Розділ 273 — Інтерлюдія — Іноді здатність Макото притягувати нещастя стає у пригоді

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Хоч я й сидів верхи, мене збила з ніг гуманоїдна жива істота. Виходить, і досі трапляються зовсім нові враження.

— Азу! Азноваль… Це справжній ти, справжнісінький!!

— Та наче ж підробленого мене ніколи й не було… Руте, наскільки я чув, ти ж жив як чоловік?

— Так, саме так. Але щойно ожили спогади про час, проведений із вами, моє тіло теж повернулося до цієї форми. Точно через це! Я навіть не помітила, що стала жінкою, доки ти не сказав!

Та, що весело розмовляла, сидячи верхи на комусь, була високою жінкою з довгим прямим срібним волоссям.

Жінка з пропорціями золотого перетину, один погляд на яку прикував би до місця будь-кого.

Сорочка невідповідного розміру створювала дивне відчуття еротичності.

А тим, на кому сиділа ця приголомшлива красуня, був лицар, усе тіло якого вкривали обладунки.

Картина була страшенно неврівноваженою.

— Руте, ти й справді доволі нестабільна жива істота.

— Це теж по-своєму весело. Фу-фу-фу. Гей, а це там — той загадковий покинутий кабан, що сидів на голові Азу, коли ми розійшлися, правда? Не можу повірити, що ти справді його виростив. Як і слід було чекати від істоти з обмеженим життям. З одного погляду видно, що тепер він здатен затоптати навіть ілюзорного звіра.

— У мене ж було… безмежно багато часу. Щоправда, нормально їздити на ньому й розуміти його серце я навчився лише нещодавно… Ой, якщо почнемо про це, розмова затягнеться. Облишмо. Як бачиш, тепер це один із моїх надійних товаришів.

— Ти зовсім не змінився. Точнісінько такий самий, як у минулому.

— Ти теж. Як завжди, прекрасна. І ще… я частіше виходжу назовні, ніж інші, тож можу сказати ось що…

— Що?

— Схоже, з Гільдією авантюристів у тебе все добре. Хоч то була лише усна обіцянка… Я вдячний. Саме тому ми всі — пан Рокуя, пані Хаку й пані Біа — вирішили так: якщо хтось із нас знову зустріне тебе, він подякує від імені всіх. Руте, дякую.

— …Ви ж насправді… не тримаєте на мене образи?

Слова Азноваля збіглися з тим, про що Рут завжди думала десь у глибині серця.

Що обидві сторони відчувають велику вдячність.

Звісно, серед усіх варіантів, які Рут уявляла, саме вдячність була надто зручним для неї припущенням, і насправді більшість її думок зводилася до того, що вони можуть ненавидіти її.

Однак лицар, виступаючи від імені «Авантюристів Витоків», прямо сказав Рут про їхню вдячність.

Рут згадала недавню розмову з Макото.

«Ти зробив це, знаючи, скільки болю несе безсмертя — вічність?» і «Ти справді думаєш, що вони це прийняли?»

Почувши вголос те, чого сама боялася в глибині душі, навіть Рут почала сумніватися в міцності обіцянки, яку колись давно уклала з Азновалем та його товаришами.

Саме тому перед лицарем, із яким у далекому минулому вони мали близькі стосунки й могли покладатися одне на одного, з її вуст вирвалися тривожні слова.

— Образи? Ти про те, що нам доводиться жити вічно?

— Так.

— Так, на це я справді тримаю образу. І ненавиджу це теж.

— !!

— …Але не тебе.

— Е?

— Вона — до того, що я не замислився як слід, що означає втягнути в це навіть Рокую та інших. За це… я до краю шкодую про власну тодішню наївність і ненавиджу її. Звісно, і зараз, і вічно.

— Що ти маєш на увазі? Guild Verse — це ж навичка зв'язку між усіма вами. Тому… про що ти говориш?

— Так, це була пов'язана навичка. Але різноманітні її функції насправді міг використовувати саме я, а інші лише отримували від цього переваги. Коротко кажучи, тому що саме мені випадково дісталися права Майстра — принаймні тоді я так думав. Отримавши безсмертя, отримавши вічність, я вирішив використати цей час, щоб почати дослідження й зрештою навчитися утримувати цю навичку самотужки.

