Розділ 271 — Різниця в поглядах на цінність життя

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Ну що ж, я хочу розпитати тебе про цілу гору речей, але спершу — чому ти тут?

— Звісно ж, щоб зустрітися з тобою.

Верхній поверх нової головної контори Торгової компанії «Кудзуноха».

Звільнивши Рута від пут у своєму кабінеті, я почув від нього це з абсолютно серйозним обличчям.

А, звісно, сам я зайшов через чорний хід.

Як не крути, було б кепсько, якби покупці, що зараз ходять по крамниці, дізналися про моє повернення. Звісно, я міг би просто пояснити їм, що це не так, але вирішив не показуватися.

— Гаразд, припустімо, це одна з причин. А друга?

— Перевірити Гільдію авантюристів у Ціґе. Останнім часом тут доволі неспокійно, тож я вирішив особисто все оглянути. І справді, схоже, Гільдія досить активно співпрацює з містом.

— Ага.

Тут він має цілковиту рацію.

Ми й справді повністю залучили Гільдію авантюристів до співпраці.

Якщо згадати про суспільне становище Рута й роль Гільдії авантюристів, то навіть саме те, що вона слугує місцем для зустрічей, уже дуже нам допомагає.

З огляду на незалежність і переворот в Айоні причин приїхати сюди з перевіркою в нього більш ніж достатньо.

Тоді виходить, він просто прилетів сюди, почувши від Софії про мене, і жодного прихованого задуму в нього немає?

Е-е? У Рута?

Але те, що він каже, звучить логічно…

І навіть переконливо.

— Макото?

— Це справді всі причини? Ти нічого не задумуєш?

— Ні-ні, нічого. Зі звіту тієї дівчини я дізнався, що вона зустріла тебе, почув ностальгійне ім'я, а ще — що ти збираєшся до Ціґе. Зустріч із Макото була справою випадку, але я подумав, що непогано було б хоча б раз навідатися до Ціґе. Ось і все.

Він легко засміявся й замахав рукою перед обличчям.

— …Гаразд, із цим розібралися. Далі — Софія, яку я нещодавно зустрів. Що це взагалі було? Чого ти добиваєшся?

— Е-е, так. Я справді хотів зробити для Макото невеличкий сюрприз, тому й не казав. Ем… як це сказати… Макото, ти сьогодні якось особливо сердитий, ні? Якщо подумати, кілька хвилин тому було приблизно те саме…

— Я почув і дізнався чимало про речі, до яких ти був причетний, а випадок із Софією побачив на власні очі. Тож сумнівного назбиралося чимало. Руте, хіба після того, що сталося, ти не добив Софію? Чому вона досі жива, та ще й помолодшала?

— Речі, до яких я був причетний, га. Не думаю, що зробив так багато всього, за що Макото мав би мене ненавидіти. А щодо тієї дівчини — я просто змушую її відповідати за те, що вона накоїла.

— Відповідати?

Рут мав забрати в Софії силу Вищих Драконів і добити її.

Я думав, що на цьому історія авантюристки на прізвисько «Вбивця Драконів» скінчилася, але він змінив її пам'ять і зробив молодшою.

Коли я запитав навіщо, у відповідь почув від Рута слово «відповідальність».

— Софія й Лансер заради власних цілей робили все, що їм заманеться. Звісно, жертв через це було чимало. Через їхнє втручання кілька держав зазнали краху. Кількість людських і матеріальних втрат досі невідома. Та й хаос, який вони посіяли, користаючись війною, теж був чималий. Коли Лансер до певної міри підросте, я поверну його на колишнє місце й змушу працювати одним із драконів, що дають випробування, як Ґроунт. Без усього, що він накоїв досі. А щодо Софії…

— Софія, кажеш. Вона точно не стала б каятися. І не шкодувала б про шлях, який сама обрала. Принаймні мені так здавалося.

— Ага. Навіть на порозі смерті вона продовжувала випльовувати на мене слова, повні ненависті.

Він знизав плечима, піднявши обидві долоні.

Схоже на останні хвилини людини на кшталт Софії.

Я й сам якось відчував, що благати про життя вона точно не стала б.

— І попри це вона не померла?

— Ахаха! Ой, Макото, це на тебе не схоже.

— Що саме?

— Помер — і на цьому все. Хіба не ти казав: «Вважати смерть способом узяти на себе відповідальність? Не смішіть мене»? Навіть якщо людина скоїла злочин, після її смерті можливості відповідати за нього мають межі. Ти ж сам казав, що таке не можна просто пробачати. От і вся суть.

— …

І справді.

Не пам'ятаю коли саме, але в Ротцґарді я вже мав подібну розмову з Томое й Рутом.

Здається, тоді мова зайшла про сеппуку.

Добряче розворушити суспільство, а зрозумівши, що мети вже не досягти, відмовитися жити з ганьбою й накласти на себе руки.

