Розділ 280 — Мить, на яку ми чекали

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Дві жінки важко дихали.

Вони все ще живі.

Вражає.

Вака за своєю суттю г'юман, але якщо говорити про те, на чий він бік, то радше людина.

Увесь час спостерігаючи за Вакою поруч із ним, я навчилася розуміти силу живих істот, яких називають людьми… принаймні мені так здавалося.

Живуче тіло, величезна магічна сила, унікальні тактики, народжені їхніми особливими силами, і понад усе… воля ніколи не здаватися.

Можливо, це також пов'язано з тим, що ці двоє прожили набагато довше за звичайну людину, але вони не показують жодних ознак того, що от-от зламаються.

Отже, ось якими бувають люди.

Навіть коли противник має набагато більшу силу, вони не відмовляються від перемоги й продовжують боротися.

У ту мить, коли я пролила кров, якої не збиралася проливати, я перестала стримуватися: інакше Вака міг би захвилюватися.

Це й без слів зрозуміло, але ми на ворожій базі; щойно Міо, Вака і я увійшли на цей поверх, вони активували масштабне закляття.

Ми аж ніяк не б'ємося з ними на рівних умовах і не можемо сказати, що показуємо повну силу.

Але поле бою взагалі не те місце, де можна вимагати ідеальних умов.

Скаржитися на таке — значить бути гіршою за зеленого новачка.

Бо це теж частина сили й удачі.

Тож я по-справжньому визнала їх ворогами й билася серйозно.

І все одно досі не можу їх добити.

— Ілюзія, ілюзія, знову ілюзія. Та ще й у ближньому бою вона нас переважає. Що це взагалі таке?

— Повністю згодна. Варто бодай трохи втратити пильність — і тебе поглинуть ілюзії, а на цьому бій уже вирішено. Вона не залишає нашим рухам ані крихти свободи. Який жахливий противник.

Це я хочу плакати від того, як вони сприймають усі мої наступи просто як клопіт.

Під час нашої першої зустрічі навіть Вака потрапив у туман ілюзій, а крім того, я вчила ілюзійну магію у Шікі.

Я також використовувала звичайні атакувальні закляття стихій.

Звісно, моє тіло засвоїло й мистецтво меча.

Я кинула проти них усе це, а вони все одно відбиваються, скасовують мої прийоми й знову розривають дистанцію.

Ці двоє продовжують стояти переді мною.

Так триває весь цей час.

— Подумати тільки, що та священниця ще й уміє стріляти з лука. Добряче ви мене підловили.

Саме так.

Я дозволила їм ще раз успішно чинити опір і знову була поранена.

Я думала, що жінка на ім'я Ґінебіа спеціалізується лише на ближньому бою й підтримці. Але щойно моя увага від неї відвернулася, її напарниця Хаку миттєво підкинула їй ногою лук, який сама випустила, і Ґінебіа вистрілила в мене зі стійки, що виглядала точнісінько як у Ваки.

І сили пострілу більш ніж вистачило.

Не знаю, чи вона навмисно цілилася саме туди, але стріла пробила те саме місце, куди раніше вже влучила її напарниця.

Те перше побиття на самому початку, а потім больовий захват; увесь час вони ловили мене на непередбачуваних атаках.

Ну, все вже загоїлося, і, само собою, я не лише приймала удари, не відповідаючи.

Я потроху повертала їм борг.

І результат цього тепер добре видно по змученому вигляду обох.

— Якщо вже так, то хотілося б, щоб ви хоча б трохи скривилися від болю, аби було видно завдану шкоду.

— Розумію, звучить цілком розумно. Наступного разу покажу вам ілюзію, що відповідатиме вашому побажанню.

— …

Схеми опору цих двох і витрати магічної сили, яких ці схеми потребують.

Перше я весь час спостерігала, а коли часом отримувала шкоду, змушувала їх платити за це тим, що аналізувала їхні атаки.

Я вже майже все зрозуміла.

Хоча, навіть кажучи це, мова про цих двох, тож десь вони цілком могли підготувати ще одну пастку. Пильність втрачати не можна.

Щодо другого — що довше триває бій, то більше вони витрачають магічної сили.

Нарешті дійшло до того, що кінець уже видно.

Це було неймовірно виснажливо, але запас магічної сили в цих двох — на рівні героїв.

А їхнє вміння розподіляти магічну силу й користуватися нею просто неймовірне.

