Розділ 267 — Це була підготовка

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Небо вже сіріє. Ха-а… схоже, ми не спали всю ніч.

Коли ми повернулися до порталу, що дозволяє переходити на вже відвідані поверхи, трохи осторонь від входу до Великого лабіринту, далекий обрій уже ледь-ледь змінював колір.

Можливо, називати його сірим ще трохи зарано.

Головне — ми просиділи всю ніч без сну.

Зараз повернуся до готелю, розкладу по поличках усе, що відбувається, а потім трохи постріляю з лука для відпочинку… ага, до того часу точно вже буде ранок.

Правда, я можу кілька днів обходитися без сну.

Мабуть, завдяки молодості.

Саме в такі моменти я щиро радію, що ще молодий.

Зазвичай мені частіше здається, що мені бракує і досвіду, і здібностей, тож радіти молодості доводиться нечасто.

— Ну що ж, повернімося до готе… га?

Я покликав пані Акаші й пані Юдзукі, які разом зі мною скористалися порталом.

Ще недавно пані Акаші, сіра на обличчі, стояла, спершись рукою об стіну, схиливши голову й важко дихаючи. А як вона тепер? Обличчя мертвотно бліде, і пані Юдзукі підставила їй плече.

Нічого не вдієш.

Відтоді її каламутні спогади поступово поверталися, і вона згадала, що саме робила й заради кого.

Заради господаря, якого вона ще навіть не бачила, пані Акаші намагалася збільшити число його прихильників. Хотіла затягнути на його бік пані Юдзукі, Іроху, пана Шьоґецу та інших.

А щоб ще сильніше сипати сіль на рану, наказ на це дала людина, яка, здавалося, мала стати надійною союзницею, — мати Ірохи, пані Харука.

Таке просто не проковтнеш.

Вона шукала пані Харуку, щоб заручитися її підтримкою, а натомість сама потрапила в пастку й була змушена змінити бік.

— Я… що я накоїла… — пробурмотіла Акаші.

— Акаші, зараз просто думай про те, як повернутися й відпочити, — сказала пані Юдзукі.

Та пані Акаші ще легко відбулася.

Навіть якщо переглянути її спогади, під зачаруванням вона пробула недовго.

Вона ще не встигла свідомо завдати комусь шкоди заради Томокі чи когось убити.

Тому… думаю, вона ще може повернутися.

Думаю, усе буде гаразд.

А от ті троє, яких я вбив, уже давно вбивали людей заради нього.

Якби вони спочатку були покидьками й ні над чим не замислювалися… мабуть, я б подумав, що їх ще можна врятувати.

Але ті дівчата були не такими.

Усі троє мали сильні переконання й власні ідеали.

Саме тому було «вже запізно».

Розвіювати зачарування вже немає сенсу.

Навіть якби його розвіяли, без якогось дива в підсумку вони все одно б…

…

Га?

Чому я зміг зрозуміти все це за одну мить?

Гм… невже сила Томое знову перетекла до мене?

Іноді таке трапляється.

Було б дуже корисно, якби я міг вмикати це за власним бажанням, але досі не можу.

Так, я справді це знав.

Коли я ще раз озирнувся назад у пам'яті, то зміг приблизно осягнути спогади — чи, може, знання — тих трьох, а також їхнє минуле.

Якщо описувати словами, то відчуття таке, ніби в моїй кімнаті нишком поставили нову шухляду, про існування якої я не знав. Дуже дивно.

Ті троє спочатку були доньками імперської знаті.

Їх серйозно непокоїв тодішній стан Імперії, особливо відносини з сусідніми країнами, і вони чесно намагалися донести свої погляди до центральної влади.

Їм просто не пощастило, що саме тоді в Імперії був Томокі.

А, то ось вона яка, ця Піоне.

Якщо вона така, то й не дивно, що вона мене зненавидить.

Я ж убив її близьку подругу.

І подумати тільки — ось так я побачив обличчя жінки на ім'я Піоне.

Хоч ми ще жодного разу не зустрічалися особисто, її образ уже був у мене в голові; я вже бачив, як вона сміється, плаче й сердиться.

Справді дивне відчуття.

— Монстр, га. І справді, я дедалі далі відходжу від меж звичайної людини. Навіть сам це бачу.

— Е?

— Нічого. Ходімо… гм?

Я мимоволі пробурмотів слово, яке часто читається в поглядах, спрямованих на мене.

