людей можуть спокійно йти поруч.

Страшна сила цього «Чіхіро Манраї Хантен».

— Ну ж бо, Вако, сюди.

Оглянувши кімнати й сад, Берен знову повів мене далі.

Хоча «повів» — гучно сказано: він просто завів мене до кімнати, з якої я дивився на сад, і посадив на почесне місце.

Навколо квадратного столу лежало кілька підлогових подушок.

Таке я теж бачу в цьому світі вперше, і для мене це свіже видовище.

Давно я не бачив кімнати без стільців.

Коли я сів, Міо покликала Іроху, і вони теж влаштувалися поруч.

Я запропонував Берену також сісти, але він залишився стояти.

За його словами, «сісти до приходу пані Томое було б нечуваною зухвалістю».

Лісова оні Ші, за якоюсь жахливою примхою долі, поважає Еріс і багато в чому наслідує її мову та поведінку, але в таких ситуаціях копіювати її до кінця все ще не навчилася.

У своїй основі Ші серйозна й спортивна дівчина, тому вона теж не сіла.

Будь тут Еріс, вона б посадила гостю Іроху, а заодно й сама вже давно вмостилася. У цьому я не сумніваюся.

Схоже, Акву й Еріс дуже поважають молодші, але спортивні хлопці й дівчата зазвичай більше тягнуться до Акви. Чомусь Ші — один із найбільш запущених випадків.

Її стиль бою рідкісний для лісових оні: ближній бій. Вона належить до силового типу й розмахує важкою металевою палицею, яка зовсім не пасує до її маленького тіла.

І в цьому вона не схожа ні на Акву, ні на Еріс.

Хокуто поруч із нею — один із чотирьох арків.

Він серйозний і любить битися.

Ми не так часто спілкуємося, але від Томое я чув, що йому подобаються ніндзя.

На вигляд він здоровезний кремезний чолов'яга, проте б'ється технічно, використовуючи нитки.

Томое пояснила вибір цієї двійки для подорожі тим, що «за статурою й здібностями вони найкраще підходять для цієї ролі».

Берен, який посадив мене на почесне місце, мабуть, той з елдвів, із ким я розмовляю найчастіше.

Щодо зброї, він непогано володіє багатьма видами, але найкраще — сокирою. З магії здатен посилювати себе й лікувати, а от з іншими чарами в нього все доволі погано.

Та навіть попри це назвати його просто воїном було б неточно.

Стиль Берена полягає в тому, щоб використовувати різноманітне спорядження й інструменти з особливими ефектами, здобувати завдяки їм перевагу, а потім завершувати все вирішальним ударом сокири.

Коли дивлюся на нього в бою, він нагадує мені якогось магічного воїна.

Хм, прийшла.

— Перепрошую за запізнення.

Поки я думав про членів Торгової компанії «Кудзуноха», які вирушили з нами до Лорела, за дверима відчулася чиясь присутність.

Вибачившись, Томое увійшла до кімнати.

Побачивши, що Міо, Іроха та я вже сидимо, вона кивнула й зайняла свою подушку.

— Вибач, що залишив на тебе таку мороку.

— Нічого страшного. Окрім знаменитого смаженого рису, тут, схоже, є ще чимало делікатесів, тож кілька днів ми точно зможемо насолоджуватися місцевою кухнею.

— Як і очікувалося від Томое. Ґуд джоб.

Я ще не встиг відповісти, як Міо задоволено підняла великий палець.

— Залиш це мені, Міо. У подорожі треба куштувати місцеві страви. У цьому ж одна з її принад.

— Цілком згодна. Смажений рис… цікаво, наскільки смачною виявиться ця страва з рису.

Рідко побачиш, щоб Томое й Міо були настільки одностайні, та ще й обидві усміхалися.

— О, і ви добре попрацювали. А тепер уже сідайте. Послухаємо ваш звіт.

Видно, що в обох чудовий настрій.

Було б прекрасно, якби тепер ніхто не почав говорити про проблеми.

Троє послухали Томое й сіли.

…У сейдза.

Н-ну, формально це правильно, але… вам точно зручно?

До речі, я сиджу, схрестивши ноги. Міо ніби в сейдза, але насправді трохи відхилилася набік. Томое й Іроха справді сидять у сейдза.

Томое вже звикла, а Іроха сіла так природно, що, мабуть, робить це постійно. Але Берена та інших в Асорі я в сейдза наче ніколи не бачив…

Втім, самі так сіли — не будемо заважати.

— Тоді я почну.

