Розділ 257 — Вхід, наче підземний водовідвідний канал

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Що це таке…?

Великий лабіринт Ясо-Кацуї — найбільший лабіринт у світі.

Слово «великий» тут справді підходить саме собою.

Темне, тісне й вогке підземелля, від якого мороз іде шкірою, — справжній бос серед печер.

Я й так терпіти не можу лабіринтів, а тут ще й темно та вогко… ой, годі повторюватися. У будь-якому разі сюди я прийшов, добряче налаштувавшись морально.

…І все ж зараз я стояв із роззявленим ротом і дивився на це місце.

Тут було світло, наче серед білого дня, неймовірно просторо, а стеля здіймалася ненормально високо.

Здається, колись я вже відчував щось подібне.

Точно. Коли дивився по телевізору передачу про підземний водовідвідний канал.

Те саме відчуття виникало, коли на екрані показували той надмірно величезний простір, схожий на руїни якоїсь стародавньої цивілізації.

Місце, яке нагадує, наскільки ж людина насправді мала.

Тут було так само.

Великий лабіринт Ясо-Кацуї, просторий перший підземний поверх.

Так називається це місце.

— Вхідна брама теж була гігантською. Схоже, за цим місцем дуже добре доглядають, — зауважила Томое.

— І справді. Не знаю, доки саме лабіринт має такий вигляд, але те, що тут зробили люди, вражає. На краю світу вже приблизно один-два кілометри території почали облаштовувати людськими руками, тож коли конфлікти вщухнуть, там теж може стати ось так, — додала Міо.

Під словами Міо «доки саме лабіринт має такий вигляд» вона мала на увазі все довкола нас. Тут було наче у відомому туристичному місці.

Люди, люди, люди. Неймовірне пожвавлення.

…Що ж, біля входу край світу теж колись може стати таким.

Інше питання — чи можна взагалі вважати край світу хорошим туристичним місцем, але нинішня енергія Ціґе й справді не піддається оцінці.

Схоже, Томое й Міо теж не знали, що лабіринт виглядає саме так, і з цікавістю роззиралися навколо.

Щоправда, такої непристойності, як стояти з роззявленим ротом, вони собі не дозволяли.

Коли ми трохи просунулися вперед, людей поступово стало менше, і нарешті з'явилася можливість нормально роздивитися довкола.

Попри те, що це лабіринт, групи людей тут впадали в око значно сильніше за мамоно.

Огляд чудовий. Просто людей багато, та й темряви немає.

Чимало відвідувачів виглядали звичайними клієнтами, а ще тут збиралися групи авантюристів-початківців.

Оскільки це все-таки лабіринт, час від часу тут, звісно, з'являлися мамоно.

Я бачив кілька боїв.

Щойно хтось помічав мамоно, нерідко на нього навалювалися гуртом.

Як би це сказати… мирно.

На мить мені навіть здалося, ніби я потрапив у стартову локацію якоїсь MMO.

Саме таке відчуття буває від популярного місця для фарму за кілька карт від міста.

— Хокуто, наскільки точна карта, яку ви купили в гільдії? — запитала Ші.

— Подекуди масштаб виміряно не дуже точно, але загалом карта правильна, Вако, — відповів Хокуто.

— Агов? Взагалі-то щойно це запитала маленька Ші — твоя супутниця, з якою ти вже кілька днів ходиш разом, — протягнула вона.

— Ти просто випадково спитала саме те, що я й так збирався доповісти Ваці. От і все, Ші.

Чомусь відповідь на запитання Ші Хокуто адресував мені.

Схоже, Хокуто й Ші чудово ладнають.

Вони належать до різних рас, тож я трохи хвилювався, як усе складеться, але жодного тертя між ними не видно.

Нехай вони й разом зовсім недовго, було б добре, якби цей досвід став корисним прикладом на майбутнє.

Арк Хокуто ніс у руках карту Великого лабіринту, яку ми купили в Гільдії авантюристів перед тим, як прийти сюди.

У багатьох сенсах він був найкращим вибором, щоб тримати карту.

