Розділ 272 — Тоа відпускає минуле

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Я почухав голову.

Поглядом провів по красивому дерев'яному візерунку столу.

— Минуле… Минуле, га.

Мій голос тихо пролунав у порожній кімнаті.

Рут без приховувань розповів мені про пана Рокую та його товаришів.

Що тоді задумувала його жіноча версія?

Принаймні з того, що я почув, спочатку саме Рут задумав поглинати Вищих Драконів — точніше, вбирати їхню силу й робити її власною, тобто робити те саме, чим пізніше займалася Софія. Але потім він зустрів людину, що стала його чоловіком, і відмовився від цього.

Він зізнався, що колись поглинув Дому й Адзуму. І… визнав усе, що стосувалося створення Гільдії авантюристів: що попросив пана Рокую та його товаришів стати безсмертними, а потім ще й попросив їх надалі не виходити на передній план історії.

На світанку існування Гільдії авантюристів п'ять великих держав та інші достатньо впливові країни перебували в нестійкій рівновазі, тож після обговорення вони вирішили відійти в тінь, щоб не створювати зайвих приводів для конфлікту.

Було й багато іншого. Якщо тепер озирнутися назад, я й справді тиснув на доволі болючі місця, але… більшість відповідей, які почув, я міг зрозуміти.

Якщо чесно, зрозуміти міг, а прийняти — ні.

Але це вже лише моя проблема.

Рут, пан Рокуя та інші… належно поважали те рішення.

Навіть донині.

Я запитав Рута: «Якби одна зі сторін справді не могла з цим змиритися, десь обов'язково лишилася б ворожнеча, хіба ні?» — але він нічого не відповів.

Та й насправді пан Рокуя не виглядав так, ніби має до Рута якісь негативні почуття.

Що це таке. Наче я дурнем себе виставив.

Невже зрештою я просто надто вперто відштовхував саме слово «безсмертя»?

Мислення людини, яка приймає безсмертя, га.

Навіть зараз я зовсім цього не розумію.

Скільки рішучості треба мати, скільки всього пережити, щоб люди, які мирно жили в Японії, погодилися прийняти такі тортури?

…

Як і думав, не розумію.

Колись у майбутньому, може, вже після бою, спробую запитати про це самого пана Рокую.

Але навіть просто вимовити це питання вголос і вимагати відповіді чомусь здається мені страшенно неправильним.

Що це… чому я так почуваюся…?

— Вако?

— ?!! Що?

Коли я глянув на двері, то помітив, що вони вже відчинені. Високогірна орчиня, яка працює в Ціґе, дивилася на мене з тривогою.

Погано.

Вона, напевно, навіть постукала перед тим, як увійти, а я цього не помітив.

— Я кілька разів вас кликала, але ви не відповідали, тож я занепокоїлася. У вас був неймовірно складний вираз обличчя… щось сталося з тим гостем, який щойно був тут?

— Просто трохи замислився. Звучить безглуздо, але це справа, яка вже давно завершилася, та й я взагалі не її учасник.

— Зрозуміло…

— Схоже, я змусив тебе хвилюватися. Вибач. Я повертаюся до Лорела. Справи там, напевно, скоро завершаться. Залишився останній ривок.

— Справи цього міста залиште нам. Лайм теж старається, тож якщо помітимо щось важливе, одразу повідомимо.

— Дякую. Розраховую на вас.

Вона один раз уклонилася й вийшла, і кімнату знову заповнила тиша.

Але цього разу я вже не занурився назад у вир думок.

Точно.

Зараз перш за все — Ціґе й Лорел.

Навіть якщо там замішані японці, буде безглуздо, якщо через це я забуду про справді важливі речі.

Трохи прикро називати це удачею, але щодо пана Рокуї та його товаришів принаймні добре, що нам не доведеться боятися випадково їх убити, навіть якщо трохи переборщимо.

Треба як слід завершити все на двадцятому поверсі.

А заодно розібратися з пахощами Томокі й повернути сюди загін найманців.

«Ляп».

Я легенько ляснув себе по обох щоках.

Коли речей, про які треба думати, стає забагато, я просто гублюся й не розумію, за що братися.

Є люди, які чудово справляються з безліччю справ одночасно. А я… точно не з таких.

Думаю, порівняно з минулим я трохи покращився. Але навіть так — хіба що до середнього рівня.

Для людини, яка представляє компанію, бігає по всьому світу, викладає в Академії й ще й має за мету повалити Богиню, це явно не та навичка, якої можна не мати.