Пані Юдзукі різко відреагувала, але я просто відмахнувся.

Усе одно це не те, про що варто розповідати іншим.

У ту мить, коли я вже хотів поквапити їх назад, із порталу з'явилися знайомі присутності.

О, ось і справді двох зайців одним пострілом.

— Ну все, повертаємося. Якщо не дістанемося ліжок, поки ще темно, лише дарма всіх стривожимо.

— Ледве встигли.

— Шмиг-шмиг. Це чорна справа. Справжня чорна діра, розумієте? Бездонна прірва, розумієте?

Схоже, троє кудись дуже поспішали.

І одна з них виглядала так, ніби їй страшенно не хотілося тут бути.

— Берене, Хокуто, Ші, що ви робите тут так пізно?

— Ґех, Вако!

…

Він щойно справді сказав «ґех».

— Тільки не кажіть, що ходили в лабіринт тренуватися.

— А, ні. Ем, розумієте…

Берен відповідав нечітко.

— Як би це пояснити…

Хокуто теж.

— У моєму випадку це було практично викрадення.

Слова Ші були чіткими, але це зовсім не та відповідь, яку я шукав.

— Берене?

Я запитав ще раз.

Я не сердився. Просто хотів знати, що вони робили.

Тож від самого початку мій тон не був суворим.

— Якщо коротко… соромно визнавати, але це була підготовка, — відповів Берен.

Підготовка?

Хокуто теж кивнув на слова Берена.

Ші похнюпилась і зітхнула.

Мабуть, варто попросити продовжити саме її.

— Ші, що саме ви робили?

— Дякую, що спитали, Вако! Ці двоє були жахливі. Вони зв'язали мене, хоча я пручалася, «черепашачою» обв'язкою і викрали просто в підземелля!

— ?!!

— О-о. І далі?

Поки що відкладемо тему «черепашачої» обв'язки й викрадення та послухаємо, що вона скаже.

Судячи з поглядів Берена й Хокуто, спрямованих на неї, у них була якась причина.

— Як я це бачу… остання частина сьогоднішнього походу була… для нас доволі важкою. Особливо для мене й пана Берена. Але від завтра… стривайте, це вже сьогодні? А, мій сон!

— Продовжуй.

— І все ж, якби ми взяли шедевральну серію пана Берена, могли б пошкодити сам лабіринт, тому вирішили спершу набратися досвіду й зайти туди заздалегідь.

— Угу.

— Берен сказав, що нам слід наперед підготуватися, щоб і далі супроводжувати Ваку та інших. Ось тому ми й пішли вночі.

Зрозуміло.

Ну тоді, раз уже випала нагода, розпитаю про викрадення й «черепашачу» обв'язку.

— Ясно, зрозумів. А щодо викрадення…

— Я сказала: «Я ж іще навіть не викладалася всерйоз, усе буде нормально», — і спробувала знову заснути! Завтра якось упоралась би. А Хокуто застосував якусь техніку зв'язування, миттю скрутив мене й силоміць потягнув у лабіринт!

— Ші, усе гаразд. Ти, здається, переживала через це, але ти цілком струнка й легка. Не треба так хвилюватися через м'язи. Думаю, це привабливо, — сказав Хокуто.

— Замовкни! Не знаю, хто тобі це порадив, але якщо повторювати одне й те саме без кінця, краще не стане!

…Отже, саме Хокуто ніс її туди.

І ще намагався виправити ситуацію словами, що вона легка.

Причому, схоже, вже повторював це кілька разів, хоча Ші взагалі-то сердиться через викрадення.

Ми збилися з теми.

Хоча в таких речах мені й самому краще не повчати інших.

— Вако! Ми щиро просимо пробачення за те, що зробили це без вашого дозволу! Але, будь ласка, беріть нас із собою до лабіринту й надалі. Ми обов'язково…

— Звісно, Берене. Саме так я й збирався зробити. Мої наміри зовсім не змінилися.

— !

— Я чекатиму результатів вашої підготовки. Але! Жодної безрозсудності, яка може зашкодити здоров'ю. Зрозуміли?

Схоже, я все-таки неправильно оцінював ситуацію. Мені здавалося, що до нижніх поверхів ми дісталися легко.

А Берен і Ші вже починали відчувати, що стає важко.

Якщо вірити Ші, наступного разу вона ще якось упоралася б і без підготовки.

