Розділ 265 — Підлі вчинки безсонного міста

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Ой, ми щось добряче заговорилися. Ну що ж, продовжимо, коли ви дістанетеся нижніх поверхів. Звісно, лише якщо після того, як ми як слід постараємося повбивати одне одного, усе ще буде що продовжувати. Ха-ха-ха! У будь-якому разі я чекатиму з нетерпінням.

Сказавши це, пан Рокуя пішов.

Ми й справді поговорили про найрізноманітніші речі.

Але як би це сказати… найважливіші моменти залишилися розмитими.

Саме таке враження лишила його розповідь.

Я відкинув це відчуття.

Мабуть, він і натякнув на це словами про те, що ми продовжимо розмову пізніше.

Зараз я можу впевнено сказати лише одне: моє враження про Рута стало значно гіршим.

…Хоча, між іншим, воно й до цього не було хорошим.

— Вибачте, Вако. Як і минулого разу, я не змогла прочитати його спогади.

Томое присоромлено доповіла мені.

З Томокі в неї, здається, щось частково вийшло, але, як я й думав, це працює не на всіх.

Є люди з високою стійкістю до такого, а також існують різноманітні закляття-протидії.

Старша й Томокі, мабуть, стають сильнішими з кожним днем.

Тоді в майбутньому висмоктування спогадів, мабуть, працюватиме на японцях дедалі гірше.

У певному сенсі єдиним джерелом відомостей про Японію для Томое лишатимуться мої спогади, і це її, напевно, засмутить.

…Зрозуміло.

Отже, ми ніяк не можемо перевірити, наскільки правдивою була розповідь пана Рокуї.

Трохи пригнічує.

Але сил у всіх ще вдосталь, тож сьогодні варто пройти трохи далі.

Ми не знаємо, наскільки точними будуть карти наступних поверхів, і не знаємо, скільки ще зможемо пройти.

Яким би не був мій душевний стан, треба рухатися далі.

До того ж дорогою ми складатимемо карту, тому швидкість уже буде не тією.

— Усе гаразд, не переймайся. Але це й справді проблема. Нам пропонують як слід постаратися вбити японців, які стали безсмертними. До приїзду в Лорел я й уявити не міг, що потраплю в таку ситуацію.

— У найгіршому разі нам доведеться битися з п'ятьма людьми, кожен із яких має силу на рівні Ваки. Такого в наших планах точно не було. Залежно від обставин, можливо, доведеться відправити вас назад із дев'ятнадцятого поверху.

Першу половину Томое адресувала мені, а другу — Берену та іншим, трохи важко зітхнувши.

— Не просто на моєму рівні — вони можуть бути навіть сильнішими. Так… справді, брати Берена та інших у такий бій разом із нами трохи…

— Я давно готовий. «Авантюристи Витоків», безперечно, сильніші за нас, але ми не знаємо, наскільки сильними будуть загін найманців і управитель підземелля. Нас тут троє. Ми точно зможемо бути корисними. Будь ласка, дозвольте нам залишитися з вами.

Берен зробив крок уперед і перебив мене.

Точно.

Окрім групи пана Рокуї, там є й інші: управитель підземелля… стривайте, це був проєктувальник? До того ж маріко там чимало.

Судячи з того, що я бачив, ці троє цілком здатні битися з маріко.

Якщо взяти хоча б Берена: навіть серед елдв він умілий майстер. Чимало бійців прив'язані до спорядження, яке він виготовляє. Товариші глибоко йому довіряють, та й з іншими расами він чудово ладнає. Для компанії він уже стає незамінною людиною.

Ші теж, якщо не зважати на проблемну частину з її захопленням Еріс, надійна лісова оні. Вона добре б'ється, чудово знається на лісі й має високі навички вирощування бананів. І що важливо, вона одна з небагатьох лісових оні, які б'ються грубою силою.

Щодо Хокуто, то він від початку був могутнім арком, а тепер уже легше перелічити те, чого він не вміє, ніж те, що вміє. Сам він розвиває стиль рукопашного бою з використанням ниток і постійно досліджує, як підняти його на новий рівень; у процесі з'явилося кілька побічних напрацювань. Усі арки з головою занурюються в обрану сферу й надійно виконують доручену роботу. Само собою, Хокуто — надзвичайно цінний талант.

Я не хочу їх втрачати.

…Якщо подумати, я раптом згадав слова Шікі, сказані дуже давно.

Це було, коли ми разом билися в столиці Лімії.

Здається, він сказав: «Якщо надто захопитеся боєм, будь ласка, тримайте людей Асори хоча б десь на краю свідомості».

Цей бій точно буде важчим за той — навіть порівнювати безглуздо.

Мені здається, тепер я значно краще контролюю себе, але хто знає, що станеться.

Пан Дайкокутен теж сказав мені щось складне: «Не схиляйся надто сильно ні до почуттів, ні до логіки».

