Розділ 274 — Початок війни

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Дев'ятнадцятий поверх, Палац могил, глибинна зона.

Стоячи перед телепортаційною формацією на наступний поверх, я киваю.

Це план, який я обговорив із Томое та Міо, а потім трохи підправив.

Навіть коли до мети лишився всього один крок, я досі не зміг придумати, як зламати рішучість пана Рокуї та його товаришів — японців, що прийняли безсмертя.

Ми збираємося вторгнутися на ворожу територію й, нікого не вбивши, маємо домогтися співпраці навіть від тієї людини, яка мене ненавидить. До того ж там без сумніву є кілька сил, що цілком можна вважати загрозою для Торгової компанії «Кудзуноха».

Як не глянь, завдання величезне.

Саме тому ідея, що народилася після того, як ми в готелі акуратно склали докупи всю інформацію, здається мені майже дивом.

…Хоча поштовхом стала звичайна розмова Ірохи й пані Акаші.

— Ну що ж, схоже, робота буде велика. Кров аж кипить.

Торкаючись леза катани, Томое в срібноволосому режимі дивиться на мене з усмішкою.

Не те щоб цей поверх був настільки складним, аби вимагати посилення.

Просто надалі нам знадобиться від Томое саме такий рівень сили, тому я заздалегідь передав їй енергію.

Томое не була присутня під час інциденту з Рутом, тож, мабуть, радіє можливості використати силу не лише на тренуванні.

— Не розчавити нікого буде непросто, але якщо це наказ Ваки, я виконаю його бездоганно. Та якщо можна, я б хотіла трохи завдати болю таким, як Рокуя. Цікаво, чи не стане та штука мені на заваді.

Міо, чиє блискуче пряме волосся тепер спадало до талії, засміялася й примружила очі, під кінець сказавши щось доволі небезпечне.

Від неї буквально віяло блиском.

В усмішці Томое є спокусливість, але жести Міо останнім часом стають дедалі сексуальнішими.

Щоправда, зараз із неї тут і там просочується жага крові, тож, якщо чесно, я волів би просто милуватися такими рухами, а не опинитися на тому боці, на який вони спрямовані.

Особисто я хотів би, щоб Міо, залежно від обставин, зіткнулася з пані Хаку Мокурен, пані Ґінебією або паном Рокуєю.

Більшість причин, чому вона зараз така, зводяться до «він наставив клинок на Ваку», але, хоча ми мислимо по-різному, бажані суперники в нас збігаються.

— Принести сюди стільки всього, та ще й отримати від пані Томое перстень, який інакше як священним скарбом не назвеш… Сьогодні цей Берен зможе розтрощити хоч тисячі ворогів!

…

Якщо чесно, саме Берену, Хокуто й Ші сьогодні дістанеться, мабуть, найважча роль.

Бо, якщо не рахувати «Авантюристів Витоків», їм доведеться битися практично з усіма й витримувати доти, доки все не вирішиться.

Спочатку я сказав цій трійці, що думаю збільшити кількість людей, але їхньою відповіддю стало суттєве посилення «спорядження».

На боці «Трояндового саду для пікніків» має бути менше сотні людей, а всю зібрану досі інформацію ми вже проаналізували.

На двадцятому поверсі є чимало вправних бійців рангу S, тому я думав викликати Лайма, Акву, Еріс і четвірку елітних арків, але, на мій подив, усі троє попросили зачекати.

Вони сказали, що хочуть ідеального спорядження й дозволу використати всю свою силу.

Схоже, у цієї трійці був власний задум.

Деякі поверхи були настільки складними, що я сам подумував використовувати їх для тренувань Торгової компанії «Кудзуноха», тож це теж могло вплинути.

Тому Берен отримав дозвіл Томое й Міо, а також Шікі й Тамакі взяти з собою велику кількість зброї, яку, на їхню думку, можна було сюди принести.

