Розділ 262 — Небезпека — одна з певних відповідей

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Перший поверх: Вхід.

Місце, де починаються всі розгалуження. Хоч це лише відправна точка, водночас це важливе місце, що сильно впливає на складність наступних поверхів.

Як завжди, тут панує атмосфера фестивалю.

Різноманіття їжі шалене, кількість людей — теж.

Якщо говорити про місце у Великому лабіринті Ясо-Кацуї з низькою складністю й великою кількістю туристів, то це саме воно.

Настільки, що мамоно, які тут з'являються, навіть трохи шкода.

— Другий поверх: Сад.

Кожен із його різновидів не такий просторий, як Вхід, але коли озираєшся довкола, здається, ніби опинився просто неба.

Мамоно й рельєф мають власні особливості, а розкид складності тут неймовірно широкий.

Найнижчу складність має вступний поверх із цілком зрозумілою назвою — «Сад для початківців».

На другий день ми залишили вибір маршруту Хокуто та іншим і промчали тим самим місцем, що й учора, — «Садом дрейків».

Якщо описати його одним словом — гніздо драконів.

— Третій поверх: Прохід.

Тут вузько.

Зате цей поверх — практично магістраль, де складно навіть просто уникнути бою.

Кількість зіткнень зростає, виснаження теж накопичується стрімко, тому зазвичай кілька груп співпрацюють і ділять між собою досвід.

Через більшу кількість учасників смертей тут, природно, значно більше, ніж на попередньому поверсі, і, схоже, саме тут новачки вперше впираються в справжню стіну.

За інформацією Хокуто, якщо потрапити сюди із «Саду для початківців», третім поверхом стане «Прохід для початківців», який закінчується глухим кутом.

Через Alt-поверх я був тут уперше, а от Томое та інші — уже вдруге. Ми пройшли поверх під назвою «Племінний прохід».

Пряма дорога з кількома залами — доволі монотонний поверх. На прямих ділянках безперервно б'єшся зі слабкими мобами, а в залах на тебе чекають боси.

— Четвертий поверх: Долина.

Як і випливає з назви — долина. Просуватися треба її дном, а в полі зору тут трохи темнувато.

Свобода дій обмежена, майже як у Проході, тільки вороги й пастки атакують з усіх боків.

Атаки йшли з неба.

Переважно нападали крилаті мамоно, а час від часу зненацька вискакували червоподібні. Пастки теж здебільшого падали зверху. Я вже думав, що на цьому все, але наприкінці сама долина почала стискатися навколо нас — оце справило враження.

Коли я почув, що поверх називається «Долина негліже», не стану брехати — мені стало цікаво.

До речі, нічого рожевого там не було, а весь поверх накладав якийсь дебаф, що знижував усі характеристики.

…І де тут, скажіть, негліже?

— П'ятий поверх: Лабіринт.

Оце вже було справжнє підземелля.

Лабіринт.

Гнітючий поверх, але проходи й стеля тут досить широкі, тому принаймні не виникає відчуття тісноти. Уже за це можна бути вдячним.

До того ж Хокуто заздалегідь проклав маршрут до наступного поверху, тож нам залишалося просто йти за ним і не блукати. Це дуже підтримувало мій настрій.

Тут з'являлися озброєні гобліни й орки, ящеролюди та звіроподібні мамоно, і щойно вони нас помічали, одразу кидалися в атаку з усіх сил. Надзвичайно ворожий поверх.

Називався він «Мечовий лабіринт», тому тупої зброї майже ні в кого не було.

І щось на кшталт боса теж було великим мечем.

Меч, що літає в повітрі й розмахує собою, ніби танцює, — це вже майже фільм жахів.

— Шостий поверх: Пагорб.

Та який це пагорб. Це вже повноцінна гора.

Я б узагалі перейменував його на Гору.

Ми без кінця підіймалися ґрунтовою стежкою, утоптаною ногами попередніх відвідувачів, серед густо розрослих дерев.

Нас постійно атакували якісь звивисті мамоно, що приховували присутність і нападали зненацька.

Лише лісова оні Ші посеред цієї деревної гущавини була ще веселішою, ніж зазвичай: вона йшла на чолі, а точніше — відбивала мамоно своєю металевою палицею, перетворюючи їх на фарш.

«Пагорб „Сховайся-сховайся“».

Назва говорить сама за себе: тут важко вловити присутність ворогів. Мабуть, саме тому «сховайся» повторюється двічі. Важлива риса, зрештою.

Але сумісність Ші з цим поверхом була просто винятковою.

