Розділ 263 — Подарунок від покійної Вбивці Драконів

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Ви про тих дівчат?

Я схопився за голову.

Проблема, про яку говорив пан Рокуя, була дуже тісно пов'язана зі мною.

І сталося все це зовсім недавно.

Коли я вперше нормально поговорив із паном Шьоґецу та його групою, на мене напали ті, хто виглядав як шпигуни Імперії.

І, на мій подив, усі троє виявилися дівчатами, яких я вже знав.

Коли я відвідував Ґрітонію, саме цих дівчат Томокі пропонував мені в обмін на Томое. Вони вже були по вінця сповнені його силою зачарування. Вони анітрохи не опиралися тому, що з ними поводяться як із речами.

Від Томокі я чув, що рівні в них були цілком пристойні.

Нехай лише нещодавно я дізнався, що за професією вони насправді асасини, та, глянувши їм у вічі, я зрозумів одне… було вже надто пізно.

Тому я їх ліквідував.

Крім мене, там було ще кілька людей, і якщо не брати до уваги їхні початкові рухи, то за тією різкістю, з якою всі троє атакували мене потім, вони цілком могли становити загрозу для пана Шьоґецу та його групи.

Навіть зараз я вважаю, що швидко вбити їх було правильним рішенням.

Я так думаю, але… хто ж міг знати, що одна з тих дівчат була близькою подругою когось тут, на нижніх поверхах?

Оце мене й підкосило. І проблема справді серйозна.

Інакше кажучи, перше враження загону найманців про мене вже гірше нікуди.

— Мабуть, так. Я чув, ти розтрощив їй голову?

— …Хіба? Якщо правильно пам'ятаю, одній я зламав шию… а, точно, одній таки розтрощив голову. А останній ефектно пробив кілька дір у грудях.

Пам'ятаю не дуже добре, але, здається, було саме так.

Я скував двох магічним обладунком і розчавив їх, а потім добив «Брідом».

Так, точно.

Покладаючись на щойно відновлені спогади, я відповів на запитання пана Рокуї.

Якщо подумати, я вже настільки звик до подібного, що можу спокійно говорити про такі речі навіть під час їжі.

— На тебе напала група високорівневих Безтіньових, тож не думаю, що тебе можна звинувачувати за те, як ти розібрався із ситуацією. Але людина, якої це стосується безпосередньо… схоже, змиритися не може. Хм-м, давно я не їв настільки смачної їжі. Де ви її взяли?

Пан Рокуя став на захист моїх дій.

У цій справі, думаю, будь-хто, хто дивиться на речі як авантюрист, зміг би мене зрозуміти.

Загинула її близька подруга. До того ж вона доклала чимало зусиль, щоб відокремити ту від товаришів і буквально притягти сюди на лікування, але варто було лише на мить недогледіти — подруга втекла, а одразу після цього сталося те зі мною.

Не те щоб я зовсім не розумів, чому вона не хоче з цим миритися.

— Дякую, що кажете так. А, сьогоднішнє бенто ми приготували самі на кухні готелю, пане Рокує.

— Домашня кухня «Кудзунохи», га…

Пан Рокуя раптом замовк і подивився на тих, хто сидів поруч зі мною.

— І хто саме це готував?

Він запитав із усмішкою.

Схоже, йому сподобалося.

Окрім мешканців Асори, ніхто не куштував страв у японському стилі, приготованих із соєвим соусом, даші та подібними речами.

Тому я трохи хвилювався, але, схоже, даремно.

Через Мудреців у Лорелі японська культура відчувається сильніше, ніж в інших країнах, але з якоїсь причини кухня тут майже повністю пішла в китайський бік.

Тут є приправа, схожа на соєвий соус, але якщо говорити відверто, це все-таки не те саме.

А от здатність Асори відтворювати такі речі дуже висока.

І це не упередженість — я справді так думаю.

— Більшість приготувала Міо. Ші теж добре допомогла.

— Хо-о, пані Міо. Перепрошую на мить.

Пан Рокуя, який сидів ліворуч від мене, пересів праворуч, де була Міо, нахилився обличчям приблизно до її плеча й раптом почав її нюхати.

Було видно, як у нього сіпається ніс.

— Справді чудовий аромат. Навіть ностальгійний.

Натомість беземоційне обличчя Міо миттєво перетворилося на усмішку абсолютного нуля, і вона вже почала підводитися.

Я поспішно поклав руку їй на плече й зупинив.

Трохи натиснувши, змусив її сісти назад.

Одна справа — сварка під час розмови, але насильство посеред трапези було б уже зайвим.

— Пане Рокує, що ви раптом робите?

Я прямо спитав про його наміри.

Не думаю ж, що він раптом захотів собі дружину, яка добре готує.

— Та ні, просто даші було настільки чудовим, що я несвідомо так зробив. Як і думав, ви прекрасна кухарка. У добрих кухарів є характерний аромат багатьох інгредієнтів. Справді чудово.

— Аромат, кажете.

Невже Міо справді так пахне?

На жаль, я особливо нічого такого не відчував.

Але слово «аромат» мене зацікавило. Напевно, запах приємний.

Так.

— Ой. Якщо не зважати на вашу невихованість, схоже, ви людина обізнана. Якщо це був спосіб перевірити мою майстерність у готуванні, цього разу я заплющу очі.

Гнів Міо зник миттєво.

Може, тому що сторонні люди не так уже й часто хвалять її кухню.

А її навички справді дуже сильно зросли, і якщо їй частіше випадатиме нагода їх показувати, то й похвал вона, мабуть, чутиме дедалі більше.

