Розділ 269 — Мумія Джін і коханий Райдо

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Ого, чудовий вигляд мумії. Ну як почуваєшся, муміє Джіне?

Я чув, що лікування зовнішніх ран уже завершили, але коли ми зайшли до кімнати, де він відпочивав, побачили Джіна, всього замотаного бинтами.

І через настільки комічний вигляд я мимоволі назвав його мумією раніше, ніж слабаком.

Але якщо він уже одужав, бинти йому не потрібні.

— …Викладачу… пане Шікі, — простогнав Джін.

Тоді навіщо його зараз так старанно запакували в бинти?

Щоб стримувати.

Я вирішив проігнорувати стогін мумії.

Ого.

Бинти тягнулися до країв ліжка, і навіть там усе було туго обмотано. Те саме — навколо товстих, міцних ніжок дерев'яного ліжка.

Тобто хтось фізично прив'язав його бинтами, щоб у збудженому стані він не почав буянити.

Хм-м, чудове лікування.

Судячи з того, що бачу, пацієнт уже трохи заспокоївся.

Але тепер здається, що повідомлення про його мовчазність пояснювалося просто тим, що його вже встигли зв'язати.

— Гаразд, тепер зрозуміло. Отже, слабачок, який розгубився, втратив контроль і мало не помер… тобто Джіне, давай послухаємо твій звіт.

Ну що ж, час побути і вчителем, і начальником.

Об'єктивно.

— Е-е… звіт? — перепитав Джін.

— Саме так, звіт. Ти ж приїхав сюди на тренування для Торгової компанії «Кудзуноха». Правда, Шікі?

— …Так. Я теж хочу почути від нього самого пояснення, чому все закінчилося саме так, — відповів Шікі.

Я з усмішкою підштовхнув його до звіту, трохи додаючи колючості в слова.

Шікі ж дивився на нього згори з доволі помітною злістю.

— Це… е-е, з чого почати… — розгубився Джін.

Рідко побачиш Джіна таким розгубленим.

В Академії останнім часом у нього такого обличчя не було.

— Для початку: чому ти занадто далеко погнався за мамоно? Наскільки я зрозумів, твоє завдання цього разу було максимум… щось на кшталт носіння вантажу.

— До того ж я суворо наказав тобі, Джіне, не діяти самовільно. І пояснив, що мамоно в глибині снігового регіону зараз тобі не по силах, — додав Шікі.

— …Так, мені справді це казали. Цього разу моє поранення — не провина пана Шікі.

Опустивши голову, Джін визнав власну провину.

І тихо пробурмотів, що Шікі не винен.

…Він що, дурень?

Я від самого початку не вважав Шікі винним.

І ще — поранення?

Схоже, він неправильно зрозумів, про що я питаю.

— Не треба говорити мені настільки очевидні речі. Ти просто отримав те, на що сам напросився.

— Ух…

— Шікі, в якому стані був Джін, коли зустрівся з Софією?

Щойно я вимовив ім'я Софії, тіло Джіна напружилося.

Отже, ось головна причина його сум'яття.

Але, думаю, спершу треба, щоб він помітив, що неправильно мене зрозумів.

Про Міранду й Софію можна спитати потім.

— Він уже був непритомний, а все тіло — в крові. Кажуть, сніг довкола теж був червоний. Під час лікування ми з'ясували, що по його тілу повзало приблизно пів жмені комах… Найімовірніше, він знепритомнів через рани від вирваних шматків плоті та втрату крові. Думаю, тут помилки немає, — пояснив Шікі.

— Щось іще?

— Одночасно йому ввели отруту. Вона позбавляє здобич свободи руху й продовжує час, протягом якого та залишається живою… ні, це хитра отрута, що послаблює опір і довше зберігає м'ясо свіжим. Але цього разу саме це його й урятувало. Завдяки отруті ми встигли почати лікування Джіна.

— І ще завдяки тому загадковому лицарю, який розігнав комах.

— Так.

— Джіне, ти щойно сказав «цього разу поранення», правда? Ти серйозно так це називаєш?