«Уся відповідальність на мені, тож я хочу поставити крапку власним життям» — я тоді сказав їм, наскільки це егоїстично. Щоправда, пригадую це лише смутно: я казав це їм обом напідпитку.

— Я теж із тобою згоден. Помилково думати, що зі смертю відповідальність перестане тебе переслідувати. На щастя, вона була авантюристкою з великою силою. До того ж у її тілі залишалася частка моєї сили. Тож я вирішив знову вдихнути в неї життя й, так би мовити, пустити в повторний обіг.

— У повторний обіг…

— Нехай працює авантюристкою під прямим управлінням Гільдії авантюристів і зменшує кількість проблем у світі. Іншими словами, я змушую її відповідати за вчинене.

— …Тоді навіщо ти змінив їй пам'ять?

Пояснюючи, чому оживив Софію й чому вона тепер працює, Рут анітрохи не вагався.

— Дурне питання, Макото. З її характером вона нізащо не стала б слухняно виконувати мої накази. Ти ж сам бачив — вона була одержима ненавистю.

— Тому ти вклав їй у голову, що вона із задоволенням діятиме заради любого батька?

— Якщо чесно, мені було байдуже, якими саме будуть її стосунки зі мною. Після очищення я просто витягнув на поверхню її приховані бажання й вклав спогади про середовище, яке їй було б легше прийняти. Серйозно, я навіть сміявся. Вона так сильно мене ненавиділа, а в мріях бачила, як росте в моїй любові, чесно розвиває свою силу й приносить користь суспільству. Насправді ж вона пройшла шлях, цілковито протилежний цьому.

— Руте…

— Так, визнаю, я, мабуть, даремно тебе так здивував. Якщо для Макото цей сюрприз виявився не веселим — вибач. Але невже це справді причина настільки злитися?

— …

— Софія й Лансер справді влаштували у світі страшенний хаос. Якщо хочеш, пізніше можу навіть показати тобі докладні дані про завдану ними шкоду. Вони мають за це спокутувати провину. І, якщо можливо, власними руками. Хіба ні?

— …

Це правда. Якщо можливо, саме так і має бути.

Якщо можливо.

Я відчув, що для мене, людини, і для дракона Рута ці слова означають речі, які перебувають дуже далеко одна від одної.

Так, бо я думаю саме так, і, правду кажучи, думаю так і досі. Чи можна взагалі назвати спокутою те, заради чого людину доводиться аж оживляти й переписувати їй пам'ять?

Чи можна вважати це спокутою тієї самої Софії, яка скоїла всі ці злочини?

— Нинішня Софія віддає роботі всі сили. І за відбудову Каленеону взялася з усією серйозністю. Не тому, що «добре платять» чи «там сильний ворог», а просто тому, що щаслива працювати заради світу. Вона також отримала минуле, якого сама бажала. Ніхто через це не нещасний, і, як на мене, рішення вийшло доволі непоганим.

— Ніхто не нещасний, га.

Як я й думав, це і є різниця в поглядах?

У поясненні Рута не було тієї неприємної змови, яку я очікував.

Ну, бажання зробити мені сюрприз усе-таки трохи дратувало.

Для того, хто прожив настільки довго, повернути до життя г'юмана, що вже раз помер, схоже, зовсім не велика справа.

Якщо подумати, навіть коли Лансер перетворив героя на меч для своєї колекції, Рут не надто намагався його зупинити. Хоч він і поводиться наче г'юман, мабуть, неправильно говорити з ним із позиції людських цінностей.

Зазвичай він поводиться напрочуд схоже на г'юмана, тому часом це страшенно збиває з пантелику.

Ніхто не нещасний.

Це правда.

— Тобто… Софія переродилася…

Тоді Софію вбив Рут.

Та Софія зникла, а Рут дав їй життя, якого вона потай бажала, і вона народилася наново.

А тепер, щоб вона хоча б трохи спокутувала скоєні злочини, Рут змушує її працювати.

Ха-ха.

Коли я ще раз подивився на це саме так, то відчув, що невимовна відраза до Рута, яка з'явилася після зустрічі із Софією, явно послабшала.

Мабуть, я й сам стаю доволі дивним.

Мої уявлення про смерть часом просто втрачають сенс, коли я розмовляю з кимось рівня Рута.

У таких розмовах із Шікі іноді буває так само.

— …Ну, приблизно так. Можна було зробити її й трохи молодшою, але саме цей вік виявився найзручнішим, щоб вона могла застосовувати вже набуті техніки й знання, тому так і вийшло. Не подумай, я не намагався перевірити сексуальні вподобання Макото.

…У нього точно немає прихованого задуму?

Гаразд, поки що не будемо копати надто глибоко.

Усе одно цей розвиток подій був для мене цілком несподіваним.

Справжня проблема — пан Рокуя та його товариші.

Їхнє безсмертя.

І ще… навряд чи можна сподіватися, що Рут необережно проговориться про дракона Фуца.

Пан Рокуя попросив мене тримати останнє в таємниці, тож дратує, що я не можу просто поставити це питання.