— Та навіть я за весь цей час так і не змогла повністю розібратися у вашій навичці, а передати права користувача одній людині — це вже…

Рут цілком повернулася до жіночої манери мовлення й прокоментувала думки Азноваля.

Лицар кивнув розгубленій Рут із неприхованою самоіронією.

— Так. Саме як ти кажеш. Минали століття досліджень, століття пошуків, а я все одно продовжував хапатися за соломинку. Так. Я хотів узяти це на себе… на всю вічність. І все ж усе закінчилося ось так. Стільки розігрував із себе лицаря, а зрештою втягнув усіх товаришів і не зміг урятувати жодного. Якби міг, я хотів би вбити себе.

— !

— Ось так. І тому ми тепер тут. Як я вже казав, до Рут, яка виростила гільдію здоровою й нейтральною організацією та зберігала її такою, у мене немає образи. Я лише вдячний. Це дає мені відчуття, що моє життя досі має сенс.

— Азу…

— І, як ми обіцяли, ми не стали на бік жодної політичної сили й не заснували держави. Істоти, яких не видно на передній сцені світу. Істоти, яких не існує. Усе добре, правда?

— Так. Але я не думала, що навіть знайти вас не зможу.

— Я налаштувався на безрозсудне дослідження. Та й не хотів заважати тобі саме тоді, коли гільдія лише починала рухатися. Не те щоб я тебе ненавидів.

— Знаєш, насправді я хотіла, щоб Азу та інші співпрацювали зі мною як верхівка гільдії та її найсильніший прямий корпус. Я навіть приготувала для вас місця… Багато чого сталося… Нудьгувати я б вам не дала. Навіть якщо ім'я «Авантюристів Витоків» мало зникнути, ваші імена спокійно могли лишитися серед верхівки гільдії.

— Пробач. Але тепер у тебе є молоді й надійні люди, хіба ні? Софія, здається? У неї твоя кров, правда? Вона виглядала так, ніби пишається своєю роботою. Хіба цього недостатньо?

Азноваль назвав авантюристку, яку щойно зустрів, і похвалив її.

Але Рут сумно похитала головою.

— Вона ніколи не стане заміною вам. Та й узагалі таких людей просто не існує. Я хотіла прийняти саме вас, тому що це ви. Максимум, на що здатна Софія… бути представницею замість вас.

— Суворо. Я теж не схвалюю батьків, які надто балують дітей, але якщо ти хоча б іноді не визнаватимеш її досягнення, їй буде сумно. І ще… може, ти вже встанеш? Мені все-таки треба повертатися до Лорела.

У якийсь момент їхні тіла вже тісно притулилися одне до одного, і Азноваль із Рут розмовляли так, наче закохана пара.

Азноваль, який лежав унизу, поклав обидві руки Рут на плечі й підняв її.

— Е? Ти вже збираєшся назад? Після того як прожив дві тисячі років?

— Я ще стільки не прожив! До тисячоліть навіть не дотягнув. Хоча на мить подумав, що можна було б хоча б разом поїсти.

— Тоді—!

— Ні. Щойно я побачив, як ти потягнулася до ґудзиків сорочки, відразу згадав, що ти за людина. Я не з тих, кому подобається займатися таким на околиці міста. Від подібних пригод я утримаюся.

— Тоді я чесно терпітиму, доки ми не знайдемо десь кімнату!

«Що це за „тоді“?» — тривога лицаря в певному сенсі була цілком виправданою.

— Аж згадалися слова Мунеморі, ох-ох. Ти зовсім не змінилася. Ні зовні, ні всередині.

— Його слова?

— Він казав, що поруч із нами ти або красуня-розчарування, або стовідсоткова розпусниця. Тут він влучив просто в яблучко.

— …А «ідеальної красуні» чи «дружини» там не було?

— Було. Коли ти поруч з іншими, ти близька до цього. Але це нудно, тому він казав, що любить тебе саме та— ні, забудь. Серйозно, який же він був закоханий дурень.

— Він таке казав? Зрозуміло…

Уміло посунувши Рут, яка занурилася у спогади про чоловіка, з яким колись плекала кохання, Азноваль легко струсив землю з обладунків.

