Розділ 260 — Зустріч із невідомим

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Alt-поверх? На вході до третього поверху було вирізьблено Alt…!!! Невже це «Багряний коридор»?! Хто б міг подумати, що він справді існує.

— Ми підтвердили існування «Багряного коридору»… Мене вже нічим не здивуєш. Я подорослішала.

Після першої в житті зустрічі з маріко я зміг возз'єднатися з усіма на наступному поверсі.

Ми вирішили на цьому завершити дослідження на сьогодні й повернулися до готелю.

Третій поверх пройдено.

Ми розраховували, що зможемо спуститися ще нижче, але виявилося важче, ніж очікували.

Поки ми влаштували щось на кшталт розбору польотів, Іроха та її люди, які переховувалися тут, у якийсь момент теж долучилися.

Пан Шьоґецу здивувався, почувши назву «Багряний коридор», а Іроха фактично оголосила про капітуляцію.

— За словами Хокуто, маршрут до десятого поверху вже прокладено. Якщо від завтра й виникнуть проблеми, то майже напевно через ті Alt-поверхи. Місце, де не працює навіть думковий зв'язок… який же механізм там діє? — сказала Томое.

— Оце й проблема. Схоже, є певні умови. Щоб тебе закинуло на Alt-поверх, треба показати видатний результат на попередньому, тож якщо надто поспішати, нас усіх може порозкидати, — відповів я.

Не думаю, що швидкість — єдина умова.

У «Саду» умовою була кількість переможених дрейків. Або принаймні однією з умов.

Якщо не брати до уваги мене, то коли на Alt-поверх закине Берена, Хокуто чи Ші, це вже може бути небезпечно.

І що нижче ми спускатимемося, то більшою, ймовірно, ставатиме небезпека.

— Тоді як щодо того, щоб від завтра до лабіринту ходили лише Томое, Вака й я? Якщо нас буде троє, то кого б не закинуло на дивний поверх, великих проблем не виникне.

Міо запропонувала, мабуть, найбезпечніший із можливих варіантів.

Справді, так ніякої небезпеки не буде.

Якщо нас лише троє, то з більшістю речей ми якось упораємося.

Але… тоді не буде картографування Хокуто, оцінки Берена й спритності Ші.

У середовищі підземелля їхні здібності можуть бути навіть краще пристосовані, ніж у нас трьох. Особливо на нижчих поверхах, про які ми майже нічого не знаємо. Назвати це гарною ідеєю не виходить.

Так.

Слова Міо стали поштовхом, і звідусіль посипалися різні пропозиції.

Звісно, були й пропозиції взяти їх із собою. Було чудово видно, як сильно вони хочуть супроводжувати нас і від завтра.

Навіть якщо вони не підуть у лабіринт, можна, наприклад, збирати інформацію, пов'язану з Ірохою, тож без роботи вони не лишаться.

Але це не наша початкова мета, точніше, її пріоритет невисокий.

Найважливіше — докласти всіх сил, щоб переговори із загоном найманців завершилися успіхом…

Розбір, що тягнувся аж до вечері й раз у раз переходив у пусті балачки, схоже, ніяк не приводив нас до рішення.

— У мене є думка. Можна її висловити?

Голос пролунав у мене за спиною.

Біля самої шиї лежало лезо, а вільною рукою незнайомець віддав честь.

— ?!

Лише після цих слів Томое, Міо та всі інші помітили, що відбувається.

Власне, я теж.

Він справді з'явився так, ніби ще мить тому його тут не було.

Оце так сюрприз.

Я здивувався настільки, що навіть не встиг злякатися.

— Великий наставнику?!

І серед загального подиву одна людина звернулася до цього чоловіка словами «Великий наставник».

Незнайоме для мене звертання.

Чомусь воно нагадало мені назву якогось робота з гри.

Голос належав пану Шьоґецу.

— Угу, давненько не бачилися, Шьоґецу. Бачу, ти набув неабиякої поважності.

— Т-так. Пане Рокуя, ви й справді зовсім не змінилися.

— Бо мені вічно двадцять років.

Щойно він тримав лезо біля моєї шиї, а тепер балакав як ні в чому не бувало. Я не розумів його намірів, але цей знайомий пана Шьоґецу навіть представився й пожартував. Він прибрав лезо від моєї шиї, беззвучно відійшов до стіни й притулився до неї спиною.

Він убивця?

Одразу видно, що майстерність у нього неймовірна.

Не знаю, яку саме техніку він використав, але ніхто в цій кімнаті не зміг відчути його присутності.

Коли він перемістився, я нарешті зміг як слід роздивитися його.

Він невисокий, приблизно як я, що для цього світу доволі рідко; біле волосся середньої довжини, а в руках і ногах відчуваються водночас твердість і гнучкість.

