Розділ 256 — Каннаої вогню й олії

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Слухаючи і звіт Берена, і балачки меча, я відчував, як моя розгубленість невпинно зростає. Та тут на мене зійшло спасіння.

«Дінь-дон»

У кімнаті пролунав дзвінок, зовсім не відповідний її атмосфері, а за ним долинув голос.

Це офіціантка.

Вона повідомила, що вечеря готова, й попросила зв'язатися з ними, коли ми будемо готові почати.

Звіт Берена вже почав перетворюватися на лекцію з історії гномів-ковалів і того, що було модним у ті часи, тож момент був просто ідеальний.

Меч, якого, схоже, звати Ейнкарф, усе ще весело й дзвінко розповідав про власну історію.

Якщо я трохи заспокоюся, зосереджуся й лише тихенько промовлю думку в глибині свідомості, він її не почує. Але якщо не стежити за собою й просто думати без особливої обережності, він уловить і це.

Схоже, правила розмови з мечем саме такі.

Звісно, я лише трохи це перевірив, спостерігаючи за його реакцією, тож можу й помилятися.

Але… мої думки вже стільки разів читали сторонні, що до подібного я ставлюся досить легковажно. Та все ж існує така річ, як приватність, тому знайти безпечну зону для цих уявних розмов — безперечний плюс.

— Тоді продовжимо після вечері. Як вам, Вако? — запропонувала Томое.

— Добре. Тоді нехай уже приносять, — погодився я.

— Гаразд, — відповіла Томое.

Отримавши мою згоду, Томое натиснула кімнатний дзвінок, щоб попросити подати вечерю.

За кілька хвилин…

Не знаю, де вони весь цей час чекали, але до будиночка разом із запахом їжі ввійшло одразу кілька людей.

Ми ж у відокремленому будиночку, та й коридор тут доволі довгий. Як вони взагалі дісталися сюди так швидко?

Таку швидкість уже можна вважати окремою майстерністю.

Темний бік сфери обслуговування справді бездонний.

Це вже перестає вражати й починає лякати.

Гм?

— Берене, а ви всі куди? — спитав я.

Наче це було цілком природно, Берен, Хокуто та Ші підвелися й уже збиралися вийти з кімнати.

Хоча ми ж саме збиралися їсти.

— Ми думали повечеряти в іншій кімнаті. Їсти разом із Вакою — для нас надто велика честь, — ніяково пояснив Берен.

— …Га? Та я зовсім не проти, тож їжмо разом. Коли всі їдять за одним столом, їжа смачніша, — відповів я.

— А-але…

— Усе гаразд. Я не проти, а Міо пізніше все одно проситиме вашу думку про їжу, тож можна зробити це просто за вечерею й заощадити час. Томое цікавить, що скажуть Хокуто й Ші, тому заодно послухаємо короткі звіти. Бачите? Суцільні переваги, — пояснив я.

…Що ж до Томое, то вона, мабуть, уже виношує якийсь підступний план: визначити, які страви їй подобаються найбільше, а потім розграбувати чужі порції.

Себе я ще переживу, але Іроху шкода.

Хотілося б уникнути розвитку подій, у якому Томое націлиться на порцію Міо й усе закінчиться битвою чудовиськ.

Нехай ці троє стануть громовідводами… ні, страховкою на випадок, якщо Томое не вистачить власної порції. Так, саме страховкою.

Хоча те, що я щойно сказав уголос, теж було щирою правдою.

— М-ми справді можемо скласти вам компанію?

— Звісно, — відповів я.

— Надто багато балакаєте. Вака вже сказав, що можна. Сідайте нарешті, — відрізала Томое.

— Тоді ми негайно перевдягнемося—!!

— Вам же сказали сісти, правда? От же ж. До того ж тут усі свої, одна родина. Немає потреби перейматися через одяг. Правда ж, Вако? — втрутилася Міо.

Міо й Томое разом узялися переконувати Берена та інших, які нервували вже майже до божевілля.

Міо плавно повела складаним віялом, змусивши їх пропливти повітрям, і силоміць розсадила по місцях.

Н-ну, головне ж результат…

Після цього я кивнув, погоджуючись зі словами Міо.

— Усі з компанії — наче одна родина, тож не переймайтеся через одяг, — сказав я.

Ми вечеряємо в рьокані, тож страви, мабуть, принесуть на невеликих тацях. Напевно, кожному дадуть окрему тацю.

У такому разі можна буде просто їсти й особливо ні про що не думати.

Міо має рацію: ми тут усі як родина, тож немає сенсу турбуватися про одяг.

