Розділ 266 — Справжня природа аромату

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Ух.

Усередині закладу висів тонкий шар диму.

Як я й думав, тут розповсюджувався неприємний запах.

Атмосфера була така, що мимоволі хотілося скривитися.

Поки що я проігнорував переважно неприязні погляди, спрямовані на мене, й почав шукати двох, заради яких сюди прийшов.

Заклад був невеликий, тож невдовзі я помітив знайомі спини.

Але, схоже, треба поспішати.

Чим швидше я наближався до них, тим краще розумів, що відбувається.

Погано!

Пані Акаші намагається відкрити маленький флакон для пані Юдзукі!

…Відкрила!!

Чорт, не встиг.

…Раз уже так сталося…

Доведеться діяти за планом, який я придумав раніше.

— Азуса.

Я тихо прошепотів і покликав свій звичний лук.

У ту ж мить у лівій долоні з'явилося відчуття дотику, і я схопив його.

Стрілу я не готував.

Не давши відвідувачам часу здійняти паніку, я став у стійку, підсилив лук магічною силою й смикнув тятиву.

— ?!!

Дим і запах, що висіли в приміщенні, здуло від мене в усі боки.

Закручений вітер пронісся залом і вийшов назовні.

Схоже, усе вдалося.

Відтоді як я побував на території раси демонів, я майже не стримувався, тому вже не дуже розумів, наскільки треба стримуватися тут. Ну, раз результат добрий, то й гаразд.

Флакон у руці пані Акаші впав і розбився.

Рідина, що розтеклася по дерев'яному столу довгою смугою, швидко випарувалася тонким димком.

Наскільки я відчував, жодного «запаху» там більше не лишилося.

Звісно, він зник і з самого закладу, і навіть із «середини» відвідувачів та працівників.

Ох і справи.

Цей тип узявся за зовсім уже божевільні речі.

Виходить, моє попередження його не хвилює.

Спочатку вогнепальна зброя, тепер це.

Я запам'ятав вміст флакона й запах, що стояв у закладі.

Якщо відкинути саму концепцію, це небезпечна штука.

…Клятий Томокі.

— О, пані Акаші, пані Юдзукі. Який збіг.

Навіть я розумію, що ніякого збігу тут немає.

Але я вирішив, що в такому місці іншого виходу просто немає.

Згладжувати незручні ситуації — не моя сильна сторона, тож уже вибачте.

Пані Акаші дивилася на мене з приголомшеним обличчям.

…Після побаченого її можна зрозуміти.

Пані Юдзукі, схоже, намагалася приховати хвилювання.

Вона дивилася на мене доволі суворо.

За міцно стиснутими губами було видно: вона вже щось запідозрила.

— …Босе Райдо, чому ви тут? — спитала Акаші.

— Так. Розмовами про випадковий збіг нас не проведеш. Я чула, що якийсь час ви будете зайняті лабіринтом, — додала Юдзукі.

— Так. Насправді більше половини цього можна назвати випадковістю.

— Тобто є частина, яка випадковістю не є, так?

Пані Юдзукі й далі не змінювала суворого виразу.

Останнім часом я вже трохи розбираюся в ліках і магічних препаратах.

Втім, це як із талісманами, оберегами й амулетами… ні, порівняння так собі. Обереги здебільшого стають амулетами, а талісмани… стривайте, навіщо я взагалі почав тут лекцію?

Важливо те, що магічний препарат у руках пані Акаші не був лікувальним, і це був тип, з яким я ще не знайомий.

У загальних рисах я його розумію, та й мету Томокі знаю, тож якщо мене не попросять про глибоке пояснення, проблем не буде.

Проблема в іншому: як їм це сказати.

До того ж…

Я оглянув заклад.

Усі навколо мали такий вигляд, наче їх щойно надурили лисиця чи танукі, й намагалися зрозуміти, що сталося.

Схоже, це не найкраще місце, щоб продовжувати розмову.

Справа вже переходить у приватну площину, тож… зараз… найкраще підійде те місце.

Одним пострілом уб'ємо двох зайців.

— Так. Схоже, мені все ж доведеться втрутитися в проблеми верхівки. Уже пізно, тож як щодо того, щоб ви обидві сходили зі мною до лабіринту?

Там можна зберегти розмову в таємниці, а якщо хтось стежитиме, ми легко відірвемося.

Заодно пошукаю Берена та інших.

У Великому лабіринті поговорити буде безпечніше.

— Зрозуміло. Потрібне місце для приватної розмови, так?

— Т-так…

Пані Юдзукі трохи розширила очі й прошепотіла це, наче була вражена.