Це надзвичайно дорогий виріб, де нанесено план аж до десятого поверху, і він товстелезний. Ціна була жорстокою, але, ну… він справді божевільно товстий.

І чомусь уже сама ця товщина трохи допомогла мені змиритися з ціною. Магія товщини, не інакше.

Звісно, ми не ходили з картою в закритому вигляді.

Верхній аркуш карти ми заздалегідь відстебнули.

— Будь ласка, довірте картографування мені, — сказав Хокуто.

Окрім бою, ще однією його спеціалізацією було картографування.

Мабуть, через те, що Хокуто часто доручали розвідку місцевості й подібні справи, у якийсь момент він набув достатньо навичок, щоб називати це своєю спеціальністю.

За його словами, активувавши навичку топографічної зйомки, він здатен охопити рельєф навколо себе на площі приблизно сто гектарів.

Пам'ятаю, коли мені вперше це пояснили, я розгубився від самого слова «гектари». А коли він додав: «Може, в арах було б зрозуміліше?», я розгубився ще більше.

Ні те, ні інше в мене в голові нормально не відкладається, от чесно.

Для звичайної людини ари, гектари й гектопаскалі й без того звучать досить заплутано, а мешканці Асори чомусь без проблем засвоюють найрізноманітніші речі з моїх спогадів.

Гектари начебто використовують для вимірювання сільськогосподарських земель, тож, думаю, Хокуто й справді може охопити величезну територію. Завдяки його особливій навичці картографування я можу використовувати «Сакай» як завжди — для самозахисту та приховування сили.

І я за це вдячний.

— Розраховую на тебе, Хокуто. Берене, що там із мечем? Усе гаразд? — запитав я.

— Я запечатав його наглухо, тож можете не хвилюватися. Навіть якщо раптом з'явиться хтось, хто здатен чути його голос, на зняття печаті піде кілька днів. Його навіть зрушити з місця не вдасться, — відповів Берен.

— Чудово. Фух… Він був настільки балакучий, що я вже не витримував. Цілу ніч не замовкав.

— Зрештою, крім Ваки, ніхто більше так і не зміг почути його голосу, тож особисто мене це навіть трохи дратує, — зізнався Берен.

— Повір, краще вже не чути. Та штука серйозно…

— Зброя має власну волю, але жоден коваль не міг почути її голосу, а Вака може. Чому? Гм-м…

— Останнім часом я взагалі навчився розмовляти з найрізноманітнішими речами, тож дивний тут саме я. Та й мечником я ніколи не був.

Зараз у групі були я, Томое, Міо, Берен, Хокуто та Ші.

А Ейнкарф наразі… залишився в номері заїжджого двору.

…Разом з Ірохою.

І пана Шьоґецу з його супутницями ми теж залишили там.

Ми сказали, що щовечора повертатимемося туди, після чого пані Акаші вигукнула: «Безпеку забезпече-е-ено!» — і переможно стиснула кулак. Ця картина намертво засіла в мене в голові.

А пані Юдзукі сказала, що «можливість отримати безпеку, яку не купиш за гроші, — це чудово».

Безпека в «Чіхіро Манраї Хантен», як і належить першокласному готелю, і так була на доволі високому рівні, тож ми лише трохи посилили захист окремого будиночка.

Зрештою, навіть якщо вони повернуться додому, «королівська битва принців і принцес: перегони вбивць» усе ще триває, і повернення Ірохи лише знову поставить її під удар.

Сьогодні вранці я навіть думав провести їх назад особисто, але група пана Шьоґецу якраз вчасно з'явилася біля стійки реєстрації, і ми домовилися, що вони користуватимуться нашою кімнатою.

Якщо бути точним… це пан Шьоґецу з налитими кров'ю очима буквально благав мене про це.

Милі розпитування й огляд земель, які Іроха провела в численних селах, що ми відвідали дорогою до Каннаої, а також результати розвідки, які зібрали ми, — всю цю інформацію ми передали їм і попросили пана Шьоґецу та інших вислухати Іроху й усе зіставити.

