Розділ 27 — Про всяк випадок, я теж це зроблю, знаєш?

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Я почув «Ах~».

Хтось глибоко зітхнув.

Із вантажного відсіку карети.

Кинувши швидкий погляд, я побачив чотири голови, що визирали назовні й дивилися на високу стіну попереду.

До неї ще неблизько, але навіть звідси видно, що вона доволі висока. Мабуть, це й справді велике місто.

Зрештою п'ятеро людей із «колишнього» останнього містечка захотіли супроводжувати мене до Ціґе.

Причини відмовляти в мене не було — точніше, я просто не зміг відмовити.

Мене гризла провина через те, що мої послідовниці знищили цілу базу, тож я прислухався до їхнього прохання.

До Ціґе було приблизно два тижні дороги, але з каретою, повною людей, ми не поспішали й розтягнули подорож до трьох тижнів.

Зараз поруч зі мною — Міо, одягнена в кімоно, і Рінон, яку приголомшила височенна стіна.

По обидва боки від мене — дві «квіточки». Щоправда, з одного боку — збочена послідовниця, а з іншого — дитина.

Хоч я й кажу «кімоно», насправді це одяг, який гноми пошили, змалювавши фасони Томое.

Тому чіткої класифікації в нього немає, але як повсякденний одяг його цілком можна носити. Таке називають чесучею.

Примітка перекладача: чесуча (англ. pongee) — шовкова тканина з нерівної нитки. Схоже, в оригіналі мова про японське цумуґі — кімоно з такого шовку вважають повсякденним, а не святковим чи офіційним вбранням.

Рукави, як і годиться, довгі — я навіть хотів її зупинити. Ходити так, мабуть, незручно.

Під приводом «тренування» я відправив Томое окремо, як і планував. От і «дякую за частування».

Люди, які їхали з нами, дивилися на мене з жахом.

Вони дивилися на того, хто дозволив Томое йти окремо.

У мене були справи, а Томое й сама чудово впорається, тож я таки дав добро.

Якби я відправив із нею Міо, у мене тут почався б суцільний безлад, тож Міо залишилася зі мною.

… Якщо чесно, Міо не така вже й некерована. Поки я дивлюся за нею.

Рінон досить міцно прив'язалася до нас із Міо, а от решта супутників — окрім її старшої сестри Тоа — майже з нами не розмовляють.

Шкода, але якщо згадати, що стало поштовхом для їхнього рішення їхати з нами, то нічого дивного. Тож я й перестав намагатися налагодити стосунки.

Треба радіти хоча б тому, що бодай хтось до мене тягнеться.

У будь-якому разі я не бачу сенсу дружити з гуртом авантюристів, які поводяться як глядачі.

Я просто зроблю їм послугу: довезу до Ціґе — і залишу їх на рівні знайомих.

Мій «експеримент» зрештою спрацював.

Туман Томое, темрява Міо — і знання.

Використавши це, я спробував змусити їх трохи швидше забувати події в містечку — і це несподівано стало великим успіхом.

Потрібен час, але десь за два тижні їхнє сприйняття вже помітно «з'їде» вбік.

Заради того, щоб зайвий раз не чіпати тему.

Мені доведеться рухатися обережно.

Щоправда, ми ще не «розв'язали» питання з Тоа та Рінон.

Гаразд, про це подумаю пізніше. Я все одно планую затриматися в Ціґе на певний час.

— Неймо-о-овірно!! Яка велика стіна~!

Рінон нарешті підвищує голос і радіє.

Стіна й справді велика.

Але ж вона жила ще далі вглиб — невже ні разу тут не була?

[Рінон, ти раніше тут не проїжджала?]

— Е, а… братику. Мене сюди перенесли за допомогою магічної формації, тож назовні я, власне, майже не бувала.

Рінон уже повністю перейшла на «братику». А магічна формація, значить… У них тут досить зручна система.

— О, то це магія перенесення? Тоді хіба не було б швидше й безпечніше, якби ми всі так пересувалися?