Підвівшись і потягнувшись, він глянув на свого товариша Ґрінблу.

Дикий кабан, що мовчки відпочивав і спостерігав за розвитком подій, відчув погляд господаря й підвівся.

— У будь-якому разі, я радий, що зустрів тебе, Руте. До дня, коли доля знову зведе нас—?!

Азноваль уже збирався попрощатися, не чекаючи відповіді, але і він, і Ґрінблу раптом одночасно повернули голови в одному напрямку.

Із секундним запізненням те саме зробила й Рут.

Однак, на відміну від спантеличеного Азноваля, на обличчі Рут проступило явне невдоволення.

Можна сказати, те, на що вони дивилися, лежало за межами звичайного розуміння.

— Я й не знав, що королівська родина Айону пов'язана з ними, але зрозуміло. Ось чому вони змогли переломити ситуацію, коли опинилися на межі краху.

— Як і очікувалося від Азу. Ти вже зрозумів, хто це. Ха-а… Власне, саме тому я й чекала такого розвитку подій і сьогодні перебуваю в Ціґе. Але щоб зіпсувати нашу довгоочікувану зустріч, яку можна назвати дивом… Мене це страшенно бісить.

— Настільки небезпечна компанія об'єдналася з Королівством Айон, найслабшим серед п'яти вели— ні, вже чотирьох великих держав. Коли вони встигли налагодити дружні зв'язки?

— Зовсім недавно. До того ж один із них затесався в загін героїні Лімії. Надзвичайно рідкісний випадок — у сучасну епоху одночасно з'явилися два Мечі.

— Мечі Богині, значить. Якщо згадати мету їхнього існування, це логічно. Організація, що влаштувала переворот у цій країні, зрештою походила від попередників релігії напівбога.

— Азу, як для того, хто з давніх часів проголошує принцип «м'язи важливіші за мозок», ти взагалі не дієш необачно. Твій збір інформації та аналітика — не знаю, як ти це робиш, але вони страшенно точні. Тільки не кажи, що ти насправді лише прикидаєшся лицарем?

— Будь ласка, припини. Це справді боляче чути. Я ж життя поклав на те, щоб бути лицарем.

— Це говорить жінка, яку щойно відшили, тому не припиню. У будь-якому разі, ця церква напівбога — скільки б разів її не розгромлювали, вона щоразу йде в підпілля й повертається. Голова болить. Але це теж у межах очікуваного. Значить, це моя робота. Усе гаразд, Азу. Я сама поговорю з цим. Не дозволю йому торкнутися Ціґе навіть пальцем.

Легко зітхнувши, Рут квапила Азноваля піти.

Схоже, вона вже приблизно розуміла, що за істота наближається.

Та Азноваль теж.

Судячи з усього, вони вже розуміли обставини довкола Ціґе й Айону, а також хто стоїть за ними.

Однак лицар не зрушив з місця й не сказав: «Тоді залишу це Рут і повернуся до Лорела».

Він зробив пів кроку вперед, випередивши Рут, і приготувався зустріти істоту, що була Мечем Богині.

— Азу?

— У Ціґе живуть нащадки роду Хііраґі. Саме через це я здебільшого й прийшов у це місто. Не можу просто пройти повз настільки небезпечну істоту з невідомою метою.

— Хііраґі… А, якщо не помиляюся, серед г'юманів, що були пов'язані з «Авантюристами Витоків», був хтось із прізвищем Хііраґі. Тепер згадала — Азуса Хііраґі.

— Так. До того ж ця людина померла ще до нашої домовленості з тобою та гільдією. А мій безнадійний молодший брат був заручений саме з родом Хііраґі.

— Брат… Наґі?! Тоді невже Тоа…?!

— Кров уже сильно розбавлена, але так. Серйозно, я безпорадна людина, яка ніяк не може врятувати тих, кого справді хоче врятувати. Та я вражений, що ти зрозуміла: Тоа — з Хііраґі. Вона безперечно першокласна авантюристка, яка з власної волі вирушила на Пустище й повернула кинджал Блакитного Оні — Лапіс.

— Насправді той, хто зараз сюди йде, теж має справу до цієї дівчини. І першопричина цього — саме Лапіс.