А Берен, якби без обмежень узяв своє найцінніше спорядження, теж мав би чималий запас.

У нього настільки шалене спорядження, що це видно навіть мені.

Але, мабуть, користуватися ним тут складно.

Дбати про цілісність лабіринту чи про здоров'я Берена — навіть порівнювати нема чого.

Нехай заново підбере спорядження, яке візьме з собою, і постарається як Берен версії 1.1.

Не хочу, щоб він травмувався через надмірну підготовку.

Поки ми йшли до «Чіхіро Манраї Хантен», я дізнався, що Хокуто в бою особливих проблем не має, але високий темп дослідження в поєднанні з одночасним картографуванням уже починав його виснажувати.

Він також вважав, що Ші потрібна підготовка до завтрашнього походу.

Виходить, у кожного з трьох були свої слабкі місця.

І, мабуть, саме я мав би помічати такі речі й підстраховувати їх.

Міо може допомогти з картографуванням, а зброю можна заново підібрати так, щоб вона краще пасувала саме для лабіринту.

А Ші може попросити поради в Акви й Еріс.

Надійна підтримка Асори — одна з наших найбільших переваг.

У самому лабіринті частина цієї переваги обмежена, але ж ми не перебуваємо там постійно.

Треба нормально цим користуватися.

— Дуже дякуємо!!

— І вам дякую. Те, що ви так стараєтеся, теж дуже допомагає.

Усвідомлюючи, що приділяв працівникам компанії недостатньо уваги, я повернувся до готелю разом з усіма.

Хоч була така година, щойно ми зайшли, нас зустріло доволі багато людей, і я трохи здивувався.

«Чіхіро Манраї Хантен» справді вражає.

Вони що, працюють на повну силу цілодобово?

Храмова вулиця.

Якщо пройти вглиб, там стоїть чимало храмів лорельської релігії Духів, і серед них є один храм Кішімо.

Підземна частина цього храму, яка зовсім не схожа на звичайний молитовний простір, нині використовувалася зовсім не для релігії.

Хоча для тих, хто зробив це місце своєю базою, воно, можливо, якраз стало новою релігією.

Новим існуванням, яке слід любити й шанувати.

Тут містився штаб людей, яким відкрили існування героя Імперії Івахаші Томокі і які тепер звіщали про нього іншим.

— Схоже, Акаші провалилася. Подробиць поки не знаю, але зв'язок із «Мандзю» обірвався.

У підземній залі, затягнутій фіолетовим димом, доповідач передавав звіт.

«Мандзю» — той самий підозрілий бар, до якого зовсім недавно зайшов Макото.

Жінка, яка слухала доповідь, сумно похитала головою.

— Я думала, що нарешті зможу розповісти Ірохі про ту людину. Як і очікувалося, не слід було доручати це недосвідченій Акаші.

— Пані Харуко…

— Шукай слушну нагоду й дій якомога мирніше. Поспішати не треба. Та дівчинка навіть не ступила на шлях правління й не розуміє, що до чого, тож нічого зробити не зможе. А якщо Акаші ще жива — поверни її. Вона ще може стати в пригоді, — сказала Харука.

— Зрозуміло.

— Серйозно, якби ми просто віддали пану Томокі людей і владу над ними, усі могли б жити щасливо. Моя донька така клопітна. Не знати правди — справді жалюгідно. Хіба ти не думаєш так само?

— Так. Життя без знання про пана Томокі просто не має цінності.

Інформаторка відповіла Харуці так, наче це було очевидною істиною.

У її очах не було вагань, а в словах — жодного сумніву.

Слова йшли з самого серця.

Харука усміхнулася, ніби повністю поділяла цю думку.

— То це й називають «насолодою підкорення», Харуко?

— …Як невишукано, пане Коґецу, — відповіла Харука.

— Якщо я не втручуся, усе знову закінчиться безглуздим галасом, — сказав Коґецу.

— Ви заперечуєте любов пана Томокі?

Очі Харуки, до цього м'які, враз наповнилися гострою ворожістю й жагою крові.

Коґецу, який щойно ввійшов, лише знизав плечима й похитав головою.

— Та де там. Ти ж уже чула: саме я співпрацюю з паном Томокі. Інакше кажучи, я твій союзник. Я лише хотів сказати, що спершу треба зробити необхідне, а вже потім можеш скільки завгодно потопати у своїй любові.