Для лісової оні, яка може буквально витягувати інформацію з дерев, спроби звірів приховати свою присутність, схоже, були абсолютно марними.

Тож на них чекала трагедія.

До речі, що такого пережив Ґонзоу на п'ятому й шостому поверхах, що аж зневірився?

Та й з іншими поверхами, які ми пройшли, було так само — я ніяк не міг зрозуміти його відчуттів.

— Сьомий поверх: Провалля.

Поверх, де без купленої карти й заздалегідь зібраної інформації можна втратити частину групи або взагалі всіх.

Хоча тим, хто дістався аж сюди, мабуть, рідко бракує такої підготовки.

Щойно входиш — одразу величезна пастка-провалля.

Нема за що вхопитися, навіть порталу немає.

Ти просто падаєш.

А в польоті на тебе ще й нападають крилаті мамоно.

Якщо ніяк не керувати падінням, то, навіть коли пощастить проскочити повз мамоно, наприкінці на тебе чекає просто «ляп!».

Ні пристроїв, що зависли б у повітрі й допомогли, ні чогось подібного на стінах немає.

Судячи з карти, серед поверхів типу Провалля майже не трапляються варіанти з механізмами для зависання чи опорами, за які можна вхопитися.

У «Великому проваллі» доводиться повністю покладатися на себе.

На мій погляд, було б набагато страшніше змусити людину стрибнути добровільно, заманивши її фальшивими опорами, ніж просто без попередження скинути вниз.

У будь-якому разі, для нас це не стало великою проблемою.

Тож, крім падіння у величезну діру, особливо розповідати нема про що. Ми всі благополучно приземлилися.

Ось цього разу справді відчувалася серйозна стіна — принаймні психологічна.

— Восьмий поверх: Озеро.

Місце дії — озеро.

Інакше кажучи, романтика дослідників.

Усі заперечення проти цього твердження приймаються.

Це місце ще раз змусило мене усвідомити, що ми глибоко під землею. Земля й каміння у всій природній красі та скеляста стеля, що створює цілковите відчуття замкненого простору.

І в цьому просторі вода озера випромінювала м'яке світіння, схоже на мерехтіння світлячків.

Якщо дивитися на всю печеру, там лише напівтемрява; це точно не світло, яке можна назвати сліпучим.

Але сяйво, що йшло від озера, мало дивовижно сильну присутність.

На поверхні плавало чимало каменів, достатньо великих, щоб людина могла на них стрибати.

Це були не верхівки кам'яних стовпів, а саме плавучі камені.

Навіть Ші — найважча в нашій групі разом зі своєю зброєю та спорядженням — не змусила б їх потонути. Настільки велика в них плавучість.

Берен і Хокуто, які йдуть слідом за нею за вагою, тим паче без проблем.

Тільки через розмір на одному камені важко вмістити двох людей одночасно.

Портал, як завжди, розташований неподалік старту, а в центрі озера знаходиться телепортаційна формація на наступний поверх.

У цьому сенсі поверх простий.

Одразу зрозуміло, що потрібно робити.

Треба перестрибувати з одного плавучого каменя на інший і дістатися центру.

Усі мамоно були водними й мешкали в озері.

На суші ніхто не нападав.

Якщо не зважати на присутність, мамоно, що вистрибували з води, ніби полюючи на комах у повітрі, були майже прозорими.

Якийсь різновид маскування?

Через ненадійну опору й трохи обмежену свободу рухів розбиратися з мамоно було досить клопітно. До того ж ближче до середини з'явилися камені, які тонули одразу після стрибка, і відрізнити їх від звичайних було неможливо.

Томое захотіла одним махом перестрибнути набагато далі, але камінь не витримав приземлення, й вона промокла наскрізь.

Це, мабуть, її розлютило: Томое пірнула в озеро… і після цього атаки з-під води повністю припинилися.

Я можу зрозуміти її почуття. Цей поверх справді діє на нерви.

«Озеро глиняних ляльок».

Якщо доведеться проходити його ще раз, просто стрибатимемо відразу на правильні опори й закінчимо все одним ривком.

— Дев'ятий поверх: Брама.

Інакше кажучи, поверх із телепортаціями.

Тут теж, якщо знаєш правильну відповідь, маршрут цілком керований.

Треба по-справжньому подякувати першопрохідцям, які все це розгадали.

…Серйозно.

Я точно не збираюся особисто перевіряти всі ці безперервні телепортації, від яких можна збожеволіти.

Хокуто чомусь виглядав розчарованим, але я це повністю проігнорував.

Кімнати тут зовсім не великі. У кожній по чотири телепортаційні формації, а самі кімнати майже нічим одна від одної не відрізняються.