— Перепрошую за вторгнення. Усі вечерятимуть тут? — уточнила офіціантка.

— Так, будь ласка, накривайте.

Я кивнув офіціантці, яка попросила підтвердження.

— Зрозуміло.

Сказавши це, вона перевела погляд у бік коридору.

— Хо-о?

Томое не стала приховувати цікавості.

Дві офіціантки внесли щось велике й кругле, схоже на суцільний дерев'яний диск, і встановили його поверх великого столу.

Е? Невже це…

— Між столом і цією штукою є невеликий проміжок. Це частина задуму сьогоднішньої вечері? — спитала Томое.

— Так. Такий пристрій використовують у Каннаої ще з давніх часів. Ось так…

Точно.

Посеред пояснення офіціантка поклала руку на круглий «столик» і повернула його.

Як і сказала Томое, між ним і столом був проміжок, тож кругла поверхня закрутилася.

Не те щоб я часто таке бачив, але… це ж воно. Те, що стоїть у китайських ресторанах, — обертова таця.

Тобто сьогодні в нас вечеря не в японському стилі… а китайська?!

Так це й справді китайський ресторан!

Я був цілком упевнений, що нам принесуть щось на кшталт набе, сашімі й, можливо, суші.

У будь-якому разі ця обертова таця чомусь нагадує мені епоху Шьова.

Примітка перекладача: Шьова — японська епоха 1926–1989 років.

«Якщо вже бенкет, то обов'язково китайська їжа»… Можливо, до тутешньої кухні доклав руку якийсь Мудрець саме з тієї епохи.

— Вона крутиться, — констатувала Томое.

— Так. Страви ставлять сюди й по черзі передають усім за столом. Саме для цього вона й потрібна, — пояснила офіціантка.

Цілком очікуване пояснення.

Тим часом на стіл одну за одною почали виставляти численні страви.

Страви, які можна назвати мистецтвом вогню й олії. У певному сенсі — ностальгічні страви.

До речі, коли кажуть «китайська їжа», мають на увазі китайські страви, змінені під японський смак, а коли кажуть «китайська кухня» — страви, приготовані точно так, як на їхній батьківщині.

Примітка перекладача: в оригіналі — японські терміни «чюка рьорі» (китайська їжа на японський лад) і «чюґоку рьорі» (китайська кухня у своєму первісному вигляді).

У нашому клубі стрільби з лука був один хлопець, який до цього особливо прискіпувався.

Він казав щось на кшталт: «Не заходь легковажно в заклади із сичуаньською кухнею — вона може вбити тобі язик».

Я тоді взагалі не розумів, що він має на увазі.

Та й узагалі, сичуаньська кухня й китайська кухня — це різні речі?

З японізованою китайською їжею різниця, звісно, очевидна.

Мапо-тофу ж смачний. Невже з ним щось не так?

Примітка перекладача: мапо-тофу — страва сичуаньської кухні.

Чомусь я почав серйозно перейматися цим безглуздим питанням.

— Смажений восьминіг, курка у фритюрі, а це… свинина в кисло-солодкому соусі? О, ебі-чілі! Ага, то це теж китайська страва. А ще… креветки з майонезом? Хіба це не з епохи Хейсей? Сподіваюся, воно лише виглядає як креветки з майонезом, а не виявиться якимось дивним солодким сиропом. Якщо так, я на тебе розсерджуся, чуєш, «креветки з майонезом»? — пробурмотів я.

— Деякі з цих страв легко знайти й в інших закладах міста, але тут усе готують із найкращих інгредієнтів, а кухар у нас — найкращий майстер сучасності. Можу запевнити, ця вечеря неодмінно стане добрим спогадом про вашу подорож, тож, будь ласка, не поспішайте й насолоджуйтеся.

Почувши, що я впізнав чимало страв, офіціантка перевела на мене погляд, м'яко усміхнулася й просто додала це пояснення.

Інакше кажучи, вона натякала: «Наша їжа зовсім не така, як деінде, знаєте. Хе-хе».

О, принесли смажений рис.

Який аромат… Це… здається, тут трохи припалили соєвий соус.

Отже, вони справді дещо тямлять у створенні смаку.

Чудово, чудово.

Хоча це може бути просто особливий стиль цього світу.

А ще… це вже десерт?

Аннін-тофу й агар нарізані кубиками й плавають у якомусь прозорому сиропі разом із фруктами — щось на кшталт китайського фруктового пуншу.

Це лише здогад, що спирається на минуле, яке вже здається неймовірно далеким, але, думаю, я не дуже помиляюся.

