Розділ 264 — Минущі герої

Перекладач і редактор: Näki + Claude

«Авантюристи Витоків».

Колись про них говорили по всьому світу. Так називають людей, яких вважають пращурами нинішніх авантюристів.

Вони мандрували всім світом, допомагали людям і стали взірцем для героїв, що прийшли після них. І для г'юманів, і для напівлюдей.

Та нині їхні імена збереглися лише в невеликій частині Союзу Лорел.

Чому? Саме таке питання й виникло.

Як і сказав пан Рокуя, приховувати тут нічого, тож розповідав він вільно.

Та все ж додав, що це не та розмова, яку варто вести в кімнаті, повній людей, і повів нас у місце на цьому поверсі, схоже на таємну кімнату.

Коли ми зайшли всередину, я відчув щось дивне — ніби пройшов крізь тонку плівку. Відчуття було слабким, майже не вартим уваги.

Мабуть, це якийсь механізм, через який, навіть прийшовши сюди самі, ми не змогли б ані знайти цю кімнату, ані ввійти до неї.

Та поки відкладемо тему прихованої кімнати.

Я все ще наполовину сумніваюся, але, схоже, цей Рокуя справді той самий Рокуя з легендарних «Авантюристів Витоків».

Інакше кажучи — безсмертний.

Вони не перебувають постійно при свідомості й не діють безперервно: час від часу прокидаються й діють — і живуть так уже дуже давно.

Чесно кажучи, я навіть не можу уявити собі такого життя.

У цю мить я відчув, що пан Рокуя та інші люди, яких називають «Авантюристами Витоків», — істоти, яких мені навряд чи вдасться до кінця зрозуміти.

Жити вічно.

Яке це відчуття?

Якби мене змусили вибирати між смертю та безсмертям, теперішній я, мабуть… обрав би смерть.

Довголіття — інша справа, але безсмертя…

Навіть якщо я стану безсмертним, усі навколо мене все одно продовжуватимуть помирати.

Мені це якось зовсім не подобається.

— Ну от. Зрештою ми почали співпрацювати, а той Мунеморі не тільки здобув довіру Рута, а ще й одружився з нею та заснував Елісіон — державу, яка згодом стала однією з п'яти великих держав, — розповідав пан Рокуя.

— Про заснування Елісіону й досі лишилося чимало переказів. І з розповідей самого Рута я більш-менш зрозумів, що згадана там принцеса-дракон — це він… але про Апфель там не було нічого.

До речі, що його чоловіка звали Мунеморі, я чую вперше.

Якщо правильно пам'ятаю, він був мечником.

А після того як створив свою державу, захопився любовними пригодами.

…У цьому він якось підозріло нагадує Томокі.

Хоча про силу зачарування там нічого не згадувалося, та й Рут казав, що його чоловік таких сил не мав.

— Ага. Бо нас викреслили з історії.

У ті часи група пана Рокуї називала себе «Апфель», а записувалося це як «Яблуко».

Примітка перекладача: «апфель» — німецькою «яблуко».

Такої назви я взагалі не пам'ятаю.

Схоже, в Лорелі їх запам'ятали не як Апфель, а як «Яблуко», звідси й назви «Яблуко» та люди «Яблука».

— Викреслили…?

Звучить як якась теорія змови. Неприємне формулювання.

До того ж пан Рокуя сам є однією з постраждалих сторін, але зовсім не схоже, що він когось звинувачує.

— Розумієш, Мунеморі відкрив це Рутові. Розповів про нас… точніше, про силу нашого майстра.

— Силу вашого майстра…

Схоже, в групі пана Рокуї, тобто серед «Авантюристів Витоків», був лідер, якого вони називали майстром.

Та це звучало не так, ніби один стояв вище за інших. Радше як інше слово на позначення друга.

Що це таке?

У мене самого… здається, теж є стосунки, які можна так описати.

— Не лише Мунеморі. Ми теж, герої теж, і навіть ти — коли потрапили сюди, усі отримали якусь силу, правда?

— Так… е?

— Наприклад, Мунеморі отримав «Меч амбіції — Жадання» та «Меч клятви — Дамокл». Перший — читерський меч, що реагує на його волю й стає сильнішим без допомоги коваля. Другий — меч рішучості: даєш клятву, і поки її дотримуєшся, усі твої здібності зростають. Щоправда, якщо клятву порушити, отримуєш тяжку рану, тож суцільною вигодою це не назвеш.

— Ем…

— А в моєму випадку все трохи особливе. Про другу силу я докладно говорити не можу, але перша теж відрізняється від звичайного — це здатність, яка зв'язує моїх товаришів.

— …

Інакше кажучи, пан Рокуя… ні, всі «Авантюристи Витоків» — Мудреці?