Вона кивнула, тож можна вважати, що погодилася.

Пані Акаші тим часом переводила напівсонний погляд то на пані Юдзукі, то на мене.

— Тоді ходімо.

— Зрозуміла. Акаші, ми йдемо.

Пані Юдзукі підняла пані Акаші на ноги й майже потягла її за собою з закладу.

Я лишив на столі трохи дрібних монет і теж вийшов.

У будь-якому разі… Томокі, перетворити власне зачарування на препарат — це вже щось.

Яка божевільна ідея.

Якщо старша про це дізнається, війна між г'юманами може початися ще до завершення війни з демонами.

Старша Хібікі ж напевно зробить усе можливе, щоб це зупинити.

І все ж сама ідея неймовірна.

Якщо Томокі немає поруч, його зачарування взагалі не повинно діяти, а якщо знаєш про його існування, можна підготувати протидію.

Звісно, повністю відсікти ефект можна лише якщо вистачить власної сили.

Я вважав цю здібність сильною, але в певному сенсі обмеженою.

Та якщо помістити силу зачарування в якийсь засіб і розповсюджувати її так, радіус дії зростає в рази. До того ж цим засобом виявилися парфуми. Вони розходяться довкола, мов пахощі.

Сумісність із зачаруванням у них надзвичайно добра.

Для тих, хто намагається захиститися, це набагато гірше, ніж просто повісити на ціль якийсь аксесуар.

Не можна ж постійно не дихати, та ще й доведеться весь час враховувати напрямок вітру.

До того ж заклять, що керують вітром, існує чимало.

Цей тип… серйозно, мозок у нього працює лише на найбезнадійніші речі.

Навіть вражає.

Якщо відкласти суперечку між Наої та Каннаої і змагання всіх Осакабе між собою, то в нинішній сутичці Осакабе вже точно замішані Томокі або Імперія.

Схоже, зрештою мені все-таки доведеться втрутитися в справи цього міста.

У мене й так голова болить через двадцятий поверх. Ох і морока.

Так і не придумавши рішення, я пішов за ними й увійшов до лабіринту.

Четвертий поверх Великого лабіринту.

Ми зупинилися в найглибшому місці, куди ці дві охоронниці могли дістатися, і нарешті глибоко вдихнули.

Жодних слідів Берена та інших.

З цього видно, що вони вже нижче.

Що вони взагалі там роблять?

Не схоже, щоб цій трійці було потрібно піднімати рівень.

Навіть на поверхах нижче десятого вони чудово справлялися.

— Ну що ж, тут нас, мабуть, ніхто не почує. Ви двоє, схоже, цілий день не поверталися до Ірохи. Що саме ви розслідували?

Якщо пані Юдзукі ще можна відкласти, то мені цікаво почути саме пані Акаші.

Звідки взявся той флакон.

Не думаю, що пані Сайріцу до цього причетна, але мені цікаво, наскільки далеко все це проникло в рід Осакабе.

— …Ми… розслідували одну впливову особу, яка з найбільшою ймовірністю намагається вбити пані Іроху, — відповіла Юдзукі.

— Тобто ворожа Іросі фракція. Зрозуміло. І хто це?

— Як би сказати… це навіть не зовсім ворожа фракція. Радше людина, яка зараз фактично тримає справжню владу в роді Осакабе. У пані Ірохи власної влади майже немає.

Тепер, коли думаю, я ж чув, що вона не має стосунку до питання спадкоємця.

Її політичний шлюб уже вирішений.

Оскільки її мають видати заміж, я думав, до неї ставляться хоча б трохи важливіше, але, схоже, ні.

А ви, пані Юдзукі, так і не збираєтеся назвати ім'я?

Ну, якщо ця людина настільки впливова, я й сам можу з'ясувати, хто це, але… морочитися не хочеться.

— І все-таки хто?

— Буду вдячна, якщо ви зрозумієте, що про це важко говорити.

— Та годі тобі, перед нами ж бос Райдо. Хіба не можна сказати? Юдзукі розслідувала Тацукі Коґецу. Він багато років служить дому Осакабе на відповідальній посаді головного радника. Якщо пояснювати словами, зрозумілими чужинцю… щось на кшталт міністра? А, бос же Мудрець, то, може, й так розумієте?

Головний радник…

Не знаю, наскільки ця посада збігається з тим, що я уявляю під таким титулом, але влада в нього явно чимала.

Проте він не з роду Осакабе?

— Акаші! — різко озвалася Юдзукі.

— Схоже, він щойно якось нас урятував. Треба віддячити. Немає сенсу скупитися на інформацію, яку ми вже маємо.