Ще раз почувши звіт Шікі, я зрозумів, що життя Джіна врятувала така неймовірна удача, якій будь-хто позаздрив би.

Поранення цього разу?

Не сміши.

За нормальних обставин він майже напевно помер би.

— Е?

— Тип отрути тих комах, допомога лицаря — якби бракувало хоча б одного з цих чинників, ти вже був би мертвий.

— ?!!

На слові «мертвий» очі Джіна широко розплющилися.

Ось чому не люблю людей, яким так щастить.

Хочеться крикнути: «Та поділися хоч трохи!»

— Так, без сумнівів. Слова «поранений» чи навіть «тяжко поранений» тут надто м'які. Тебе врятувала чиста випадковість. Якби все вирішувала лише твоя сила, ти давно став би консервованою їжею тих комах. Як вони називалися… Сніговий гнойовик, здається?

— Так. У цих краях, якщо не переслідувати їх надто далеко, вони не настільки небезпечні. Але якщо погнатися — рівень загрози миттєво зростає.

Бо вони заманюють тебе, а потім миттєво пожирають числом.

Саме така істота, як і пояснив Шікі.

Супротивник, небезпеку якого можна практично гарантовано уникнути, якщо просто бути обережним.

Серйозно, яка ганьба.

— У твоїх діях цього разу, чесно кажучи, є до чого прискіпатися, а тренування тобі, зрозуміло, на деякий час доведеться припинити. Чітко усвідом це, Джіне: за своїми здібностями ти вже один раз помер.

— !! Ні, це не так! Так, я трохи втратив пильність! І визнаю, що трохи не був спокійним! Але—!!

— …І ти забув, що саме всі ці «трохи» й ведуть до смерті? З тобою навіть говорити неможливо. Такими темпами життя, яке щойно ледве вдалося врятувати, найближчим часом однаково обірветься. Шікі, у будь-якому разі відправ Джіна назад до Академії. Якщо лишити його тут, він тільки заважатиме.

— Так. Схоже, без серйозної нотації не обійтися.

Шікі кивнув на мої слова.

У будь-якому разі залишати Джіна тут під приводом тренування означало б лише створювати проблеми людям Каленеону.

До того ж залишати його поруч із причиною всього цього — Софією — навряд чи буде корисно самому Джіну.

— Будь ласка, зачекайте!! Я хочу ще трохи постаратися тут, зовсім трохи!!

— Відмовлено. І як учитель, і як начальник я рішення не зміню. Ха-а… Слухай, Джіне, причина такого завзяття — це все-таки «Вбивця Драконів» Софія?

Як мені взагалі називати ту помолоділу Софію?

Поки що вирішив лишити «Вбивця Драконів».

Точно, треба як слід розпитати про це того збоченця.

Хоча мені ще треба їхати до Ціґе через справу з паном Азновалем…

— Її звати… не Софія. Вона була моєю першою наставницею з меча, близькою подругою і першою людиною, яку я по-справжньому поважав…

Ну й ну.

Наставниця, близька подруга й людина, яку ти поважав… Виходить, між ними були дуже глибокі стосунки?

Але судячи з атмосфери тієї Софії, хоч би як я уявляв її минуле й теперішнє, усе це, здається, було одностороннім із боку Джіна…

Тільки не кажіть, що вона ще й його колишня дівчина.

Після цього мені було б ніяково з нею зустрічатися.

— Я так і не зізнався, але думаю, вона була ще й моїм першим коханням.

Ти що, еспер?

Отже, дівчиною вона йому не була.

Гм?

Ні, якщо вибирати з двох варіантів, то це, мабуть, навіть гірше, ніж колишня дівчина?

— І ще… вона, напевно, жінка, якій я завдав найбільше болю у своєму житті. Сестра Міранда. Раніше вона виглядала трохи дорослішою, але я ніяк не міг помилитися. Я збирався шукати її все життя, вибачитися й спокутувати провину!!

Я одного разу її вбив.

П-пробач, Джіне.

Схоже, тепер вона якось знову жива, тож можна вважати, що це не рахується?

Ах… тепер у мене ще одна таємниця, яку точно заберу з собою в могилу.