І він, наче це само собою зрозуміло, схоже, бачить мене наскрізь.

Але що за друга сила, про яку він говорить?

У моєму випадку мене викликало божество, і тоді пан Цукуйомі дав мені «Сакай». Лише це.

Тільки не кажіть, що «розуміння» мов, яке Богиня силоміць запхала в мене, теж рахується?

Це й є друга?

…Серйозно?

— Нас шестеро прибули сюди одночасно й помітили, що отримали здібності. А тим, хто міг задіяти цю силу, був майстер. Тому… так, найточніше буде сказати, що це зв'язок.

— Здатність зв'язку.

Шестеро.

Якщо так, принаймні вони не були самотні. Навіть потрапивши в такий жахливий світ.

Але що саме робить ця здатність зв'язку, я все ще не дуже розумію.

— А, це «Кривава клятва — Guild Verse». Не знаю, що це за іронія долі, але ми були товаришами в MMO — тобто в онлайн-грі, в яку грали тоді. І наші здібності виявилися з нею пов'язані. Отакий жарт.

— …А, мережева гра.

То ось у чому справа.

Пан Рокуя та його товариші, а ще майстер — тобто гільдмайстер.

Товариші по гільдії в онлайн-грі.

Зрозуміло.

— Якщо пояснити деталі так, щоб ти легко зрозумів, це майже відтворення системи онлайн-гри. Хоча, строго кажучи, не зовсім. Тобто я починаю новачком, полюю на мамоно, змінюю професію на злодія, потім на асасина, а далі можу обрати спеціалізовану професію… приблизно так. Є також спільний склад, якого інші люди не бачать, побічні завдання й безліч дрібніших функцій.

Це справді гільдія.

І саме про це дізнався Рут, після чого й була створена сучасна гільдія.

Вони й справді «Авантюристи Витоків».

У цій назві немає брехні.

Але з усього почутого я досі не розумію, навіщо їх було викреслювати з історії.

Та й безсмертя це поки не пояснює.

— Тобто все так, як я думаю? Рут узяв ідею Гільдії авантюристів із вашої здібності? Якщо інформація від чоловіка Рута стосувалася саме неї, тоді це звучить правдоподібно, але…

Схоже, Томое вже складала всі шматочки докупи, але її погляд водночас ясно казав: тут ще не все.

Пан Рокуя мовчки кивнув.

І продовжив.

— Ага. Рут зацікавила структура під назвою «гільдія» й спробувала її відтворити. Справді, саме від Мунеморі вона почула про Guild Verse й узяла ідею. Але ту частину, яка мала стати ядром системи, вона врешті так і не змогла створити.

— Е?

Дивно. Адже зрештою він таки створив гільдію і став її головою.

І навіть тепер Рут усе ще голова гільдії.

— Навіть Небесний Дракон Рут, що править певною часткою світу, як і слід було чекати, не могла збагнути саму суть комп'ютерних онлайн-ігор Землі. Вона відчайдушно витягувала інформацію з мене, майстра й інших учасників.

— Це… мабуть, страшенно дратувало.

Настільки, що хотілося б поліцію викликати.

— Та ні. Усередині вона й була драконом, але зовні — незрівнянна красуня. Ми троє чоловіків, включно зі мною, навіть насолоджувалися цим. Рут була дуже напористою, не зациклювалася лише на Мунеморі й дозволяла нам розважатися без жодних вагань.

— Я… зрозумів.

Е?

Невже я настільки травоїдний?

Чи це Рут у минулому була аж настільки привабливою?

Судячи з атмосфери розповіді, не лише пан Рокуя — двоє інших чоловіків теж цим насолоджувалися.

У мене тут культурний шок.

Пан Рокуя — Мудрець, хоч я й не знаю, з якої саме епохи, тож він мав бути японцем.

Якщо він людина епохи Шьова, невже чоловіки тієї доби були настільки нерозбірливими?

У ті часи, якщо жінка сама робила крок назустріч, вони просто брали й погоджувалися?

Серйозно?

— …До речі, я народився наприкінці епохи Шьова. Не думаю, що наше сприйняття аж так сильно відрізняється, Райдо.

— А… А-ха-ха…

Він що, читання думок опанував?

Читання думок за допомогою магії я блокую, та й жодних ознак того, що він мене прощупує, немає.

Та й вираз обличчя останнім часом я вже навчився більш-менш контролювати.

— Схоже, ти сам цього не усвідомлюєш, тож, може, зараз слушна нагода сказати. Ти пізньоцвіт. Усьому є межа, навіть травоїдності. Ти вже кілька років у цьому світі, так? За віком… тобі вже за двадцять. Ідеал на кшталт «ляжу в ліжко лише з тією людиною, з якою вирішу прожити все життя» настільки далекий від реальності, що майже перетворюється на марення. Якщо тебе бажають, ти теж можеш бажати у відповідь. От і все, нема чого так усе ускладнювати.