Відтоді він не перестає дивитися на перстень, який дала йому Томое, з обличчям, повним бойового запалу. Це предмет, що дозволяє використовувати Асору як склад.

Для такого не надто технічного хлопця, як я, це просто річ, що відкриває доступ до сховища величезної місткості.

Коли я так сказав, Томое кивнула, отже, моє розуміння недалеке від істини.

Але користуватися ним скільки заманеться не вийде. Кожне використання забирає чимало магічної сили, тому сьогодні Берен, мабуть, витратить на це більшу її частину.

— Костюм ніндзя. Поки він на мені, гідних супротивників більше немає. Стіна, підтримка чи боєць, що завдає шкоди — я покажу, що здатен виконати будь-яку з цих ролей.

…Другий.

Велетенське тіло Хокуто було вбране в костюм ніндзя, який виглядав на ньому неймовірно недоречно. Справжній ніндзя.

А от сам Хокуто, який переодягнувся в нього нещодавно, був дуже вмотивований.

У фінальній зоні цього поверху була одна пастка зовсім іншого рівня, ніж решта, і вона відірвала йому руку, але лікування вже завершили.

Так, виглядає дивно, зате захист високий, а в прихованих частинах одягу встановлені декоративні елементи спорядження, що ще більше його посилюють.

Хокуто й без того високорівневий арк, який голими руками й власними навичками здатен косити авантюристів одного за одним. Додай до цього тренування та злагодженість — і нинішній Хокуто, гадаю, за бойовою силою не поступиться навіть легендарній групі найманців.

Поєднання його рукопашних технік і магії без сумніву потужне.

Єдина проблема — Хокуто називає це не «ніндзюцу», а «ніндзюту», та й говорить він зовсім не як ніндзя.

— Хоч ви й дозволили нам супроводжувати вас, найважча робота сьогодні все одно дістанеться групі Ваки. До того ж мені ще й допомогли пані Аква та пані Еріс. Особисто я після такого ще довго не оговтаюся. Тож у мене зараз настрій десь такий: «Групо найманців, готуйтеся».

Я думав, саме Ші найбільше зрадіє підкріпленню, але щойно я назвав Акву й Еріс, вона сказала: «Не треба, я впораюся», — і вмить змінила позицію.

Після того як я пояснив план, усі сказали щось дивне на кшталт: «Виб'ємо їх усіх одним хоумраном».

На поясі в неї висіло кілька різнокольорових експериментальних «суґе», на руці — браслет, що світився блідо-зеленим, а у вухах — нові сережки.

Вона сказала: «Я битимуся на повну — і як лісова оні фізичного типу, і як прародителька ельфів».

Ші не користується луком і не надто вправна в магії, тому почути від неї такі слова було доволі незвично.

До речі, про всяк випадок я викликав Лайма до готелю.

Не думаю, що сьогодні з'явиться супротивник, якого він хоча б не зможе затримати.

Страховка в найчистішому вигляді.

— …Усі готові?

Вирішивши, що вже час, я заговорив, і у відповідь отримав однакові погляди.

Гаразд.

Як і планували, я першим заходжу в телепортаційну формацію.

Мене огортає вже звичне світло, і дев'ять шансів із десяти, що в мить зміни краєвиду по мені одразу вдарять на випередження.

А може, будуть переговори.

— Ага, ще чого.

Хоча це можна було передбачити зі слів пана Рокуї, щойно я з'явився сам, мене зустріла жага крові справжнього поля бою.

А ще — атака без жодного запитання.

Летіли не лише стріли: списи, кинджали, тесла, різноманітні закляття — атакувальна магія, ослаблення, розгортання бар'єрів; самих негативних ефектів було напрочуд багато.

— От це видовище. Але загрозою це все одно не є.

Я роблю кілька кроків уперед.

Голова холодна.

Найстрашніше зараз — раптова атака пана Рокуї.

І невідома сила інших «Авантюристів Витоків» на його рівні.