Саме тому якийсь час я навіть помилково думала, що в обох магічної сили стільки ж, скільки в Шікі, або й більше.

— Часом мовчання — найзрозуміліша відповідь. Наче ви самі кажете мені, що вже близькі до падіння.

— …Каже дракон. І взагалі, якщо ти Вищий Дракон, користуйся грубішими й зрозумілішими атаками, інакше нам занадто клопітно.

Як завжди, Хаку говорила так, ніби в неї ще лишався запас.

Як би сильно її не загнали в кут і скільки б шкоди вона не отримала, ставлення цієї дівчини не змінюється.

Отже, люди теж можуть вирости до такої незламної сили духу.

— Хе-хе-хе, якби я так робила, то вже давно лежала б біля ваших ніг. Ви двоє без жартів могли б удвох полювати на Вищих Драконів.

…Хоча якби Вака захотів, він би зробив це, щось наспівуючи під ніс.

Те, як ці двоє компенсують нестачу грубої сили технікою й досвідом, ясно показує: в них є дещо, в чому вони перевершують Ваку.

Особливо командна робота — вона відшліфована настільки, що її вже можна назвати мистецтвом.

— Дома теж нам це казав.

В очах Ґінебії була втома, але самовладання вона не втрачала.

Вони обидві аналізували мої ілюзії й спостерігали за ними, і навіть зараз усе ще шукають спосіб перевернути ситуацію.

Їхнє лікування й підтримка теж швидкі та спокійні; чуття — найвищого рівня.

Якщо відкриюся, скуштую її кулаків… ні, тепер треба зважати ще й на лук.

До того ж її атаки чудово взаємодіють і витягують повний потенціал прямолінійних та надзвичайно точних атак Хаку.

Вони справді сильні.

— Навіть коли це каже той дракон-NEET, радості нуль, але чомусь і від тебе це чути не приємніше. Хоч це комплімент такого рівня, що його зазвичай отримують хіба герої… чому ж так…

— Поспіть трохи. На цьому все й закінчиться.

— …Схоже, нарешті настав момент, коли нам доведеться використати все, що лишилося.

— Танцюючий лук, «Septen—»?!

— «Septentrion», так?

Намагаючись атакувати зненацька, Хаку засвітила рукою, і її батіг випустив сім світлових стріл.

Зараз я не можу користуватися здібністю перетворювати реальність на ілюзію.

Але якщо навпаки… тимчасово надати ілюзії реальність — це можливо.

З'явилося сім стріл.

Стріли, що виникли з туману ілюзій і набули матеріальності, пішли точно тією самою траєкторією, що й сім стріл Хаку, та погасили одна одну.

Я вже багато разів уявно відтворювала цю навичку, до того ж один раз бачила її в реальності.

Відтворити її легко.

— Копіювання навички?! Яка ж ти плагіаторка!

— Потужна навичка, що руйнує сім магічних вузлів цілі. Навіть якщо всі атаки влучать і не здолають противника, його магія все одно буде запечатана. Надзвичайно зручно. Розумію, чому ви так на неї покладаєтеся.

— …Зрозуміло, пам'ять. Ось воно як. Нам дістався неймовірний противник.

Хаку Мокурен.

Її проникливість, змішана з інстинктом, теж відточена до межі.

— Це означає, що в мене є стільки ж способів зруйнувати вашу командну роботу. І… способи повністю її розірвати теж є.

— ?!! Ілюзія?!

Я з'явилася прямо перед Ґінебією.

Так, як вона й розкусила за ту одну секунду, це ілюзія.

Але в цій ілюзії матеріальне лише лезо меча.

Цього має вистачити, якою б видатною вона не була. Хоча навіть якщо вони впораються й із цим, я вже не здивуюся.

— А, це вже шахрайство!

Мабуть, вона усвідомила можливість того, що лезо матеріальне, бо миттєво виставила руку й зібралася прийняти катану.

Чудова швидкість реакції.

Але коли вона зрозуміла, що меч пройшов крізь її руку, навіть не торкнувшись її, було вже запізно.

Катана залишила глибокий поріз на плечі.

— «Благословення Ексцентричного Бога, Алмати»!

…І майже без жодної паузи вона себе вилікувала.

Вона зробила це в саму мить порізу.

Серйозно, те, що вони не відкриваються навіть на секунду, зовсім не дає мені розслабитися.