…Ця дівчина… добра.

Теперішній я вже трохи розумію її.

Цифри й відомості про становище сіл, які мешканці називали Іросі, і те, що вони насправді означали… дуже відрізнялися від реальних показників.

І все ж це не означало, що вони просто помилялися.

Податки в цьому світі абсурдно високі.

Від держави до феодала, від феодала до чиновників, від чиновників до старост сіл — поки інформація проходить цією драбиною, хабарі стають майже звичною частиною процесу.

Навіть в епоху Едо існувало співвідношення «чотири владі, шість людям», і при цьому хтось міг розвести руками й сказати щось на кшталт: «Та це ж майже без податків», — а потім зібрати величезну данину.

Тож села, звісно, теж навчилися захищатися.

Вони вигадують безліч способів виживати навіть після сплати податків.

А в Каннаої нормою взагалі є «вісім владі, два людям» або навіть «дев'ять владі, один людям».

Навіть у селах, які відвідали ми, заявлений урожай був неймовірно нижчим за реальний. Так вони роками зменшували податковий тягар, а ще потай вирощували культури, які можна дорого продати, та підробляли на стороні.

Коли поруч Томое й Міо, приховати подібні речі майже неможливо, тож реальний стан справ у цих селах відкрився мені повністю.

Не знаю, до чого зрештою приведе ця інформація, але я залишив її Іросі.

Я не збирався брати за це ні грошей, ні винагород, але коли ми прибули до Каннаої й вона, обернувшись до нас, дещо проголосила, я вирішив передати їй усе це хоча б для того, щоб вона зупинилася.

Бо це вже занадто.

— Новий шлях, що з'єднає Мідзуху й Каннаої, я обов'язково узгоджу з державою й доможуся, щоб його назвали шляхом Райдо! Ми влаштуємо грандіозні громадські роботи й вкладемо туди всю нашу вдячність і повагу! Обов'язково!

Тут не до жартів, чесне слово.

Від самих спогадів голова починає боліти.

— Гаразд, почнімо дослідження лабіринту. Насамперед треба знайти сходи вниз.

Якщо ми й далі стоятимемо біля входу, то ще станемо здобиччю надто завзятих продавців екскурсій або сувенірів.

Та й узагалі, комерція тут буквально душить.

Он люди з прапорцями продають послуги провідників, а ще тут є продавчині від компаній, які відкрили тимчасові крамниці просто всередині підземелля.

Комерційний дух у них невблаганний.

Звісно, оскільки торгують просто на місці, ціни помітно вищі, ніж у місті. Мабуть, у них ще й націнка за локацію.

Хоча загадка, чи настільки близьке до входу місце справді може приносити добрий прибуток.

— Хокуто, де тут сходи вниз?

Міо запитала в Хокуто, де сходи.

Отримавши запитання від прямої начальниці, Хокуто трохи розгубився, але за мить сказав, що сходи зовсім недалеко, й указав на натовп.

…Несподівано близько.

— Схоже, люди спускаються ось там, — сказав Хокуто.

— Для такого величезного місця це справді близько.

Невже всі ці люди зібралися тут, щоб продавати щось тим, хто зараз піде на другий поверх?

Хай там як, усе це можна купити й у місті.

У людей же має вистачати розуму хоча б на це.

— Але… ем… — невпевнено продовжив Хокуто.

— Так?

— І там теж. І ще он там. А ще один спуск — ось там.

— Е? Е-е?

Хокуто по черзі вказував у різні боки.

Майже біля кожного місця, на яке він показував, стояли групи людей.

Чому тут так багато спусків?

…Бо місце велике?

Бо воно просто велике — і все?!

Я почав занепадати духом уже з зовсім іншої причини.

Якщо придивитися, біля кожного такого місця стояли крамниці й продавали щось схоже на спорядження та інструменти.

— …Ну й нехай. Поки що спустімося звідси.

Я все одно не маю хобі заповнювати карти на сто відсотків.

Просто підемо вперед якомога швидше.