Інакше кажучи… мій перший хід…

— ?!!!

Я переводжу «Сакай» у режим сприйняття й пошуку та охоплюю бойові сили супротивника.

Одночасно магічний обладунок, з якого я зняв ефект приховування, з'являється так, щоб його побачили всі.

Звісно, це тіло, складене з магічної сили, противник почав чітко сприймати, і, мабуть, через здивування чи страх по залу прокотилося дивне пожвавлення.

Атаки припинилися — хоч і лише на коротку мить.

Дощ атак і магія, що обвивали мене; використавши подарований мені проміжок, я випарував і те, й інше ударною хвилею магічного обладунку.

Якщо «Сакай» не здатен їх знайти, тут я нічого не вдію, але, починаючи з пана Рокуї, жодної присутності, схожої на «Авантюриста Витоків», я не відчуваю.

А все, що хотів з'ясувати, я вже з'ясував.

За кілька секунд позаду з'явилися кілька присутностей.

Усі прибули.

Завдяки мережі, якою Міо зв'язала всіх шістьох, інформація передається між нами, і ми можемо діяти злагоджено без помилок.

— Ми досі не знаємо, як втрутяться пан Рокуя та його товариші, тому не втрачайте пильності—

!!

Атака відновилася.

Хвиля магічних атак, наче злива.

До того ж…

— Хм-м, вигляд доволі похмурий, але до рівня Рокуї не дотягують, еге ж.

Томое розкрила техніку й викрила загін, схожий на асасинів, що намагався підібратися до нас.

Їх семеро.

Заодно я підпалив тих, хто, найімовірніше, підтримував їх дальніми атаками.

Томое спрямувала катану на передовий загін, а троє з групи Берена стали перед нею й приготувалися.

— Вони вдарили першими, але й ми підемо в наступ!!

Берен крикнув, навіть не озираючись на нас.

— Звісно. Відкину їх так, щоб не вбити! — відгукнулася Ші.

— Навіть пропонувати не треба — ми всі думаємо однаково. Я від самого початку збирався втягнути їх у ближній бій і влаштувати хаос. За чисельністю ми ж у величезному програші, — сказав Хокуто.

У таких ситуаціях, коли переходиш до рукопашної сутички, треба бути готовим померти, але в очах цієї трійці не було й крихти бажання смерті.

Вони рвонули до асасинів, наче кулі, і за мить двоє із семи вже з добрим розмахом котилися по землі, вибувши з бою.

Берен не зупинився.

З усієї сили всього тіла він замахнувся великою сокирою й кинув її в укріплення. Одразу після цього активував силу персня, дістав у руки нову сокиру, і асасина, який націлився на нібито беззбройного Берена, відкинуло його зброєю.

Гаразд. Це вже схоже на справжній бій.

Тоді…

— Як і очікував, усе починається саме зараз. На пастки теж особливо сподіватися не варто. Якщо не рахувати кількість, якість у них доволі висока.

— Пане Рокує, ви ж казали, що шанс, що вони підуть через Палац багів, сім до трьох. Навіть пастки… саме там наша справжня підготовка…

— Ну-ну, я вже зв'язався з ними, тож загін звідти, мабуть, повернеться за кілька хвилин. А ми робитимемо свою роботу.

— ?!

Коли я обернувся, побачив тіні трьох людей.

Навіть «Сакай» у режимі сприйняття зовсім їх не помітив.

До того ж… там був не лише пан Рокуя, а ще двоє.

— …Ви справді полюбляєте заходити зі спини…

Міо стає в бойову стійку й холодно шепоче.

— Те, що ви не напали одразу, — це через запас упевненості чи через зарозумілість? Як мені це сприймати?

У словах Томое відчувалася легка злість.

Якби вони не красувалися, то просто напали б. Але вони навмисне заговорили, щоб ми їх помітили, і це, схоже, добряче зачепило й Томое, й Міо.

