Розділ 261 — Народжене питання, народжена ненависть

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Ще до того, як Лорел став союзом, на цих землях існувала гільдія під назвою «Яблуко», що мала неперевершену силу.

Правда це чи ні, але кажуть, що саме «Яблуко», до якого входила невелика група добірних людей, стало зразком для Гільдії авантюристів.

Щоправда, ця частина історії, мабуть, уже змішалася з безліччю інших переказів.

Адже Гільдію авантюристів створив Рут, а її витоки пов'язані з його першим чоловіком.

Якщо правильно пам'ятаю, її створили ще тоді, коли він мав справу з Елісіоном?

…Ну, це якщо припустити, що Рут узагалі ніде не бреше.

У його випадку прихованих правд, мабуть, стільки, що я не можу довіряти йому беззастережно.

Але якщо міряти довіру так, то хто знає, наскільки я взагалі можу вірити словам пана Шьоґецу про «Яблуко» й пана Рокую.

Адже «Авантюристи Витоків» — це назва, якою позначають членів «Яблука». Навіть якщо зустрінеш людей із тими самими іменами, важко повірити, що це буквально ті самі особи.

За відчуттям це приблизно як… як Момотаро для японців.

Примітка перекладача: Момотаро («Хлопчик-персик») — герой однієї з найвідоміших японських народних казок, який народився з персика й переміг демонів-оні.

Азноваль, Рокуя, Ґінебіа, Хаку Мокурен, Хіцуна… Загалом їх було близько десяти, і їхні імена неймовірно відомі.

Кажуть, про них існує безліч епосів і переказів.

Мені розповідали, що пан Рокуя залишив по собі чимало історій, де він постає асасином — шляхетним розбійником.

— Але повірити, що та сама людина досі жива, неймовірно важко… — сказала Томое.

Її реакція цілком природна.

Г'юмани стільки не живуть.

Коли хтось доживає до віку на рівні Рута, вже мимоволі думаєш: а він узагалі смертний?

— Навіть якщо ви кажете, що його вік і зовнішність зовсім не змінилися відтоді, як ось цей пан Шьоґецу проходив у нього навчання, звучить це все одно не надто переконливо, — сказала Міо.

Схоже, чуття Міо мало що вловило.

І справді.

Куди легше було б повірити, якби мені сказали, що ім'я Рокуя просто передається з покоління в покоління.

— Хаку Мокурен і Ґінебіа… — пробурмотіла Іроха.

Схоже, Іроха замислилася.

Схоже, те, що щойно розповів пан Шьоґецу, він їй раніше не розповідав.

Мабуть, політика й навчання забирали в неї весь час.

Виходить, у знаті свої труднощі.

Сам факт, що в її віці вже є наречений, вражає.

Хоч вона ще в тому віці, коли шкільний ранець молодшої школярки виглядав би на ній цілком доречно.

— «Яблуко», га. Лорел справді країна, де повно історій, про які за межами країни майже ніхто не знає.

Мудреці — найочевидніший приклад, але й поза ними ця країна здається доволі закритою щодо інших держав.

Хоча варто лише сюди потрапити — і про всі ці речі можна почути досить легко, тож це трохи не схоже на справжню таємничість.

«Яблуко», «Авантюристи Витоків», а ще шанування не Доми, а дракона на ім'я Фуц.

Дивний усе-таки тутешній народ.

— Я справді не бачив пана Рокую вже кілька десятиліть, але він наказав до завтра спуститися на десятий поверх. Схоже, його безумства нікуди не поділися… ні, з роками стали ще гіршими. Гм. Але зовнішність у нього точно та сама.

Пан Шьоґецу вже якийсь час із ностальгією згадував Рокую.

Якщо Alt-поверхи знову мене не викрадуть, до десятого поверху ми завтра дістанемося.

Нічого особливого. До того ж його випробування збігається з нашою початковою метою.

Жодних проблем.

— Хокуто, зможеш скласти маршрут до десятого поверху?

Я ще раз перепитав Хокуто, який найбільше займався картою.

Насправді й десятий поверх, мабуть, має кілька різновидів, а якщо після нього не вийде спуститися нижче, сенсу в такому маршруті не буде.

Тобто найкраще потрапити на такий варіант десятого поверху, з якого є хороші шанси продовжити шлях до двадцятого.

— Так, проблем немає. Великий лабіринт має клопітну будову: чим нижче спускаєшся, тим більше телепортаційних формацій і різновидів поверхів, а структура стає складнішою. Але в ній є певна закономірність, якою можна керуватися, — відповів Хокуто.