Якщо він настільки впевнено це заявляє, навряд чи помилився людиною… Тож про всяк випадок треба розібратися в минулому Софії.

Було б добре, якби Рут чесно все пояснив, але поки що й самі пошукаємо.

Ха-а…

— Але сама вона без жодних сумнівів каже, що її звати Софія. До речі, ти вже встиг справити на неї не найкраще враження, постійно створюючи проблеми іншим. Ти не просто проігнорував її пряме попередження тримати себе в руках — ти ще й після цього поводився саме так.

— Га?!

— Правильне рішення — повернутися іншим разом. Ми ж не нелюди, Джіне. Зробимо так, щоб ти хоча б зрозумів її характер і звички, — додав Шікі.

Шікі його трохи підстрахував.

Ну, це ж Софія.

Навіть без історії Джіна я все одно хотів би отримати про неї інформацію.

Якщо лише це — жодних проблем.

— Але я чув, що тут бракує людей!

Отже, він усе ще чіпляється.

Однозначно ні.

— Щодо цього — ми будемо по черзі присилати сюди Амелію та інших працівників. Принаймні вони будуть кориснішими за тебе, який лише додав усім роботи.

— Кх… Я…

— Ось і все. Сьогодні відпочивай. Працювати теж не треба. Завтра Шікі прийде по тебе. Джіне, добре подумай про ціну життя, яке тобі сьогодні пощастило зберегти.

— …

О, нарешті став слухняним.

— Викладачу…

Або ні.

— Що?

— Мені справді шкода… що я змусив вас займатися моїми особистими проблемами.

— Ага, як слід подумай над цим. Хвилюватися виснажливо. Я буду страшенно радий, якщо ти не змушуватимеш мене робити це надто часто.

— Повністю згоден, — додав Шікі.

— Гаразд…

Шікі погодився зі мною великим кивком.

Цього разу Джін справді став слухняним і відповів, досі прив'язаний до ліжка.

Я залишив його мумією Джіном і вийшов із кімнати.

Гаразд, одна справа завершена!

Далі — Ціґе. Треба перевірити, чи має пан Рембрандт або хтось інший інформацію про Азноваля.

Може, варто ще й розпитати авантюристів. Як-не-як, він, схоже, щось на кшталт першопрохідця авантюристів.

— Вако, дякую, що сьогодні спеціально прийшли—

— Та нічого. У цього хлопця високі шанси офіційно працювати в нашій компанії. До того ж…

— …

— Спливла ще й справа Софії. Я з'ясую в того збоченця, що взагалі відбувається, і, якщо вийде, хочу закрити це питання так, щоб Джін мене не зненавидів. Шікі, може бути клопітно, але якийсь час розраховую на тебе.

— Так, залиште це мені.

— Тоді я вирушаю до Ціґе. Після цього треба буде швидко повернутися до Ротцґарда й Лорела. Цікаво, чи така зайнятість — привід радіти для торговця?

— Так, напевно.

Я помахав Шікі, який лагідно усміхався й кивав, і пройшов крізь Туманну Браму, налаштовану на Ціґе.

Місце змінилося.

За одну мить легені наповнило гаряче сухе повітря.

Повітря Ціґе.

Ще хвилину тому я був у засніженому північному регіоні й видихав білу пару, тож на мить навіть розгубився.

Вийшовши зі службової кімнати компанії, я привітав усіх працівників і рушив далі.

Як і завжди, щоразу, коли я сюди приїжджаю, вигляд міста змінюється, але зараз не час ним милуватися.

Я поспішив до Гільдії авантюристів.

Дорогою авантюристи, торговці й місцеві мешканці знову оберталися на мене, але я не реагував.

Як це сказати… у цьому місті я вже неабияка знаменитість.

Коли нема справ — ще нічого, але коли поспішаєш, не можеш щоразу зупинятися й розмовляти.

— Гм? Хіба це не Райдо? Якщо не помиляюся, я чув, що ти вирушив до Лорела.

— Давно не бачилися, пане Рембрандт. Через одну справу ненадовго повернувся. Бачу, місто живе як завжди, а війна — теж без змін?