У ту секунду, коли Ґінебіа зосередилася на лікуванні, я опинилася прямо між ними ще швидше, ніж щойно виникла моя ілюзія.

Ось ці швидкі ноги я досі від них приховувала.

Я щиро рада, що весь цей час старанно тренувалася.

Щиро думаючи про це в ту саму мить, я торкнулася пальцем потилиць Хаку й Ґінебії.

Тепер, коли я торкаюся їх безпосередньо, застала зненацька та ще й виснажила стільки їхньої магічної сили, це повинно спрацювати.

— «П'яте Селище, Mist Gorim».

Воно доволі сильно ослабло, але все одно це один із моїх особливих прийомів.

Я берегла його для застосування проти цілої армії, але в цих дівчат стрижня більше, ніж у звичайної армії.

Та я не проти. Вони цілком гідні цілі.

Глянувши на двох, які повільно занурилися в глибокий сон, я важко зітхнула.

Без сумніву, вони були важкими противницями.

Навіть якщо я стримувалася, навіть якщо кипіла від злості, не можу назвати це перемогою.

…Ось вони які, Мудреці.

Я багато чого дізналася.

— Пана Рокую скували, пані Хаку й пані Ґінебіа програли, пані Хіцуна знепритомніла, поки тягнула час?! А «Трояндовий сад для пікніків», від якого ми чекали першої перемоги й підкріплення для інших, загруз у патовій ситуації… Ви серйозно?

Склад сил, який практично гарантував перемогу, чомусь показував зовсім інший результат.

Настільки, що це вже можна було назвати відчаєм.

У місці, де на численних моніторах безперервно змінювалися різні показники, один чоловік, вкритий холодним потом, аналізував усе це.

— Якби вони дочекалися, поки Піоне заспокоїться, і поки хаос на поверхні владнають, цього бою взагалі б не сталося!

Схоже, він нарешті не витримав, і слова самі вирвалися назовні, коли чоловік, Макадо Такане, грюкнув по столу.

Це був стіл зі скла й нержавкої сталі — рідкісний для цього світу.

І він, і дешевий на вигляд стілець були улюбленими речами Такане.

Завдяки цьому його кімната мала дивну атмосферу, схожу на сучасну Японію.

— І взагалі, що робить та людина?! За інформацією маріко, він уже давно мав скористатися формацією телепортації!

— Це я теж хотів би знати. Серйозно, з якоїсь причини я не зміг скористатися миттєвою формацією телепортації.

— Такого не може бути! Я розблокував її так, щоб усі учасники могли користуватися максимально безпечно й швидко!

— А я кажу, що не зміг. Через це довелося використати мою здібність «Білий Ворон» і якось долетіти аж сюди.

— Та годі вже—!! Е?

— Йо, Такане, давно не бачилися. Я раптово отримав терміновий виклик, тож поспішив назад. Ситуація в Каннаої виглядає підозріло, але поки що я вирішив поставити повернення сюди на перше місце.

— П-пане Азу?!

— Ага. То що, в нас гості? Та ще й, схоже, вже дійшло до бійки.

— Т-так! Саме тому ми вас і викликали. Схоже, пан Рокуя та інші без вас уже не впораються.

— …Хм-м. Вони вторглися доволі малою групою. До того ж це противники, здатні розгорнути на всьому поверсі величезний магічний бар'єр так, щоб ти нічого не помітив.

— Саме так, вони неймовірні супротив— е? Бар'єр… магічний?

Такане здивувався тому, що чоловік раптом опинився в кімнаті, а потім здивувався вдруге — вже його словам.

— Угу. Повністю проаналізувати не зміг, але його поставлено так, щоб ніхто не помітив. Ефекти такі: перешкоджати проникненню на цей поверх і, мабуть, ще якась магія ілюзійного типу. Але з того, що я бачу, зовсім не розумію, для чого вона. Не можу прочитати їхнього задуму.

— Не може бути. Щоб хтось зміг сформувати магію прямо на цьому поверсі Ясо-Маґацухі, Палацу В'язниці, а я нічого не помітив!

— Отже, в них справді зібралися дуже сильні люди. Настільки, що вони мають шанс зламати це місце навіть при прямому зіткненні з нами. Тепер розумію, чому потрібна моя сила.

Чоловік у повному обладунку кивав, промовляючи «угу, угу».

Він був спокійний.

Такане ж, навпаки, гарячково друкував на клавіатурі перед собою.

Перед ним стояв пристрій, схожий на ПК.

