Розділ 26 — Таке трапилося

Перекладач і редактор: Näki + Claude

POV Тоа

Невже все це справді сталося?

Того дня моє життя, без перебільшення, круто змінилося.

Ми зібрали загін із п'яти осіб. Не те щоб ми взяли якесь замовлення — просто вирушили досліджувати Пустище.

Ліси, ущелини, печери…

Ніхто ще не зміг пройти ці місця.

Середні райони вже досліджено, але найглибших торкнулися лише краєм, і там чимало місць, куди ще ніхто не ступав.

Нещодавно з'ясувалося: якщо йти від семи до десяти днів, можна дістатися вулканічного поясу, де, ймовірно, живуть елдви.

Ось тільки на загін, який знайшов те місце, невдовзі напав Чорний Павук Лиха, і йому довелося тікати, тож подробиць ніхто не знає.

Якщо чутки правдиві, це визначна знахідка: можливо, там можна буде здобути зброю й обладунки найвищого ґатунку.

Купці — купцями, а для авантюристів на кшталт нас немає нічого приємнішого, ніж здобути видатну зброю та обладунки.

Ну, якби ми й могли туди потрапити, то хіба що приєднавшись до великої експедиції на сотню людей. Та шансів на це жодних.

У нашому загоні середній рівень — лише сто двадцятий, тож від бази ми можемо відходити зовсім недалеко.

Там ми добуваємо різні матеріали, б'ємося з мамоно, з якими нам під силу зійтися, а потім продаємо те, що можна продати. Отак і перебиваємося з дня на день.

Насправді загін сто двадцятого рівня зазвичай був би серед найсильніших у чотирьох великих державах. Ми могли б упоратися з більшістю підземель і завдань на винищення.

І справді, наш загін — один із тих, чиє ім'я знають в імперії.

Але тут ми — зелені новачки. Зовсім недосвідчені за місцевими мірками.

Ми прибули на «останню базу», сповнені гордості й упевненості у власних силах.

На першій розвідці після прибуття загинули двоє.

На третій — ще один.

Ми намагалися триматися й поповнювали загін новими людьми, але днями ще один із нас нарешті вирішив повернутися й пішов.

Із тієї п'ятірки, що прийшла сюди разом, залишилася тільки я. Усіх інших не стало.

А в попередній вилазці… ми провалили замовлення на винищення чорного двоголового пса — Різа. Одним махом я втратила чотирьох товаришів і повернулася з порожніми руками. Добре хоч сама вижила.

Я позичила гроші, сподіваючись повернути борг за рахунок заробітку. Це й стало фатальною помилкою.

Звісно, виплатити борг лихвареві я не змогла. Довелося відпрацьовувати його.

Коли таке стається, дороги назад немає. Це означало кінець моєї кар'єри авантюристки.

Що б вони зі мною не робили, я не могла піти проти людей, чиї охоронці були на рівнях, надто далеких від мого.

Моя подорож скінчилася.

Оскільки я жінка, відпрацьовувати борг мене змушували інакше, ніж чоловіків, але й ця робота була пов'язана з препаратами. Довго моє тіло цього не витримало б.

Зрештою мені вкололи засіб, що розслаблював тіло, і ще один, який затьмарював свідомість. Позбавлену можливості чинити опір, мене привели до кімнати чекати черги на досліди над людьми.

Усю цю подорож я затіяла лише заради одного. Щойно здобуду бажане — збиралася завершити мандри. Але саме тут… я втратила все.

Моя молодша сестра, певно, теж пропала. Вона була моєю єдиною ріднею, і вона ще мала, тож я витратила власні гроші й якось домоглася, щоб її перевезли на цю базу.

Дитині в такому місці не вижити. Тим паче моя сестра навіть не авантюристка.

Як же прикро, але я нічого не могла вдіяти.

Як і очікувалося, для мене це було неможливо.

Колись, за часів, коли мій рід ще опікувався обрядами у храмах духів, найсильніший із моїх предків приєднався до загону, що зважився вбити дракона.

За переказами, то була верховна істота на прізвисько «непереможна». Кажуть, вона спить у найглибших землях краю світу.

Усі вірили в успіх, але це був провал.

Не повернувся жоден. Повне винищення.