Але що саме він мав на увазі? Можливо, що якщо я просто житиму нормально, то природно не скочуся в жодну крайність і хвилюватися не варто. А може, навпаки, що якщо не стежитиму за собою, то непомітно надто схилюся в один із боків.

Як і личить божеству, говорить він складні речі.

— Заспокойтеся. Потрібна людина в потрібному місці — ось і все. І ти, Томое, що за нісенітниці говориш? Навіть якщо взяти Хокуто та інших, вони нам не заважатимуть і, як самі сказали, зроблять усе можливе. А тоді вони неодмінно покажуть хоча б один-два результати, за які Вака скаже їм: «Молодці». Правда ж?

Я не дам їм загинути.

— Це звучить так, ніби в найгіршому разі ти пропонуєш використати їх як живі щити, Міо.

— Не жартуй. Я лише кажу, що слабші теж мають показати Ваці, як вони можуть битися по-своєму.

— Відверто кажучи, сама думка про те, що в груповому бою на нас нападе хтось із приховуванням присутності рівня того Рокуї, вже змушує навіть мене не втрачати пильності.

— Фу-фу-фу, наче ми йому дозволимо.

О, Міо щось придумала?

— Хо-о? Хочеш сказати, у тебе є якийсь план?

— Ні.

Тобто не придумала…

— Що, плану немає? Звідки ж тоді ця безпідставна впевненість? Інстинкт підказує?

— Нічого особливого я не вигадувала. Просто неможливо, щоб Вака дозволив своїм товаришам загинути на полі бою, де стоїть сам. Він цього нізащо не пробачить.

…Ага.

— …

Чомусь Міо говорила з абсолютною впевненістю.

А Томое, навпаки, замовкла й не знала, що відповісти.

Щойно Берен та інші почули слова Міо, вони випросталися, а на їхніх обличчях миттєво з'явилася покора.

Стривайте, то все це робитиму я?

Хоча вона права.

Я вже вирішив, що не дам їм померти.

Трохи ніяково від того, що вона так легко мене розкусила.

…Так, усе саме так, як сказала Міо.

Берен, Хокуто, Ші, а також Томое й Міо… Я не хочу, щоб люди, які б'ються заради мене, гинули на полі бою, де перебуваю я сам.

Навіть якщо бій унизу неминучий, це не зміниться.

Моя мета — не «змусити безсмертних японців здатися».

Вона зовсім інша.

Повернути найманців до Ціґе, не втративши нікого.

Так. Саме це буде метою майбутнього бою.

Те, що наші противники безсмертні, японці, господар підземелля, проєктувальник чи управитель — та ким би вони не були, це не така вже й проблема.

Я ж навіть думаю про бій із Богинею — справжнім божеством. То чого я раптом тут хвилююся?

Якщо виграємо цю битву, станемо ще на крок ближче до мату.

— Фу-фу… ахахаха!! Точно, Міо має рацію. Ідемо всі разом. Я нікому не дам померти. А тепер спершу треба взагалі дістатися туди, інакше нічого не зрушить! Картографування, розвідка… чесно кажучи, в обох речах я слабкий, тож розраховую на вас!

Прокляття безсмертя, багаторічний досвід і товариші, які, ймовірно, цілковито довіряють одне одному.

Я несвідомо дозволив тому, що несе на собі пан Рокуя, придавити мене.

Але тоді що маю я?

У мене є Асора, Томое, Міо, Шікі… і ще Тамакі.

До того ж я не думаю, що навіть за довге життя група пана Рокуї коли-небудь кидала виклик Богині.

І вже точно не відчувала на собі всієї її переважної сили.

Як завжди: якщо вони спрямують на нас клинки, треба просто змести все на своєму шляху.

— Отакої, аж заздрість бере. Схоже, мені доведеться виплеснути все це під час післяобіднього дослідження. Вирушаймо. Ви троє, зберіться… хоча, схоже, це навіть зайве казати. Відтепер ми частіше розділятимемо роботу. Усе зрозуміли?! — вигукнула Томое.

— Так!!

Відповідь прозвучала гучно й упевнено.

На їхніх обличчях аж сяяла мотивація.

Схоже, додатково підбадьорювати їх не потрібно.

Спершу зберемо інформацію про три телепортаційні формації, що ведуть на одинадцятий поверх, а тоді все обговоримо.

Бо пан Рокуя в підсумку так і не сказав мені нічого про те, як просуватися нижчими поверхами.

Будь ласка, тільки без тісних і сирих місць.

З думкою, ганебно далекою за настроєм від щойно проголошеної рішучості, ми відновили дослідження.

Урешті ми продовжували дослідження майже до вечора й дісталися входу на чотирнадцятий поверх.

Ми розподіляли роботу: досліджували різні типи поверхів, силу мамоно, розміри зон і встановлені пастки, а після збору даних Хокуто, Томое й Міо аналізували їх і визначали маршрут.

Через такий підхід ми просунулися не так далеко, як очікували.