— Чорт, чорт!! Де воно, де, де?! Що вони взагалі встановили?!

— От же ж. Тоді мені спершу варто возз'єднатися з Рокуєю. Противник, який за таких умов намагається завершити бій без убивств… Я боюся проповіді Рокуї, але… цікаво, чим усе закінчиться.

Невідомо звідки прилетів білий ворон і сів лицарю на плече.

Азноваль повернув до нього голову й прошепотів: «Що таке?»

Одразу після цього його постать зникла з кімнати.

— О, це ж «Grim Tale Gear» Рокуї. Але чомусь його самого тут немає?

— Як він посмів зробити зі мною таке… завдати мені болю й такого приниження… ні, справа навіть не лише в цьому, він насмілився так вчинити зі мною, послідовницею Ваки… той чоловік, Рокуя……

Прямо перед собою після завершення телепортації Азноваль побачив чорноволосу дівчину, скуту знайомою силою.

Здавалося, вона трохи втратила глузд — ні, точніше, просто поводилася дивно.

Красуня з довгим блискучим волоссям, одягнена в японське кімоно.

— …От Рокуя. Подумати тільки, про нього настільки сильно думає жінка, яка навіть у такому стані здатна лишатися настільки спокійною…

Застиглий Азноваль натягнуто засміявся зі складним виразом обличчя.

— Ти…

— О, що таке, панночко?

— Якщо ти зруйнуєш ці шестерні… я тебе вб'ю.

Навіть без жодної гри один лише погляд Міо здавався здатним убити людину, і саме цей погляд вона спрямувала просто на лицаря.

— Ага, я зрозумів це в ту ж мить, як побачив. Ти неймовірно сильна, але… схоже, обставини в тебе складні.

— …Так. Тому просто залиш мене. Якщо чесно, якщо мене звільнять із цих пут небажаним способом… я зовсім не впевнена, що зможу стриматися.

— Тоді я не руйнуватиму їх за однієї умови. Схоже, ти знаєш чоловіка на ім'я Рокуя. Де він зараз?

— Він десь бігає…… ні, вже бігав. Фу-фу-фу-фу. Із усіх можливих людей він примудрився натрапити саме на Ваку. От же ж надзвичайний ідіот.

— ! Схоже, мені треба поспішати.

Постать Азноваля знову зникла.

— Отже, це той козир, на який вони чекали? Напевно, так. Він же увійшов іззовні.

Міо, яка трохи повернула здоровий глузд, замислилася над цим.

— Тоді він теж помітив закляття, яке встановив Вака? Ну, навіть якщо так, наш козир теж майже готовий, тож байдуже. А-а-а… невже ці шестерні не можуть швидше зникнути?

Але на останніх словах її голос знову потемнішав.

— Цікаво, скільки Рокуя протримається проти Ваки. Якщо витримає два удари, я, мабуть, трохи пом'якшу покарання. Гм, наприклад, хоча б звільню його від «Pocky».

Невинним тоном Міо передбачала сцену, що невдовзі мала завершитися.

— Відколи ти змінив професію на крота, Макото?!

— Привіт. Довга історія. Мене буквально відправили «бути в стіні».

— …Ні-ні-ні, у всього є межа.

Із землі раптом пробилася людська голова.

Побачивши, чия вона, Рокуя мимоволі вигукнув.

Мабуть, із почуттям: «Як він, у біса, взагалі в порядку?»

А сам винуватець сказав абсурдну річ із кривою усмішкою.

Він легко виліз із землі й добряче потягнувся.

— Розмови залишимо на потім. Те, що ви вільно тут розгулюєте, означає, що Міо в скрутному становищі.

— …

— Я змушу вас лягти.

Головний призвідник і водночас нападник Макото миттєво змінив атмосферу навколо себе й оголосив це.

— Тц, а ми ж підібрали тобі правильного противника!

Битися чи тікати?

Оцінивши власну силу й силу Макото, Рокуя миттєво дійшов висновку.

Тікати.

Особливо тому, що як суперники вони сумісні просто катастрофічно.

У ситуації, коли вони вже стоять один перед одним, Рокуя практично нічого не може зробити Макото.

Навіть якби поруч була ціла група союзників.

У нинішній ситуації один на один Рокуя оцінив свій шанс у нуль відсотків.

Тоді, навіть якщо це безрозсудно, найкращий варіант — утекти від нього й вирушити на інші бої як підкріплення.