З того, що я чула, середній рівень тодішніх загонів становив 600. І шанси на перемогу в тому бою були.

Бо учасників, кажуть, було понад сотню.

Але не повернувся ніхто.

А після того через вчинок однієї-єдиної людини наш рід утратив кинджал, який шанували як священний скарб. Рід обмовили й вигнали з храму.

Переселившись до міста, наші предки розчинилися серед простолюду. Відтоді рід раз у раз міняв місце проживання — і так тривало аж до мого покоління.

Саме тому…

Для мене…

Чіткою метою стало прийти сюди, на край світу, і здобути той кинджал, про який мені розповідали все життя.

Я стала авантюристкою, тренувала навички й чекала свого шансу. І от нарешті змогла дістатися краю світу… і все ж…

Я не дізналася нічого ні про дракона, ні про загублений кинджал.

Препарати затуманювали навіть ці думки. Я вже майже ні на що не реагувала — і саме тоді сталося диво.

— Схоже, це ця дівчина.

— Так, добре. Схоже, вона ще жива.

Я чула чужі голоси, проте навіть поворухнутися не могла, не кажучи вже про відповідь.

— Здається, з нею щось зробили.

— Схоже, її накачали препаратами.

— Гм. Якщо так, то навіть якщо ми її заберемо, вона помре.

— Зачекай… Це не той тип препарату. Схоже, він просто позбавляє дівчину здатності чинити опір.

— Ого, ти тямиш у медицині? Не знала. І як — зможеш щось зробити?

— Фу-фу-фу, звісно. Із такою дрібницею…

Переді мною простягнули руку. За мить відчуття повернулися до тіла. А потім у голові ніби все розклалося по місцях.

— Ого… це й справді вражає.

— І ще… трохи зверху.

Чорноволоса дівчина поглинула темрявою замкнені, укріплені особливими матеріалами двері — й знищила їх.

— Ва?!

Неймовірно. Щоб закляття без арії мало таку силу…

— Ти — Тоа?

Блакитноволоса дівчина стояла, схрестивши руки, й дивилася на мене згори вниз.

Що це? Що відбувається? Мене… врятують?

— Т-так. Я Тоа, але…

— Як твоє тіло? Нічого не болить?

Вона турбується про мене? Тобто вона не ворог, так?

Тоді, можливо…

— Почуваюся трохи ватною, але рухаюся.

— От і чудово. Ну що ж, Міо.

— Так. Відходимо негайно, Томое.

— Угу. А, ні, стривай. Мало не схибили, мало не схибили. Ще трохи — і Вака нас перехитрив би.

Дівчина на ім'я Томое завмерла, саме коли вже збиралася переступити поріг.

— Вака перехитрив би? Що ти маєш на увазі? — здивувалася Міо.

— Послухай, Міо. Вака наказав нам урятувати цю дівчину, так? — запитала Томое.

— Так. І, як бачиш, вона ціла й неушкоджена, — відповіла Міо.

— Наївна! Яка ж ти наївна! — обурилася Томое.

— Е?! Що я не так зрозуміла? — розгубилася Міо.

Для них це мало б бути саме серце ворожої території, а вони говорять, навіть не знижуючи голосу.

Я мала б їх зупинити, але ситуація була надто поза межами мого розуміння, і я не змогла мислити спокійно.

— А коли Вака побачить, що ми врятували тільки цю дівчину, неодмінно спитає: «Томое, Міо, а як же решта?» — пояснила Томое.

— …А! — вигукнула Міо.

— Ось тепер зрозуміла. Тобто якщо повернемося лише з нею… — вела далі Томое.

— Вака розсердиться?!

Дівчина на ім'я Міо скрикнула, гірко скривившись.

— Саме так.

Томое кивнула з самовдоволеним виглядом.

— Отже, нам треба… — почала Томое.

— Морока, звісно, але правильна відповідь — урятувати всіх і забрати із собою, так? — озвалася Міо.

— Еге ж. Усіх, крім цієї дівчини, можна залишити де заманеться. У нашу кімнату вони все одно не вмістяться, — пояснила Томое.

— Зрозуміла. Візьму це на замітку, — погодилася Міо.

Вони обидві кивнули, мовляв, зрозуміло. Але чи час зараз для такої безтурботності?