Схоже, двері в наступну область відкриваються якимось перемикачем.

Називається цей поверх «Кубічна брама». Загалом простий, але саме через це тут легко заблукати й дуже клопітно орієнтуватися. До того ж у багатьох кімнатах мамоно влаштовують засідки, тож після телепортації бій часто починається миттєво.

Міо, схоже, це місце зовсім не розважало. На мамоно, що чекали в засідках, вона здебільшого й виплескувала роздратування.

Після кількох десятків телепортацій ми нарешті побачили незнайомий коридор, і я полегшено видихнув.

— Десятий поверх: Палац.

Біля порталу цього поверху було стільки телепортаційних формацій, що з попередніми поверхами й порівнювати нічого.

Вражаюче видовище.

Не рівень Входу, але біля порталу кількома гуртками зібралися групи й про щось розмовляли та радилися.

Що тут відбувається?

Коли ми підійшли ближче, усі присутні разом повернулися в наш бік, і мені стало якось не по собі.

Це… погляди людей, які побачили щось дивне.

Та й сам вигляд поверху взагалі не нагадує підземелля.

Ну, у нас і раніше були такі місця, але тут відчуття дещо інше.

Точно. Ми всередині приміщення, і воно доволі розкішне.

Якщо хочеться відпочити, то це справді зручне місце для зборів.

Раз ці люди змогли дістатися десятого поверху, досвіду в них має бути достатньо, тож… можливо, тут можна отримати кориснішу інформацію, ніж біля Входу.

Як завжди, ми підійшли до порталу й зареєструвалися.

І, як завжди, обеліск у відповідь спалахнув червоним світлом.

Знак успішної реєстрації.

Гаразд, тепер ми можемо приходити на десятий поверх, коли захочемо.

Завдання пана Рокуї теж благополучно виконано.

Усі… здається, не дуже втомилися, але якщо ще й збирати інформацію, мабуть, варто зробити тут перепочинок.

Уже ж полудень.

Саме час пообідати.

— Ласкаво просимо на спільний десятий поверх, «Палац». Давненько тут не було нових облич. Приємно познайомитися.

Один із людей у натовпі, що спостерігав за нами, привітався й простягнув праву руку для потиску.

А, ось воно що. Просто нові обличчя тут давно не з'являлися.

Тоді зрозуміло.

Раз усі тут знають одне одного в обличчя, зміни, як і слід було очікувати, відбуваються нечасто.

Якщо не рахувати смертей, нові люди тут, мабуть, справжня рідкість.

І ще слова «спільний десятий поверх» та стільки людей біля порталу… невже…

Я потиснув простягнуту руку чоловіка.

Одночасно кинув погляд на Хокуто, і він кивнув.

Отже, незалежно від маршруту на попередньому поверсі, всі зрештою потрапляють саме в цей «Палац».

Тому тут і збираються люди з усіх маршрутів.

— Приємно познайомитися. Я Райдо, представник Торгової компанії «Кудзуноха». Усі мої супутники — працівники компанії: Томое, Міо, Берен, Хокуто та Ші. Нам знадобився час, але якось дісталися сюди. Взаємно радий знайомству.

— Торгова компанія? Та неважливо. Раз ви змогли дістатися аж сюди, навички у вас точно є. Якщо ж ви прийшли сюди вести справи…

— Ні, таких намірів у них немає. Правда ж, Райдо?

Щойно я почав розмову з чоловіком, який, схоже, мав найбільшу вагу серед цих авантюристів, натовп розступився й пропустив людину, що відразу втрутилася в нашу бесіду.

Знайомий голос.

Він.

— Саме так. Сьогодні я прийшов не заради торгівлі. Не очікував, що ви чекатимете мене тут, пане Рокує.

— …Рокуя?! Той самий із «Яблука»? Ви жартуєте, так? Він виглядає точнісінько як на картинці, яку я бачив у дитинстві. Це справді він?

На вигляд чоловікові, який витріщився на пана Рокую, щонайменше років сорок.

А зовнішність пана Рокуї справді анітрохи не змінилася.

З появою пана Рокуї довкола стало ще галасливіше.

— Та ні, я сам щойно прийшов. Думав прибути трохи раніше й попередити тутешніх про вас. А те, що ви пройдете все за пів дня, було зовсім поза моїми очікуваннями. Справжні аномалії. Чудовиська.

Схоже, пан Рокуя нікого, крім нас, узагалі не помічав і просто продовжив нашу розмову.