Так каже Міо. Вона несподівано старанно вивчає «суспільство» і дедалі краще приховує, що вона збоченка. Я за це вдячний. Молюся, щоб колись вона таки позбулася своїх збочених звичок.

— Ем… перенесення коштує шалено дорого, тож про таке ми вас просити не можемо~

О.

Озирнувшись, я бачу Тоа, яка в якийсь момент висунула голову з карети.

Вона вже почала називати Міо «пані Міо» і навіть мріє, щоб Міо взяла її в учениці. Поки що я цього не дозволяю.

Позбавте мене, будь ласка, таких заплутаних стосунків, як «учениця моєї послідовниці»!

[Наскільки це дорого?]

— Якщо до Ціґе, то 20 золотих за людину. Багаж оплачується окремо, і його переносять по черзі, — пояснила Тоа.

Уе~ Оце вже для багатіїв.

Хоч я так і кажу, але на товарах, які в Асорі дісталися мені задарма, я виручив абсурдні гроші, тож викласти таку суму мені не надто боляче. А от для тих, хто їде зі мною, це явно мінус.

Ті, хто прагне загартуватися й розбагатіти, навряд чи відмовляться від нагоди потренуватися й заробити в дорозі заради магії перенесення. Варто вважати це розкішшю, створеною саме для купців і знаті.

[Дорого. Ну, до прибуття лишилося всього вісім днів, тож тепер уже точно ніхто не буде переноситися~]

— А-ва-ва, ваша правда. Та й узагалі, досі їхати було дуже зручно. З такою безпекою на цьому можна було б навіть заробляти на життя.

Слова захоплення від Тоа.

Міо ховає усмішку за складаним віялом. Як завжди, проти компліментів вона безсила.

Віяло із залізними спицями — зовсім не миле. Цікаво, чому Міо зробила свою зброю у вигляді віяла. Ударна сила не надто висока. Може, її залізні спиці — з якогось фентезійного металу на кшталт міфрилу? Ну, раз вона так ним користується, значить, так і є. Хоч назви це «міфриловим віялом», відчуття все одно не те.

Насправді подорож була неймовірно безпечною.

Ті, хто знає силу Міо, навіть не наближаються, а тих, хто не знає, вона прибирає миттєво. Швидше, ніж «вбивство за один хід». Відчуття, ніби ми їдемо по зоні, де небезпека вимкнена.

Наче самого «ходу» й не існувало.

Куди більше часу забирали збирання здобичі й білування.

Ми думали лишати тіла, де впали, але на обличчях Тоа й інших авантюристів було написано «яка марнота!», а самі вони питали: «Ви що, кидаєте матеріали?» — тож я дозволив їм цим зайнятися.

Бо вони дивилися на трупи звірів і комах так, ніби зараз розплачуться.

Особливо Тоа, як дві краплі води схожа на мою молодшу товаришку по клубу. Вона дивилася на звірів, наче збитих машиною, і на розчавлених комах, як на коштовності, — і це мене справді пройняло.

Завдяки цьому я чимало дізнався про те, як вирізати певні частини, та й про інші основи.

Звісно, зібрані матеріали ми складали у багажний відсік карети.

Через це авантюристи, які спали там, поступово втрачали місце.

Та попри це вид у них був задоволений. І як можна так радіти, коли доводиться спати скоцюрбившись?

Поки що я відклав по одному екземпляру кожного виду в окрему скриньку.

Буде мені навчальний матеріал.

Ну, роздамо все це вже тоді, коли будемо розходитися. Бо тільки заважає.

[Я не збираюся жити на краю світу. Я купець за фахом і думаю об'їздити різні країни.]

— Он як… шкода. У вас така сила — і все ж…

З погляду Тоа, так воно і є. Для авантюристів заробіток важливий. Те, що «сила», про яку вона говорить, насправді належить моїм послідовницям, трохи засмучує.

Ну, в місті буде час подумати спокійніше.

— Братику, там щось є!!

— Вако, он там! — озвалася Міо.

Почувши голоси двох дівчат на козлах, я повертаю голову вперед. Це комахи.