Троє переглянулися, і Берен кивнув.

Отже, першим звітує Берен.

Якщо не помиляюся, він увійшов у країну через північний гірський хребет.

Здається, тому, що знайомі йому гноми живуть на півночі.

— Берен, значить. Добре, починай.

— Так. Я отримав наказ діяти окремо від Ваки та решти групи, увійти в країну іншим шляхом і зібрати інформацію. Тому я перетнув гірський хребет Черепашачої Душі й через гірський пояс дістався до Каннаої.

— Хребет Черепашачої Душі?! Той, що на північному кордоні…

— А, так. Саме він, панночко.

— Ірохо, вибач, але трохи помовчи. Хм, до речі. Берене, Хокуто, Ші, познайомтеся. Це Іроха. Нас звела доля, і певний час вона подорожуватиме з нами як гостя. Берене, продовжуй.

Тепер, коли думаю про це, ми й справді не представили її як слід… хоча мені здавалося, що вони вже й так усе знали.

— Так… Після того як я відвідав село знайомих гномів, далі дорогою здебільшого проходив через поселення напівлюдей. Найбільше мене зацікавили дві речі: наскільки доброзичливо напівлюди ставляться до г'юманів і як самі г'юмани ставляться до напівлюдей.

— Як і очікувалося, значно краще, ніж в інших країнах?

— Так. Але… на обидві сторони впливає особливе існування, яке тут називають Мудрецями. Якщо точніше, доброзичливість напівлюдей спрямована саме на Мудреців, а вже через них переноситься на місцевих г'юманів, які добре ставляться до Мудреців. І порівняно м'якше ставлення г'юманів до напівлюдей теж… наслідок того, що самі Мудреці терпимі до напівлюдей.

…Хм-м.

Якщо Мудреці були японцями, вони й справді мали б ставитися до напівлюдей набагато рівніше, ніж більшість г'юманів цього світу.

Напівлюди полюбили Мудреців, а тому почали прихильніше дивитися й на місцевих г'юманів, які активно давали Мудрецям притулок.

Прихильніше, значить.

Трохи викривлена система стосунків… але копати глибше було б недоречно.

Якщо завдяки цьому обидві сторони ставляться одна до одної краще, ніж в інших країнах, і їхні відносини загалом спокійніші, то немає сенсу зайвий раз ворушити цю тему.

— Тому, коли Мудреців довго немає, відносини між г'юманами й напівлюдьми мають тенденцію погіршуватися. У минулому зафіксовано й конфлікти.

— Це неправда! Напівлюди самі починають вимагати надто багато прав…

— Ірохо, це обговоримо потім. Не змушуй мене повторювати.

— Т-так, перепрошую.

— Перше гном'яче село, де я збирав відомості, майже не контактує з г'юманами. Звісно, конфліктів із ними теж немає. Однак у кількох гірських поселеннях ситуація справді була саме такою. У цьому я не сумніваюся.

— Ми тобі віримо, Берене. Продовжуй. Відносини між напівлюдьми й г'юманами ми вже зрозуміли, тож переходь далі.

— Тоді наступне — те, про що я вже повідомляв пані Томое. У дорозі я розповідав про Торгову компанію «Кудзуноха» ремісникам із очевидно високою майстерністю та тим, хто особливо цікавився переселенням. У кількох випадках люди самі дуже активно зацікавилися цією можливістю. Необхідні приготування вже зроблено.

А, точно. Томое вже говорила мені, що, окрім першого гном'ячого села, де побував Берен, знайшлося доволі багато охочих перебратися до Асори.

Бажання переселитися й активний інтерес до цього не обов'язково означають, що поселення втомилися від г'юманів, але, як я чув, таких серед них більше половини.

Гадаю, невдовзі я зустрінуся з людьми, з якими Берен уже домовився.

Звична фінальна співбесіда.

— Просто щоб уточнити: серед них немає рас чи поселень, які тісно пов'язані з нинішньою державою Лорел?

— Звичайно, ні. Це був суворий наказ Ваки, тому я закарбував його в серці й не забув жодного слова.

— Дякую. Тоді, перш ніж ти продовжиш, хочу дещо спитати.

Про загадкових духів, про яких Берен, напевно, знає більше за нас.

Про тих бородатих… тобто сильних духів із бородами, які при цьому ще й милі.

Так… борода.

— Якщо це інформація, яку я чув у дорозі, питайте що завгодно!

— Тоді прямо: що взагалі таке маріко?

— …Маріко, значить.

— Ага.