— …Ну що ж, нарешті час. Ідемо до Лорела.

Лабіринт виявився не таким тісним, темним і затхлим, як я очікував, і не був вогким та сирим, але не думаю, що це можна назвати везінням.

Криво всміхнувшись, я пройшов крізь Туманну Браму, яку сам і створив.

— Він так і не виглядав переконаним. Що ж робити? Повернутися й поговорити ще раз?.. Але він, здається, зайнятий… Було б боляче, якби він мене зненавидів…

Відійшовши від Торгової компанії «Кудзуноха» на певну відстань, Рут зупинився.

Поклавши руку на губи, він тихо бурмотів сам до себе.

Якщо чесно, гнів, який Макото спрямовував на нього, виявився несподіваним.

І справа Софії, і «Авантюристи Витоків»… Щодо останніх Рут був упевнений, що навіть Макото ніколи не матиме до цього стосунку, тож, коли почув від нього це ім'я, внутрішньо неабияк приголомшився.

Та все одно це була давня історія, яку мирно обговорили, обидві сторони прийняли рішення й завершили справу. Рут зовсім не очікував, що Макото так різко на неї відреагує.

Навіть із Софією реакція Макото була зовсім не такою, як він передбачав.

Здивується — так. Але не розсердиться.

Рут дав тій дурепі належну можливість спокутувати провину, а ще виховав її так, щоб після повторної зустрічі вона більше ніколи не виступила проти Макото. Тому невдоволене обличчя Макото, коли той питав про Софію, зовсім збило його з пантелику.

У минулому його чоловік — Рут і досі не знав, де той зараз, — кілька разів так само сердився, коли Рут випадково наступав на болючі теми. Тепер у голові Рута знову крутилася думка: «Що ж мені робити?»

До речі, якщо трохи відхилитися від теми: емоційно нервувати Руту доводилося, без перебільшення, десь раз на кілька століть.

— Гм… все-таки повернуся. Треба як слід вислухати, де він мене неправильно зрозумів або що саме йому настільки не сподобалося, і владнати це. Час, який я можу провести з людьми, — лише мить. Не хочу сваритися через дрібниці. Ну то—

Щойно він прийняв рішення й зібрався повернутися, опущена голова рефлекторно смикнулася вгору.

На перехресті погляд Рута був спрямований на будинки через дорогу… точніше, кудись далеко за них.

— Так довго… справді так довго я навіть не міг відчути твоєї присутності, а тепер…

Ноги, які вже були повернуті до «Кудзунохи», рушили зовсім в інший бік.

Рут міг повернутися до справжньої форми й долетіти туди або скористатися магією телепортації, але, наче забувши про ці можливості, просто побіг.

Він із неймовірною швидкістю прослизав крізь натовп і мчав складними провулками, якими проходив уперше, так, ніби знав їх усе життя. На його обличчі весь час трималася усмішка.

І поки Рут біг, із ним відбулася ще одна зміна.

Його зріст збільшився, груди стали пишнішими, а волосся подовшало.

— Азу, ти справді тут. У цьому місті!

На околиці вона відчула ностальгійну присутність, яку ніколи не могла забути.

Для Рута ця людина була одним із незамінних друзів.

Елісіон зростав, а з часом його релігія повністю зосередилася на Богині; Рут пішла, Елісіон став однією з п'яти великих держав, короля-засновника перетворили на легенду й оспівували в піснях, а зрештою країна загинула від рук демонів.

Стільки часу минуло для Вищого Дракона Рута, який увесь цей час шукав «Авантюристів Витоків», не здатний навіть відчути їхню присутність.

І тепер Рут безпомилково відчув одну з них.

У місці, куди тепер уже жіноча Рут бігла за цією присутністю, стояв один будинок.

— Околиці Ціґе.

Будинок із садом був одним із помешкань у районі, де селилися успішні люди.

Звідси було зручно добиратися до міста, і саме про таке місце особливо мріяли авантюристи. Саме сюди прямувала Рут.

Для окремого приватного будинку він був доволі великим.

Тут жила ціла група авантюристів, і це було їхнє офіційне місце зборів. Одразу було видно: будинок не звели на продаж — його будували на замовлення.

Біля великих вхідних дверей зараз стояли один чоловік і один звір.

Чоловік був високий і міцно складений.

Повний обладунок, схоже, анітрохи не заважав йому рухатися, і він цілком природним рухом подзвонив у дзвінок.

— Іду-у.