— Та ні. Ми хотіли ще трохи подивитися на ваші карти, але ситуація виявилася надто несподіваною, тож довелося поспішити вниз. Оця штука здатна приховувати мене разом із товаришами, але незручність у тому, що атакувати, лишаючись під нею, не можна. Обмежень чимало.

На словах «оця штука» пан Рокуя зробив жест, наче ховається.

Разом із товаришами. Уже одна здатність настільки досконало приховувати присутність робить цю техніку страшною.

— …

— Що це за абсурдна кількість магічної сили? Якщо чесно, аж нутрощі стисло. За все моє довге життя я не бачив нікого, хто мав би в тілі стільки магічної сили, як ти.

— Хто знає. Мене називають і «Дияволом», хоча я сам не дуже розумію чому.

— …А ти, виходить, ще той хитрий танукі. Схоже, я неправильно тебе прочитав. Думав, ти чесніший тип.

— Отже, там, мабуть, «Мьюз Денджер» пані Хаку Мокурен і «Овер Маш» пані Ґінебіа?

— …

Га?

Судячи з вигляду й спорядження, помилки бути не повинно, але обидві жінки просто мовчки дивляться на мене.

Не вони?

Якщо так, це буде трохи незручно.

— …Я «Танцівниця Стріли». Я не релігійна людина, тож нізащо не взяла б професію, що прив'язує мене до якогось божества, — сказала Хаку.

— …Я жриця або єпископка. Не пам'ятаю, щоб у мене була професія, назва якої взагалі не має стосунку до духовенства… Звідки ти це знаєш? — додала Ґінебіа.

У них обох, мабуть, потужні особливі — навіть унікальні — професії.

Але, схоже, їхні назви їм не надто подобаються.

Вони пробурмотіли це й відвернулися.

У випадку «Авантюристів Витоків» те, що називають професіями, напевно, походить від сили Guild Verse й дуже близьке до сучасної системи Гільдії.

Мабуть, вони не можуть самі вибирати назви своїх професій.

Ну, це нам на руку.

Схоже, ще не настав час для того, що я доручив Томое й Міо.

Мені потрібно було виграти час.

Якщо ми зможемо зробити це з цією трійцею без бою — кращого й не побажаєш.

— А, то це Шьоґецу. Він міг таке знати.

Пан Рокуя почухав голову й із кривою усмішкою озвучив версію, що спала йому на думку.

Саме так.

— Пізніше навідаюся до дому Осакабе й влаштую йому прочухана, — сказала Хаку.

— Схоже, доведеться навчити того дворнягу, наскільки великим табу є легковажно розголошувати жіночі таємниці, — сказала Ґінебіа.

Дворнягу?

Схоже, мої слова підкинули проблем пану Шьоґецу.

Рідкісний випадок, коли від цього майже не страждаю я, але зараз це важливо.

Вибачте, пане Шьоґецу.

Те, що ми зупинилися у вашому готелі, — непогана плата, тож пробачте мені це.

(Вако, ми закінчили.)

(Тут теж усе без проблем.)

Гаразд.

Я отримав від Томое й Міо саме той звіт, якого чекав.

Відтепер починається справжній бій.

Постараємося.

— Пане Рокує, вони йдуть, — пролунав невідомий голос.

— ?!

— От же ж. Схоже, вони таки встигли все виправити, — сказав пан Рокуя.

Я не відчув жодної магічної сили, але голос лунав по всьому поверху.

…

— Щось… наближається.

Навколо нас з'явилися кілька присутностей.

Схоже, це не пряма атака…

Я пробурмотів це наче самому собі й тим двом.

Навіть якщо мій голос не дійшов до Берена й інших, завдяки Міо інформація передалася їм теж.

Це й справді ворожа територія.

Очевидно, перевага на боці супротивника.

— Через Такане моя душа зазнала шкоди.

Пані Хаку.