Далі… великий чорний залізний горщик, у якому тихо кипить якась червона страва. На вигляд схожа на мапо-тофу.

Але дещо тут відрізняється від того, що я пам'ятаю.

Усе густо посипане якимось темним порошком, а по краях лежать яскраво-червоні перці чилі — мабуть, їх попередньо обсмажили.

Ну, це, напевно, просто прикраса.

У тофу наче є фарш, тож, може, це якийсь невдалий різновид мапо-тофу?

Зрештою доволі велика кругла таця була повністю заставлена стравами, а офіціантки, підготувавши ще й цілу гору тарілок, вийшли.

Я розбудив Іроху, і після звичного побажання «Смачного» ми почали вечерю першого дня в Каннаої — у кімнаті, цілком наповненій ароматами китайської кухні.

Якщо на столі є обертова таця, через її обертання неодмінно почнуться суперечки.

Я передбачив це майбутнє тієї ж миті, коли поруч зі мною опинилися Томое й Міо.

Достатньо було просто вирішити, в який бік її крутити, — і між ними вже сипалися іскри.

Я якомога швидше відійшов убік, тому справа, на щастя, лише іскрами й обмежилася.

Та сама можливість без кінця крутити стіл і справді виявилася досить цікавою забавкою, тож у результаті всім було весело.

Їжа здебільшого теж була смачною.

Це й справді була китайська їжа в японському стилі.

Курка бан-бан була смачною, свинина в кисло-солодкому соусі виявилася кислішою — саме як я люблю, а страва, схожа на смажену у фритюрі курку, була приготована ретельно, зі хрусткою шкіркою. Жодних претензій.

Її, мабуть, готували інакше, ніж ту смажену курку, яку я їв раніше. Вона ж була нарізана шматочками.

А, точно, ебі-чілі теж були чудові. Соус не надто густий, а самі креветки доволі великі. Так, оце мені сподобалося.

Але… креветки з майонезом і мапо-тофу… ви двоє нікуди не годитеся.

Кляті солодкі вершки, що прикидаються креветками з майонезом, щезніть із цього світу.

Мені навіть здалося, ніби це помста Шікі, якого залишили вдома.

А мапо-тофу… Кожна ложка боляче пекла й занімлювала язик. Уперше в цьому світі я по-справжньому відчув, ніби мене нагодували отрутою.

Це жахливо.

Офіціантка пояснила: «До цієї страви багато хто звикає настільки, що вже не може без неї». У тих людей явно щось не так із язиками.

Напевно, винен той темний порошок, схожий на чорний перець. До того ж до нього було важко звикнути.

Гостроти перцю чилі й без того більш ніж достатньо. Про що вони взагалі думали, коли створювали це чудовисько?

Томое, Берен і Хокуто ще й сказали щось дивне на кшталт: «Розумію, як до цього можна призвичаїтися».

Отрута з мапо-тофу точно знищила їм смакові рецептори.

(А ще знаєш, найбільше я люблю їсти знамениті мечі. Тепер я можу пожирати майже будь-яку зброю. Але ж такі речі не валяються на кожному кроці, правда? Тому зазвичай я перебиваю голод різними матеріалами. Якщо вибирати серед них, то безперечно — драконяча луска. Посади мене на ніч у склад, набитий драконячою лускою, і я впевнений, що до ранку спустошу його до останньої. Серйозно.)

Мабуть, його розбурхала наша весела вечеря, бо самопроголошений «Неперевершений Драконоборчий Меч» раптом почав розповідати про власні гастрономічні вподобання.

Меч розповідає про їжу…

Це вже саме по собі якось дивно.

Цей меч, Ейнкарф, уміє їсти.

Ейнкарф — зброя, створена навколо осердя з особливого дерева.

Це осердя називалося Паразитичним деревом.

Таке дерево паразитує на магічних звірах, захоплює їхнє тіло й перетворює його на поживу для себе. Воно нападає на інших істот, пожирає їх і так нарощує власну силу — дивне дерево.

Колись один гном з'ясував, що кристал, огорнутий магічною силою, теж може стати для нього об'єктом паразитування. Коли дерево почали використовувати як матеріал для ковальства, це одразу привернуло загальну увагу.

Створене таким способом спорядження виходило надзвичайно потужним, але щоб і далі демонструвати свої можливості, його потрібно було постійно годувати.

Яка морока.

За словами Ейнкарфа, найкращі зразки такого спорядження можуть пожирати сильну зброю та визначні матеріали й завдяки цьому ставати ще сильнішими, хоча ступінь посилення в кожного відрізняється.

Ейнкарф сказав, що в його випадку особливо висока спорідненість із драконами.