Невдовзі зсередини відповіли.

Зазвичай будинки авантюристів цілими днями порожні, бо всі мешканці на завданнях, але чоловікові, схожому на лицаря, пощастило — схоже, хтось був удома.

Двері відчинилися.

На порозі з'явилася авантюристка, яка на прохання давнього знайомого Райдо саме рилася в коморі серед старих документів, — Тоа.

— Хто там?!!

Тоа глянула на чоловіка перед дверима й звіра поруч із ним і різко вдихнула.

Усе його тіло вкривав сріблястий повний обладунок, за спиною висів незвичайний дворучний меч, а зростом він був приблизно метр дев'яносто.

На вигляд йому було трохи менше тридцяти, обличчя залишалося відкритим, а на руках і ногах виднілися численні шрами різних розмірів.

Поруч із ним слухняно стояв величезний звір.

Це був дикий кабан, уже настільки великий, що його цілком можна було назвати магічним звіром.

Такий набір дивних ознак у пам'яті Тоа відповідав лише одній людині.

— Невже… ви…

— Лицар… Азноваль. А поруч зі мною мій улюблений кінь — тобто улюблений дикий кабан.

— …

— Мій вірний скакун, Ґрінблу…

— Уріі!

Ім'я, яке вже спливло в голові Тоа, виявилося точнісінько тим, яким чоловік представився. А потім він узявся представляти й кабана поруч.

Чомусь на цих словах він трохи запнувся.

Дикий кабан, якого неприродно назвали Ґрінблу, миттєво втратив усю свою показну слухняність, повернув голову до чоловіка, який, вочевидь, був його господарем, і видав несподівано милий звук.

Наче протестуючи.

— Вибач. Мій вірний скакун Ґрінблу. А ти, гадаю, хранителька кинджала Блакитного Оні, Лапіс. Я… не помиляюся?

— Ви завдали собі клопоту, прийшовши сюди, але я не належу до такого роду. Я просто авантюристка, яка живе в цьому місті.

На запитання, чи вона хранителька, Тоа відповіла, що не належить до такого роду.

Для сторонньої людини ця розмова звучала б так, ніби співрозмовники взагалі не відповідають одне одному.

Але для цих двох усе було цілком зрозуміло.

— Сестричко, у нас гість? Тоді, може, запросити його зай—

— Рінон! Іди назад. Він скоро піде, усе гаразд!

Незвично різким для себе тоном Тоа відіслала молодшу сестру, яка підійшла до входу.

Плечі Рінон здригнулися, і вона, нічого не відповівши, побігла назад у будинок.

— Рінон… Отже, я не помилився. Щоб не було непорозумінь, одразу поясню: я не прийшов завдавати вам шкоди.

Почувши ім'я, яке вигукнула Тоа, Азноваль кивнув так, наче остаточно в чомусь переконався.

І водночас помітив настороженість Тоа, тому прямо заявив, що не збирається шкодити сестрам.

— Так, я теж не думаю, що ви на таке здатні. Але…

Самі слова нічого не гарантують, та Тоа все ж прийняла сказане лицарем.

— Хііраґі Това, Хііраґі Ріо. Єдина зачіпка, яку я мав, збігається повністю. Отже, це справді ви.

— !!! Я Тоа! А ця дівчина — Рінон! Прізвища ми використовуємо лише тоді, коли це зручно. Ми звичайні сестри, яких можна зустріти будь-де, а я — авантюристка. Я—! Не ношу імені Хііраґі!!!

— …Пробач.

— ?!

Тоа в люті відкинула ім'я, яке назвав Азноваль.

А він просто прийняв її слова й повільно, глибоко схилив голову.

— Я не зміг урятувати твій рід від тієї дурості. Не зміг захистити вас від несправедливих звинувачень. І на додачу, Това— ні, Тоа, через мою невдачу ти зрештою відкинула навіть ту кров, що тече у твоїх жилах. Мені справді… шкода.

— …Хіба це те, за що вам треба вибачатися? Я ж не хочу нічого тако—

— Але!

— Е?

Тоа здригнулася, коли Азноваль раптом підняв голову.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла хоча б одне. Усі покоління роду Хііраґі завжди щиро виконували свій обов'язок. Вони заспокоювали Лапіс і зі смиренням приймали силу, яку вона їм дарувала. Те саме стосується й тієї дівчини, яка втратила Лапіс у Пустищі.

На мить його погляд був спрямований не на Тоа, а кудись далеко. Потім між його бровами пролягли зморшки болю, він знову прямо подивився на Тоа й продовжив.