— Моя теж.

Пані Ґінебіа теж відповіла з легкою образою в голосі.

Такане, отже. Це не «Авантюрист Витоків».

Цієї магічної сили «Сакай» не помічає, а голос, що лунає по всьому поверху, точно не природний — звучить штучно.

Це той самий керівник лабіринту, проєктувальник чи хто він там?

— Отже, час купували ви.

Виходить, я був надто оптимістичним, коли вирішив, що момент появи пана Рокуї зручний саме нам.

Швидше.

Найголовніше потрібно зробити, поки ми ще можемо підтримати Берена й інших.

Запитуючи про мету їхньої появи перед нами, я беззвучно складаю арію й конструю кілька заклять.

— Вибач, але я поверну тобі запитання, яке щойно поставила пані Томое. Для тих, хто збирається вести безрозсудний бій на ворожій території, ви надто розслаблені. Це зарозумілість чи щось навіть вище за впевненість у собі? — сказав пан Рокуя.

У словах не було й сліду справжнього вибачення.

Але з якоїсь причини це мене не розлютило.

— Ви, як завжди, невихований чоловік. Не знаю, що ви задумали, але я б із задоволенням навчила вас етикету, якого слід дотримуватися перед сильними.

Обличчя Міо буквально казало: «А витримаєш?»

Це була очевидна провокація й водночас погроза.

Майже тієї ж миті кілька присутностей телепортувалися.

Це…

— Який збіг. Якщо можна, я теж хотів би саме цього. Якщо відкласти Райдо й обирати між пані Томое та пані Міо, то з пані Міо мені було б легше.

— ! Ось як…

Пан Рокуя не лише ухилився від провокації Міо — він одразу повернув її їй.

Особисто мені здається, у груповому бою найзручніше було б уникати прямого зіткнення з ними.

Але Міо зараз, схоже, неабияк розігрілася.

Мене також непокоять маріко, що з'явилися й наче оточили нас.

Тієї, з якою я зустрічався на Alt-поверсі… схоже, тут немає.

— «Захисник Раю — Guardian», «Гостре Лезо Рішучості — D-Rapier», «Переконання — White Card».

— !

Я послідовно активував три закляття.

Я відтяв ліву руку магічного обладунку, щоб накласти підтримувальну магію на всіх. Спеціально використав закляття, яке нещодавно придумали Шікі й Тамакі.

Відповідно: посилення спеціалізації, посилення сили й повне скасування негативних станів. До того ж, очікуючи, що вороги можуть завадити вимові, я витратив магічну силу обладунку для активації — але зрештою ніхто навіть не спробував перешкодити.

Хм-м.

Ну, якщо дозволяють — я не проти. Але тоді навіщо тут стільки маріко?

Червоні, сині, жовті, білі, чорні, сірі… кольорові, нічого не скажеш.

Нас оточує дванадцятеро.

Вони випнули груди й схрестили руки.

А бороди в них теж неймовірні.

Кайзерівські, «зубна щітка», на підборідді, бакенбарди, круглі.

Наче ярмарок борід.

— Тоді, маріко, починаємо.

— О-о-о!!

Наказ віддав чоловічий голос, що лунав по всьому поверху.

Водночас у ньому відчувався й голос зрілої жінки. Наче кілька голосів накладалися один на один.

І все ж що довше я дивлюся, то сильніше думаю, що маріко без борід виглядали б краще.

— Invite, Duel Area.

— ?!!

Як завжди, я взагалі не відчув потоку магічної сили.

Пані Хаку Мокурен і пані Ґінебіа раптово зникли.

Серйозно, відчуття таке, ніби я б'юся з божеством, яке керує саме цим місцем.

Неприємно.

Хоча, судячи з того, як до нього звертаються, він усе-таки не володар цього місця.

— Томое?!

Голос Міо.

Коли я повернувся до Томое, її вже не було.

Але вона тут.