Запал Берена одразу згас.

Таке відчуття, ніби саме ім'я миттєво увігнало його в зневіру.

— Єдине, що мені вдалося з'ясувати: це духи, які мешкають переважно у Великому лабіринті Ясо-Кацуї. Оскільки це духи землі, то, можливо, вони мають якийсь зв'язок із нами, гномами, але… щодо подробиць… мені дуже шкода!!

— Та ні, вибачатися не треба.

— Що я знаю напевно… вони приблизно ось такого зросту. Усі виглядають як милі дівчатка. А ще здебільшого носять щось на кшталт захисних касок, мисливських кепок або головних уборів зі звіриними вухами. Коротше кажучи, всі вони страшенно люблять головні убори.

О… о-о-о…

З'явилася конкретика!

Як і очікувалося від Берена!!

Але зачекайте… мене щось у цьому поясненні непокоїть.

Що саме?

Ем…

— Схоже, фізично вони досить сильні, але, можливо, просто ліниві: ходити не люблять і зазвичай ширяють у повітрі. Ще чув, що вони мають кілька дивних особливостей, схожих на властивості Духів та інших духовних рас.

Поки я намагався зрозуміти, що саме в словах Берена мене зачепило, він продовжував пояснювати, що таке маріко.

Усі милі дів… А?!

Точно!

— Маріко бувають тільки дівчатами? Для окремої раси це доволі рідкісно, хіба ні?

Ну, існують ґорґони, але, якщо чесно, окрім них я ще не зустрічав раси, що складається лише з жінок.

Без сумніву, це досить рідкісний тип раси.

До речі, особисто я з ними не зустрічався, але знаю, що існують і протилежні ґорґонам раси, у яких бувають тільки чоловіки. Вони, здається, теж дуже рідкісні, але такі є.

Якщо йдеться лише про знання, то я знаю про Оґра Рекса — різновид раси оні — і Вейл Ґейзера — різновид однооких магічних звірів.

Якби маріко належали до такої категорії, мені здається, їхня назва була б значно відомішою.

— Не впевнений, що цій інформації можна довіряти, але я чув, що за наявності особливого кристала й виконання кількох умов представники інших рас можуть… ем… «збільшуватися» як маріко.

— Збільшуватися? А, у сенсі розмноження? Такий спосіб продовження роду?

— Н-не знаю…

Берен із розгубленим виразом обличчя явно не знав, як відповісти.

Його можна зрозуміти.

Ми тільки-но нарешті зібрали якісь відомості про їхню зовнішність, а тепер ще й з'явилася історія про кристали та можливість «збільшуватися». Дізналися одну річ — і одразу отримали ще більше загадок.

— …Судячи з розповіді Берена, це не якась особлива раса, а радше бліда копія Духів, хіба ні?

Міо озвучила власну здогадку.

Справді, Берен казав, що вони мають риси, схожі на Духів та інші духовні раси.

Здібності Нижчих Духів природним чином стають значно сильнішими в місцях, насичених відповідною стихією.

Тоді, можливо, маріко — раса, що стоїть дуже близько до Духів?

— Гіпотеза можлива, але чи стала б раса, близька до Духів, жити поруч із Вищим Драконом? Вищі Дракони й Духи за своєю природою ворогують.

Томое нахилила голову, вислухавши думку Міо.

Умови начебто збігаються, а стосунки — ні.

За словами Томое й Рута, Духи були створені Богинею.

Спершу вони отримали владу над чотирма стихіями, а згодом поширилися й на безліч інших… у результаті ті, хто керував цими явищами від самого «початку» й фактично був їхнім уособленням, були витіснені Духами.

Наприклад, Вищі Дракони.

Рута такий результат теж не влаштував, і в дуже давні часи між ними відбулося чимало битв.

Чомусь часто виходить так: що давніша раса, то сильніше вона ненавидить Духів, і Вищі Дракони тут стоять у перших рядах. Це розповів мені один геніальний і збочений дракон, а потім додав, що в жодній із нині існуючих книг про ці події не написано.

Схоже, серед нині живих г'юманів і напівлюдей про це знаю лише я.

Я досі пам'ятаю обличчя Рута. Він широко всміхнувся, приклав вказівний палець до губ і прошепотів: «Якщо необережно розпатякаєш це, Церква кине всі сили, щоб тебе стерти, тож тс-с-с, гаразд?»

Так. Хоча я взагалі не питав, він сам вирішив мені це розповісти.

Ой, досить.

Ніяк не позбудуся цієї поганої звички.