Він подивився на Томое, потім на Міо, навіть на Ші, зітхнув і, вказавши пальцем просто на мене, промовив це.

І Ші для вас теж підходить, пане Рокує?

Так, я вже дорослий, але це ж явно вже криміна— ні, краще не продовжувати.

— Та ні, розумієте… просто минуло вже стільки часу, що є речі, до яких важко отак узяти й перейти…

— …Ти серйозно? Навіщо взагалі шукати партнерку на одну ніч, якщо поруч із тобою дві жінки буквально кричать, що готові будь-коли? Якщо не можеш вибрати, то ці двоє, мабуть, навіть не заперечуватимуть, якщо одночасно.

— Пане Рокує! Ви вже перегинаєте!

— …

Що ця людина взагалі говорить?

Я поспішно запротестував і глянув на них обох.

Томое й Міо, звісно, розлютилися… чи ні?

Ох.

…

Навпаки, Міо нишком показала панові Рокуї великий палець. Обличчя в неї трохи почервоніло.

Томое нічого не сказала, але кивала собі з виглядом: «Угу-угу».

Ну, не те щоб я цього не знав, але… раніше образи Хасеґави та Адзуми точно займали в моїй голові більше місця, ніж Томое й Міо.

А от якщо запитати зараз, то приблизно порівну… чи навіть…

Та якщо ми перейдемо цю межу, мені здається, порветься багато стримувальних ниток.

Думка, що моя рішучість повернутися до Японії може похитнутися й зникнути… якщо чесно, мене лякає.

І справді, і пан Рокуя, і той Мунеморі, і всі «Авантюристи Витоків» — усі вони залишилися в цьому світі й не повернулися.

— …Фух… Вибач. Мабуть, мені не слід було в це лізти. Повернімося до головної теми.

— …Вибачте.

— Нічого. Отже, Рут досконально дослідила нас і Guild Verse, але результату це не дало. Проте вона вважала, що Гільдія авантюристів необхідна майбутньому цього світу. Як видно вже з її поведінки, вона не з тих, хто слухняно підкоряється Богині.

— Так, це на Рута схоже. Думаю, його позиція відрізняється від позиції Богині.

Це видно хоча б із того, що він думає про скорочення чисельності г'юманів.

Отже, Рут і в минулому був таким, і пан Рокуя вже тоді розумів його спосіб мислення.

— Тому…

— …

Пан Рокуя трохи примружив очі.

— Рут уже відійшла від початкової системи Guild Verse й намагається зробити її постійною частиною цього світу.

— Тобто Рут хоче, щоб Гільдія авантюристів могла користуватися й вашою здібністю?

— Ага. Але для цього потрібна співпраця Богині, а ще більше — наша.

— Зрозуміло. Богиню поки відкладемо, але без вашої співпраці точно не обійтися.

— Та ціна виявилася надто великою. Ти, мабуть, уже здогадався, але… для цього всі люди, пов'язані зі здатністю Guild Verse, мусять жити вічно. Якщо Мудрець помирає, його здібність зникає разом із ним.

— ?!

— Тому багато чого сталося, Райдо. За допомогою Богині Guild Verse стала ядром Гільдії авантюристів, а ми стали безсмертними. Та разом із цим народилася проблема.

— Проблема?

— Ага, — відповів пан Рокуя з гіркою усмішкою.

— Якби все лишилося так, наші заслуги стали б надто великими. До того ж «Авантюристи Витоків» — безсмертні. У ті часи я був харизматичною людиною, знаєш. Якби захотів, міг би стати королем однієї з великих держав.

— Очевидно. Отримати безсмертя й принести в цей світ Гільдію авантюристів — це заслуги, які перевершують заслуги короля великої держави.

— Саме тому Рут це не влаштовувало. Її непохитним бажанням було зробити Мунеморі найвидатнішим героєм тієї епохи. Фу-фу. Зрештою вона навіть народила від нього дитину. Навіть для Вищого Дракона це була її перша дитина. Мабуть, материнський інстинкт, що раптом прокинувся, зовсім зірвав їй дах.

— Материнський інстинкт тут ні до чого. Це просто надто егоїстичне бажання.

— Ха-ха-ха, правда. Ти маєш рацію, Райдо. Але все це сталося не зараз — ця історія завершилася тисячі років тому. І це навіть не історія переможців, розумієш? Це історія людей, які відходять у небуття. Не треба так заводитися. До того ж я, один із безпосередніх учасників, не відчуваю до Рута злості.