— Що треба зробити, кажете? Це місто, навколишні поселення, реальна влада дому Осакабе — хіба майже все вже не у ваших руках? Я теж, щоб показати свою любов пану Томокі, не шкодуватиму допомоги вам, пане Коґецу.

— Саме про це я й говорю, Харуко. Проблема в слові «майже». Ще не все завершено.

— Чоловіки завжди так поспішають. Якщо піти далі, справа не зрушить, доки батько Ірохи не помре. Треба влаштувати йому природну на вигляд смерть, щоб навіть Сайріцу нічого не запідозрила, інакше виникнуть проблеми.

— …Батько Ірохи, га, — повторив Коґецу.

Те, як Харука це сказала, змусило Коґецу примружитися.

Бо в тому, що вона не назвала його своїм чоловіком, він почув одразу два значення.

Перше — той чоловік не є «справжнім батьком» Ірохи; друге — колись він безперечно був людиною, яку вона любила, але тепер вона говорила так, наче ці стосунки лишилися десь далеко.

(Тоді всі при владі в Осакабе знали про їхнє нещасливе кохання, але… зачарування героя справді страшне. Варто було їй потрапити під нього — і вона радісно розповіла, що батько Ірохи — нинішній голова роду, а потім раз по раз давала йому «ліки», які насправді були отрутою, причому такою, яку точно не викриють.)

Сам Коґецу зовсім не бажав співпрацювати з Імперією.

Зараз він опирається зачаруванню героя й просто використовує Імперію. Після того як остаточно захопить реальну владу в домі Осакабе, він планує позбутися всіх, починаючи з Харуки.

Коґецу чудово усвідомлював, яку загрозу несе сила, що зветься зачаруванням.

— Так, її батько. Зачекай лише кілька місяців. А тоді можеш спокійно посадити на чолі роду когось із дітей, яких уже підкорила. Візьми одну з принцес, що тут, зроби спадкоємицею й керуй нею. Проблему вже вирішено — їх усіх навчили любити пана Томокі, — сказала Харука.

— Харуко, ти ж знаєш і про таку аномалію, як Торгова компанія «Кудзуноха», правда? З огляду на його зв'язок із Сайріцу, вони напевно мають якусь мету щодо Осакабе.

— Ось чому ви так поспішаєте? Та просто залиште їх у спокої. Обставини Ірохи всім добре відомі. А отже, й можливості «Кудзунохи» теж обмежені.

— Тобто ти пропонуєш мені повірити, що єдина дівчина з дому Осакабе, яка не потрапила під зачарування, цілком випадково вступила в контакт з іноземною компанією, пов'язаною із Сайріцу, і зовсім про це не хвилюватися?

— Так. Справи вже зайшли достатньо далеко. Ми вже перемогли. Немає сенсу втручатися й без потреби губити людей, як тоді з дівчатами-Безтіньовими.

— …Зрозуміло.

Замах із використанням асасинок рівня Безтіньових завершився провалом.

Ба більше, вони не лише не вбили Іроху, а чомусь самовільно кинулися на представника компанії Райдо й натомість були знищені.

Якщо бути точним, вони самі вчинили як захотіли, і це не було помилкою Коґецу. Але провал є провал.

І важливі фігури справді були втрачені даремно.

Їдких слів Харуки виявилося достатньо, щоб Коґецу припинив тиснути.

На його обличчі з'явилася гірка гримаса; він лише махнув рукою у відповідь і розвернувся.

— Уже йдете?

— Так. Повернуся іншим разом.

— Будьте обережні, гаразд? Я ж, узагалі-то, непередбачуваний чинник.

Харука солодко засміялася.

Коґецу нічого не відповів; було чути лише його кроки, що віддалялися.

(Вражає, наскільки повністю зламали ту колись вольову жінку. Герой, який без вагань користується силою, здатною настільки зводити людей із розуму… Чи правильно було взагалі вирішити його використати? Ні, не вагайся. Усе заради Осакабе, заради моєї власної справедливості. Та й дороги назад уже немає.)

Згадавши справжню Харуку, яку він добре знав у минулому, й порівнявши її з тим, на що її перетворила сила Томокі, Коґецу на мить похитнувся у своїй рішучості.

Та він одразу відкинув сумніви, що зароджувалися, й почав обмірковувати наступний крок проти Торгової компанії «Кудзуноха».

Він рушив назад крізь темний передсвітанковий ранок.