Пожираючи улюблену драконячу луску, а також кігті, ікла й роги, він нарощував свою силу драконоборця… але після смерті Іорі не знайшлося нового господаря, тож Ейнкарф був змушений надовго заснути в гном'ячому селі.

Без можливості й далі харчуватися він неминуче впав у стан сплячки, а його характеристики як зброї за цей час різко погіршилися.

Ба більше, усе спорядження, створене з Паразитичного дерева, мало щось на кшталт власної волі, тому належно користуватися ним могли лише ті, хто був здатен із ним спілкуватися.

Інакше кажучи, коло придатних власників було вкрай вузьким, а підтримувати спорядження в належній формі — складно.

Тому ця мода довго не протрималася, і від використання Паразитичного дерева для створення зброї зрештою відмовилися.

Цілком зрозумілий і закономірний фінал.

Однак із того, що знав Берен, зброя з Паразитичного дерева просто раптово й незрозуміло втрачала силу. Причину ніхто не міг встановити, тому такі речі поступово викидали.

Найімовірніше, вони просто довго не брали участі в боях і не знаходили нового власника, через що впадали в сплячку.

З погляду гномів усе потрібне обслуговування проводилося правильно, тож вони ніяк не могли зрозуміти, чому характеристики зброї все одно падають.

А зараз, просто цієї миті, Ейнкарф сам пояснював мені, що сталося з ним і з іншою такою зброєю.

Не знаю, чи справа в тому, що він меч, чи в Паразитичному дереві в його основі, але завдяки моїй здатності розмовляти з найрізноманітнішими речами я можу спілкуватися і з ним.

Схоже, зі мною йому говорити навіть легше, ніж свого часу з Іорі, тому меч просто не замовкає.

Коли Берен уже підбивав підсумок щодо Ейнкарфа, щоб перейти до звіту Хокуто й Ші, я почав доповнювати його пояснення різними відомостями. Очі Берена розширилися, а рот буквально відкрився від подиву.

Не часто побачиш у Берена такий вираз обличчя.

Потім Томое спитала, звідки я все це знаю, і я відповів, що поговорив із мечем. У ту ж мить кімнату накрила якась невимовна атмосфера.

Ну а що? Хіба для нас це вже не звичайна справа?

Якби трапилося щось справді грандіозне — інша річ, але… коли йдеться про мене, хотілося б, щоб ви вже навчилися приймати майже все. Жартую.

…Ех…

А, смажений рис був звичайним.

Усі його хвалили, але для мене смак був саме таким, що я щиро міг описати лише словом «звичайний».

Трохи прикро.

— Тепер я розумію причину падіння характеристик. Але як коваль… коли чую про зброю, що пожирає матеріали й навіть іншу зброю, у мене просто мороз по шкірі. Серйозно, — зітхнув Берен.

Правда ж?

Я від усього серця погодився з Береном.

— Отже, Хокуто, Ші. Ви казали, що зустріли дивних найманців. Перша група схожа на тих, заради кого ми сюди й прибули, а от про другу я взагалі нічого не знаю. Хто такі ці люди «Яблука»? — спитав я.

Хокуто й Ші дорогою сюди заходили до поселень г'юманів і водночас зачищали мамоно, що вибиралися з Великого лабіринту в Каннаої.

Щодо становища г'юманів, яких вони бачили в дорозі, то нічого особливо нового там не було.

Ми супроводжували Іроху й самі об'їхали чимало місць. Усе, що вони розповіли, вкладалося в уже відому нам картину.

А от мою увагу привернули дві групи найманців, з якими вони зустрілися й разом билися.

Одна з них називала себе «Трояндовим садом для пікніків». Вони були доволі сильними й ходили околицями, винищуючи мамоно, що виходили з Великого лабіринту.

Інша ж… складалася лише з двох людей, які називали себе людьми «Яблука».

І Хокуто, і Ші охарактеризували їхню силу як «несусвітню»: одна виглядала як танцівниця, інша — як черниця.

Обидві — жінки.

Томое тихо пробурмотіла: «То це вони».

Може, вона вже зустрічала їх раніше, а може, бачила в чиїхось спогадах. Так чи інакше, схоже, вона здогадувалася, про кого йдеться.

— Вако, щодо того «Яблука»… — почала Томое.

— П-перепрошую…

Саме в мить, коли Томое, мабуть, збиралася розповісти про тих людей, Іроха несміливо підняла руку й ледве чутно озвалася.

— Що таке? — спитав я.

Іроха й Томое постійно примудряються перебивати одна одну в найневдаліші моменти.