У будь-якому разі вона виглядала щасливою.

Здавалося, варто їй хоч трохи розслабитися — і обличчя одразу розпливеться в задоволеній усмішці.

— Ні, це було неввічливо з мого боку. Радий, що ви пробачили. Отже, Райдо любить трохи насиченіший смак: не комбу, а радше кацуобуші. Коли поруч є людина, яка готує саме те, що тобі подобається… ти справді щасливчик.

Пан Рокуя подивився на мене тими напрочуд добрими очима, які іноді в нього з'являються.

І сказав це, дивлячись просто мені в очі.

Це правда, але…

— Так. Я справді дуже вдячний.

Якщо подумати, пан Рокуя називав себе асасином.

Учора ввечері він привітав нас чимось небезпечним, схожим на клинок, але чому ж тоді від нього так спокійно?

Це риса людей, які переросли власну професію?

— Серед наших товаришів немає нікого, для кого готування було б основною справою. Ми, звісно, готуємо самі, кожен зі своїми дивацтвами, але основи ж надзвичайно важливі…

— …

Мабуть, цю тему краще не чіпати.

У готуванні спершу мають бути основи, а вже потім особисті примхи.

Інакше можуть народитися страшні речі.

Наприклад, із набе.

Набе смачне, солодощі смачні, вершки смачні. Але це зовсім не означає, що якщо змішати всі три речі, стане ще краще.

Так це не працює.

Це жодним чином не «покращення».

— Ой, гаразд, мої справи відкладемо. У будь-якому разі, сумно це казати, але дівчина, чию близьку подругу ти вбив, — її, до речі, звати Піоне — планує тобі помститися. А проєктувальник цього лабіринту, маріко й члени «Трояндового саду для пікніків» з усіх боків збираються, щоб якось це владнати.

— …Зрозуміло.

Кілька авантюристів рівня пана Рокуї, проєктувальник підземелля й маріко… це поки відкладемо. Ми прийшли сюди з конкретною метою, тому вбивати загін найманців не можемо.

…Але ймовірність того, що справа все одно дійде до неминучого бою, висока.

Ха-а… Чи не зависока тут складність? У всіх сенсах.

Пані Піоне, ну чому ви мали опинитися саме в такому важливому місці? Серйозно.

— …Ця дівчина, Піоне, дуже допомогла, коли це місце втратило Дому й тут почалося всіляке. Райдо, ти народився під нещасливою зіркою.

Втратили Дому, і почалося всіляке?

Тоді виходить… корінь усього цього — Софія.

Гр-р-р, вона справді тільки й робила, що створювала зайві проблеми.

— Клята Софія.

— Від тієї жінки відчувалося щось схоже на Рута. Ви були знайомі?

— Вона двічі сама полізла зі мною в бій. Третього разу… вже не буде.

— Зрозуміло. До того часу, як вона поглинула Дому, в неї вже була сила кількох Вищих Драконів… Отже, Райдо, ти її переміг.

— Як і у випадку з Безтіньовими, першою напала вона, тож у мене не було вибору.

— Певною мірою вона була нещасною жінкою. Якщо вже померла, то хоча б помолюся за її щастя в потойбіччі.

— Ви добрий, пане Рокує.

Убивство чи поглинання Доми спричинило тут стільки проблем, а він усе одно сумує за Софією?

— Стривайте, — озвалася Томое.

— Гм? Щось сталося, пані Томое?

— Чому ти знаєш ім'я Рута й чому вимовляєш його так, ніби це цілком природно? Можна про це спитати?

— Хм-м, приховувати тут особливо нічого. Я не проти. Я знайомий тієї дівчини — Рута.

— Дівчини?

Я мимоволі втрутився в їхню розмову.

Зараз Рут переважно чоловік.

Він навіть казав, що якщо я роздягнуся, то він будь-коли стане жінкою. До речі, за все своє життя я не збираюся цим користуватися.

Але… Рут чоловік лише «недовго» — якщо рахувати час так, як його рахують Вищі Дракони.

Інакше кажучи…

— Схоже, твоє знайомство з Рутом, «Тисячею Барв», сягає дуже давніх часів. Тоді мені вже цікаво, скільки в легендах про «Авантюристів Витоків» правди. Хотілося б послухати, — сказала Томое.

— …Те, що вам розповів хлопець Шьоґецу, — ну… правда. Фу-фу. Дивно. Коли ви дістанетеся двадцятого поверху, ми, мабуть, схрестимо клинки. Швидше за все, для вас це буде невигідний бій, і, здавалося б, наші стосунки довго не протягнуть. Сам я так думаю, але… частина мого серця зараз чомусь упевнена в іншому: «Ми й надалі будемо пов'язані з Райдо — і тепер, і в майбутньому». Як загадково.

— Ми теж не збираємося програвати. Якою б не була ситуація, ми маємо намір довести все до переговорів.

— Навіть ця твоя безрозсудність чомусь змушує мене чекати продовження. І це теж дивує. Гаразд, тоді я відповім взаємністю. Звісно, й на щойно поставлене запитання пані Томое теж відповім.

Після цього пан Рокуя ковтнув післяобіднього чаю.

Історія «Авантюристів Витоків».

Їхнє походження.

Хто ж вони насправді й ким насправді є цей пан Рокуя, що сидить перед нами?

Для звичайного чаювання тема вийшла неабияка.

Я вирішив мовчки вислухати те, що пан Рокуя збирався розповісти.