Я відчуваю присутність Томое десь доволі далеко.

І там же — присутність ще двох людей.

— Примусова телепортація, значить. Небезпечна штука.

Invite, Duel Area.

Якщо назва означає саме те, що здається, то це щось на кшталт перенесення гравців в окрему бойову зону, як у багатьох MMO.

Сам дизайн підземелля схожий на гру.

Керівник цього місця, мабуть, добре ладнає з паном Рокуєю та його товаришами.

У будь-якому разі, двоє проти однієї.

Кількість не збігається.

— Такане, що це означає?

О.

Отже, навіть для Рокуї цей розподіл був несподіваним?

— Раптово, але план змінено. Стримувати ту людину для пана Рокуї було б надто невигідним поєднанням, тому я самовільно змінив розклад.

«Ту людину» — це мене?

— Я це розумію, але… не можу ж я просто забрати собі легшу частину.

А легша частина — це, виходить, Міо.

Навіть якщо ми б'ємося тут, та ще й за умов, де вбивство не означає перемогу, мені здається, він занадто недооцінює Міо.

Не думаю, що в нього є якесь спеціалізоване спорядження чи сили, які дають страшну перевагу саме проти неї.

— Ні-ні, вона ж Чорний Павук Лиха. Те, що вона отримала розум і господаря, не робить її легкою суперницею. Ну, тоді я на вас розраховую.

— Г-гей!..

Той голос зник разом із паном Рокуєю і… Міо.

Цього разу не було навіть сигналу активації здібності.

Залишилися тільки я й маріко.

Н-невже… мої суперниці — ці дівчата?

Або власник голосу, цей Такане?

Або вони взагалі збираються залишити мене самого?

Я тут нікого вбивати не планую, тому якщо мені дозволять знову приєднатися до Берена й інших і підтримати їх — це буде найкраще.

— …Мене залишили самого?

— Ні в якому разі. Райдо… ні, Місумі Макото. Для тебе теж є суперник. «Авантюристи Витоків» складаються не лише з тієї трійці. Ну що ж, Invite.

Гм?

Ні, Duel Area?

За мить краєвид змінився.

І повітря теж.

Невже… мене одного викинуло з лабіринту?!

Так теж можна?!

— Ува-а-а, це вже занадто навіть для жарту. Про що ти взагалі думав, коли вирішив, що саме я найкраще підходжу проти нього, Такане… Такане… клятий шмаркач, мовчить.

Поки що я ігнорую жінку, яка розпласталася на столі й навіть не дивиться на мене.

Схоже, нападати вона не збирається.

Тож я озираюся.

Кімната.

Дівоча кімната.

І дуже схожа на сучасну Японію.

Дещо кокетлива й рожева.

Досить сильно відрізняється від кімнат моїх сестер.

Старша сестра — фанатка подушок, а молодша тяжіє до мінімалізму, чи, точніше, я взагалі не розумію, як вона все оформлює.

Такий тип кімнати… якщо не помиляюся, щось подібне було в подруги моєї сестри, яка займалася реслінгом. Ні, в неї було гірше. Стоп, не гірше… як це сказати… гірше? Ні-ні, миліше, ніж тут.

Там були плюшеві іграшки, рюші, рожевий колір, ліжко… це було щось неймовірне.

Так, не жахливо — неймовірно.

А тут радше щось нормальне. Такий собі більш звичайний варіант милої кімнати.

Ага.

М'який килим, якого в цьому світі майже не зустрінеш, і низький столик.

Схоже, тут сидять просто на килимі, без стільців.

І справді: я стою на ньому, а дівчина сидить, розпластавшись на столику.

Якщо ця людина — «Авантюристка Витоків», її справжній вік нічого не означає.

Але й обличчя її не видно, тож навіть на який вік вона виглядає — не розбереш.

Хоча виглядає молодою.

Пробурмотівши ще трохи, дівчина ненадовго замовкає, а тоді повільно піднімає голову.