На мій подив, його зовнішність ще далі відходить від звичних стандартів цього світу, ніж моя.

Лезами біля моєї шиї виявилася пара катарів.

Він навіть не ставав із ними в бойову стійку — просто тримав при собі.

— …Пане Шьоґецу, хто він?

— Він… пан Рокуя — наставник мого… наставника.

Наставник наставника?

А, тому й «великий», га.

Як із дідусем — батьком батька.

Пан Шьоґецу й сам уже старий чоловік, а називає цього юнака наставником свого наставника. І як тоді сприймати його слова про «вічні двадцять»?

Втім, на вигляд чоловікові на ім'я Рокуя справді приблизно двадцять.

Може, він якимось способом зупинив старіння?

— Я мандрівний убивця. Звати Рокуя. Приємно познайомитися.

— Я Райдо, представник Торгової компанії «Кудзуноха». Навзаєм.

— Перепрошую за небезпечну витівку. Я хотів побачити людину, яка змогла пройти «Багряний коридор», і, сам того не бажаючи, утнув таку дурницю. Хоч я підібрався настільки близько, ти навіть не здригнувся. Давненько такого не траплялося. Ти справді… вражаєш.

— Рокуя… Асасин Рокуя. Ви справжній? Ви досі живі? Це якийсь жарт?

— Я думав, що пан Шьоґецу вміє непогано жартувати, але… серйозно, такий жарт зовсім не смішний.

Двоє охоронців Ірохи стояли приголомшені.

До речі, Томое й Міо миттєво зайняли бойові стійки, тож я жестом наказав їм заспокоїтися.

Якщо він сам заговорив із нами, значить, прийшов не для того, щоб убити.

Хоча невідомою змінною він усе одно лишається.

— Пан Рокуя, так?

— Ага. Решта тут — твої підлеглі й… люди, які служать принцесі Іросі, так?

— Саме так. Тоді я можу вважати, що ви не ворог?

Я почув слово «вбивця».

А останнім часом на мене такі нападають постійно.

Навіть я не стану автоматично вважати, що він до цього не причетний.

— Хм-м. Наразі відповідь на це запитання буде така… не ворог.

Після короткої паузи пан Рокуя подивився на мене й відповів саме так.

— …Тоді навіщо ви прийшли?

— Мене трохи зацікавила ваша мета. Я чув, що твоя ціль, Райдо, — двадцятий поверх, точніше, загін найманців. Це правда?

— …Так, це правда. Але на моє запитання це не відповідає.

— Звісно, я знаю. Відповім по черзі. Щодо мене самого… буде набагато зручніше, якщо потім розпитаєш Шьоґецу. Так інформація буде надійнішою, ніж якби я розповідав про себе сам.

…

Надійнішою, ніж якщо він говоритиме сам?

Що це взагалі означає?

— Тоді що скажеш на запитання Ваки? Говори, поки ми ще смирні.

— Так і зроблю, дракон-самурай. Причин, чому я прийшов до Райдо, кілька. Перша — як уже казав, мені було цікаво побачити того, хто пройшов Alt-поверх третього рівня. Друга — підтвердити його мету. І остання — передати йому повідомлення.

— Повідомлення?

За голосом Томое я чудово чув, наскільки сильно пан Рокуя її роздратував.

Те саме стосувалося Міо й усіх присутніх із Асори.

А от люди Ірохи, схоже, відчували до пана Рокуї щось на кшталт благоговіння.

Мабуть, саме тому вони взагалі не втручалися в розмову, якщо пан Рокуя не звертався до них безпосередньо.

— Зараз я та мої товариші перебуваємо разом із загоном найманців, до якого ти прямуєш. До речі, нинішня очільниця того загону — моя учениця. Звати її Віві — не Бібі, гаразд? Вона через це страшенно злиться, тож обережніше. І ще: вона, можна сказати, безпосередня наставниця он того Шьоґецу.

?!

Очільниця загону найманців — наставниця пана Шьоґецу?!

Хіба це не означає, що вона вже досить стара?!

І досі на службі?

Ну, схоже, вона дуже чутлива до того, коли її називають Бібі замість Віві — хоча для мене звучить майже однаково, — тож при зустрічі треба буде врахувати.

Мене звати Макото, але якщо трохи погратися зі звуками, вийде щось на кшталт «маґот» — англійською «личинка», — і мені б таке теж не сподобалося.

— Так, пані Віві — моя наставниця. Мабуть, вона володіє найвидатнішими навичками вистежування й раптових атак. Справжня професіоналка нальотів.

…

Яке ж неприємне пояснення.

Ага, мені вже не подобається.