Я швидко зустрівся з паном Рембрандтом і одразу перейшов до теми.

Виглядає він… трохи втомленим.

Утома помітніша, ніж зазвичай. Але водночас очі сяють, а мотивації в нього ніби навіть більше, ніж раніше.

Невже становище на війні погіршилося або от-от погіршиться?

Якщо так, спершу доведеться розібратися з цим.

Схоже, усе-таки доведеться братися спершу за першочергове.

Серйозно, одна справа за іншою.

— Угу. Військова ситуація, точніше, переговори йдуть… доволі добре. Навіть трохи моторошно добре. Кілька разів у місто намагалися проникнути таємні загони, але ми перехоплювали їх ще до того, як вони могли наблизитися.

О, неочікувано.

Схоже, усе справді йде добре.

— Ми також уклали таємну угоду з навколишніми містами: після оголошення незалежності вони зберігатимуть статус-кво. Якщо Райдо приведе війська, що стануть нашою охороною, можна буде сказати, що Ціґе переходить до стадії майже гарантованого успіху.

— Як і очікувалося від пана Рембрандта.

— Люди, які влаштували переворот, починають заспокоюватися, тож найбільше остерігатися треба королівської родини. Якщо ти повернешся раніше, ніж те «щось», що перевернуло ситуацію, коли столиця вже от-от мала впасти, спрямують проти нас, — ми стоятимемо як скеля.

Пан Рембрандт кивнув на моє «як і очікувалося», ніби кажучи «залиш це мені», і продовжив.

Як я й думав, політичного впливу в нього теж вистачає.

Коли виживаєш у світі торгівлі, по дорозі неминуче набуваєш таких речей.

Особливо якщо переростаєш певний масштаб.

— Зрозумів. Ми теж поквапимося. Постараємося домогтися успіху вже за кілька днів.

— …А от ти справді надійний. То яка справа привела тебе сюди? Якщо я можу чимось допомогти — допоможу.

— Я хочу дізнатися про одну людину. Його звати Азноваль. Вам відомо, чи пов'язаний він якось із цим містом?

— Азноваль… Здається, я десь чув це ім'я. Якщо не помиляюся, це легендарний лицар із лорельських казок.

— Т-так. Отже, ви знали.

— Лише ім'я. Але жодного зв'язку між Ціґе й Азновалем я пригадати не можу. Взагалі не пам'ятаю, щоб його ім'я згадували десь поза Лорелом.

— Зрозуміло…

Я подумав, що для нього не було б дивно прийти на край світу, але принаймні жодних історій чи записів, які б на це вказували, схоже, не залишилося.

— Втім, це прохання саме від тебе. Я спробую розслідувати. Якщо щось знайду, зв'яжуся з Торговою компанією «Кудзуноха».

— Дякую. До речі, пане Рембрандт…

— Гм?

— Ситуація, схоже, повернулася на краще, а ви все одно виглядаєте дуже втомленим. Щось сталося?

— А, отже, видно по обличчю. Вибач, що змусив хвилюватися. Це інша справа. Я тут дещо обмірковував щодо планування міста й застряг на кількох питаннях. Найближчим часом, скоріше за все, доведеться залучити й тебе.

Він широко усміхнувся — так щиро й захоплено, наче дитина, яка знайшла таємну базу.

Схоже, це й справді не пов'язано з незалежністю.

Він виглядає так, ніби шалено цим насолоджується.

Ця людина, як завжди, неймовірна.

У настільки важливій ситуації, коли вони намагаються вибороти незалежність міста від цілої держави, він уже націлюється на щось нове, хоча сам перебуває в самому центрі подій.

І ще й щиро цьому радіє.

Його життєва енергія — рівня генія.

Трохи сумно, що мені й однієї справи вже забагато.

Але від таких негативних думок мої здібності не виростуть.

Треба цінувати те, що я можу зблизька спостерігати за роботою цієї людини й її способом мислення.

Якщо зумію перейняти хоча б частину — буде чудово.

— Обов'язково звертайтеся. Якщо зможу працювати разом із паном Рембрандтом, точно долучуся. Ну а зараз я трохи поспішаю, тож дозвольте відкланятися.