— Ого, стійте! Це поганий вибір!! Ви ж тут уперше, так? Новачки, так?

От халепа.

Поки я стояв і дивувався всьому довкола, нас таки впіймали.

І це при тому, що найлюдніше місце ми вже минули.

— Я вже деякий час тро-о-ошечки підслуховую вашу розмову. Ага. І дійшов висновку, що тут вам без мене не обійтися!

— Ні, дякую, ми впораємося самі.

Я кинув йому трохи дріб'язку й жестом показав забиратися.

Який же він малий. Напевно, напівлюдина з тих рас, представники яких виглядають дітьми.

Зростом він не діставав мені навіть до грудей, тож за мірками мешканців цього світу був справді низеньким.

Ну, щось на кшталт тих шот і лолі.

Найімовірніше, його справжній вік зовсім не відповідає зовнішності.

— Ну навіщо ж так, пане. Я ж знаю дещо корисне для вас, розумієте? Справді можу допомогти.

Схоже, відступати він не збирався.

…Мало дав, щоб відчепився?

У туристичних місцях обдираловка, мабуть, звична справа, але, можливо, причина ще й у тому, що за вхід до цього підземелля беруть плату.

Може, річ саме в цьому.

За кожен вхід треба платити, тому всередині лабіринту й з'явилися крамниці — щоб люди могли залишатися тут довше, не виходячи назовні?

Плата за вхід і справді була дивною.

Можна було заплатити за один вхід, купити тижневу перепустку, місячну або навіть річну — для кожного варіанта була своя ціна й певні переваги.

Зазвичай постійно платити за кожен окремий вхід мало б бути найдорожче. Але тут усе навпаки: що довший термін, то вища ціна настільки, що з першого погляду видно — найвигідніше щоразу платити за один вхід.

Я ще тоді дивувався, чого вони взагалі намагаються цим досягти.

Звісно, ми заплатили саме за разовий вхід.

Поки ми не знаємо, кого тут зустрінемо і в які стосунки з ними вступимо, я маю намір так само платити завтра й післязавтра.

— Усі місцеві провідники й продавці інформації все одно нікудишні!!

— …

Якщо так, то й ти маєш бути нікудишнім.

З якого дива ми повинні повірити, що єдина нормальна людина тут — саме цей тип перед нами?

— …Гаразд, зрозумів! Тоді зроблю вам особливу послугу!

О, почалося. «Особлива послуга».

Зараз ще скаже щось на кшталт: «Зроблю пів ціни», хоча ми навіть початкової не чули.

— За ті гроші, які ви щойно дали, я розплачуся невеликою порцією інформації.

— …

О. А він несподівано сказав щось цілком пристойне.

Як для обдирали.

— Вчителю, ви ж щойно сказали, що збираєтеся спускатися звідси, так?

— Так.

Я справді це сказав.

Хоча ніякий я не «вчитель».

— А ви знаєте, що там унизу?

— Другий підземний поверх?

— От бачите?!

— Гм?

— Уже сама ця відповідь доводить, що ви взагалі не розумієте, як працює це місце!

Та не підходь ти так близько.

Там же має бути другий поверх.

Якщо раптом третій чи ще щось, я навіть зрадію.

Малий напівлюдина дивився на мене з усмішкою.

Його обличчя прямо казало: «Хочете знати більше? Не дає спокою, правда?»

Напевно, він просить доплату, тож я дав йому срібну монету й вирішив подивитися на реакцію.

— Ого! Чудово. Люблю щедрих людей!

— То що ти там казав про те, «що буде далі»?

— Поверх пасток.

— Тобто другий поверх увесь забитий пастками?

— Ні. Саме другий підземний поверх, куди ведуть ці сходи, забитий пастками. Мамоно там слабкі, а їхня стихія переважно вогняна.

…

«Другий підземний поверх, куди ведуть ці сходи»?

А-а, у мене раптом виникло дуже погане передчуття.

— Раз уже ви стільки дали… Он праворуч бачите? Там Поверх каменю й вітру. Міцні скелі утворюють лабіринт, то тут, то там налітають шквали, пасток практично немає, а серед мамоно переважають големи, і…

— І…?