— На жаль, далі вам не пройти, непрохані гості.

Я з тихим «А-а…» схопилася за голову. Цього й слід було чекати.

Вони не лише знищили замкнені двері — вони ще й говорили надто голосно. Їх не могли не помітити.

До того ж гірше й не придумаєш.

Цей голос — того самого чоловіка. Найвищий рівень на цій базі — Ейс.

Замість ходити в експедиції він вирішив стати охоронцем у багатіїв і заробляти легкі гроші.

Але за силою він без сумніву номер один у цьому місці. Різниця з другим місцем — занадто велика.

Це був мій довгоочікуваний шанс, але тепер…

— Отже, нас викрили, — спокійно зауважила Томое.

— Ой-ой, до нас завітали, — озвалася Міо.

Але ці двоє не здригнулися анітрохи.

Ворог — 444-го рівня. Його можна зарахувати навіть до найвидатніших авантюристів світу.

— Гм? Ці двоє… Гей! — вигукнув Ейс.

— Слухаю! — озвався один із його людей.

— Хіба це не ті самі дивні панянки, про яких ти розповідав?

Ейс, сказавши це, звернувся до одного зі своїх товаришів.

— Так, саме вони, пане Ейсе, — підтвердив його товариш.

— Хм. Отже, це ті «чудовиська» з чотиризначними рівнями? І справді дивна зустріч, — усміхнувся Ейс.

Чотиризначні… Що?

— О, то ви вже про нас чули. Швидко ж розходяться чутки, — мовила Томое.

— Як і казав Вака, ми правильно зробили, що діяли якнайшвидше, — додала Міо.

Ейс оцінювально роздивлявся обох із мерзенною посмішкою.

Я не встигала за розмовою. Здавалося, ще трохи — і я запанікую, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Хо-хо?

— Що таке? — спитала Міо.

— Не прикидайтеся дурниками! «Спосіб підміни рівня й помилкового розпізнавання», так? Але ж ви геть переборщили! Тисяча триста двадцять і тисяча п'ятсот, кажете? Хі-ха-ха-ха-ха-ха! — зареготав Ейс.

Підміна рівня? Помилкове розпізнавання?! Про що він?

— Я теж випадково дізнався, що рідини тіла можуть давати такий ефект. І гадалося мені, що лише я знаю цей секрет, — похвалився Ейс.

— Я теж почув це від пана Ейса й одразу второпав: «Так ось воно що». Чотиризначний рівень — явне шахрайство, — підтакнув його поплічник.

Томое й Міо… я чітко почула, як вони зітхнули.

— Мені байдуже, що ви, покидьки, собі думаєте, але…

Саме в мить, коли Томое з втомленим обличчям відкрила рот…

— Ой, невже ви й самі не знали? Тоді я випадково прохопився. Виходить, у вас є ще й спільник? — глузував Ейс.

«Клац».

Від глузливих слів Ейса атмосфера довкола цих двох ледь помітно змінилася.

— Та ви справжні шахраї! І байка про спадкоємця якоїсь торгової компанії теж смердить брехнею! — не вгавав Ейс.

Ейс і його люди розгулялися. Вони веселилися так, ніби були напідпитку.

Ще б пак — у них абсолютна чисельна перевага.

Але що це? Мене вже якийсь час не полишають дрижаки. І річ не в тім, що довкола вороги. То що ж це таке?

— Рожевий перстень на чоловікові, розмови через письмо, та ще й маска! Що це, якийсь маскарад? — продовжував він.

А-а… це ж…

Злість. Не знаю чому, але роздратування…

Переросло в злість.

— Б'юся об заклад, під маскою ховається ґоблін, який уміє думати! Ясно як день, що це нег'юманськи бридкий потворчик! Х'я-ха-ха-ха-ха!!

«БА-БАХ!!!»

Раптом почувся звук сильного удару.

Перед обличчям Ейса завмер кулак, а біля його тіла здійнялася темрява.

Але обидва зупинилися буквально перед ним. Це ж…

— …Глиняна Егіда.

Голос, який звучав відсторонено… я трохи згодом зрозуміла, що це сказала я.

Це те, що називають «Глиняною Егідою». Виріб із різних матеріалів, який можна придбати лише на цій базі.