Треба зосередитися на звіті.

Щоб змінити настрій, я глянув на Іроху й майже фізично побачив знак питання над її головою.

Для неї маріко — це просто маріко, і вона, мабуть, ніколи не замислювалася, що саме вони за істоти.

У Каннаої вони ж точно сприймаються майже як місцеві маскоти.

— Перепрошую.

— Що таке, Ші?

Я кивнув маленькій лісовій оні, яка раптом підняла руку, дозволяючи говорити.

— Може, не варто все так ускладнювати? Ми теж багато чого розпитували про маріко, але, дивлячись на результат, я подумала: а раптом усе насправді дуже просто.

— Результат?

Вона має на увазі сам факт, що ця рідкісна й загадкова раса духів справді існує в підземеллях?

— Цей лабіринт — найбільший із усіх підтверджених — є домівкою одного з Вищих Драконів, Доми. І, схоже, там живе раса духів, якій подобається це місце. Тобто… може, причина зовсім проста: «їхні інтереси збігаються, тому вони співіснують»?

— …

Томое, Міо, Берен і я, навіть Хокуто, який від самого початку мовчав, усі втупилися в Ші.

— Навіть серед Вищих Драконів у кожного свій характер. Може, Дома й маріко — чи то феї, чи то духи — просто ідеально підійшли одне одному й такі: «А чому б нам не жити разом?» Як вам?

Такий підхід майже кричить: «Та ну його, морока якась», — після чого людина згрібає всі папери докупи й викидає їх у смітник.

Непогано.

Мені подобається такий підхід.

От тільки суспільство зазвичай його ненавидить.

Кажуть щось на кшталт: «Потім через це стане лише складніше».

— …Фух. Зазвичай я б уже давно тріснула тебе паперовим віялом, але… ми ж говоримо про Дому. Така можливість справді є.

Що?!

Першою озвалася Томое, і з її вуст прозвучало щось дуже схоже на згоду.

— Навіть ти, дракониця, яка проспала мало не до самої смерті, так про нього говориш? Одразу попереджаю: якщо він гірший за Рута, я просто перестану думати й дозволю інстинктам керувати тілом.

— Не зупинятиму. Обіцяю.

Томое з абсолютно виснаженим виглядом зітхнула.

Схоже, навіть на думку Томое, за характером цей дракон може бути ще безнадійнішим за Рута.

— Духи підземелля, значить. Гаразд, ми все одно зустрінемося з ними особисто, тож поки вважатимемо їх чимось таким.

— Перепрошую, що не зміг бути кориснішим, Вако.

— Ні, ти дуже допоміг.

Берен усе ще виглядав пригніченим і вибачився.

Я відповів, що цього більш ніж достатньо. Він справді добре попрацював, а якщо подивитися на його багаж, одразу видно, що він перевірив купу матеріалів.

У сусідній кімнаті було стільки речей, що мимоволі виникало питання, як він узагалі все це сюди дотягнув.

— Це все, що мені вдалося зібрати про маріко. А напівлюди не мали докладних відомостей про загін найманців, що базується в глибинах лабіринту. Тож залишилося розповісти про товари й місцеві особливості… а.

— Що таке?

— Я зараз повернуся, зачекайте трохи.

Щодо товарів і місцевих особливостей, можна просто перенести все до Асори й нехай там досліджують, аналізують чи роблять із цим що завгодно.

Тому я вже подумав, що звіт Берена закінчено, але, схоже, він раптом про щось згадав. Він поспіхом вийшов із кімнати й подався до вже згаданої кімнати з багажем.

Кілька хвилин звідти долинало шарудіння, а потім Берен повернувся з чимось, загорнутим у явно особливу тканину.

Річ була доволі великою.

І на вигляд досить важкою.

Довга й тонка циліндрична форма… меч або спис?

— Як би це сказати… річ цікава… чи, радше, підступна… словом, зброя такого типу. Староста гном'ячого села, де її зберігали, попросив обов'язково показати її Ваці. І сказав, що, якщо вона вам сподобається, можете прийняти її як подарунок від села.

— Це меч… чи спис?

Я вирішив одразу перевірити свою здогадку.

Що б це не було, я навряд чи зможу нормально ним користуватися — на жаль.

— Меч.

— Хо-о?

Схоже, відповідь Берена привернула увагу Томое: вона зацікавлено озвалася.

— …Навряд чи ця річ припаде до смаку пані Томое, але, найімовірніше, це був улюблений меч людини на ім'я Іорі. Демонічний драконоборчий меч Ейнкарф. Погляньте.