— Прошу, пишайся хоча б кров'ю, що тече у твоєму тілі. Не обов'язково прямо зараз. Я неодмінно поверну Лапіс із Пустища. Тому хоча б своїх предків…

— Ем…

— Якщо захочеш, я можу допомогти відновити тут, у Ціґе, те становище, яке колись мав рід Хііраґі. Тому—

— Та послухайте вже, що я вам кажу!

— А, о… гаразд.

— Якщо ви про цей кинджал — ось. Я вже сама його знайшла. Хоча не стану егоїстично казати, що зробила все самотужки.

У руках Тоа було щось, загорнуте в темно-коричневу тканину.

Коли вона розгорнула тканину, там лежав один кинджал.

Колись він був утрачений у Пустищі, потім його підібрали високогірні орки, далі він потрапив до Макото, і зрештою після довгих пошуків кинджал повернувся до рук Тоа.

— Це… без сумніву Лапіс. Ти з власної волі стала авантюристкою, самостійно дісталася аж до Пустища й власними силами повернула цей кинджал?

Лицар широко розплющив очі й приголомшено пробурмотів це.

— Я ж сказала: не самотужки. Я кілька разів ледь не загинула, і зрештою все обернулося справжнім дивом. Я досі тут завдяки одній людині. А потім мені ще й пощастило з групою…

Поки Тоа одна за одною вимовляла ці фрази, Азноваль знову поглянув на будинок.

«Хороший дім», — подумав він.

Не в сенсі «розкішний» чи «великий».

Він відчув атмосферу, що огортала цей дім, і його обличчя стало м'якшим.

— Зрозуміло… Ти… ні, ви обидві не залишилися самі.

У голосі лицаря наче прозвучало: «Принаймні це вже порятунок».

— Так, на щастя. І в нас є місце, до якого ми належимо. Ось тут. У Ціґе в нас справді є свій дім. Не в Лорелі, а саме в цьому місті.

Так Тоа однозначно відмовилася від пропозиції відродити свій рід.

Після короткої мовчанки Азноваль лагідно усміхнувся й один раз кивнув.

— Зрозумів. Моє егоїстичне занепокоєння нарешті відпустило. Схоже, це місце багато в чому про вас подбало. Мабуть, через те, що титул лицаря колись упав на мене надто раптово, я трохи зациклився… на речах, які не зміг захистити. І справді, думка, ніби я повинен принаймні захистити їхніх нащадків, була лише моїм власним переконанням.

— Ні, саме така ваша позиція, напевно, врятувала дуже багато людей. Просто Рінон і мені руку порятунку вже простягнула інша людина. Будь ласка, залишайтеся таким, як є.

— Дякую, Тоа. Але я все одно хочу щось зробити для вас двох. Є щось, чого ти бажаєш? Якщо це мені під силу, я постараюся.

— Навіть якщо так питати… зараз я хочу лише безпеки Ціґе. А от що саме можна зробити для цього — поки навіть не знаю.

— Гм, це місто справді прагне незалежності від Айону й діє доволі гучно. Якщо просто змусити королівську родину замовкнути… це буде вже надто масштабно. Може суперечити моїй обіцянці тій людині. Що ж робити…?

Останню частину Азноваль пробурмотів так, наче запитував сам себе.

— Тому, будь ласка, забудьте про нас. Усе гаразд. Ми з молодшою сестрою житимемо власним життям. Ідіть і допомагайте людям, які десь страждають, лицарю Азновалю.

— …Тоа. Угу. Справді, дякую. Не знаю, наскільки зможу виконати твоє бажання, але цей Азноваль його точно почув. Я якось допоможу вам. І ще… позичиш мені ненадовго Лапіс?

— …Так, не заперечую.

Тоа передала кинджал лицарю.

Азноваль подивився на Лапіс із ностальгією, ніби тримав у руках щось дуже дороге. Потім витягнув із торби Ґрінблу кинджал, майже ідентичний Лапіс, і знову обернувся до Тоа.

— Це… Лапіс?

— Схожа, але інша. Фу-фу, бачу, про неї справді добре дбали. Хоча, мабуть, через те, що певний час вона була покинута в Пустищі, трохи образилася.

— …

(Тепер, коли він сказав, і справді видно, що це не Лапіс. Але вони дуже схожі. І форма, і ще… що це? Від неї йде якась неймовірно схожа атмосфера…)

Скільки б Тоа не думала, у її пам'яті й знаннях не знаходилося відповіді.