А, молода.

На вигляд років двадцять — приблизно моє покоління.

— Рада знайомству, пане Макото. Я Хіцуна. Ви, мабуть, і так уже знаєте, але я одна з «Авантюристів Витоків». Приховувати це нема потреби, та й якщо нас звели отак, ви, скоріш за все, вже зрозуміли. Але все одно скажу: я — перша Жриця, хоча спочатку зовсім не збиралася нею ставати. А, я швиденько принесу чай, тож… будь ласка, роззуйтеся й сідайте.

— А, не турбуйтеся.

Пані Хіцуна повільно підвелася й просто пройшла повз мене, нічого не роблячи.

Жодної крихти ворожості.

Ем…

Поки що я прямую до місця, яке вона вказала. Біля столика, навпроти того місця, де вона сиділа, знімаю взуття й сідаю.

Коли перевіряю місце через «Сакай», з'ясовується, що ми все ще на тому самому поверсі.

Чудово.

Трохи непокоїть, що точність отримуваної інформації злегка впала, але сам цей простір мені не шкодить.

Пробую думковий зв'язок… ніхто не відповідає.

Щодо Томое й Міо я відчуваю, що з ними все гаразд.

Раз нас розділили, виходить, вона — моя суперниця?

Це зовсім не те, чого я очікував.

Ні, це повністю за межами моїх очікувань.

— До речі, вона знала моє ім'я так, ніби це само собою зрозуміло. І… «Авантюристка Витоків» та ще й перша Жриця, ну й ну. А ще… вона нижча за мене, що, якщо не рахувати дітей, трапляється дуже рідко.

Це важливо.

Якщо не брати дітей і деякі раси напівлюдей, серед тих, хто виглядає моїм ровесником, мало хто нижчий за мене.

Щойно пані Хіцуна проходила поруч і діставала мені лише до підборіддя.

Незвичне відчуття.

— Вибачте, що змусила чекати. Ой, ви сидите в сейдза, які манери. Можете розслабитися.

Пані Хіцуна повернулася.

За цілком природний проміжок часу.

Вона ставить переді мною чашку, від якої сильно йде пара, відкладає тацю й сідає.

Усередині кава.

А, якщо подумати, волосся пані Хіцуни кольору індиго.

У пана Рокуї та його товаришів переважали біле й сріблясте.

Гм?

— Дякую.

— …Вибачте. Чоловіки з нашої компанії всі люблять каву, тому я за звичкою приготувала її. Ви більше любите звичайний чай чи чорний?

— Ні, каву я теж люблю.

Відповідаючи пані Хіцуні, я дещо усвідомив.

«Авантюристка Витоків».

Коли почув це, все наче склалося.

Але…

— Перша… Жриця?

— Е?

— Ем, пані Хіцуно, ви щойно сказали, що були першою Жрицею, так?

Тепер, коли слова дійшли до голови, це звучить доволі неймовірно.

Коли кажуть «Жриця», мають на увазі ту саму посаду, правда?

Ту, що нині є в загоні старшої й слугує символом Союзу Лорел.

— Так. Ми мали домовленість із Рутом, а потім склалися різні обставини, тому я доволі швидко залишила цю посаду, але… я була Жрицею Союзу Лорел, першою в історії й тією, з кого все почалося.

…«Авантюристи Витоків» справді мають надто багато талантів.

Несподівані повороти, зустрічі з людьми з несподіваними титулами.

Щоб заспокоїтися, я роблю ковток кави.

Гм, вона шалено смачна.

Якби продавати її як фірмовий продукт лабіринту, можна було б заробити купу грошей.

Ой, прокинулася моя торговельна сторона.

Добре, що таким чином я виграю час, але що робити далі?

Побачивши, що я відпив кави, пані Хіцуна усміхається й теж робить ковток зі своєї чашки.

Від неї пахне сливовим чаєм.