Перший поверх, «Вхід», був шалено просторим, але з лекції арка про лабіринт, зрозумілої навіть мені, випливало, що від другого поверху кількість типів поверхів поступово зростає.

І справді: якщо порівняти «Сад» та наступний за ним Alt-поверх, «Вхід» здавався значно просторішим.

— Продовжуй.

— Так, Вако. Якщо сказати просто: що складніший поверх, то вища ймовірність, що він веде ще глибше. А якщо врахувати слова того Рокуї, то швидке проходження саме таких поверхів, схоже, частіше й закидає людей на Alt-поверхи.

Зрозуміло.

Що важчий поверх, то вищий шанс, що він веде на нижчі рівні.

Через необхідність дістатися десятого поверху за один день я й запитав про Alt-поверхи, бо якби вони знову когось викрали, це стало б великою морокою… але пан Рокуя одразу заявив, що їх вимкне.

З урахуванням цих слів Хокуто навіть вивів конкретніші умови потрапляння на Alt-поверх.

Ага, я так далеко не додумав.

Схоже, цього разу про них можна не хвилюватися, тож просто порадію.

Мабуть, так і краще.

— Якщо порівняти складність різних типів поверхів, то, спускаючись щоразу на найнебезпечніший із позначених на карті, можна напевно знайти телепортаційну формацію до наступного, ще небезпечнішого. Ми цього поки не перевіряли, тож це лише гіпотеза, але, думаю, завтра варто спробувати.

— Зрозуміло. Тобто можемо продовжити сьогоднішнім маршрутом і, якщо щоразу вибиратимемо найнебезпечніший варіант, шанс зайти в глухий кут зменшиться. Томое, Міо, що думаєте? Я за пропозицію Хокуто.

— Якщо Вака вже вирішив, заперечень немає, — відповіла Томое.

— Я теж не заперечую. Якщо Хокуто справді довів свою користь, для нього це честь, — сказала Міо.

— Чудово.

Від завтра вже не треба боятися, що мене знову відділить від усіх, та й маршрут ми визначили, тож до десятого поверху, думаю, дійдемо.

…Ні. Не варто задовольнятися лише цим — треба цілитися ще вище.

Вирішувати, які поверхи найнебезпечніші, можемо ми втрьох — Томое, Міо та я.

Навіть так, напевно, кілька разів натрапимо на глухий кут.

Немає сенсу марнувати час.

Якщо вийде, хочу повернутися раніше, ніж із Ціґе надійде термінове повідомлення.

— Гм? Що сталося, Ірохо?

Я подивився на Іроху, яка невпевнено підняла руку.

— Мені здається, я зустрічала двох із тих «Авантюристів Витоків».

— …Е?

— Коли мене зрадили авантюристи, з якими я виїхала з міста, мене врятували жінка в одязі, схожому на вбрання танцівниці, на ім'я Хаку Мокурен, і жінка у вбранні священнослужительки з чужої країни на ім'я Ґінебіа.

— …Принцесо… А ви пам'ятаєте ще якісь зовнішні ознаки цих двох?

Пані Юдзукі, яка досі мовчала, широко розплющила очі, почувши слова Ірохи, й почала розпитувати про їхню зовнішність.

Танцівниця й священнослужителька.

Пан Рокуя був асасином.

Цікаво, що це взагалі була за група — «Авантюристи Витоків».

— Обидві срібноволосі. Пані Хаку — весела й свіжа в спілкуванні, але водночас дуже граційна. Пані Ґінебіа — розсудлива, спокійна й добра. Вони чудово ладнали й називали одна одну напарницями. Обидві були дорослими жінками.

Танцівниця й священнослужителька, які називають одна одну напарницями.

Поєднання, яке мені важко уявити.

Якщо Ґінебіа ще якось вкладається в образ, то веселість і невимушеність Хаку в моїй голові погано поєднуються з граційністю.

— Я особисто їх не зустрічав, але їхні риси справді збігаються з рисами пані Ґінебії та пані Хаку Мокурен із переказів, — сказав Шьоґецу.

— Так. І ще… надто вже добре збігається з пані Хаку Мокурен і пані Ґінебією, які врятували мою батьківщину вісімнадцять років тому, — додала Юдзукі.

— Подумати тільки, принцеса зустрілася з ними, та ще й була ними врятована, — сказав Шьоґецу.