Мурахи, що ходять на чотирьох ногах, а передні лапи в них — мов серпи, і яскраво-червоні бджоли. Обидва види — великі, а кількість… 1, 2, 3… 10.

Здається, вони звуться Мураха-Коса й Червона Бджола?

Примітка перекладача: в англійському перекладі — Size Ant. Схоже, назва походить від англ. scythe — «коса»: японською обидва слова передають однаково, «сайдзу», а передні лапи цих мурах схожі на серпи.

Ну, нічого особливого. Ми вже зустрічали їх багато разів.

— А-а-а-а-ах~!!

Що таке?!

Я озираюся — і бачу, як усі, хто сидів усередині, повисовували голови з-під полотнища. Хотілося сказати, що вони схожі на черепах.

Але чому вони так кричать?

— П-п-пане Райдо! Оце… оце!

[Мураха-Коса й Червона Бджола, так? А що з ними?]

— Та ні! Бджола!

— Це ж… справжній…

— Неймовірно… Рубінове Око…

А, інший різновид, так? Судячи з реакції, це рідкісний монстр?

— Це щось рідкісне? — спитала Міо.

Наскільки я бачу, їх шестеро. Вони нас помітили, але зіткнемося ми ще не скоро.

— Надзвичайно! Рідкісний! Настільки, що біля міста його взагалі не може бути!

— І вони шалено сильні! Магія на них не діє, вони швидкі, а отрута в них страшна!

Вони аж надто збуджені… Якщо ті такі сильні, хіба це не погано?

[То ви зможете його перемогти? Якщо так, я не проти залишити це вам.]

Якщо вони можуть — нехай. Постійно втручатися теж погано для їхніх навичок.

— Нізащо! Він нас усіх знищить!

Ей-ей.

— Щоб бодай щось зробити проти нього, потрібна група рівня понад 130.

Тобто ледве-ледве на такому рівні — Тоа і та гномка, бойова жриця. Як її там… Ім'я вилетіло з голови.

А ця компанія безтурботно тішиться подорожжю, наче катається на сафарі у відкритому авто. Тепер мені зрозуміло, що ці люди — ще ті дурники.

[Міо, розраховую на тебе.]

— Ох, та мураха минулого разу мені одяг роз'їла, між іншим!

Сказавши це, вона показала роз'їдене місце на краю рукава… всього кілька сантиметрів. Якщо лише це, то не варто аж так перейматися.

[Коли прибудемо в місто, я тобі це полагоджу. А зараз…]

— Ну, тоді нічого не вдієш…

Схоже, вона погоджується. Це полегшує справу.

— Пані Міо! Серпи Мурахи-Коси, будь ласка, залиште цілими!

— Тільки ні в якому разі не розтрощіть голову Рубінового Ока!

— І ще крила Рубінового Ока…

Ще й не підбадьорили, а вже почали висувати вимоги. Ну й корислива ж компанія.

— …Вако, — озвалася Міо.

Погане передчуття.

[Що таке?]

— Я не хочу цим займатися. Прошу вас, Вако.

— Стривайте!

Ого, у всіх на обличчях — здивування. До речі, навіть у мене.

[Т-ти хочеш, щоб це зробив я?]

— Та ну! Щоразу, щоразу, кожнісінького разу… це ж мука! То залиш ту частину, то влуч у певне місце. Досі я стримувалася, але більше не можу! — обурилася Міо.

[А-але ж, Міо, це цінні матеріали, та й для твого тренування корисно, хіба ні?]

— Стримуватися я вже натренувалася досхочу! А для вас, Вако, це теж буде гарне тренування. Доручаю це вам!

Вона сердито відвернулася й відмовила.

Ех~

Не те щоб я не розумів її почуттів. Хай темна магія на них діє, хай ні — якщо силоміць трощити їх темрявою й водночас дбати про збереження матеріалів, це справді неабиякий стрес.

На такій відстані…

Нічого не вдієш. Я хотів обійтися без того, щоб показувати це, але…

Трохи прикро, якщо вони вважатимуть мене нездарою.

Я зроблю це сам.