Добре, що пані Акаші язиката — у хорошому сенсі.

Схоже, пані Юдзукі вже й сама не надто заперечувала.

У Лорелі спершу називають прізвище, а потім ім'я, отже… дуже ймовірно, що цей пан Коґецу й смикає за нитки.

Гм? Коґецу?

— Коґецу…

Я повторив ім'я, і в голові спливло запитання.

Побачивши мій вираз, пані Юдзукі зітхнула, ніби здалася, й пояснила:

— Він брат васала пані Ірохи, пана Шьоґецу. І ще… схоже, Торгова компанія «Кудзуноха» теж привернула його увагу. Будьте обережні.

— Навіть ми?

— Ви в'їхали в країну з таким розкішним гарантійним листом, тож, мабуть, це й привернуло його погляд. Ім'я пані Кахари та її вплив цілком дістають і до Каннаої.

— Гарантійний лист, га…

Не очікував, що ця річ матиме силу на рівні скриньки з гербом пана Комона.

Якщо серйозно, з ним я можу гуляти країною в своє задоволення навіть без гаманця.

Щоправда, це перетвориться на величезний борг перед пані Сайріцу, тож я ніколи так не робитиму.

Отже, саме через це він на нас націлився?

Ні, з огляду на Томокі, не можна вважати це єдиною причиною.

Треба діяти обережно.

Але флакон був саме в пані Акаші, тож шанс, що пан Коґецу й Томокі діють разом, мабуть, не такий уже високий.

— Пані Акаші, а кого розслідували ви? І… де взяли той схожий на парфуми флакон?

— Я? Чесно кажучи, погано пам'ятаю. Частина спогадів наче в тумані.

— Що? Акаші, ти про що? Хіба не ти казала, що натрапила на зв'язок, який точно переверне нинішнє становище пані Ірохи?

Вона не пам'ятає.

Отже, десь посеред розслідування вона стала маріонеткою тих пахощів.

— Е? Я так казала? Та й узагалі, Юдзукі, призначати зустріч у такому закладі — який у тебе жахливий смак.

— Ну ти даєш. Це ти сказала, що знайшла місце, яке можна використати як безпечне сховище, і сама привела мене туди.

— Е?!

Спогади пані Акаші стали розмитими.

Це побічний ефект чи, може, самозахист свідомості?

Якщо друге, мені шкода, але доведеться змусити її згадати все по черзі.

За допомогою пані Юдзукі це має бути можливо.

— Пані Юдзукі, ви пам'ятаєте, що саме пані Акаші запросила вас до того закладу й завела всередину, так?

У таких випадках не варто чекати зручного моменту — краще бити прямо в болюче місце.

— Звісно. Там справді було небагато людей, але й пристойною публікою те місце не пахло.

— А флакон пам'ятаєте?

— Так. Вона сказала, що це якісь символічні пахощі певного місця й що для розслідування треба зробити їхні копії.

— Але пані Акаші цього не пам'ятає.

— Т-так… Коли я опритомніла, бос Райдо вже кликав мене…… Це справді дивно.

Зачарування Томокі не повинно змінювати спогади.

Принаймні ті парфуми й запах такою силою не володіли.

Отже, вона повинна бути здатна згадати.

— Пані Юдзукі, які плани були в пані Акаші на сьогодні?

Поки що я лишив розгублену пані Акаші в спокої й звернувся до пані Юдзукі.

Вони вели розслідування, підтримуючи зв'язок одна з одною.

Отже, пані Юдзукі мала знати про дії іншої.

— Найважливіше було встановити контакт з однією людиною. Надзвичайно важливою для пані Ірохи, яка зараз…

— Коротше, хто це?

— …Стан Акаші справді дивний. Без сумніву, до нас наближається серйозне потрясіння. Зараз не час тримати секрети.

— Я тієї самої думки.

Мабуть, через професійну звичку збирачки інформації вона дотримується принципу берегти таємниці до кінця.

Але в нинішній Каннаої, думаю, приховувати щось від мене вже не має особливого сенсу.

Ох. Довіра — складна штука.

— Пані Харука. Мати пані Ірохи.

— …Точно. Я… вийшла на слід пані Харуки, а потім… вона запросила мене до храму Кішімо.

Запросила?

Ні, зараз головне — нехай вона послідовно відновить пам'ять.

Помовчу.

— Що ти сказала?! Ти зустрілася з пані Харукою?!

— Так… Потім мене провели до кімнати з приємним ароматом. І, здається, там був камергер із далеко не пересічними навичками…

…Гей-гей.