— ?!! Іор—?! А-а… вафууу…

— Ой, Ірохо?!

Коли Берен розгорнув тканину, перед нами з'явився дуже довгий і тонкий меч.

Почувши пояснення Берена, Іроха раптом схопилася, випросталася, вигукнула щось незрозуміле — і так само раптово впала назад.

Я поспіхом підхопив її, не давши вдаритися об підлогу, й полегшено видихнув.

Іорі, значить.

Якщо не помиляюся, це та історична постать, якою Іроха так захоплюється.

— Цього разу вона взагалі знепритомніла. Іроха клопітка дівчина, зате тепер тихо. Але меч драконоборця, га.

Очі Томое звузилися.

Від неї трохи потягнуло небезпекою, але, схоже, цікавість усе-таки переважала, тож справжньої загрози я не відчув.

А от Ші, яку Томое, мабуть, уже не раз добряче муштрувала, рефлекторно випросталася й затремтіла.

…

Меч драконоборця.

На мить у голові сплив образ Софії.

Її меч був набагато більший за цей.

Порівняно з ним цей виглядає доволі витонченим.

Не знаю, чи треба було натирати його лезо отрутою, але на ньому видно складні візерунки… чи, може, стики? У будь-якому разі я не дуже розумію, як це зроблено, але робота здається дуже складною.

Навряд чи він просто настільки гострий, щоб різати драконячу луску, мов масло. Скоріше за все, має якийсь особливий ефект, що дає перевагу саме проти драконів.

Я все ще не розумію, що Берен мав на увазі під «підступною» зброєю, але… від цього меча й справді відчувається щось зовсім інше, ніж від будь-якої зброї, яку я бачив раніше.

Що саме?

— Цей демонічний меч Ейнкарф створили наші предки того часу, використавши як основу особливе дерево…

Берен почав пояснення.

Окрім Міо, решта виявили певний інтерес і слухали його.

Особливе дерево, значить.

Може, саме через нього я відчуваю від цього меча щось незвичне?

Але відчуття трохи схоже на мою Азусу… чи ні…

(Серйозно, бро? Слова якісь непевні, але ти знаєш мого товариша? Справді?)

…

— Вако, щось не так?

— …Ні, нічого.

Я щось почув.

Озирнувся.

Але, схоже, крім мене, ніхто цього не помітив.

Хіба що всі занепокоїлися, бо я почав озиратися по кімнаті.

Та це точно не була слухова галюцинація.

Я чітко відчував, що хтось тут є й говорить до мене.

Щоправда, голос звучав якось легковажно й дешево.

(Та це образливо~. Я тільки-но нарешті вибрався на волю й потрапив до цікавої компанії.)

А.

Останнім часом межі поступово розмиваються, і я починаю розмовляти з дедалі більшою кількістю речей.

Ясно.

Я перевів погляд на меч, що лежав на японському низькому столі.

То це ти.

(Бінго, бро. Швидко схоплюєш. Я — Ейнкарф. Найвищий драконоборчий меч, що супроводжував старого Іорі все його життя.)

Тепер я ще й зі зброєю можу розмовляти.

Справді, я вже міг говорити з деревами й камінням, а крім людей — із більшістю істот, які навіть тваринами назвати складно.

Якщо не буду обережним, мене почнуть вважати ще більшим диваком.

Ех…

(Не хвилюйся, бро. Говорити зі мною можуть лише одиниці — гідні майстри меча. Ти не збожеволів.)

Я взагалі не мечник, тож від цього пояснення спокійніше не стало.

А… Тепер розумію, чому ти нагадував мені Азусу. Відчуття схоже на те, коли моя воля з'єднується з луком.

(Е? Зачекай, це дивно. Схоже, ти й справді не мечник. Мене створили так, щоб я міг розмовляти лише з майстрами, які зі мною «сумісні». Хм… та байдуже, не чіпляймося до дрібниць. Мені так давно ні з ким було поговорити. Почнімо зі знайомства.)

Пояснення Берена влітало мені в одне вухо й вилітало з іншого.

Майже нічого не затримувалося в голові.

Бо цей дивний меч Ейнкарф, який однобічно заговорив зі мною, без упину й дуже дзвінко розповідав про власну історію та подвиги.

Спостерігаючи, як у мені поступово лишається дедалі менше людського, я відчув трохи жалю до самого себе.

Іроха так і не подавала ознак пробудження, а дивна — принаймні для мене — зустріч тривала.