Як ціль для переговорів вона не викликає в мене гарного передчуття.

І це я можу сказати ще до особистої зустрічі.

Я подивився на пана Шьоґецу й побачив, що він говорить про свою наставницю з гордістю. Жодного сумніву. Нічого негативного він у цьому не бачив.

Доведеться визнати, що в них чудові стосунки вчителя й учня.

— Зрозуміло. Тоді те повідомлення для мене…

Невже від пані Віві?

— Ні, не від неї. Від іншої людини, яка перебуває на тому самому поверсі. Мій товариш попросив передати, а я якраз збирався виходити назовні, тож погодився. Ну й вирішив узяти це на себе. Завдяки цьому я й зустрів такий… видатний талант, як ти.

— Інша людина…

— Я не знаю подробиць його справи чи планів, але він сказав так: «Якщо прийти просто зараз, це буде найгірший момент для обох сторін. Якщо хочете вести переговори з „Трояндовим садом“, я хотів би, щоб ви трохи зачекали».

Найгірший момент, га.

Я не знаю, що зараз відбувається на двадцятому поверсі, але на зловмисне повідомлення це не схоже.

Стривайте.

Усе залежить від того, скільки саме чекати.

Якщо недовго, то я, мабуть, можу.

— А це «зачекати» — скільки конкретно?

— Подробиць мені не сказали. Якщо тебе влаштує моя суб'єктивна оцінка, можу сказати.

— Кажіть.

— Гаразд. Як на мене, він мав на увазі кілька років.

Ні.

Стільки чекати я не можу.

І це навіть не слова пані Віві із самого загону найманців, а когось іншого.

Тобто попередження третьої сторони.

Вони ж не знають наших обставин.

Отже, простір для спроби домовитися напряму ще є.

— …У тебе на обличчі написано, що це надто довго.

— Саме так. Ми хочемо якнайшвидше заручитися силою «Трояндового саду для пікніків».

— Не розумію. Може, це й прозвучить грубо, але я взагалі не думаю, що вам потрібна їхня сила. Якщо йдеться про бій на двадцятому поверсі, так, там вони, можливо, достатньо сильні, щоб бути вам рівними, але… в усьому іншому я не бачу, щоб ви їм поступалися. Ви сильніші.

— Їхня сила потрібна не нам. Вона потрібна Ціґе — їм потрібен загін, який славиться як номер один в оборонних боях.

Я вирішив пояснити наші обставини.

Не знаю чому, але відчував, що цьому Рокуї можна про це розповісти.

— Ціґе. Місто людей, які кидають виклик краю світу, так? Хоча тепер, мабуть, це вже не зовсім так.

— Ні, ви маєте рацію. Зараз Ціґе домагається незалежності від Айону й воює проти двох сил. Звісно, війна — це не лише битви: є переговори, суперечки й інше. Але зміцнення оборони стало терміновим завданням, і саме цього Ціґе зараз найбільше бракує.

— …Ти хочеш сказати, що те, чого вам бракує, може дати «Трояндовий сад»?

Пан Рокуя все ще дивився скептично.

Торгова компанія «Кудзуноха» і «Трояндовий сад для пікніків».

Схоже, знаючи бойові можливості обох сторін хоча б приблизно, він вважає нас дуже серйозною силою.

— Ми хочемо бути для Ціґе лише тимчасовою допомогою.

— Загін найманців, якого наймають за гроші, — це буквально втілення тимчасової допомоги, хіба ні?

— Але вони точно стануть прикладом для багатьох бійців Ціґе, і, думаю, зможуть багато чого їх навчити.

— …Оце ти маєш на увазі під «тимчасовою» допомогою?

— …Так. Мене… Торгову компанію «Кудзуноха» багато хто називає аномалією й чудовиськами.

— Хе-хе!! Аномалія й чудовиська, га! Оце невезіння. Виходить, люди часто покладаються на вас лише тоді, коли їм це вигідно.

Спокійне обличчя пана Рокуї миттєво розпливлося в широкій усмішці.

Хоч і ненадовго, він навіть розсміявся.

— Я не проти, коли на нас покладаються. Поки ми там, звісно. Ціґе теж багато для нас зробило.

— …Хо-о. Якщо для тебе це не тягар і не морока, тоді чому ви самі не можете просто допомагати їм і далі?

— Нас багато хто вважає чудовиськами. Саме тому ніхто не захоче вчитися в таких, як ми. Саме слово «чудовисько» довільно відокремлює людину від себе й ставить її в інший вид. Дуже зручна звичка.