У голові спливло ще гірше передчуття.

— Де?! У якому саме храмі Кішімо?!

— Ем… У районі, де стоять кілька будинків бічної гілки Осакабе, був храм, який вони використовували як родинний. На вулиці Шовкопрядіння. Так, саме там.

— Акаші! Чудово! Ти геній!! Пані Іроха зрадіє! Тепер зрозуміло, отже той аромат був символом того місця!!

…

Це погано.

Надзвичайно погано.

Погане передчуття лише посилюється.

Наче тоді, коли я побачив дружину Рембрандта та його доньок. Було таке відчуття, ніби ця гнітюча тяжкість ось-ось підніметься до горла.

Якби міг, я б просто втік звідси.

— А потім… пані Харука сказала мені, що хоче дещо передати пані Іросі й просить мене це зробити. Вона доручила мені маленький флакон. Тому я… заради господаря подумала, що маю сказати й Юдзукі. Стривайте, хто такий господар?

— Акаші?

…

Немає сумніву: джерело пахощів зачарування — Імперія.

Хоч ми й досі не знаємо, де саме й наскільки широко вони вже розповсюдилися.

У такому разі і причина конфлікту в роді, і маріонетки Томокі, яких я вбив, і те, чому вони втекли посеред лікування, — усе це теж може бути пов'язане з цими пахощами.

Якщо людині, яку лікують від отруєння наркотиком, знову дати хоч трохи тієї ж речовини, лікування нормально не просуватиметься — це так само певно, як те, що вранці зійде сонце.

І тепер ці пахощі, щонайменше, вже проникли до матері Ірохи.

Зі слів пані Акаші не лишається сумнівів: ті, хто їх розповсюджує, самі теж перебувають під впливом.

Судячи з того, що бачу, пані Акаші ще більш-менш у безпеці.

А от щодо тієї Харуки — новини, схоже, дуже погані.

У голові спливли слова «вже запізно».

— Яке огидне відчуття. Наче зараз виблюю всі свої щасливі спогади.

Після того як пані Акаші ще трохи порилася в пам'яті, її обличчя стало попелястим, і вона, бурмочучи суперечливі речі, поточилася до стіни.

А потім пролунав цілком очікуваний звук.

Та навряд чи цим усе й закінчиться.

Її, мабуть, чекатиме похмілля, змішане із самоненавистю, після якого навіть триденне похмілля здаватиметься дитячою забавкою.

І все ж, мабуть, це ще можна вважати щастям — якщо вона відбудеться «лише цим».

— Кх… пане Райдо, ви щось зрозуміли? — спитала Юдзукі.

— Так, кілька речей. По-перше, той флакон пані Акаші й запах, що висів у закладі, містили силу зачарування. Дим і парфуми… для простоти назвімо це пахощами зачарування.

— Пахощі зачарування…

— Схоже, всередину вклали потужну силу зачарування, яка перетворює кожного, хто вдихне аромат, на раба певного чоловіка.

— Невже тому Акаші сказала таку дурницю про «господаря»?! Зрозуміло, Коґецу!!

— Ні. Не Коґецу той, кому підкоряють ці пахощі.

— …Е?

— Івахаші Томокі. Герой Імперії. Пахощі зачарування — це… засіб створювати його рабів.

— Герой?! Т-тобто ви хочете сказати, що це вже не просто внутрішня сварка роду?! Так, пане Райдо?!

— Мабуть. Я ще не знаю, чого саме він домагається.

— Я згадала ще дещо…

Пані Акаші повернулася до розмови, все ще з попелястим обличчям.

Якщо це інформація про той храм, підійде будь-що.

Це допоможе.

— У тому місці, здається… були пан Коґецу й кілька принцес. Угх…

Невже немає жодної новини, яка змінила б становище на краще?

На нижніх поверхах на мене чекає дівчина, яка мене ненавидить.

А на поверхні зачарування Томокі вже стало зерном чвар.

Ну й час я вибрав для приїзду до Каннаої.

Цікаво, чи вийде вранці разом з усіма піти до Великого лабіринту.

Може, варто викликати Лайма чи лісових оні?

Хоч би кого я покликав, це не скасує того факту, що багато де вже запізно, і зрештою події підуть своїм шляхом.

Принаймні ми можемо зупинити збільшення числа жертв.

Ха-а… думки як у невдахи.

ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

Томокі й Софія — вони постійно роблять зайві речі!

Особливо Томокі!

Додуматися до такої дурні, як зачаровувати людей, яких навіть не знаєш. Аж дивно, що таке йому спало на думку.

АААХ, голова болить!