— Це кинджал, синтезований навичкою гільдії, із силою, близькою до Меча Жадання Мунеморі. Але його розвиток я розкрив лише щойно. Що ще за «першопричина», Руте? Якщо вона причетна, я точно не відступлю. Розкажи.

— Жадання, кажеш… Невже цей кинджал настільки жахливий? Ні, проблема не в силі самого кинджала. Справа в тому, як саме Тоа його повернула.

— Я чув, що вона заручилася допомогою товаришів і міста.

Азноваль пригадав свою розмову з Тоа.

Наскільки пам'ятав, вона сказала саме так.

Точно не сама.

— Так. А найбільше серед усіх їй допомогла Торгова компанія «Кудзуноха». Вони показали їй шлях до повернення кинджала… або, можна сказати, спрямували все саме до такого результату. Залежно від того, як це подати, між представником компанії та Тоа може з'явитися тріщина.

— Якщо говорити «показали шлях», це справді допомога. Але «спрямували» — уже не обов'язково. Хм, то виходить, ця компанія й справді зробила там щось доволі сіре?

— Заперечувати не стану. Але представник «Кудзунохи», Райдо — або ж Місумі Макото, — Мудрець, якого Богиня викрала в цей світ за власною примхою, і за натурою він не лиходій. А зараз він нарівні з Компанією Рембрандта вже стає незамінним для Ціґе. Я не можу дозволити, щоб зруйнувалися його стосунки з Тоа, яка дедалі більше стає справжньою авантюристкою.

— Тобто це може стати тією маленькою діркою в мурашнику, через яку зрештою завалиться все місто. Мудрець… японець. Цей чоловік, що називає себе Райдо, схоже, доволі наївний. Подумати тільки, він власноруч створив іскру для такої ситуації.

Рут нічого не сказала про те, що Азноваль, як щось само собою зрозуміле, пов'язав слово «Мудрець» із японцем.

Обставини Макото відрізняються від інших: він г'юман, але водночас Мудрець і японець.

Через це тлумачення Азноваля було трохи неточним, але Рут навіть не спробувала пояснити й просто продовжила.

— Не зовсім його провина. Хоча заперечувати, що він наївний, я теж не буду. Через це вночі він тримає настільки неприступну оборону, що аж дратує.

— …Чомусь моє враження про Райдо покращилося. Точніше, мені його шкода. Ти вже намагаєшся до нього підкотити? Не перегинай.

— У будь-якому разі… виходить, серед планів розвалити зсередини Ціґе — місто, що зараз майже як монолітна скеля, — найперспективніший варіант: посіяти недовіру й гнів між Тоа та Райдо. Меч Богині, що наближається, схоже, маг стратегічного типу. Особисто я щодо Ціґе й «Кудзунохи» трохи упереджена, тому й приїхала сюди таємно.

Рут проігнорувала зауваження Азноваля «не перегинай» й продовжила пояснювати ситуацію.

— І в такій важливій справі ця особа ще й діє сама. Чи то надійних підлеглих бракує, чи то вона просто не довіряє нікому, крім себе. У будь-якому разі, якщо вони збираються використати Тоа у своїй змові, я цього не пробачу. Раз ти теж тут, можна разок махнути мечем на рівні, що майже виходить на передню сцену. Що скажете на це, ви, он там?

Слова лицаря полетіли не в бік Рут. А там, куди вони долетіли, стояла жінка в легкому спорядженні мага.

Г'юманка.

Поруч із нею не було товаришів, і лише за виглядом вона нагадувала чарівницю, яка вдягнула мантію як повсякденний одяг і тримала посох.

Але якщо придивитися, ставало зрозуміло, що спорядження виготовлено з матеріалів найвищого класу.

У такому вигляді вона могла б битися навіть із драконом. Принаймні рівень підготовки був саме такий, і обоє зрозуміли це з першого погляду.

— Це твоя оцінка мене? Чи ти говориш про те, що збираєшся зі мною битися?

— О, перепрошую. Буду вдячний, якщо забудете мою оцінку. Я звичайнісінький лицар, яких можна зустріти будь-де, на ім'я Азу. Було б чудово дізнатися й ваше ім'я, Мече Богині.