І, звісно, вона не мала жодного уявлення, що саме збирається зробити легендарна людина перед нею.

— Якби я не почув, що ти сама її повернула, то й не подумав би заходити настільки далеко. Але після історії, від якої в мене аж кров закипіла, я теж хочу відповісти належно. Усім, що маю.

— Що ви маєте на ува—

Азноваль не відповів Тоа.

Натомість заплющив очі й почав щось проказувати, тримаючи в руці кинджал, схожий на Лапіс.

— Навичка гільдії, активація. Recast Overwrite. Лапіс, творець — Блек Сміт, тип — з мага на асасина, точку розвитку перереєструвати…

— …

Для Тоа це була суцільна низка незрозумілих слів. Загадкові слова, від яких не відчувалося активації магії, тож на арію це не скидалося.

Через деякий час кинджал із прозорим лезом, який не був Лапіс, наче розтанув у повітрі й зник.

А Лапіс, що лишилася, кілька разів спалахнула й затремтіла, але зовнішньо зовсім не змінилася й спокійно лежала в руках Азноваля.

— Ось, забирай. Я переробив її на кинджал для бійця. Користуйся.

— Е?!

— Наскільки я бачу, ти переважно фізична атакувальниця, що ставить на швидкість і спритність. Кинджал, який слугує магічним каталізатором, для твоєї професії особливої користі не має.

— Це правда, що я не могла як слід ним користуватися, але…

— Тепер користуйся. А щодо нових можливостей — краще віддай його на оцінку ковалю, якому довіряєш. Так буде набагато зрозуміліше, ніж якщо я почну пояснювати сам.

— Пане Азновалю…

— Ім'я Хііраґі й воля кинджала зараз, мабуть, лише обтяжували б тебе, тому я заберу їх обидва. Від сьогодні цей кинджал існує заради тебе. Якщо він тобі сподобається, колись розкажи про нього своїм дітям і онукам. Ну що ж, Тоа, ми, ймовірно, більше не зустрінемося, але я молитимуся, щоб і ти, і дорогі тобі люди жили щасливо й залишили по собі багато плодів. Бувай.

— …

Тоа нічого не відповіла. Схоже, Азноваль і не чекав відповіді: він вправно осідлав дикого кабана й поїхав, не озираючись.

Кабан видирав землю й здіймав пориви вітру, але при цьому віддалявся напрочуд тихо.

Чи то від ностальгії, чи від смутку розставання очі Тоа трохи примружилися.

— А, раз уже випала така нагода, може, варто було познайомити його з паном Райдо? Хоча нічого. Якщо їм судилося зустрітися, рано чи пізно це станеться.

Коли Тоа востаннє обернулася, щоб подивитися вслід Азновалю, до вже маленької постаті лицаря на кабані збоку раптом кинулося щось біле.

Кабан різко загальмував, не злякавшись і не здіймаючи галасу, а біле щось злетіло й опинилося просто на лицарі.

Тоа потерла обидва ока.

Але побачене зовсім не змінилося.

Схоже, це справді відбувається. Переконавшись у цьому, Тоа важко зітхнула.

(Це, мабуть, воно. Думаю, мені точно не слід у це втручатися. Схоже, те біле щось насправді жінка, а лицар Азноваль усе-таки чоловік. Значить, між ними щось є. Ага, краще залишу в пам'яті той зворушливий момент, який щойно був. Схоже, він багато чого зрозумів, а я ще не закінчила збирати документи, які збиралася передати Торговій компанії «Кудзуноха». Далі… точно, коли повертатимуся, не треба забути показати цю Лапіс майстрові-елдві.)

Двері тихо зачинилися.

— Рінон, у твоєї сестри горло пересохло.

Тоа попросила молодшу сестру принести щось попити.

Слова Азноваля теж турбували її, але тепер і це відчуття розчинилося й зникло.

Щира усмішка й легкі кроки.

Тоа, яка стала авантюристкою через кайдани минулого й власної крові, нарешті змогла скинути цей тягар.

— Рінон?! Можна й алкоголь! Принеси в комору!

— Що ти таке кажеш із самого ранку?! Я щойно заварила чай, тож спочатку випий його, а вже потім іди в комору, добре?! Бо ти точно все розіллєш!!

Рінон постійно дивувалася тому, як легко її сестра могла то кричати, то радіти.

Зараз у Ціґе настало невелике затишшя.

І Тоа з Рінон проводять тут доволі мирні будні.