Схоже, Іроха справді хотіла щось сказати, тож цього разу я попросив продовжити саме її, а не Томое.

— З тими людьми «Яблука» я, напевно, вже зустрічалася. Ем… колись вони врятували мені життя. Срібноволоса пані Хаку — хоч і вдягнена як танцівниця, але неймовірно вправна в далекій стрільбі. А пані Ґінебіа, теж срібноволоса, носить вбрання священнослужительки й лікує з неймовірною точністю, — пояснила Іроха.

Томое ледь помітно кивнула.

Ясно. Вона дізналася про них, коли читала спогади Ірохи.

— Коли я зустріла цих двох, я… — почала Іроха.

Схоже, на околиці Каннаої Іроху зрадили найняті нею авантюристи, і саме тоді її врятували люди «Яблука».

Гм-м…

От чому вона змогла дістатися аж до Мідзухи.

І все ж мені здається, що рухалися вони надто вже швидко.

У цих двох, мабуть, є якась… техніка переміщення, схожа на телепортацію.

Іроха, очевидно, це знає, але в її розповіді подробиці не прозвучали. Натомість вона сказала нам, що цих двох уже немає в Лорелі.

За її словами, вони вирушили на північ.

Якщо вони найманки, цілком можливо, що подалися на фронт війни.

Але чомусь інтуїція підказує мені, що справа не в цьому.

Хай там як, немає сенсу зараз ламати голову над людьми, яких тут навіть немає.

Максимум — із завтрашнього дня доручу комусь зібрати інформацію про людей «Яблука» чи саме слово «Яблуко».

Ну що ж… уже наближається момент, коли ми більше не зможемо відкладати печеру, підземелля, Великий лабіринт.

І ще…

— …

Я подивився на Іроху, а вона здивовано глянула у відповідь.

Я вже зв'язався з паном Шьоґецу та іншими щодо Ірохи. У найгіршому випадку далі подорожувати разом ми вже не зможемо.

Якщо подумати тверезо, брати її з собою до лабіринту ми ніяк не можемо.

Схоже, у самому Каннаої теж вистачає проблем, та ще й видно ознаки якихось задумів Томокі.

Мабуть, краще діяти в стилі пана Комона й розділити обов'язки: група Берена займається містом, а ми — лабіринтом.

Яке рішення буде правильним?

У такі моменти дуже допомагає те, що в Ціґе зараз відносне затишшя.

За останнім звітом, який я отримав, переходити до глухої оборони там поки немає потреби. Вони вдало поєднують переговори й рейди, утримуючи вигідну для себе патову ситуацію.

Саме такого становища й хотів пан Рембрандт. Ідеально.

…Точно. І Томокі, і справа Ірохи виникли вже після нашого прибуття сюди.

Інакше кажучи, це непередбачені обставини.

Від самого початку ми з Торговою компанією «Кудзуноха» прибули сюди, щоб зібрати ті козирі, які зараз потрібні Ціґе. Не можна раптом змінювати головну мету.

Прямо як Міо, яка раптом заявила, що хоче піти на кухню, щойно наша нарада наблизилася до другої половини. Так, та сама Міо, що вже дорогою розвернулася лише для того, щоб сказати, що повернеться до часу купання. Вона справді не змінюється.

Судячи з того, як вона стежила за моєю реакцією, на кухню вона точно йде не для того, щоб навчитися готувати цей мапо-тофу.

Якщо потім я сам навчу її нормального рецепта, то, мабуть, зможу спати спокійно… мабуть.

— Спершу — Великий лабіринт. Якщо сил буде достатньо із запасом, паралельно дослідимо й місто. Але тільки якщо справді буде запас, — вирішив я.

— Як накажете. Вважаю, це добрий план. Навіть якщо для проходження лабіринту знадобляться всі присутні тут, у нас є й інші люди. Про всяк випадок залишимо цим трьом тих, кого я відібрала в резерв. Впораєтеся, правда? — мовила Томое.

— Так!

Берен і решта дружно відповіли ствердно на запитання Томое, яке прозвучало майже як тиск.

І справді, якщо виникне потреба, ми можемо збільшити кількість людей.

Я несвідомо намагався розподілити роботу лише між тими, хто зараз перебуває в цій кімнаті.

Ціґе дедалі частіше може діяти жорстко й самостійно, а незалежність стає все ближчою. Саме тому передусім ми повинні заручитися співпрацею загону найманців.

А вже після цього розберемося з усіма іншими справами, що накопичилися тут. На мій погляд, більшість із них так чи інакше стосуватиметься Томокі, і від самої думки про це стає тоскно.

Отже, план ми визначили.