— Чому?! Якщо ви справді все це зробили, то те, як Рут із вами обійшовся, майже те саме, що Богиня зробила зі м—!!

— Хай якими були обставини й підсумок, «Авантюристи Витоків» стали лише маловідомою казкою Лорела. Але Рут усі ці тисячі років справді підтримувала Гільдію авантюристів.

— …

— Те, що г'юмани зазналися, частково провина Богині, і навіть Рут не могла цього зупинити. Але безліч напівлюдей і невелика кількість демонів змогли дожити до сьогодні. Безсумнівно, у Гільдії авантюристів вона виконала ту роль, про яку так палко говорила в минулому.

— …

І все одно є речі, які не можна пробачити.

Насильно зробити когось безсмертним, а потім стерти саме його існування — це вже…

— Тому й «Авантюристи Витоків», і я сам уже прийняли майже все, що з нами сталося.

— «Майже»?

— Як би це не було клопітно, один чоловік, якому найбільше слід було б це прийняти, досі продовжує боротися. А тоді, в далекому минулому, був ще один добрий дракон, якого це розлютило так само, як зараз тебе, Райдо. Ні, його лють була ще сильнішою.

Дракон.

Невже це…

— Дракон, кажете? Не думаю, що в минулому був хтось, здатний протистояти Руту. Принаймні я такого не знаю.

Томое нахилила голову.

Зрозуміло.

Хай там як, чи зустрічалися вони колись, але Томое теж уже жила в ту епоху.

Про гільдію вона дізналася від самого Рута, тож, мабуть, у ті часи просто спала.

— Нічого дивного. У ті часи інші Вищі Дракони, крім Рута й Фуца, особливою силою не вирізнялися.

— Як я вже казала, я не знаю дракона на ім'я Фуц. У цій країні це ім'я, схоже, широко відоме, але хто він узагалі такий?

Після короткої паузи Томое зажадала від пана Рокуї відповіді.

Ім'я Доми в Союзі Лорел справді теж відоме, але ім'я Фуца знали ще краще.

До Доми ставилися як до Вищого Дракона підземелля, а до Фуца, здавалося, спрямовували щось схоже на справжнє поклоніння.

Майже таке саме, як до Духів чи Богині.

— Першородний Дракон Небес — Небесний Дракон Рут. А навпаки, його протилежність — Першородний Дракон Землі, Земний Дракон Фуц. Два незрівнянні Вищі Дракони, що володіли найвищою силою. Та Фуц виступив проти створення Гільдії авантюристів і… в результаті Рут відібрала в нього силу та знищила його.

— ?!!

— Це справа Вищих Драконів. Надзвичайно таємна річ, і буде погано, якщо Рут про неї дізнається, тож, Райдо, теж тримай це в таємниці, гаразд? Після цього Рут ретельно стерла саме існування Фуца — ще ґрунтовніше, ніж наше. Нам стало його надто шкода. Тож ми його врятували.

— Як я й думала, я його не знаю. Якщо говорити про Земного Дракона, хіба це не Ґроунт? — сказала Томое.

— Точніше, та дівчина — Піщаний Дракон. Нічого не вдієш, ми ж говоримо про Рута. Мабуть, щоразу, коли інші Вищі Дракони впадали в сплячку або перевтілювалися, вона наполегливо стирала з їхньої пам'яті згадки про Фуца. Це, певно, було простіше, ніж стерти «Авантюристів Витоків» з людської історії.

— Клятий Рут… — прошипіла Томое.

— Якби Фуц діяв так, як зазвичай, усе не заплуталося б настільки сильно. Зрештою, і в людей, і в драконів рішення, мабуть, частіше визначають емоції, а не логіка. Фу-фу.

Пан Рокуя засміявся, мабуть, згадуючи події тисячолітньої давнини.

Хоча для них це була поразка.

Отримати прокляття безсмертя й бути викресленими з історії — так, це мала бути поразка.

І все ж… чи справді через тисячу років можна озирнутися на таке й засміятися?

Я… мабуть, зрештою битимуся з ними на поверхах нижче десятого.

Оскільки вони безсмертні, є лише один спосіб перемогти пана Рокую та інших — зламати їхню волю.

Ні, Томое й Міо, напевно, вже досліджують саме безсмертя пана Рокуї.

Якщо можливо, то й його спогади про це.

Мабуть, саме тому вони майже не говорять і лише виглядають так, ніби слухають розповідь.

Є шанс, що з того, що їм вдасться з'ясувати, знайдеться якийсь спосіб прорватися крізь цю ситуацію.

Але… якщо мені доведеться ламати волю людей, здатних отак прийняти власну поразку, то як я взагалі це зроблю?

Чи можливо її зламати?

Зараз я… не знаю.

Я відчув, як у животі поволі накопичується щось важке.