— «Sky Wal—»

Із неймовірним стартовим прискоренням Рокуя розірвав дистанцію й уже збирався скористатися своєю фірмовою здатністю стирати присутність, але саме в ту мить…

Його обличчя застигло від жорстокого оніміння, що розійшлося від живота по всьому тілу.

За ту мить, яка знадобилася Рокуї, щоб збільшити дистанцію, Макото вже тримав лук і взяв його на приціл.

Молитва асасина про активацію навички так і не була почута.

Стріла пробила йому живіт.

— …

— Чорт… Як і думав, не спрацювало.

— Про всяк випадок я використав паралітичну стрілу для захоплення. Відпочиньте. Цей бій уже закінчено.

— Цікаво… чи справді. Схоже… наш козир… з'явився першим.

Підстрелений у повітрі Рокуя так і впав униз, глухо вдарившись об землю.

Він кілька разів сіпнувся, але, схоже, тіло вже не слухалося.

Та після цього він, мабуть, відчув чиюсь присутність, тихо зітхнув і знову показав Макото свою незгоду.

Почувши це, Макото теж пошукав присутність і перевів погляд на того, хто з'явився.

— Отже, головна зірка прибула.

— Ну, ти так кажеш, але, схоже, я трохи запізнився. Я Азноваль, а ти? Знайомий тієї чорноволосої красуні?

— Так. Я представник Торгової компанії «Кудзуноха», Райдо. Хоча вам, мабуть, буде зрозуміліше, якщо представлюся як Місумі Макото.

— Кудзуноха… Райдо… Розумію, отже, це ти. Виходить, доленосні зустрічі справді існують. Це лише мої особисті почуття, але якби можна було, я хотів би зустрітися з тобою за інших обставин.

— У мене теж немає жодної образи на «Авантюристів Витоків». Коли ми владнаємо проблему, усе обов'язково складеться добре. Я досі так думаю.

— І все ж зараз ти ворог, який поранив моїх товаришів і напав на членів цієї бази. Тож…

Азноваль однією рукою навів на Макото свій дивної форми великий меч.

— Можете трохи зачекати? Тоді бій закінчиться.

— Не знаю, що ви задумали, але навряд чи. Якщо ви, хоча й не бажаєте битися, все одно ризикуєте життям і досі тут, значить, у обох сторін — або, можливо, лише в однієї — є достатньо серйозна причина. Не завжди існує спосіб красиво все завершити.

Не прибираючи з Макото бойового духу й тиску, Азноваль продовжував нарощувати силу в правій руці.

— Я дізнався головну причину цього бою. Тому й створив план, який їй протидіє. Пане Азновалю…

— А у твоєму плані…

— …

— Причина, через яку я зараз направив на тебе меч, теж була врахована? Навіть якщо ти розв'яжеш цю свою «головну причину», посеред бою народжуються нові причини продовжувати битися. І доказ цього — я тут, направляю на тебе меч за те, що ти скривдив мою сім'ю. Навіть не знаючи, з чого весь цей бій почався.

— …

— Представлюся ще раз. Я Звірячий Лицар, зброєносець Азноваль. Люди називають мене багатьма іменами, але було б нечемно не представитися як слід противнику, з яким збираюся битися серйозно. Райдо з Торгової компанії «Кудзуноха», як нападника я тебе—

— Є. Нарешті зламалося.

Поки лицар представлявся, вираз Макото раптом змінився на радісний.

— Гм?

— Пане Азновалю, це правда, що ми поранили ваших товаришів. Але! Коли ми хотіли поговорити й домовитися, саме «Трояндовий сад для пікніків» напав на нас без жодних питань. Спершу вислухайте обставини. І наші, і ваших товаришів — обидві сторони!

— …

— Ніхто не загинув. Ми не вбили в цьому бою жодної людини. Ми ще можемо помиритися. Хіба ні?!

— Обставини, отже. Я приблизно розумію вашу сторону, але… правда й те, що я досі не знаю, чому наша сторона взагалі намагається вбити вас із «Кудзунохи».

— Так.

— …Гаразд. Схоже, час, який ти вигравав, уже приніс результат. Тож спершу вислухаємо, що ти маєш сказати.

Сховавши меч у піхви, Азноваль спокійно повернувся до Макото й кивнув.

Короткий, але жорстокий бій між Торговою компанією «Кудзуноха» та хранителями лабіринту нарешті наближався до завершення.