— Гаразд. Я теж отримав чимало ідей завдяки тобі. Приходь коли завгодно.

Я справді вдячний.

Я глибоко вклонився панові Рембрандту й попрощався.

У будь-якому разі, він уже повністю перетворив Гільдію авантюристів на власний робочий кабінет.

Я вийшов із зони, куди звичайним авантюристам не можна, і попрямував до зали — людей миттєво стало в рази більше.

Зала була переповнена спекою, гамором і величезною кількістю авантюристів.

Мабуть, тут є групи, що готуються до дослідження чи полювання.

Хоча нинішнє Ціґе, схоже, може бути таким у будь-яку пору доби.

Судячи з усього, запити, пов'язані з Пустищем, теж активно розбирають.

Схоже, насіння, яке посіяли Томое й Міо, як слід проросло.

…Добре.

Але в такій тисняві розпитувати про пана Азноваля буде складно.

Мабуть, доведеться відкласти це й спершу розпитати того збоченця про Софію.

— Хе-е. Тобто пан Веґан спеціально приїхав аж із Ротцґарда заради своєї коханої? Оце пристрасть!

— У стосунках на відстані почуття обох сторін палають сильніше, ніж коли ви поряд. Немає гарантії, що ця людина досі тут, але останнім часом чутки про Ціґе просто неймовірні. Навіть якщо мого кохання тут не буде, сама поїздка стане гарною темою для розмови. А далі я просто піддався імпульсу, — відповів Веґан.

…

Я чую знайомий голос?

Повільно, ніби моя шия видавала металеве «ґі-ґі-ґі», я повернув голову до джерела голосу.

— Саме місто вже майже туристична пам'ятка, тож, думаю, пан Веґан точно не пошкодує.

— Я відразу зміг познайомитися з учасницею найсильнішої групи міста, пані Тоа, тож уже сам факт такого знайомства — чудова тема для розмови. Якщо чесно, не думав, що ви настільки вродлива.

— Та годі жартувати. А зі своєю коханою ви познайомилися в Ротцґарді?

Я те саме подумав і під час зустрічі з Софією, але якого біса ти тут робиш?

І ще вдаєш із себе нешкідливого красунчика.

— Насправді це було пізно вночі, знаєте. У його кімнаті.

— Е? «Його»?

Тоа зробила спантеличений вираз обличчя.

Ну звісно, вона здивувалася.

Адже той, кого вона сюди привела, — …чоловік.

— Саме так. У кімнаті Райдо—

У ту мить, коли я почув із його рота це ім'я… огида й купа інших почуттів, що накопичилися через темні сторони Рута, про які я чув від різних людей, і через те, чого він сам мені ніколи не показував, наче хлинули з усього тіла.

— Хто…

— Е?

— Не думав, що ми справді зустрінемося— е?

Не видавши ані звуку, я скоротив відстань до них і заговорив.

Рут одразу мене помітив, здивувався — а потім здивувався ще сильніше, коли зрозумів, що я не зупиняюся.

— Хто тут, бляха, твій коханий, ідіоте-е-е!!!!

Широко замахнувшись, але магічним обладунком як слід перекривши Руту всі шляхи для захисту й ухилення…

— Ґех, ти жартуєш, так? Р-Райдо, бугх!

Я вліпив йому страшенно очевидний, телеграфований удар.

А, я забув вимкнути магічний обладунок.

Його не просто відкинуло — коли срібноволосий красунчик спробував підвестися, виявилося, що мій кулак добряче втиснув йому обличчя.

Вийшла напрочуд мальовнича пика.

— П-пане Райдо. Ем… то ви вже повернулися, — сказала Тоа.

— Одразу скажу й на майбутнє: у мене з ним жодних стосунків немає, і я гетеросексуальний чоловік, якому подобаються жінки!

Та й узагалі, тебе звати не Веґан.

Скільки в тебе вже цих фальшивих імен?!

Хоча це й позбавило мене потреби їхати до Ротцґарда, чомусь радості від цього взагалі ніякої!