Його виготовляють із багатьох рідкісних матеріалів, і це спорядження створює бар'єр і проти магії, і проти фізичних атак. Кількість використань обмежена, зате захист, кажуть, напрочуд міцний.

Отже, той звук — це бар'єр зупинив удари цих двох. Від таких ударів порив вітру докотився аж до мене — ось що вони щойно зробили.

— О-о, а ви таки маєте трохи сили. Похвально, що підготувалися. Але, на жаль для вас… — промовила Міо.

— Гей, Міо, зніми дію препаратів з решти полонених. А з цими розбереться «ваші», — звеліла Томое.

— Може, годі жартувати? Так паплюжити Ваку! Я особисто подбаю, щоб від цих типів не лишилося й волосинки. І до речі, Томое, хіба ти не казала, що своє «ваші» прибережеш на інший раз? — обурилася Міо.

Вони навіть не переймалися тим, що Ейс відбив їхній удар. Це скидалося радше на суперечку, хто забере здобич собі.

— Ви мене взагалі слухаєте?.. — пробурмотів Ейс.

— Ти ж уже й сама помітила. Знімеш дію препаратів — тоді й приєднаєшся. Буде добра розминка. А цьому я в будь-якому разі вріжу, — відповіла Томое.

— Гм! Тільки спробуй нікого мені не залишити. Особливо його обличчя — я ще хочу як слід надавати йому ляпасів, — попередила Міо.

— Домовилися. Цього разу спробую стриматися, — сказала Томое.

Ігноруючи Ейса, вони завершили розмову.

І тоді…

Міо так само очистила ще кількох таких, як я. І все це — без арії, ніби так і треба.

Рівень 1320? 1500?

Е?

Е-е?

Томое знову глянула на Ейса.

— Ну що ж. Цього разу вдарю не самими кісточками пальців, а цілим кулаком. Заради Міо не помри від одного удару, гаразд? — промовила Томое.

Вона відвела витягнуту руку назад і…

«Хрясь!»

Другий удар за мить зруйнував бар'єрний механізм «Глиняної Егіди» й поцілив Ейсу просто в обличчя.

Прибитий до стіни, Ейс не зміг видати ані звуку. Найсильніший на базі…

— Ну ж бо! Підходьте по одному, не соромтеся! — гукнула Томое.

Вона, навіть не торкаючись меча на поясі, танцювала між численними лезами найманців.

Від удару її кулака мечі розсипалися — абсурдне видовище! — а юна дівчина кулаками втихомирювала дужих чоловіків.

Аж любо дивитися.

— Зачекай! Я теж хочу! — вигукнула Міо.

Міо, яка вже впоралася з очищенням, кинулася в бій. Так я подумала, але натомість вона схопила за комір прибитого до стіни Ейса і…

«Ляп-ляп-ляп-ляп-ляп!..»

Вона обрушила на нього шквал ляпасів — права рука аж розпливалася в повітрі. Не минуло й миті, як обличчя Ейса стало ідеально круглим.

— Фу-ух, — видихнула Міо.

Після цього вона нарешті приєдналася до бійки.

— О, Міо, й ти вже тут! Тоді слухай уважно: стримуйся щосили й залишай їх ледве живими! — повчала Томое.

— Із такою кількістю я швидко навчуся. Легко! Та й той чолов'яга, здається, досі живий, — відповіла Міо.

— Тоді звільнімо трохи місця, — запропонувала Томое.

— Авжеж. Тут затісно, щоб як слід розгулятися, — погодилася Міо.

Томое вихопила з піхов щось схоже на меч. А Міо беззвучно покликала темряву своїми тонкими білими руками.

Меч блиснув — і стіна обвалилася, темрява потяглася — і підлога провалилася.

Будівля, яка мала бути міцною, за мить перетворилася на широкий майданчик.

Це… сон?

Вони сказали «добре» й прибрали меч і темряву, а щоб було зручніше рухатися, підібрали одяг.

Дві дівчини били, копали, кидали й переслідували людей майже двохсотого рівня, наче розганяли дрібних павучків.

Я… почала вірити, що вони й справді мають 1320 і 1500.

Настільки приголомшливою була ця сцена.

Тому я просто дивилася.

І не лише я. У всіх полонених наче серце вкрали — вони цілком віддалися цьому потрясінню.