Пан Шьоґецу та пані Юдзукі, схоже, над чимось замислилися.

А от у мене над головою вже плавала ціла хмара знаків питання.

Я думав: «Вісімнадцять років тому — хіба це не зовсім недавно?»

Вони говорять про це так, ніби все нормально, і ніхто навіть не дивується. Що тут відбувається?

Невже імена справді передаються у спадок?

— Ем… я не розумію, як люди з казок могли з'явитися всього вісімнадцять років тому.

Я вирішив усе-таки запитати.

— А, точно. Я ще не договорив цю частину. Насправді люди «Яблука» час від часу з'являються в історії Лорела. Постійно. Навіть у сучасну епоху, — пояснив Шьоґецу.

— Вони й досі з'являються в історії? Постійно?

— За останнє десятиліття записів не було, але загалом усе саме так. Я майже нікому про це не розповідав, та й випадок не настільки важливий для великої історії, але найсвіжіший запис про пана Рокую, мабуть, пов'язаний із тим, як приблизно п'ятдесят років тому він навчав мене.

— …

Тепер я розумію ще менше.

Вони що, справді безсмертні?

— Іноді, коли стається якась криза, вони називають себе людьми «Яблука», без жодної особистої вигоди допомагають розв'язати проблему, а потім знову зникають. І чомусь таке трапляється лише в цій країні. Одна з таємниць Лорела.

— І ви хочете сказати, що їхні імена та зовнішність щоразу однакові?

Усі з лорельської групи, крім Ірохи, кивнули.

На жарт це не було схоже. Навпаки, в їхньому ставленні відчувалося щось майже схоже на поклоніння.

Неймовірно.

Це вже майже історія жахів, хіба ні?

— Дивна історія. І вони самі називають себе «Авантюристами Витоків»? — спитала Томое.

— Ні, пані Томое. Самі вони себе так не називають. Це ми, спираючись на відомості про них, самі дали їм таке позначення, — відповів Шьоґецу.

— …Що ти маєш на увазі?

— Наприклад: очільник «Яблука» пан Азноваль колись був мечником; пан Рокуя, якого ви нещодавно зустріли, — колишнім злодієм; танцівниця пані Хаку Мокурен — колишньою лучницею; пані Ґінебіа — колишньою ученицею священнослужителя; а коваль Блек Сміт у минулому був торговцем.

— Хм-м. І що далі?

— Кажуть, сучасні професії авантюристів, їхні базові форми й самі принципи були створені з огляду на них. І справді, все дивовижно збігається… при цьому жодна людина «Яблука» не перебуває в Гільдії авантюристів.

— …Хо-о. Це справді цікаво, але звучить уже як «що було раніше — курка чи яйце?», хіба ні?

— Мабуть. Але якщо перехід мечника в лицарі чи аскета у священнослужителі ще можна зрозуміти, то чому злодій розвивається саме в асасина? Чому лучник відкриває шлях до професії танцівниці? Чому ковальські навички не можна отримати, якщо до цього не був торговцем? Ми вважаємо, що Гільдія авантюристів заклала відважних людей «Яблука» в основу своєї системи.

— …Розумію. Якщо так подивитися, це вже непогане пояснення, і вислуховувати весь перелік, мабуть, немає сенсу. Але… цілком можливо, що їх справді взяли за зразок. Гільдію авантюристів Рут навряд чи міг створити лише зі спогадів однієї людини. Та й робити те саме, що я, він не вміє.

Томое коротко зітхнула, переключилася на інші думки й відвела погляд від пана Шьоґецу.

Пан Шьоґецу, здається, хотів продовжити, і ми випадково зустрілися поглядами.

Ну, звучить цікаво. Послухаю ще трохи.

— Зараз, щоб стати святим лицарем, недостатньо просто зареєструватися в Гільдії авантюристів і пройти шлях від мечника до лицаря. Потрібно ще накопичити певний релігійний досвід. Якщо спершу стати звичайним лицарем, буде вже запізно. І навпаки: якщо священнослужитель, який накопичив достатньо релігійного досвіду, потім почне вчитися мечу, святим лицарем він уже не стане. Бо гілки розвитку професій не збігаються. Саме так нам це пояснювали.

— Гілки розвитку професій…

Я згадав онлайн-ігри, в які грав у Японії.

Вищі професії, розгалуження класів і все таке.

Мислення один в один.

Мечник переходить у лицаря або святого лицаря; учень-аскет — у монаха або священнослужителя.