— …

— Так не піде. Я хочу, щоб Ціґе могло захищати себе й після здобуття незалежності. Для цього потрібне зерно, з якого все виросте. Якщо це будуть люди, які виживали, до кінця захищали своїх і діяли як організація, вони можуть стати таким зерном. І навіть якщо настане день, коли нам доведеться покинути Ціґе, я зможу бути спокійний.

— …Справді… цікаво. Хм-м. Тепер, коли я почув це, справа виглядає інакше. Я вже говорив про цю «найгіршу ситуацію», але якщо Віві та інші перейдуть до Ціґе, це буде чудово.

Вислухавши мене, пан Рокуя змінився в обличчі й почав ходити туди-сюди, бурмочучи свої думки.

Та навіть у русі в ньому не було жодної шпарини.

Ця людина завжди готова до бою.

— Якби ви йшли туди просто на екскурсію, я б змусив вас повернутися. Але, схоже, все зовсім інакше. Ви отримали офіційний дозвіл на вхід від імператриці, а ваша сила… ваш спосіб мислення… ага, чудово!

— Е? Чудово?

Зовсім не те слово, якого я очікував.

— Пізніше я хочу, щоб ти показав мені, наскільки ти аномальний і наскільки всі ви чудовиська. Якщо зможеш — я стану вашим посередником. Самому це говорити трохи дивно, але я можу бути дуже надійним союзником. Віві — дива… клопітна дівчина, але я, її наставник, буду на вашому боці. Вже це саме по собі дає перевагу. Розумієш?

Хоча ще не факт, що вона з тих, хто шанує наставника. Навіть у конфуціанстві з цим усе було не так однозначно.

Я подивився на пана Шьоґецу.

Він знає її особисто, тож може бути непоганим мірилом.

На мій погляд він відповів серйозним кивком.

Гаразд, приймаємо.

— Вдячний за пропозицію. Тоді мені битися з вами просто зараз? Чи ви маєте на увазі якесь випробування?

— Ха-ха-ха. Я ж убивця. Якщо піду в лоб проти стількох сильних супротивників, очевидно, мене здолають ще посеред бою. Тож друге. Хочу, щоб до завтра ви дісталися десятого поверху. Зможете, правда? Ви ж достатньо сильні, щоб вас називали чудовиськами.

— Навіть з Alt-поверхами?

— …Ха-ха, точно. Вони ж є. Гаразд, я їх вимкну. Не хвилюйся.

— Вимкнете?!

— Таке тимчасово зробити не проблема. Бо повідомлення для тебе попросив передати проєктувальник Великого лабіринту Ясо-Кацуї. Його присутність там означає, що спрацював останній запобіжник. Інакше кажучи, Великий лабіринт переживає кризу. Хоч, правду кажучи, я не ставлюся до цього аж так негативно. Цей затятий відлюдник, якщо поговорити з ним особисто, виявляється доволі приємним співрозмовником. Серйозно.

— Зрозуміло… е?

Проєктувальник Великого лабіринту?!

Я взагалі-то не дуже хочу з ним зустрічатися?!

Не думаю, що зможу нормально поговорити з людиною, яка все життя просиділа глибоко під землею відлюдником… мабуть.

Стривайте, пана Рокуї вже немає.

К-коли?!

Я знову взагалі нічого не помітив.

І він так буденно кинув небезпечну фразу на кшталт «криза Великого лабіринту».

У мене від цього лише погане передчуття.

— …Страшний тип. За потреби він може заглушити наш думковий зв'язок, непомітно проникнути в будь-яку кімнату й так само зникнути. Схоже, простим оглядом пам'яток ця подорож не закінчиться. Ну що ж, Вако, цього разу він нас переграв.

Томое, яка насправді зовсім не виглядала наляканою, лише перші слова вимовила важко.

А друга половина взагалі звучала так, ніби вона страшенно розважалася.

— Шьоґецу, детально розкажи про цю людину. Негайно, нічого не приховуючи й коротко. Починай.

Міо була явно не в настрої.

Схоже, пан Рокуя їй зовсім не сподобався.

Це дрібниця, але вимога розповісти все без приховування й водночас коротко здається мені доволі складною.

До того ж без жодних запитань.

— А, так. Звісно, я розповім усе, що знаю. Пан Рокуя, схоже, сам не заперечував проти цього.

— Я сказала коротко!!

Суворо.

Схоже, жодних зайвих слів вона не потерпить.

Та в розповіді пана Шьоґецу, яку він почав під тиском Міо, виявилося дещо… Шьоґецююче… тобто шокуюче.

— Пан Рокуя — один із тих, кого називають «Авантюристами Витоків». Кажуть, у далекому минулому легенди про них існували в кожній країні, але нині більшість цих історій збереглася майже виключно у великій державі Лорел. Отже, я розповім і легенди, і те, що знаю з власного досвіду. Усе, що мені відомо.