— Ха-ха…

— Тепер бачу: на такому рівні від вас важко буде чомусь навчитися не тільки звичайним авантюристам, а навіть досвідченим, які кидають виклик краю світу. Навіть якщо ви повільно й терпляче їх навчатимете, то замість того, щоб загорітися бажанням учитися й наздогнати вас, вони, найімовірніше, лише зламаються. Розумію, розумію. Тепер усе зрозуміло.

— …

На мить у погляді пана Рокуї промайнув жаль. І ще… крихта співчуття?

Як і очікувалося, за м'якою усмішкою пана Рокуї важко прочитати справжні емоції.

— Ну що ж. Сам факт, що ви тут, уже достатньо доводить виконання завдання, але можеш для довідки назвати поверхи, якими ви пройшли сюди?

— Звісно. «Сад дрейків», «Племінний прохід», «Долина негліже», «Мечовий лабіринт», «Пагорб „Сховайся-сховайся“», «Велике провалля», «Озеро глиняних ляльок» і «Кубічна брама».

Що більше назв поверхів я перелічував панові Рокуї, то тихіше ставало довкола.

— …Цей маршрут склав ти, Райдо?

— Ні, Хокуто.

— Зрозуміло. І коли він його складав, у цьому був якийсь задум ? А, я не про нитку , гаразд?

Примітка перекладача: гра слів — японською «задум» (意図) і «нитка» (糸) звучать однаково: «іто».

Хокуто подивився на мене, ніби питаючи дозволу відповісти.

Я мовчки кивнув.

Завдання вже виконано, і тепер ми можемо розраховувати на його співпрацю.

Не думаю, що тут є якась проблема.

Але цей пан Рокуя… він що, натякав, що знає: Хокуто — арк?

Моторошно.

Ще під час першої зустрічі з Томое він, здається, вже знав її справжню сутність.

— …Я помітив, що в цьому підземеллі що вища складність поверху, то більша ймовірність, що він веде ще нижче. Звісно, ми могли б обирати менш небезпечні поверхи, але що вища небезпека, то надійніше вони з'єднані з наступним рівнем. А для Ваки й для нас пройти саме ними — найкоротший і найкращий варіант. Ось і все.

— Отже, ось чому. Були ж і маршрути, де головна тема — загадки й уникнення пасток. Це слабке місце вашої групи? Більше половини людей тут прибули саме такими шляхами, знаєш?

Пан Рокуя підхопив відповідь Хокуто так, наче розважався.

— Не те щоб це наша слабкість. Але якщо вибрати такі маршрути, доведеться занадто багато ходити туди-сюди — марна трата часу. Наприклад, пройти чотири різновиди другого поверху, зібрати таблички, щоб відкрити особливий третій, а потім ще очистити чотири різновиди сьомого. І подібне довелося б повторити понад десять разів, перш ніж ми дісталися б сюди. Загальна кількість пройдених поверхів стала б надто великою. На моєму маршруті кожен поверх достатньо пройти лише один раз і рухатися далі. Якби ми обрали ваш варіант, дістатися сюди за один день було б практично неможливо.

— …Ну що тут скажеш. Ідеальна відповідь. Це один зі способів повністю пройти цей лабіринт Ясо-Маґа… тобто Ясо-Кацуї. Схоже, ви й до двадцятого поверху спокійно дістанетеся без наших порад.

Хокуто відповідав уже трохи пригнічено, зрозумівши, що Рокуя весь цей час його перевіряв.

Нічого поганого в цьому не було, тому я не втручався.

— Тоді, пане Рокує, як ви й обіцяли вчора ввечері, під час переговорів будете на нашому боці, так?

Я вирішив про всяк випадок уточнити.

— Звісно. Я не проти й слова дотримаю. Але, бачиш… після нашої вчорашньої зустрічі я дізнався подробиці проблеми, і мушу сказати: буде важко. Під час самих переговорів я, безперечно, стану на ваш бік. Стану, але… не думаю, що зможу допомогти вам створити саму можливість для цих переговорів.

— Що ви маєте на увазі?

Пан Рокуя скривився в ніяковій усмішці, наче не знав, як саме відповісти.

Нам залишалося лише чекати.

Починаючи з Томое й Міо, я відчував, як мої супутники поступово дратуються.

Може, на їхньому боці сталася якась непередбачена ситуація.

— Ха-а… ні, так не піде. Як не крути, справа складна. Раз уже час обідній, може, приділите мені трохи часу за їжею?

— …Гаразд. Усе одно вже пора обідати.

Так до нашої компанії приєдналася одна людина, якої ми не планували.

Під палючими від цікавості поглядами інших груп ми перейшли в куток неподалік порталу й почали готуватися до обіду.

Ми вирішили відпочити й поїсти.