Усе майже скінчилося. Лише за кілька хвилин.

Залишалася «лише» кімната, де були ми.

Величезний маєток на околиці міста вже перетворився на купу уламків.

— Фу~ дафі фам нефойфи!!

Раптом я відчула холод на шиї.

До моєї шиї притиснулося гостре лезо, а за спиною пролунав хрипкий вигук.

Я зовсім не чекала нападу. То був Ейс. Його розпухле обличчя й жалюгідний голос могли б викликати співчуття в будь-кого.

Бо він, найімовірніше, намагався сказати: «Далі вам не пройти».

Томое й Міо, здається, навіть не помітили й продовжували добивати останніх. Неймовірно.

— Даф… ф…! — прохрипів Ейс.

У мить, коли він спробував сказати це ще раз…

Ці двоє вже були… обабіч мене. Ліворуч — Томое, праворуч — Міо. Усе сталося за якусь мить.

Глянула знову — там, де вони щойно стояли, їх уже не було.

— Замовкни-и-и!

Отримавши одночасно ногою від Томое й кулаком від Міо…

Ейс полетів кудись у далечінь.

Уперше в житті я побачила, як людина від удару стає зіркою.

— Гм. Досить. Схоже, ми трохи перестаралися, — підсумувала Томое.

— Ні-ні, за неповагу до нашого Ваки належить смерть, — заперечила Міо.

— Еге ж, а напівживими зрештою я залишила більше, ніж ти, правда ж? Уфуфуфуфу~♪

Томое засміялася.

Еге? Бій же вже скінчився, чи не так? То звідки взялася ця небезпечна напруга?

— Ти що, спросоння? Міо, звісно, старалася, але в мене на трьох більше, ніж у тебе, — заявила Томое.

— Ой-ой, то в тебе з рахунком негаразд? Це в мене на двох більше, — з усмішкою відказала Міо.

— Ого! Не думала, що навіть один плюс один для тебе надто складно. Послухай: більше було саме в мене!

— Ні, у мене!

Вони почали сваритися, стоячи обабіч мене. Страшно. Адже навіть одним мізинцем кожна з них, безперечно, сильніша за мене.

— П-перепрошую… Може, з'ясуєте це пізніше?

Не розгубившись, я втрутилася. Не хотілося втратити щойно врятоване життя через їхню суперечку.

— Ні за що! — відрубала Томое.

— І не мрій! — підтримала Міо.

— Й-йой?!

Томое миттю повернула до мене серйозне обличчя. Що таке? Що вони тепер зі мною зроблять?

— Дівчино, тебе ж звуть Тоа, так? Дивись, я можу й ось так. Ти ж згодна, що найбільше ворогів здолала я?

Із цими словами вона вихопила меч і раз ним махнула.

Високий мур, що оточував маєток, із гуркотом почав валитися. Е-е, це вона щойно?..

Перелякана, я швидко закивала.

Здається, це була цілком природна реакція.

— Га?! Гей, Тоа! А якщо я захочу, то можу ось так… Хоп! Бачиш? То хто ж зробив більше?

Кілька міських будівель, що виднілися за вузькою дорогою, вмить поглинула темрява, і вони зникли. З такої відстані, та ще й без жодного слова?!

Знову скута страхом, я відчайдушно закивала.

Здається, це була цілком природна реакція.

— Що?! То ти вирішила будь-що перетворити це на змагання? — примружилася Томое.

— Я лише поцікавилася думкою неупередженої людини, — незворушно відповіла Міо.

— Ха-ха-ха…

— Уфуфуфу…

«Трісь-трісь-трісь!»

Здавалося, між їхніми поглядами проскакують синюваті іскри.

Мене охопило жахливе передчуття. Охопити-то охопило, але зупиняти їх у мене не було жодного бажання.

— Гей, Тоа! Це ж я, правда?!

— Ні, Тоа! Скажи, що це я!

І ці дві незбагненні істоти взялися за базу, яка простояла тут стільки років…

А я, плачучи, могла лише безпорадно сміятися й дивитися, як вони її руйнують.

І все це — без жодного опору. Без жодного слова.

Кожен, хто намагався втрутитися, летів зіркою в небеса, а майже всі будівлі перетворювалися на купи каміння.