— Це тупик.

Ой-йой.

Тобто он ті сходи, яких звідси навіть не порахувати, усі ведуть на другий поверх, але зовсім не факт, що з кожної такої ділянки можна потрапити на третій?

І з третього поверху далі, мабуть, усе буде так само…

Ось чому та карта така товста.

Це жах.

— Зрозуміло. То ось як улаштований цей лабіринт.

Двадцятий поверх.

Ха-ха-ха.

— Тепер, коли ви зрозуміли… бачу, брати когось із собою ви не збираєтеся. Мабуть, тому, що група у вас уже добре зіграна.

— Ну, так.

— Тоді як щодо такого? Уся інформація, яку знаю я, плюс відповіді на все, що ви хочете дізнатися. Купите все пакетом?

Хм-м.

— Хокуто, схоже, тут ось така структура. Скільки часу піде, щоб прокласти маршрут? У нас є час вислухати цього продавця інформації?

— Я вже обстежив кілька поверхів, але, схоже, мені знадобиться ще трохи часу. Нижче залишилися місця, де я ще…

— Зрозуміло. Не поспішай.

— Дивина. То он той велетень відповідає за карту?

— Скільки за все?

Я не зобов'язаний відповідати на його запитання.

— Хе-е, ну… ось стільки великих.

Продавець інформації розкрив долоню.

«Великих»… це він про золоті?

П'ять штук.

Якщо інформація корисна, мені не шкода заплатити й стільки. До того ж непогано було б трохи «підгодувати» кількох корисних людей тут.

Не факт, що ми зможемо задіяти всіх працівників компанії, які зараз тут, тож репутація щедрого платника теж не завадить.

Тож для вигляду трохи поторгуюся, а потім просто віддам золото.

Як тоді, коли я купував бамбукові граблі в крамаря.

— П'ять золотих монет, га. Це ж… доволі дорого, хіба ні?

— З-золотих?! Ні-ні-ні! Срібних! Та не жартуйте ви так. П'ять золотих? Це вже не обдираловка, а справжнє пограбування. Я чесний продавець інформації!

Ой.

Я ж навіть не збирався по-справжньому торгуватися.

А ціна миттєво впала.

Хоча ні — виходить, це я сам усе неправильно зрозумів.

Вхід сюди коштує дві срібні монети з людини.

Навіть якщо ми його перші клієнти сьогодні, невже нормально продати всю свою інформацію лише за п'ять срібних?

— Хіба це не надто дешево?

— Та інформація, яку маю я… точніше, це ж інформація, яку продають люди на першому поверсі. Тому так.

— Тобто на глибших поверхах є свої продавці інформації?

— Звісно. Біля порталів кожного поверху сидять свої. Хоча там, де безпеку ще не забезпечили, відомостей про місцевість, природно, менше.

— А конкретніше?

Я віддав йому п'ять срібних і жестом запропонував продовжувати.

— Чув, що аж до тринадцятого поверху продавці інформації є на кожному рівні. Кажуть, там можна дістати відомості аж до п'ятнадцятого.

— «Чув»? «Кажуть»? Ти що, сам ніколи там не був?

— Та пожалійте мене. Коли я ще був активним авантюристом, найглибше дістався шостого поверху, та й то випадково. Зазвичай крутився лише на п'ятому. Серйозно, на шостий я потрапив чистою випадковістю й лише краєм ока його побачив. Саме тоді й зрозумів межу власних можливостей.

Тобто п'ятий поверх, мабуть, перше місце, де більшість упирається в справжню стіну?

А сам факт, що він має досвід досягнення шостого, — це вже привід пишатися?

Щоправда, я не дуже розумію, як його активні роки пов'язані з тим, що потім він став продавцем інформації.

— Ясно…

— А, бачите он там? Того чоловіка, який водить новачків лабіринтом? Він був у моїй старій групі, ми давно знайомі. Я ж теж колись ходив у групі. Багато всього трапляється, знаєте. Розходяться дороги, хтось помирає, групи розпадаються… Колись ми на п'ятому поверсі такого безглуздя наробили…

— …

Мені взагалі не потрібні твої спогади.