За такої системи, скільки б учень-аскет не вчився володіти мечем, святим лицарем він не стане.

Та він, мабуть, навіть меч спорядити не зможе.

Але в реальному житті людина мала б сама вирішувати, чи почати вчитися мечу, чи присвятити себе релігії. З якого б шляху не почав, теоретично маєш мати змогу зрештою стати святим лицарем. Принаймні я так думаю.

Але в цьому світі все інакше. До того ж організація під назвою «Яблуко» пояснювала це словами на кшталт «гілки професій», і система справді має дивний односторонній характер.

А ще є Рут, який так любить людей.

…

Невже справа саме в цьому?

— Втім, є й інше. Хаку Мокурен називають танцівницею, але її справжня професія — «Мьюз Денсер». Гільдії авантюристів так і не вдалося підтвердити існування цієї професії, вона невідома. З пані Ґінебією подібно: її професія називається «Овер Маш». В інших членів теж є такі професії, і кажуть, кожен із них має неймовірну силу.

Ага, таких назв я справді ніколи не чув.

Хоча, стривайте, пані Ґінебіа ж священнослужителька, так?

Назва її професії зовсім не викликає в мене асоціацій із молитвами. Мабуть, мені просто здається.

Іроха ж казала, що вона спокійна й добра.

— Тоді ту ненормальну присутність Рокуї слід вважати особливою навичкою? Техніка була вже майже на рівні зміни самого сприйняття. Я б, між іншим, не відмовилася навчитися такого.

Міо говорила про приховування присутності пана Рокуї.

Не жартуй.

Будь ласка, нехай це буде якась надзвичайно особлива, рідкісна й унікальна навичка.

Ідеально — взагалі щось на рівні фінальної техніки.

Шікі й Тамакі вже плачуть навіть через саме лише наслідування відбивної здатності Рефта.

— Гаразд! У будь-якому разі, завтра всі як слід попрацюємо у Великому лабіринті! А вам, пане Шьоґецу, і вашим людям я особливо допомагати не зможу, тож будьте обережні. Від усього міста тхне небезпекою.

— Обмежуся мінімальним збором інформації. Соромно визнавати, але ми досі не визначилися з планом, — відповів Шьоґецу.

— Будемо хоча б вдячні, що в готелі безпечно.

— Це правда.

— Тоді час спати…

— Очевидно ж, що першими до купальні підемо ми, так, Шьоґецу? — перебила Томое.

Е?

Знову цей сценарій?

— Н-ну, звісно. Ми ж користуємося вашою гостинністю, — відповів Шьоґецу.

— Добре. Тоді, Вако.

— Ходімо, Вако. Ірохи з нами не буде, тож… Ші, ти теж ідеш. Я дозволяю, — сказала Міо.

Га?

— Я-я-я?! — зойкнула Ші.

Коли це раптом звалилося на неї, Ші запанікувала.

А я підняв білий прапор.

Нас двох, підхоплених Томое й Міо, повели до купальні.

Але, Ші, якби на твоєму місці була Еріс, яку ти так поважаєш, вона без найменшого вагання відповіла б: «Так, сер!»

Як я й думав, за характером ти все-таки ближча до Акви.

— По твоєму обличчю бачу… не спрацювало, пане Рокує?

— Вибач! Та він цікавий хлопець, знаєш? Тобі точно треба з ним зустрітися! Я вимкнув Alt-поверхи на кілька днів, тож май це на увазі, гаразд?! — відповів Рокуя.

— В-вимкнув. Ну, мені-то байдуже. Серйозно керувати ними й без того суцільна морока.

Двадцятий поверх Великого лабіринту.

Мешканці називають це місце «Трояндовим садом».

Перший поверх — «Вхід», десятий — «Палац», двадцятий — «Трояндовий сад».

У цих поверхів існує лише один-єдиний тип.

За допомогою особливого способу сюди проводять світло ззовні, тому на цих поверхах світло.

Завдяки цьому тут можна займатися землеробством і полюванням.

Саме так. «Трояндовий сад» взагалі не потребує економічного обміну — він повністю самодостатній.

За бажання тут можна жити й далі, зовсім не впливаючи на зовнішній світ.

В одній із частин цього поверху, глибоко в житловому районі, Рокуя розмовляв із кимось.