Де раніше стояло поселення, залишилися самі вирви й уламки.

Лише один-єдиний заїзд — той, що вважався найрозкішнішим у місті, — чомусь вцілів.

Зрештою обидві обмінялися дивними посмішками й міцно потисли одна одній руки.

Буря минула.

Проковтнувши все на своєму шляху.

Якимось дивом урятовані, ми з молодшою сестрою опинилися біля входу до того заїзду.

І я постала перед чоловіком, якому служили ці двоє і якого вони звали «Вака».

POV Макото

— Не може бути, не може бути, не може бути!!

Вислухавши все до кінця, я кинувся до вікна й визирнув назовні.

Нічого немає! Справді нічогісінько!

Усе перетворилося на руїни, наче після битви!!

Я вискочив із кімнати.

У коридорі сиділо кілька людей, але я навіть не глянув на них і влетів до кімнати навпроти.

Вікно, краєвид — і тут те саме!

«Туп-туп-туп-туп!»

Я помчав назад.

Подивився на тих двох!

Вони відводять очі!

Мені страшенно хотілося закричати. Та чомусь невелика частина свідомості залишалася спокійною, і я втримався.

Озирнувся навколо.

Рінон! Ага, ось чому в неї був такий вираз обличчя!

Так чи інакше, я глянув на неї.

[Радий, що з тобою все гаразд.]

Прочитавши ці слова, Рінон кинулася мені на шию й гірко розридалася.

Воно й не дивно, правда?

Хоч їм і пощастило бути в заїзді, та все одно довелося дивитися, як у них на очах зникає місто. Ці двоє й сестра забрали її, і дівчинка повернулася сюди.

За якийсь час вона заснула. Мабуть, нарешті відпустило напруження.

Хоч я й був спокійний, мене переповнювала лють. Якщо Рінон покинуло напруження, то мене — самовладання.

Отож…

Я дістав із речей стрілу, яку гноми виготовили спеціально для мене.

Взяв цілком пристойний лук — подарунок орків — і відчинив вікно.

До оперення стріли прив'язав дві мотузки.

А вільні кінці прикріпив до одягу Томое й Міо.

Тиша. Цілковита тиша.

А тоді я натягнув тятиву…

— З-зачекайте, Вако?.. — озвалася Томое.

— П-перепрошую, а це не небезпе… — почала Міо.

Ці двоє намагалися щось сказати, але було вже пізно.

— ЛЕТІТЬ І ДУМАЙТЕ НАД СВОЇМИ ВЧИНКАМИ!!!

— Фуооооо?!!!

— Вак'яяяяя?!!!

Із дзвінким «дзень!» обидві полетіли геть.

Чутки, які я з таким трудом поширював, — вони все зіпсували!

Що мені тепер робити?!

Здається, услід долинуло щось на кшталт «Це ж моє кімоно!», але я вирішив не звертати уваги.

Ні, так не годиться. Зовсім не годиться! Та я ж колись перетворюся на терориста! Ні, я вже ним став! Якщо про це дізнаються, приховати скоєне буде неможливо! Що ж робити?! А-а-а! Я вже й рідною японською нормально думати не можу!

Щодо Томое… поки що нехай робить, що заманеться. Схоже, вона все одно попросить мене допомогти їй скоротити розрив у рівнях із Міо. Вона ж любить усілякі воїнські тренування. Треба буде дати їй якесь доручення. Так і зроблю.

З Міо простіше: порівняно з Томое вона ще відносно слухняна. Немає нічого, з чим вона не впоралася б, і вона усвідомлює, коли заходить надто далеко, тож керувати нею легше. Найшвидше буде зробити її моєю охоронницею. Так чи інакше, треба якнайшвидше дістатися міста Ціґе.

Проміжні бази я постараюся проскочити, не затримуючись. Без Томое клопоту, мабуть, буде менше… мабуть.

Так, саме так і вчиню. Швидше б уже дістатися безпечного місця!

Я зберу всіх, хто більш-менш уцілів.

І лише тоді, коли мені нарешті вдалося трохи опанувати себе, я зміг написати:

[Я проведу вас усіх до наступного міста.]

Саме це я їм і повідомив.

…От же ж наробили ми справ!!!