Я хочу інформацію на свої п'ять срібних.

— Перепрошую, що перериваю твої спогади, але що це за «портали», про які ти згадував у розмові з Вакою? Назва мені незнайома, — втрутилася Томое.

— Ой, точно, зараз не час розповідати про себе. Вибачте. Якщо просто, портали — це пристрої телепортації, розташовані на кожному поверсі.

Пристрої… телепортації?

Що це ще за приємна механіка?

— Телепортація, кажеш. Тобто через них можна миттєво переміститися в найглибші місця? — уточнила Томое.

Вона сказала саме те, про що подумав я.

— Загалом так.

— «Загалом», кажеш.

— Одразу за вхідною брамою ви бачили відгалуження дороги в інший бік, так?

— Угу, було таке, — підтвердила Томое.

— Там є портал, який з'єднує вхід із першим поверхом. Користуватися пристроями телепортації можна безкоштовно, але… є одна умова.

Продавець інформації наставив на нас указівний палець правої руки.

— Ви повинні хоча б раз дістатися до порталу відповідного поверху. Ось умова. Прибудете туди один раз, зареєструєте картку Гільдії авантюристів — і телепортаційний пристрій стане доступним.

Отже, все не настільки просто.

Але завдяки цьому ми зможемо заходити й виходити з глибоких поверхів, не привертаючи зайвих підозр. Корисна інформація.

Якщо подумати, вранці в Гільдії авантюристів я знайшов лише товстезну й дорогу карту та тоненький буклет, який більше пасував би якомусь провінційному містечку.

«Хочете подробиць — ідіть туди й дізнавайтеся на місці». Мені буквально так і сказали.

Плата за вхід, крамниці, продавці інформації, провідники для авантюристів — усі тут викручують комерцію на максимум.

— Отже, повернімося до справи. Я колишній дослідник лабіринту, звати мене Лубрахон Ґонзоу. Для мене буде честю провести вам коротку лекцію про основи лабіринту. Найбільше я люблю свого першого онука, який народився цього року, а найбільше ненавиджу кет-ші, — представився Ґонзоу.

Ґонзоу почав розмову майже як невимушену балачку… стривай, а ім'я в тебе вельми солідне, Ґонзоу.

Найбільше любиш онука? Ну, банально… Стривай, що?! Онука?!

— Онук, кажеш. Напевно, милий. Бережи його, Ґонзоу. Ми — Торгова компанія «Кудзуноха». Той, із ким ти весь цей час так фамільярно розмовляв, — її голова, пан Райдо. Наш Вака. Я — Міо, а он там — пані Томое; ми його найближчі помічниці. А це працівники: Берен, Хокуто й Ші, — представила нас Міо.

— Ого, дякую за таку ввічливість, — відповів Ґонзоу.

— Ти назвався, тож це лише формальність. Ми тут не для дружніх балачок, тому продовжуй, — додала Міо.

Тобто Міо водночас і представила нас, і попередила його.

А Томое поруч тихенько хихикала.

Берен і Хокуто розподілили між собою роботу з картою й саме її перевіряли, а Ші тримала на плечі металеву палицю, зовсім не відповідну її маленькому тілу… наче збиралася грати в бейсбол.

— Насамперед я маю згадати одну помилку, якої майже завжди припускаються ті, хто приходить сюди вперше. Цей перший поверх, який зазвичай називають Входом, величезний, і всі новачки дивуються його розмірам, але…

Так і є.

Я сам мимоволі стояв із приголомшеним обличчям.

Стеля тут справді височенна, та й ширина божевільна.

— Найменший поверх лабіринту Ясо-Кацуї… саме цей Вхід, — закінчив Ґонзоу.

…

Ти серйозно?

Сьогодні вже вдруге слова «двадцятий поверх» здалися мені неймовірно важкими.

У мене аж живіт скрутило.