Такими темпами, якщо врахувати можливі непередбачені події, день Х, мабуть, настане післязавтра або ще через день.

Усі були дуже вмотивовані, тому кожну частину роботи виконували без затримок.

Дякую всім.

— І все ж це місто майже не спить. У Ціґе й Ротцґарді було так само.

У цьому світі справді рідко побачиш місто, де пізно вночі не стихає метушня й не гаснуть вогні.

Ночі тут темні, незручні й небезпечні.

Тому через якийсь час після вечері міста зазвичай затихають, чекаючи нового дня, і поринають у темряву.

Так буває майже всюди.

Ціґе стоїть біля Пустища, у Ротцґарді є Академія, а тут — Великий лабіринт.

Може, коли місце має якусь особливу рису, воно й стає таким незвичайним?

Хоча в Ротцґарді світло переважно не гасло саме в Академії, тож, якщо вибирати, пожвавлення тут більше нагадує Ціґе.

Зараз… приблизно друга ночі.

Глибока ніч.

А двері крамниць досі відчинені й приймають клієнтів.

Зсередини долинає гамір людей у доброму настрої.

Якщо подумати, край світу й Великий лабіринт нікуди не зникають, тож, мабуть, природно, що все склалося саме так.

До речі, причина, чому я сам гуляю містом о такій порі… не надто серйозна.

Я прокинувся зовсім недавно й помітив, що в кімнаті бракує кількох людей.

Ну й, перевіривши все за допомогою «Сакаю», з'ясував, що декілька з них перебувають у Великому лабіринті.

Мені стало цікаво, що відбувається, тож я вирішив піти подивитися.

…І зовсім не тому, що я розгубився, коли, розплющивши очі, побачив просто перед собою спляче обличчя Міо, а нога Томое лежала на моїх стегнах.

Зовсім ні.

Отже, з кімнати зникли Берен, Хокуто й Ші, а ще охоронниці пані Акаші та пані Юдзукі.

Але пані Акаші й пані Юдзукі збирали інформацію в місті, тож, можливо, вони просто ще не повернулися.

Тому зараз у кімнаті лишилися Томое, Міо, Іроха, пан Шьоґецу та служниці.

Завтра ми знову досліджуватимемо лабіринт, тож що Берен та інші роблять там так пізно?

За сьогоднішній вхід ми вже заплатили, тож проблем не повинно… гм?

Якщо подумати, як тут узагалі рахуються дні?

Опівночі починається наступний день?

Чи зі сходом сонця?

От халепа. Зараз у мене навіть грошей із собою не… а, ні, все гаразд.

Пристойна сума є.

Навіть якщо доведеться платити, проблем не буде.

Ми все одно заходимо завтра, тож можна вважати це просто передоплатою.

Ну що ж, наздожену трійцю, яка зникла всередині.

О?

Це… пані Акаші й пані Юдзукі?

Трохи далі, на дорозі, що веде до Великого лабіринту, я випадково побачив їх обох.

Якщо правильно пам'ятаю, в тому напрямку розташований район багатіїв — «Блакитна коштовність».

Я прикинув, де це, звірившись у голові з картою Каннаої.

Ці двоє від початку є охоронницями Ірохи, а сама Іроха — донька родини з правлячої верхівки міста, тож їхня поява в такому районі не повинна бути дивною.

Рід Осакабе тут фактично виконує роль феодального володаря всього міста.

Я подивився в бік Великого лабіринту.

Звісно, мене турбує, що роблять Берен та інші.

…Але особливого занепокоєння я через них не відчуваю.

Я знову перевів погляд на охоронниць.

Від них ішло якесь незвичне відчуття. Обидві рушили в бік місця, де майже не було людей.

…А от це мене непокоїть.

Нічого не вдієш.

Простежу за їхніми діями.

Я вперше йду цією дорогою в незнайомому місті. До того ж глибокої ночі.

Якби в мене не було «Сакаю» і впевненості у власній силі, я б точно не подумав іти за ними.

Схоже, пані Акаші кудись веде пані Юдзукі.

Я спостерігав за ними й намагався зрозуміти ситуацію.

Про таке слід було б негайно доповісти пану Шьоґецу, але… я не настільки близько знайомий з пані Акаші та пані Юдзукі й багато чого про них не знаю.

Через моє обличчя й зовнішність до мене причепилися якісь типи, схожі на грабіжників, але я ввічливо вклав їх відпочити.

— Бар, га. Від цього закладу аж тхне підозрілим.

Я пробурмотів це перед дверима, за якими зникли обидві.

Схоже, заклад іще працює, але двері зачинені.

Місце зовсім не створює того враження, яке обіцяє вивіска.

— Гм?

До мого носа долинув запах ізсередини бару.

Густий, сильний аромат, характерний для нічного закладу.

Але тут є… не лише це!

— От серйозно, зовсім не тішить, коли інстинкт виявляється правим саме в таких речах!

Переконавшись, що моє занепокоєння не виявиться марним, я зібрався з духом і відчинив двері.