— …Тоді на Софію можна розраховувати як на бойову силу?

Ці слова я пробурмотів не Руту.

Вони самі вирвалися, коли я підтверджував це для себе.

— Мені буде зручно, якщо вважатимеш. Схоже, непорозуміння трохи розвіялося. Але бачу, у тебе є ще. Гаразд. Тоді влаштуймо рубрику «Руте, навчіть мене!».

Чомусь Рут із переможним виглядом випнув груди.

І все-таки розумом я наче все зрозумів, але десь усередині серце досі не прийняло це повністю.

Як це сказати… ніби в одному куточку досі лишився якийсь туман.

Але якщо він сам пропонує все розповісти, то замість того, щоб копирсатися в цьому туманному відчутті, краще змінити тему.

— Про Гільдію авантюристів і «Авантюристів Витоків».

— !! Як і очікувалося… ні, радше ти справді відразу б'єш у найболючіше місце, Макото. Коли я почув у Гільдії ім'я Азу, в одному куточку свідомості вже промайнула така думка.

— Я почув історію, яка доволі сильно відрізняється від тієї, що ти розповідав мені раніше. Тому захотів почути й твою версію.

— …Я допускав таку можливість, але… зрозуміло. Ти зустрів когось із них. До речі, скажеш, від кого саме це почув?

— …Від пана Рокуї.

Про це, на відміну від Фуца, сказати можна.

Схоже, колись вони взагалі були друзями.

Та й, якщо вже на те пішло, були серед них люди, з якими Рут у жіночій формі мав фізичні стосунки.

Із цим збоченцем.

Для мене таке просто немислимо.

Тут уже справа не в тому, «м'ясоїдний» ти чи «травоїдний».

— Він, га. Як він? Тримається?

Наче питаючи про давнього друга, Рут подивився на мене ностальгійним поглядом.

…Уперше… бачу в Рута таке обличчя.

— Так, думаю, в нього все добре.

— Зрозуміло. Як завжди відсторонений від світу, любить малювати, а коли вбиває — досі робить ті сумні очі?

— Ну, я з ним лише розмовляв, тож настільки багато не знаю. Щоправда, в повітрі вже пахне майбутнім боєм, але я не збираюся дозволяти себе вбити, тому навряд чи зможу це перевірити.

— Бій? Гм, якщо не помиляюся, Макото хотів привести звідти найманців. Тоді… так, якщо це вони, таке цілком можливо. Вони не змінилися. Зрозуміло, отже, вони в тому Великому лабіринті. А той Дома мені нічого не доповідав.

— Ти не збираєшся ставати на чийсь бік?

— Ні. Якщо вони причетні, я просто мовчки спостерігатиму. І не збираюся особливо виправдовуватися за те, що ти почув від Року. Якщо це сказав він — усе правда. Якби мені й довелося щось виправити, то, мабуть, лише твоє формулювання.

— Моє?

Тобто він визнає, що зробив їх безсмертними й тримає на прив'язі?

Якщо навіть це для нього така сама дрібниця, як випадок із Софією, боюся, я не зрозумію його до кінця життя.

— Ту частину, де ти сказав, що моя історія відрізняється від його. Якщо точніше, хіба ти просто не почув від нього речі, про які я тобі раніше не розповідав? Наприклад, про систему Гільдії авантюристів. Про її ядро.

— !!

Отже, він здогадується, про що я хочу спитати.

— І про те, що сталося з ними в результаті. Напевно, ще й про їхнє зникнення з переднього плану історії. Приблизно це ти й збираєшся запитати?

— Так. Якщо готовий розповісти — будь ласка. Якщо чесно, я не можу уявити гіршого покарання, ніж подарувати людині безсмертя. Якщо ти справді вважаєш Мудреців, японців, рідкісними гостями, яких треба радо приймати, то чому зробив таке з паном Рокуєю та його товаришами? Якщо можливо, поясни так, щоб я зміг це прийняти.

— …Звісно, розповім. Але не знаю, чи Макото це прийме. Одне можу сказати напевно: це вже завершена історія минулого, а самі її учасники прийняли результат. Не знаю, наскільки для тебе важливо зуміти це прийняти, але правду я розповім як слід.

Знову.

Історія минулого.

Ці слова гостро колють мене.

Якби йшлося про предків Тоа чи Софію, це ще одне, але з паном Рокуєю та його товаришами обставини інші.

Якщо мова про безсмертя, хіба це взагалі можна назвати справою минулого?

Пан Рокуя ж і зараз живий.

…То він ненавидить Рута? Так і не прийняв цього?

Це…

Рут починає говорити.

Історію далекого минулого, в якій з'являється кілька вже знайомих імен.

Її немає навіть у бібліотеці Академії Ротцґарда, але вона без сумніву колись існувала.

Моя рішучість похитнулася, а власна позиція все ще лишалася нечіткою, коли історія, пов'язана з Гільдією Рута, продовжилася.