— …Відмовляюся розкривати інформацію. Щодо твоєї оцінки: перша частина була абсолютно правильною, а друга — майже повністю. У мене лише один надійний товариш, але зараз він діє окремо. А щодо бою зі мною — роби що хочеш. Зрештою все зведеться до того, хто кого розчавить.

Вона не представилася.

Жінка проігнорувала запитання й натомість висловила невдоволення тим, що лицар назвав її Мечем Богині.

— Особисто я і як союзниця авантюристів не можу погодитися з тим, щоб ти контактувала з Тоа, Альте Барретт.

— …Фальце. То жінка, то чоловік — ти справді метушлива істота. Що це все означає? Я виконую наказ пані Богині й збираюся врятувати Айон та підкорити бунтівників. Так, вона нічого прямо не казала про Ціґе, але це місто намагається відокремитися від держави. Це теж різновид перевороту й аж ніяк не правильний вчинок. Хіба неправильно зробити все необхідне, щоб належним чином повернути його до Королівства Айон?

Коли Рут назвала її ім'я, жінка явно скривилася.

Її обличчя, шия, руки й ноги, що виднілися з-під спорядження, були чисто-білими й прекрасними, ніби проголошували, що засмага — це зло.

Біляве волосся сяяло настільки яскраво, що здавалося зробленим із золота.

Жінка, яку, вочевидь, звали Альте Барретт, без сумніву була г'юманкою з красою, яка припала б Богині до смаку.

І прекрасний голос, що лунав із її вуст, так само був сповнений віри в Богиню й не містив жодного сумніву у власних діях.

Азноваль видав натягнутий смішок, мабуть, замість коментаря щодо цієї її сторони.

— Щодо бою з тобою я до кінця нейтральна. Я лише кажу, що мені не подобається, коли авантюристку Тоа використовують у твоїх планах. Тому якщо ти не передумаєш, я особисто стану тобі на заваді.

— А для мене Тоа — одна з людей, яких я маю захищати. Тож як лицар, що випадково проходив повз, я просто не можу цього проігнорувати.

Азноваль підхопив слова Рут і чітко окреслив свою позицію.

Витягнувши з-за спини широкий великий меч, схожий на японський, він став у стійку й щось проказав. Після цього лезо в його руках розширилося й набуло по-справжньому дивної форми.

Для катани воно було надто великим і виглядало незбалансовано.

Якщо не зважати на розмір, формою воно нагадувало короткий меч Масамуне.

— Ого, ти одразу витягнув саме це. Азу, як і очікувалося, ти все чудово розумієш.

— Розраховую на твою підтримку. Якщо ми розгуляємося настільки, що це вже стане заворушенням, ця людина зрозуміє: це не той бій, у який їй варто вступати.

— Ти пропонуєш бій на виснаження? Меч у тебе дивний, але для мене це нічого не змінює. А Фальц… ні, Рут, напевно, лише збирається діставати мене словами.

— Хтозна. Принаймні на твоєму місці я б відмовилася від думки швидко його перемогти, Альте Барретт.

— Якщо ти не сама Богиня, це неможливо.

— Не тільки мене, а навіть Богиню. Цю свою зневагу ти відчуєш на власній шкурі, нікчемо.

На околицях Ціґе в небо злетіли кілька стовпів світла, прокотився громовий гуркіт і заметалася магічна сила.

У цій напруженій ситуації екстрений загін авантюристів Ціґе зреагував миттєво й прибув усього за кілька хвилин після початку.

Реакція була справді надзвичайно швидкою.

Однак на місці лишилися сліди бою, а самих учасників уже не було — навіть жодного тіла.

Наступного дня розслідування дійшло до по-справжньому безглуздого висновку: тут мала відбутися битва щонайменше за участі Вищого Дракона й кількох вищих духів.

Працівники, що проводили розслідування, були справді вправними, але… справжня картина того дня відома лише трьом, які тоді були в Ціґе.

Зв'язок Тоа й Макото привів того дня до Ціґе легендарного лицаря й найдавнішого Вищого Дракона.

День, коли ці двоє дізнаються, що це таємно врятувало місто, настане ще дуже нескоро.