— Ну, я теж вважаю його цікавим. Давненько такого не траплялося. Але розумієш… саме зараз це трохи…

— Хоч він і г'юман, його сила перевищує людські межі. Чистокровний ельф, Вищий Дракон і Чорне Лихо, замасковані під г'юманів, дитя лиха, улюблений меч Іорі та елдва. А на додачу ще й одна з принцес Каннаої, — перелічив Рокуя.

— …Це що, відчуття якоїсь суперподії?

— Я вже перестав так жартувати, але… колись, мабуть, саме так і сказав би. Люди нагорі зараз у такому стані, — відповів Рокуя.

— Більше половини цього через героя, правда? Якщо так, то на мені теж є частина відповідальності, тому я, мабуть, хотів би щось із цим зробити.

У голосі чоловіка, який говорив про свій зв'язок із героєм, прозвучала певна тяжкість.

— …Що це за тон?

— Якщо він нейтральний, я серйозно хотів би з ним зустрітися. Просто моє нинішнє становище трохи складне. Якщо коротко: якщо я зустрінуся з Райдо, одна дівчина просто зірветься.

— …А от цього я не чув, — відповів Рокуя.

На слова чоловіка Рокуя звузив очі.

Наскільки знав Рокуя, між Торговою компанією «Кудзуноха», її працівниками й тутешніми мешканцями не було жодної ворожнечі.

— Ага. Схоже, поводиться Райдо не надто добре. Як і я.

— На мене він такого враження не справив.

— Ти знаєш Піоне з «Трояндового саду»?

— Якщо правильно пам'ятаю, кілька разів із нею говорив. Старанна дівчина.

Рокуя витягнув із пам'яті образ цієї дівчини.

Він познайомився з нею не так давно: життєрадісна, усім цікавиться й дуже старанно працює як авантюристка.

Вона вступила до загону найманців і потроху влилася в життя мешканців двадцятого поверху.

Враження про неї в Рокуї було хорошим.

— Так, і репутація в неї тут хороша. Та й здібності пристойні. А її близькій подрузі… Райдо не так давно розтрощив голову.

— …О. І ця Піоне про це знає?

— Саме так. Піоне власноруч привела ту дівчину сюди й попросила мене зняти з неї зачарування героя Імперії. Але… посеред лікування вона втекла разом із товаришами. А випадок із Райдо стався саме тоді, коли Піоне їх розшукувала.

— …

— Крім самої дівчини, двох її супутників теж убили миттєво. А, ті двоє не були їй настільки близькими, щоб називати друзями, радше знайомими. Зараз Піоне…

— Тобто вони не лише не поговорять, а ще й битимуться?

— Я не проситиму допомоги в людей «Яблука», та й права віддавати їм такі накази в мене немає. Але, найімовірніше, буде саме так, як ти кажеш. Тут наша територія, та й маріко стало значно більше. А на додачу проти них виступимо «Трояндовий сад для пікніків» і я. Мені шкода їх, але… ми не програємо.

— Ти й маріко теж вступите в бій?

— Коли я відпочивав тут, Піоне дбала про мене. Мені шкода Райдо, але я стану на її бік.

Сказано було легко, але жартом це не звучало.

Навіть почувши, якою бойовою силою володіє Райдо, чоловік заявив, що виступить проти нього.

— Мабуть, саме це люди й називають «долею», — сказав Рокуя.

— Можливо, саме так. Якби я її не знав, нічого цього не сталося б.

— …Але ж це цікаво! — вигукнув Рокуя.

— Га?

— Хіба це не означає, що я зможу побачити щось неймовірно цікаве?! Не знаю, як інші, але я… точно, стану на бік того, кому невигідніше. Ха-ха-ха!

— Ти так легко це кажеш.

— Я бував у куди гірших ситуаціях. До того ж я знаю тебе, Райдо й Віві. Ну, Райдо поки знаю не так добре. Але приблизно відчуваю, розумієш? Урешті-решт усе якось владнається більш-менш мирно.

— Говориш майже як пан Азу. Невже ця людина на тебе вплинула? Мені й одного такого вистачає, тож більше, будь ласка, не треба.

— Ха-ха-ха-ха!! Умієш же ти сказати. Але я думаю так само! — розсміявся Рокуя.

У найглибшій частині Великого лабіринту точилася розмова, яка Райдо точно не сподобалася б.

Мабуть, він зрозуміє, що потрапив у пастку надвеликих розмірів, лише тоді, коли нарешті зустрінеться з ціллю переговорів, яка вже зібрала сили для атаки.

Майбутнє дослідження Великого лабіринту Торговою компанією «Кудзуноха» все ще лишалося туманним.